U. Відступ від зобов’язань під час війни або іншої надзвичайної ситуації: стаття 15

Стаття 15

1. Під час війни або іншої надзвичайної ситуації в державі, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вжити заходів, що відступають від її зобов’язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, — за умови, якщо такі заходи не суперечать іншим її міжнародно-правовим зобов’язанням.

2. Наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, або від статей 3, 4 (пункт 1) і 7.

3. Будь-яка Висока Договірна Сторона, яка використовує це право відступу від своїх зобов’язань, повною мірою інформує Генерального секретаря Ради Європи про всі вжиті нею заходи і про причини їх вжиття. Вона також інформує Генерального секретаря Ради Європи про те, коли такі заходи було припинено і з якого часу положення Конвенції знову повністю виконуються.

Існує кілька способів, за допомогою яких Висока Договірна Сторона Конвенції може обмежувати здійснення гарантованих прав. Під час ратифікації держава може зробити застереження з приводу одного з основних положень Конвенції (див. розгляд питання про застереження на стор.146). Відповідаючи на заяви про порушення одного з прав, що їх охороняє Конвенція, вона може посилатись на будь-яке обмежувальне положення статей з 8 по 11 (див. наведений вище розгляд). Стаття 15 Конвенції також дозволяє державам обмежувати здійснення багатьох прав, гарантованих Конвенцією, але це можна робити тільки у точно визначених чи виняткових обставинах та відповідно до обумовлених процедур. Посилання на статтю 15 повинні бути вмотивовані.

Як це і має бути з таким серйозним питанням, як відступи в договорі про права людини, стаття 15 встановлює досить жорсткі умови відступу для держав, які хотіли б відступити від зобов’язань за Європейською конвенцію з прав людини. У справі Лоулес проти Ірландії (1961) член Ірландської республіканської армії скаржився на те, що процедура і умови його затримання ірландським урядом порушили статтю 5 Європейської конвенції. Європейський Суд з прав людини визначив критерії для оцінки існування умов, що передбачені статтею 15, згідно з «нормальним і звичайним значенням слів»:

Існування... «надзвичайної ситуації в державі, яка загрожує життю нації», [може бути зумовлене] поєднанням кількох факторів, зокрема, в першу чергу, існуванням на території Республіки Ірландія таємної армії, яка здійснює антиконституційну діяльність та використовує для досягнення своєї мети насильство, по-друге, тим фактом, що ця армія діяла також за межами своєї держави і, таким чином, серйозно загрожувала відносинам Республіки Ірландія зі своїм сусідом, і, по-третє, постійним і все більш загрозливим зростанням терористичної діяльності.

Суд розглянув конкретні заходи ірландського уряду, що були відступом від його зобов’язань у світлі вимоги «виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища»:

На думку Суду... застосування звичайного законодавства виявилось неефективним для того, щоб встановити контроль за зростаючою небезпекою, яка загрожувала Республіці Ірландія... Звичайні кримінальні суди або навіть спеціальні кримінальні чи військові суди не змогли відновити мир і порядок... Збір необхідних доказів для засудження осіб, які пов’язані з діяльністю ІРА... пов’язаний з великими труднощами, обумовленими військовим, таємним і терористичним характером цих угруповань та страхом, який вони сіяли серед населення... Повне закриття кордонів мало б набагато серйозніші наслідки для населення в цілому, і ці наслідки були б серйозніші, аніж наслідки від введення надзвичайної ситуації.

Більше того, до Акту від 1940 року про дії, які становлять загрозу для безпеки держави, було включено кілька гарантій, спрямованих на запобігання зловживанням при функціонуванні системі адміністративного затримання... Застосування цього Акту було під постійним контролем парламенту, який не тільки регулярно отримував інформацію щодо його застосування, але й міг у будь-який час своїм рішенням скасувати Заяву уряду, за якою цей Акт було запроваджено.

Відразу ж після ухвалення Заяви, якою вводилося в дію повноваження на затримання, уряд публічно оголосив про те, що буде звільнено будь-яку особу, яка присягатиметься поважати Конституцію і закон та не брати участі у незаконній діяльності. Осіб, яких арештовували, відразу інформували про те, що вони будуть звільнені, якщо виконають таку вимогу... Існування цієї гарантії звільнення, про яку публічно заявив уряд, стало юридичним зобов’язанням уряду звільняти всіх осіб, які брали на себе таке зобов’язання.

Суд констатував, що як самі факти, так і їх застосування у справі Лоулеса могли бути охарактеризовані як заходи, що були зумовлені гостротою ситуації за змістом статті 15 Конвенції.

У Грецькій справі (1969) Комісія дала роз’яснення терміна «надзвичайна ситуація» як такого, що містить поняття неминучої небезпеки, і тому для застосування положень статті 15 необхідні такі елементи:

1. Небезпека має бути реальною та невідворотною.

2. Її наслідки повинні загрожувати всій нації.

3. Повинна існувати загроза продовженню організованого життя суспільства.

4. Криза чи небезпека повинні мати виключний характер, тобто звичайні заходи чиобмеження, які дозволені Конвенцією для підтримання громадської безпеки, здоров’я і порядку повинні бути вочевидь недостатніми.

Комісія також дійшла висновку, що в цій справі уряд Греції не представив достатніх доказів того, що такі умови дійсно існували.

У справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Комісія спеціально розглянула застосування одного з невід’ємних принципів статті 15 — принципу пропорційності. Комісія підкреслила, що уряд не може посилатись на існування надзвичайної ситуації для виправдання будь-яких можливих дій, які він може ужити, але має встановити конкретний зв’язок між цими діями і ситуацією, яка потребує встановлення контролю. Одночасно Комісія ухвалила, що уряд може запроваджувати окремі заходи, які не будуть порушувати статті 15.

З того часу, як Конвенція набрала чинності, держави-члени зареєстрували свої застереження про право робити відступ згідно зі статтею 15. Сполучене Королівство, наприклад, зареєструвало кілька застережень, головним чином щодо відступу від зобов’язань по дії статей 5 і 6 Конвенції у деяких своїх колоніях (переважно до одержання ними незалежності від Сполученого Королівства) і в Північній Ірландії. Вже пізніше, після того як Європейський Суд з прав людини визнав, що уряд Сполученого Королівства порушував статтю 5, затримуючи без обвинувачення чи відповідних процедурних гарантій осіб, які підозрювались в участі у «терористичній» діяльності, Сполучене Королівство зареєструвало право відступу від статті 5 у зв’язку із застосуванням Акту про запобігання тероризму (Броуген проти Сполученого Королівства (1988)).

Туреччина зареєструвала перше право відступу в 1961 році відносно всієї своєї території. Згодом турецький уряд скасував це право відступу і зареєстрував нове право відступу, що застосовувалось тільки до певних міст і на конкретний період часу. З того часу Туреччина реєструвала подібні обмеження щодо цих та інших міст кілька разів. Суд ухвалив рішення про те, що уряд не може поширювати дію застережень, що були зроблені відносно географічно обмеженої території, на інші території, які не входили до цього визначеного переліку (Сакік та інші проти Туреччини (1997).

Греція зареєструвала своє перше право відступу після державного перевороту у квітні 1967 року, а потім кілька інших — до 1969 року, коли грецький уряд денонсував Конвенцію. Незабаром країна вийшла з Ради Європи, але пізніше знову вступила до цієї організації. Вона вдруге приєдналася до Конвенції в 1974 році.

Республіка Ірландія двічі використовувала своє право відступу у зв’язку із запровадженням Акту про надзвичайні повноваження.

Заборона відступів

Пункт 2 cтатті 15 забороняє відступи від cтатей 2, 3, 4 і 7 Конвенції. Ця заборона має абсолютний характер стосовно статті 3 (катування, нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження чи покарання) і пункту 1 статті 4 (рабство). Право не перебувати в рабстві є єдиним правом статті 4, від якого не може бути відступу, тому що воно охоплює весь статус або становище особи, у той час як інші права, що гарантуються цією статтею, стосуються робіт, що мають недобровільний, але одночасно такий, що викликаний ситуацією або тимчасовий, характер.

Заборона відступів відносно права на життя є менш суворою, ніж інші заборони. Пункт 2 статті 15 дозволяє державі відступ від статті 2 «у випадках смерті внаслідок правомірних воєнних дій». Протокол № 6, який скасовує смертну кару, забороняє відступи від положень, однак його основні положення дозволяють державі застосовувати смертну кару «за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни», що є більш широкою категорією виключень у порівнянні із встановленими відповідно до статті 2.