S. Дискримінація: стаття 14

Стаття 14:

Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин.

Як національне, так і міжнародне право закріплюють принципи рівності та недискримінації. Ці принципи можуть мати формальний аспект, наприклад, коли йдеться про поводження з кожною особою виключно на підставі закону, та матеріальний аспект, наприклад, коли йдеться про рівний розподіл прав і привілеїв у даному суспільстві. В обох випадках право встановлює певну відмінність між тими, хто користується цими правами: важливість питання полягає в тому, за якою межею ця відмінність стає забороненою дискримінацією. Комісія та Суд надали Високим Договірним Сторонам широкі межі розсуду для визначення тих обставин, за яких певні відмінності є прийнятними (Літгоу та інші проти Сполученого Королівства (1987)).

Європейська конвенція з прав людини захищає права окремих осіб, а не груп. Стаття 14 також захищає права окремих осіб, а не груп. На практиці це означає, що тільки сторони, відносно яких безпосередньо порушено одне чи кілька прав, що їх гарантує Конвенція, можуть звертатися зі скаргою до Страсбурга: жодна особа не може подавати скаргу від імені іншої сторони, права якої порушено. Конвенція не передбачає «actio popularis». Навіть у заяві, яку називають «колективною», кожна особа має довести, що вона є жертвою порушень прав. (Див. також нижче розгляд статті 34 у зв’язку з правом на індивідуальну заяву, стор.154).

Конвенція не передбачає загального зобов’язання не допускати дискримінації. Захист, що гарантується у статті 14, доповнює інші основні права, які вміщені в Конвенції: викладене у статті 14 право не є самостійним. Зазначивши це, Комісія і Суд зауважили, що навіть у разі визнання факту виконання державою своїх зобов’язань щодо дотримання якогось із основних прав у рамках певної справи, може бути одночасно ухвалено рішення про те, що держава порушила те саме право у зв’язку зі статтею 14. Так трапилось у Бельгійській мовній справі (1968), у якій група франкомовних батьків оскаржувала те, що їхні діти не мали доступу до шкіл з французькою мовою викладання виключно через те, що їхні сім’ї жили у передмісті Брюсселя; відносно ж фламандської общини такі обмеження були відсутні. Під час розгляду цієї справи Суд застосував ті самі критерії, що при розгляді справ, в яких робилось посилання на інші статті, що мали у своєму складі обмежувальні положення. Суд передовсім виходив із законності мети, яка досягалась через конкретні дії, і того, наскільки відповідали цій законній меті заходи, що вживались.

Одне можливе виключення з правила, згідно з яким стаття 14 діє як додаткова по відношенню до інших основних прав Конвенції, було визнано у справі осіб азіатського походження зі Східної Африки проти Сполученого Королівства (Доп. Ком. 1973 р., неопублікована). У цій справі Сполучене Королівство не дозволило власникам британських паспортів, яких було вислано з Уганди, Кенії і Танзанії, в’їхати до Сполученого Королівства і залишитись там на постійне проживання. Ці особи звернулись до Комісії зі скаргою, що відмову на в’їзд було зроблено за расовою ознакою, а це порушує статтю 14 і положення про таке, що принижує гідність, поводження за статтею 3. У цьому контексті важливо зазначити, шо Конвенція не гарантує права на в’їзд або на імміграцію. Комісія зазначила у публічній заяві про цю справу, що дії, які були вчинені з расових мотивів, можуть за певних обставин порушувати статтю 3, навіть якщо суть самого акту дискримінації не пов’язана зі здійсненням або відмовою у здійсненні будь-якого гарантованого Конвенцією права.

1. Недозволена різниця у поводженні згідно зі статтею 14

Будь-яка різниця у поводженні держави з окремими особами в однаковій ситуації повинна мати об’єктивні та виправдані підстави. Суд констатував, що цієї норми не було дотримано у справі Маркс проти Бельгії (1979), в якій йшлось про те, що мати та її позашлюбна дитина оскаржували чинне бельгійське законодавство щодо позашлюбних дітей, яке порушувало їхні права згідно зі статтею 1 Протоколу № 1 (власність), статтею 8 (сімейне життя) і статтею 14. Зазначивши, що стосунки між матір’ю та їі дитиною у достатній мірі були аналогічні стосункам між жінкою, що перебуває в офіційному шлюбі, та її дитиною, Суд ухвалив рішення про те, що різний підхід держави у цих двох подібних випадках не може бути виправданим. Єдине виключення було зроблено відносно заяви доньки про те, що її право на власність за статтею 1 Протоколу № 1 було порушено: Суд ухвалив рішення, згідно якого це положення не може бути застосоване до спадщини, яку вона сподівалась отримати. Коли двоє інших заявників, що опинились в аналогічній ситуації, яку викладено у справі Маркс, звернулись через 12 років із заявою, Суд підтвердив свою позицію, однак не підтвердив порушення права власності (Вермер проти Бельгії (1991)). Ці ж принципи Суд використав і в справі Інце проти Австрії (1987), визнавши порушення на підставі того, що австрійский закон про спадкоємництво надавав перевагу дітям, які були народжені в шлюбі, порівняно з позашлюбними дітьми померлих батьків, коли йшлось про порядок розподілу між спадкоємцями сільськогосподарських земельних ділянок.

У справі Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства (1985) три заявники скаржилися на порушення статті 8 (сімейне життя) і статті 14 імміграційним законодавством Сполученого Королівства, яке створювало значно більше перешкод для іноземців-чоловіків, що хотіли возз’єднатися зі своїми нареченими або дружинами, які законно проживали в цій державі, порівняно з іноземками-жінками, що бажали возз’єднатися зі своїми чоловіками. Не визнавши порушення статті 8, Суд підкреслив, що Договірні Сторони не мають жодного зобов’язання поважати право одружених пар на вибір країни проживання, і, таким чином, не зобов’язані приймати на постійне проживання подружжя, що не мають громадянства і не є підданими цієї держави. Але Суд ухвалив, що Сполучене Королівство порушило статтю 14 разом із статтею 8, зазначивши таке:

Поняття дискримінації за змістом статті 14 передбачає, в основному, випадки, коли з особою чи групою осіб без належних підстав поводяться гірше, ніж з іншими, навіть якщо Конвенція і не передбачає кращого поводження.

Отже, стаття 14 стосується, в першу чергу, нерівності в конкретному поводженні, а не порівняння різних заходів, які може обирати держава, обмежуючи здійснення якогось основного права.

Суд визнав також порушення статті 8 у поєднанні зі статтею 14, коли йшлось про дискримінацію за ознакою статі, у справі Бургхарц проти Швейцарії (1994). У цій справі йшлось про те, що чоловікові, який одружився, не було дозволено поставити після свого імені ім’я дружини (використовувати подвійне ім’я), або взяти прізвище дружини в якості подружнього, хоч протилежне допускалось.

Подружнє життя стало предметом розгляду і в справі Хоффман проти Австрії (1993). Заявником у цій справі була жінка, яка стала членом секти свідків Єгови, а до того вона належала до римо-католицької церкви. Пізніше, під час процесу розірвання шлюбу, австрійські суди залишили дітей її колишньому чоловікові, мотивуючи це єдиною підставою — її релігійними уподобаннями. Суд визнав порушення її права на сімейне життя відповідно до статті 8 в поєднанні з порушенням статті 14. Аналогічне рішення було прийняте і в справі Кіган проти Ірландії (1994), коли йшлось про те, що справжній батько позашлюбної дитини не був запрошений для консультації і навіть не був попередньо поінформований про усиновлення його дитини.

У справі Шулєр-Цграгген проти Швейцарії (1993) уряд припинив виплату пенсії за інвалідність жінці, що народила дитину. Мотивом такого рішення стало припущення, що оскільки ця жінка стала матір’ю, вона повинна була за будь-яких умов залишити місце попередньої роботи з тим, щоб постійно бути вдома. Суд визнав порушення пункту 1 статті 6 (рішення в області цивільного права) та статті 14, зазначивши, що таке припущення не спирається на жодне раціональне або об’єктивне пояснення. Суд також визнав порушення цих двох положень у справі Канійська католицька церква проти Греції (1997), ухваливши, що відмова цивільного суду надати статус юридичної особи церкві-заявниці, в той час як це було зроблено по відношенню до інших релігійних конфесій, становило одночасно порушення права на доступ до суду і права не бути підданим дискримінації при користуванні цим правом.

Суд в декількох справах визнав порушення права на власність, яке гарантується в статті 1 Протоколу 1, в поєднанні з порушенням статті 14. У справі Дарбі проти Швеції (1990) заявник скаржився на те, що шведське законодавство порушило права за статтею 9 (релігія), статтею 1 Протоколу № 1 (власність) і статтею 14, примушуючи робітників, які не були громадянами Швеції, сплачувати церковний податок, від якого інші робітники, громадяни Швеції, могли за власним бажанням бути звільненими. Суд ухвалив, що таке обмеження прав порушувало статтю 1 Протоколу № 1 разом зі статтею 14, і визнав, що немає необхідності розглядати можливі порушення статей 9 і 14. У справі Ван Раальте проти Нідерландів (1997) Суд визнав порушення у випадку, коли бездітні жінки віком понад 45 років вже не повинні були сплачувати відрахування до соціального дитячого фонду, тоді як чоловіки цієї вікової категорії продовжували платити. Суд також визнав порушення статті 1 Протоколу 1 і статті 14 у випадку, коли австрійський уряд відмовив у соціальних виплатах іноземцю на тій лише підставі, що він не був громадянином Австрії, хоч він і платив відрахування до державного соціального фонду (Гайгусуз проти Австрії (1996)).

2. Різниця у поводженні, яка дозволяється за статтею 14

У справі Ван дер Мюссель проти Бельгії (1983) бельгійський адвокат-стажист скаржився на те, що від нього вимагали безоплатно займатися справами клієнтів, які не могли оплачувати його послуги, і послався на порушення статті 4 (примусова праця) і статті 14. Суд визнав, що держава могла вимагати виконання такої роботи від адвокатів не лише тому, що адвокати посідають становище, істотно відмінне від представників інших професій, вільних від таких обов’язків (дантистів, лікарів, суддів та інших), але й тому, що практика, на яку посилався заявник, була єдиним засобом, за допомогою якого Бельгія могла забезпечити реалізацію іншого права, гарантованого у статті 6 Конвенції (справедливий судовий розгляд).

Стаття 14 розглядалася разом зі статтею 5 (позбавлення свободи) у справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978). Уряд-заявник стверджував, що Сполучене Королівство застосовує свій Закон про спеціальні повноваження, який був спрямований на боротьбу з тероризмом, у дискримінаційний спосіб, зосереджуючи його дію головним чином проти католицької громади, і не зачіпаючи при цьому протестантську громаду Північної Ірландії. Але, не зважаючи на наявність відповідних статистичних даних, що підтверджували цю заяву, ні Комісія, ні Суд не визнали порушення статті 14 разом зі статтею 5, враховуючи ті межі розсуду, які були надані державам. Варто зазначити у зв’язку з цим, що уряд Ірландії і уряд Сполученого Королівства визнали наявність надзвичайного стану в термінах статті 15 (яка дозволяє відступ від положень Конвенції за наявності певних обставин). Суд ухвалив, що будь-які відмінності в поводженні з тими, хто здійснює терористичні акти у Північній Ірландії, можуть бути виправдані за умови, що при цьому переслідується законна мета і застосовуються заходи, які є пропорційними цій меті.

У справі Расмуссен проти Данії (1984) чоловік намагався оскаржити факт батьківства по відношенню до дитини, яку народила його дружина, але в цьому йому було відмовлено у зв’язку з завершенням встановленого терміну позову для цієї категорії справ. З іншого боку, у дружини було право, якби вона того захотіла, вдатися до тесту на предмет батьківства у будь-який час — аж до досягнення дитиною повноліття. Суд не визнав порушення статті 14 у поєднанні зі статтею 8 (сімейне життя), взявши до уваги наведені датським урядом пояснення обгрунтованості існуючих відмінностей у становищі матері та батька.

У трьох справах, в яких розглядались різні аспекти права на створення профспілок і членство в них, Суд визнав, що не було порушень ні статті 11, ні статті 11 в поєднанні зі статтею 14 (Національна спілка бельгійської поліції (1975), Шмідт і Дальстрьом (1976) і Шведська профспілка машиністів локомотивів (1976)).

На відміну від справ, які розглядались в попередній частині цього розділу, Суд не визнав порушення статті 1 Протоколу № 1 у випадку, коли уряд Італії встановив обмеження на право окремих власників повертати собі власність, яку вони здавали під винайм. Суд відзначив, що держава на законних підставах встановила різний підхід між власністю, яка використовувалась для проживання, та власністю, яка мала інше призначення (Спадеа та Скалабріно проти Італії (1995)).

3. Відмова у розгляді питань, які пов’язані зі статтею 14

Комісія та Суд інколи утримуються від розгляду можливих порушень статті 14, якщо вже встановлено одне чи більше порушень основних прав, які гарантуються в інших статтях Конвенції. Так, наприклад, у справі Джонстон та інші проти Ірландії (1986) позашлюбна донька батьків, які не реєстрували свій шлюб, заявила про те, що деякі ірландські закони порушували її права на сімейне життя, передбачені статтею 8, у поєднанні зі статтею 14. Встановивши порушення за статтею 8, Суд постанив, що не існує необхідності розглядати це питання у поєднанні зі статтею 14. У справі Даджон проти Сполученого Королівства (1981) заявник-гомосексуаліст стверджував, що існуюча у Північній Ірландії заборона сексуальних стосунків між чоловіком, який досягнув 21 року, і чоловіком, який ще не досягнув цього віку, є порушенням не тільки статті 8 (приватне життя), але також і статті 14, оскільки за умови добровільності таких стосунків і для лесбіянок, і для гетеросексуалів такою межею вікового цензу були 17 років. Суд констатував порушення статті 8, але при цьому зауважив, що «не існує правових підстав з’ясовувати, чи була дискримінація заявника більш істотною порівняно з іншими особами, для яких були встановлені менш істотні обмеження у здійсненні такого самого права». Тому Суд відмовився від розгляду заяви в частині порушення статті 14.