P. Право на освіту: стаття 2 Протоколу № 1

Стаття 2 Протоколу № 1:

Нікому не може бути відмовлено в праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе в галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до своїх релігійних і світоглядних переконань.

Право на освіту, яке викладене в статті 2 Протоколу № 1 Конвенції, складається з трьох взаємопов’язаних елементів. У першому реченні статті передбачається, що держава не може нікому відмовити в праві на освіту. Це означає, що держава не може втручатись у здійснення особою її права на освіту, наприклад, перешкоджаючи особі скористатися можливостями для одержання освіти, що їх надає держава. У другому реченні статті вміщені два інші елементи права на освіту. По-перше, державі надаються повноваження щодо визначення характеру і обсягу участі держави в освіті та навчанні. В цілому це означає, що держава не має ніяких зобов’язань надавати певні можливості щодо отримання освіти чи гарантувати кожному можливість отримати ту освіту, яку він забажає. І по-друге, в цій фразі вміщено гарантію права батьків на повагу їхніх переконань, коли йдеться про освіту їхніх дітей.

У справі К’єльдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії (1976) Суд підкреслив важливу роль, яку освіта відіграє у демократичному суспільстві, звернувши увагу на те, що друге речення статті 2 Протоколу № 1 зокрема:

спрямоване... на забезпечення можливості плюралізму в освіті. Ця можливість є життєво необхідною для збереження «демократичного суспільства» таким, яким воно представлене у Конвенції... Зважаючи на повноваження сучасної держави, цієї мети треба досягти передовсім через державне навчання.

У процесі практичного розгляду питань Комісія та Суд майже завжди вимушені розглядати три складові елементи статті 2 Протоколу № 1 у їх взаємному зв’язку.

На відміну від багатьох інших статей Конвенції, що гарантують захист основних прав, стаття 2 Протоколу № 1 складається з негативних термінів: держава не може заборонити, але й не зобов’язана гарантувати дотримання визначеного права. Таке формулювання ставить державу у вигідне становище проти обвинувачень у порушенні, тому що приватній особі важко навести переконливі докази того, що держава зобов’язана не втручатися та/або діяти позитивно з метою забезпечення її права на освіту. Замість цього особа має взяти на себе тягар доведення того, що держава активно відмовляє їй у праві на освіту, що представляє собою значно вищий рівень порівняно з принципами невтручання або позитивного зобов’язання. До сьогодні Суд тільки один раз визнав достатність наведених доказів у справі Кемпбелл і Козанс проти Сполученого Королівства (1982). У цій справі матері заявників скаржились на застосування тілесних покарань як дисциплінарного заходу в державних школах Шотландії, які відвідували їхні діти. В об’єднаних заявах стверджувалося, зокрема, що застосування тілесних покарань у школах порушувало права, які гарантуються у другому реченні статті 2 Протоколу № 1, в тому, що освіта і навчання їхніх дітей мали відповідати їхнім філософським переконанням. Друга заявниця стверджувала, що виключення її сина зі школи порушило право на освіту, яке гарантується в першому реченні цієї статті. Суд дійшов висновку, що порушення мало місце в обох справах. Спершу Суд розглянув доводи уряду Сполученого Королівства, згідно з якими функції, що пов’язані з внутрішнім управлінням школи, не мають відношення до сфери «освіти» і «навчання» за змістом статті 2. Суд зазначив, що:

Освіта дітей є багатокомпонентним процесом, під час якого у будь-якому суспільстві дорослі намагаються передати свої переконання, культуру та інші цінності молоді, у той час як навчання чи викладання спрямовані передовсім на передачу знань та на інтелектуальний розвиток.
Можна сказати, що застосування тілесних покарань належить до внутрішнього шкільного адміністрування, але в той же час вони становлять складову частину процесу, в ході якого школа намагається досягти тієї мети, заради якої її було створено, включаючи також розвиток і формування характеру та розумових здібностей учнів.

Далі Суд розглянув суть поняття «світоглядні переконання батьків»:

З огляду на Конвенцію в цілому, вислів «світоглядні переконання» у даному контексті означає, на думку Суду, такі переконання, які заслуговують на повагу в «демократичному суспільстві»... і не суперечать поняттю людської гідності. Крім того, вони не повинні суперечити основному праву дитини на освіту, яке є домінуючим в першому реченні статті 2.

Погляди заявників зачіпають важливий і серйозний аспект людського життя та поведінки — недоторканність особи, законність або незаконність застосування тілесних покарань і недопущення страху або стресового стану, які можуть бути викликані таким покаранням. Ці погляди відповідають всім викладеним вище критеріям.

Визнавши порушення другого речення статті 2 Протоколу № 1, Суд далі розглянув питання про те, чи порушила держава тимчасово право дитини на освіту згідно з першим реченням цієї статті. Хоч Комісія свого часу прийняла рішення не розглядати це питання, вважаючи його частиною порушення другого речення статті, Суд визнав за необхідне розглянути його окремо:

Підставою як для першого, так і для другого посилань пані Козанс на статтю 2 було застосування тілесних покарань як дисциплінарного заходу в школі, яку відвідував її син, але між фактичними даними у кожного посилання, що розглядається, існує суттєва різниця. Якщо щодо другого речення заявниця оскаржувала відвідування навчального закладу, де мала місце подібна практика, то відносно першого речення заявниця оскаржувала заборону відвідувати школу; ця остання ситуація спричинює значно серйозніші наслідки...

Стаття 2 є одним цілим, в якому домінує перше речення, а право, яке сформульоване у другому реченні, є похідним від основного права на освіту...

Нарешті, обидва посилання розрізняються за своєю правовою основою: перше стосується батьківського права, а друге — права дитини.

Право на освіту, яке гарантується в першому реченні статті 2, за своїм характером потребує врегулювання з боку держави, але таке врегулювання ніколи не повинно наносити шкоду змісту цього права чи суперечити іншим правам, що проголошені у Конвенції або протоколах до неї.

Справа Кемпбелл і Козанс проти Сполученого Королівства становить єдиний до сьогодні прецедент, у якому Суд констатував порушення права на освіту згідно з першим реченням статті 2 Протоколу № 1. Комісія і Суд розглянули також кілька заяв з приводу того, що конкретна політика або практика держави становили de facto порушення права на освіту. Усі ці заяви були відхилені. У справі щодо окремих аспектів регламентування використання мов у навчальному процесі в Бельгії (Бельгійська мовна справа) (1968) заявники — франкомовні бельгійці, що проживали у фламандській частині Бельгії — скаржилися на те, що відмова бельгійського уряду надавати їхнім дітям освіту французькою мовою порушувала їхні права згідно статті 2 Протоколу № 1. Суд визначив зміст і сферу застосування статті таким чином:

Негативне формулювання (права на освіту) вказує... на те, що Договірні Сторони не визнають такого права на освіту, яке вимає від них організовувати за рахунок держави або фінансувати освіту будь-якого типу чи рівня...

Усі держави — члени Ради Європи мають загальну і офіційну систему освіти. Тому йдеться зовсім не про те, щоб зобов’язати державу створити таку систему, а лише про те, щоб гарантувати особам, які перебувають в межах юрисдикції Договірних Сторін, право на користування тими засобами отримання освіти, які існують на даний момент.

Перше речення статті 2 Протоколу гарантує, відповідно, право на доступ до навчальних закладів, що існують у даний час, але такий доступ є тільки частиною права на освіту. Для того щоб «право на освіту» було реалізоване, потрібно також, щоб особа, яка користується цим правом, мала можливість отримувати користь з такої освіти, тобто, йдеться про право отримувати, відповідно до діючих у кожній державі правил, офіційне визнання — у тій чи іншій формі — здобутої освіти.

Право на освіту, яке гарантоване в першому реченні статті 2 Протоколу № 1, за своїм характером потребує врегулювання з боку держави... Але таке регулювання ніколи не повинно наносити шкоду змісту цього права чи суперечити іншим правам, що проголошені у Конвенції.

З-поміж багатьох проблем, які були підняті заявниками, Суд визнав порушення тільки в одному випадку. Бельгійське законодавство дозволяло дітям, які розмовляли фламандською мовою і проживали у різних франкомовних регіонах, відвідувати школи з викладанням фламандською мовою в сусідніх районах, але не надавало відповідного права франкомовним дітям. Суд визнав, що це становить порушення положення про недискримінацію за статтею 14 у поєднанні з порушенням статті 2 Протоколу № 1:

Умова постійного проживання встановлювалась не на підставі інтересів шкільних закладів чи з мотивів адміністративного або фінансового регулювання, — у справі заявників в основу цієї умови покладено міркування, що пов’язані з мовою. Окрім того ця умова не забезпечувала в повній мірі по відношенню до більшості заявників та їхніх дітей необхідної відповідності між засобами, що використовувались для досягення мети, і самою метою...

Здійснення права на освіту в тому вигляді, як його визначає Суд, а точніше, права на доступ до існуючих шкіл не було у даному випадку забезпечено кожному без будь-якої дискримінації, зокрема, за ознакою мови.

У Бельгійській мовній справі розглядалося питання доступу до початкової освіти. В інших справах Комісія зазначила, що держава може регулювати доступ до окремих видів освіти, не порушуючи при цьому статті 2 Протоколу № 1. Комісія уточнила, що стаття 2 Протоколу № 1 стосується, головним чином, початкової освіти, і тому держава зовсім не зобов’язана забезпечувати ув’язненим (Заява № 5962/72) або іноземцям (Заява № 7671/76 і чотирнадцять інших) можливість отримати вищу чи спеціальну освіту. Комісія також зауважила, що:

В разі, коли доступ до вищої освіти передбачає якісь обмеження з боку держави, то, загалом, не розглядається як порушення статті 2 Протоколу № 1 обмеження доступу до вищої освіти тим особам, які вже досягли певного освітнього рівня; це необхідно для того, щоб найоптимальніше використовувати існуючі освітні можливості (Заява № 8844/80).

Комісія також підкреслила, що право на (початкову) освіту за статтею 2 Протоколу № 1 не перешкоджає державі вводити систему обов’язкової початкової освіти, тобто запроваджувати обов’язкове навчання. У заяві № 10233/83 батьки чотирьох дітей, які страждали на дислексію (неспроможність оволодіти навичками читання, прим. перекладача), вирішили навчати своїх дітей вдома, а не в державних школах, які не мали у достатній кількості засобів, необхідних для спеціального навчання дітей з таким захворюванням. Хоч подібне і було можливим, однак органи влади залишили за собою право контролювати успіхи дітей в оволодінні базовими знаннями. Батьки оскаржили це рішення, вважаючи його порушенням їхніх прав згідно зі статтею 2 Протоколу № 1. Комісія не погодилася з цим, зауваживши, що держава має право на законних підставах вимагати від батьків співпраці у процесі оцінювання знань, набутих їхніми дітьми, тому що початкова освіта є обов’язковою для всіх дітей.

Хоч Комісія в цілому підтвердила права батьків навчати дітей поза системою державної шкільної освіти, вона не зобов’язала держави відраховувати фінансові внески з державного бюджету для сприяння приватній освіті (Заяви № № 6853/74 і 7782/77). Варто зазначити у цьому контексті, що кілька Високих Договірних Сторін цієї Конвенції зробили застереження, які свідчили про їхнє розуміння можливості висунення заяв щодо порушення положення про недискримінацію за статтею 14, які будуть пов’язані з організацією, акредитацією та фінансовою підтримкою недержавних шкіл.

У справі Кемпбелл і Козанс та в Бельгійській мовній справі розглядалися питання доступу до освіти. Комісія і Суд розглянули також більш детально питання про забезпечення прав батьків під час навчання їхніх дітей. Принциповою у цьому відношенні стала справа К’єльдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії (1976), у якій кілька батьків протестували проти включення до датських програм шкільної освіти курсу статевої культури. Проблема ускладнювалася тим, що держава включила елементи сексуального виховання до багатьох предметів і, таким чином, не мала можливості відразу ж заспокоїти стурбованих батьків, дозволивши їм, наприклад, забирати дітей з тих конкретних уроків, які суперечили їхнім переконанням. Суд охарактеризував філософське підгрунтя положення про «забезпечення прав батьків» таким чином:

Будучи наділені природнім зобов’язанням по відношенню до своїх дітей, заявники-батьки мають пріоритет в забезпеченні їхньої «освіти та навчання», вони можуть вимагати від держави поваги до своїх релігійних і світоглядних переконань. Їхнє право поєднується з відповідальністю, яка тісно пов’язана із здійсненням і використанням права на освіту.

Далі Суд дав характеристику відповідальності, яку покладено на державу у цьому питанні:

Друге речення статті 2 вказує на те, що держава при виконанні покладених на неї в області освіти та навчання функцій, повинна слідкувати за тим, щоб інформація та знання, які містяться в шкільних програмах, подавалися в об’єктивному, критичному та плюралістичному вигляді. Державі забороняється нав’язувати навчання, котре може розглядатись як таке, що суперечить релігійним і світоглядним переконанням батьків. Це є та межа, за яку не можна заступати.

Суд також ухвалив рішення про те, що визнання законності існування приватних шкіл не є адекватною відповіддю на стурбованість батьків, тому що це може призвести до неприйнятного результату, коли «дотримуватимуться» права тільки багатих батьків. Таким чином, хоч держава може дозволити учням не відвідувати заняття, які суперечать переконанням їхніх батьків, або ж, навпаки, дозволити відвідувати приватні школи, така можливість автоматично не звільняє державу від відповідальності виконувати обов’язки в рамках державної шкільної системи за статтею 2 Протоколу № 1. У названій вище справі Суд постановив, що хоч курс статевої культури міг донести до дітей окремі оціночні судження — а така практика могла порушити права батьків — однак у даному конкретному випадку дії датського уряду могли були визнані прийнятними, тому що їхньої метою було надання інформації, а не нав’язування поглядів.