O. Право на вільне володіння своїм майном: стаття 1 Протоколу № 1

Стаття 1 Протоколу № 1:

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Стаття 1 Першого Протоколу до Європейської конвенції гарантує право на вільне володіння своїм майном, яке звичайно називається правом на власність. Так само, як це передбачено відповідно до більшості інших гарантованих Конвенцією основних прав, держава може обмежити здійснення права на власність. Вона може позбавити особу її майна «в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом». Вона може також «вводити в дію такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів» або для забезпечення сплати різних штрафів, податків та ін. Таким чином, згідно з цією статтею держава має широкі межі розсуду. Слід відзначити, що Суд досить широко тлумачить поняття «юридична особа».

1. Зміст поняття «майно» за статтею 1 Протоколу № 1

Комісія та Суд розглянули кілька справ, в яких вони визначили зміст поняття «майно» за статтею 1 Протоколу № 1. У справі Меллахер та інші проти Австрії (1989) заявник стверджував, що право одержувати орендну плату за угодою про оренду є правом на власність, яке відрізняється від права на використання власності. Суд не погодився з цим, звернувши увагу на те, що право укладати угоди на оренду є складовою частиною права використання нерухомого майна і, таким чином, є аспектом права на володіння цією власністю. Далі Суд визнав, що введення Австрією контролю за орендною платою належало до меж її розсуду, і, таким чином, порушення права на власність не було.

У кількох заявах йшлось про те, що різного типу дозволи з точки зору осіб, яким було надано такі дозволи, розцінювались як власність згідно зі статтею 1 Протоколу № 1. Комісія та Суд погодилися з тим, що дозволи є власністю за змістом статті 1 Протоколу № 1, але разом з тим зазначили, що держава надає дозвіл на певних умовах, і якщо власник порушує ці умови, то держава може не надати новий або анулювати вже виданий дозвіл. У справі Тре Тракторер Актієболаг проти Швеції (1989) Суд погодився з тим, що позбавлення ліцензії на продаж алкогольних напоїв дійсно було порушенням статті 1 Протоколу № 1, тому що така ліцензія була важливим елементом організації роботи ресторану, при цьому Суд ухвалив, що умови позбавлення ліцензії належали до дискреційних повноважень уповноважених органів Швеції.

У справі Ван Марле та інші проти Нідерландів (1986) Суд ухвалив рішення про те, що добре ім’я (good will) за певних обставин теж може розглядатись як «власність» за змістом статті 1 Протоколу № 1:

Завдяки власній праці заявники створили свою клієнтуру; це в багатьох відношеннях мало характеристики приватного права, становило певну цінність і, отже, було власністю за змістом статті 1.

Комісія і Суд чітко зазначили, що не існує ніякого володіння власністю до тих пір, доки особа не може заявити про своє право власності. Іншими словами, право власності не містить у собі права на набуття власності. Так, у справі Маркс проти Бельгії (1979), про яку згадувалось вище у зв’язку зі статтями 8 і 14, Суд визнав, що права матері, якій було відмовлено у праві заповісти спадок своїй дочці, були порушені згідно зі статтею 1 Протоколу № 1; але при цьому права дочки не були порушені, тому що наміри стосовно набуття власності не захищаються цією статтею. У справі Ван дер Мюссель проти Бельгії (1983), про яку згадувалось вище у зв’язку зі статтею 4 і про яку йтиметься нижче у зв’язку зі статтею 14, Суд ухвалив рішення про те, що вимога до адвоката надавати певні послуги безоплатно не позбавляла його існуючої власності і не порушувала статтю 1 Протоколу № 1.

Термін «власність» поширюється на всі «безумовні права», які може довести особа, включаючи, зокрема, активи, що пов’язані з приватним правом (такі як пайові внески чи фінансові претензії, в основі яких лежить контракт або делікт), а також окремі економічні і соціальні виплати, які пов’язані з публічним правом.

2. «Мирне володіння» своїм майном

У своєму тлумаченні вислову «мирне володіння» Комісія та Суд часто розрізняють поняття «позбавлення власності» і «контроль за її використанням». Наприклад, у відомій справі Спорронг і Льоннрот проти Швеції (1982) заявники скаржились на те, що постанова муніципалітету міста Стокгольм, яка дозволяла місцевій владі відчужувати за своїм бажанням практично без обмежень будь-яку власність, порушувала їхнє право власності за статтею 1 Протоколу № 1. Суд ухвалив, що хоч подібне відчуження теоретично залишало за власниками право користуватись та розпоряджатись своєю власністю, однак практично їхні можливості робити це були обмежені настільки, що застосування шведського закону справді порушувало їхнє право на вільне володіння своїм майном. Розглянувши справу, Суд також підкреслив свою думку про те, що Конвенція у цілому вимагає збереження балансу між інтересами суспільства і основними правами людини, та зауважив, що у випадку позбавлення власності, встановлені обмежень на користування нею чи в інших подібних випадках справедливість вимагає, щоб особам, які постраждали, було надано право оскаржувати рішення уряду з питань позбавлення власності, встановлення контролю за її використанням і було надане відшкодування.

Суд більш чітко виклав свою думку щодо балансу між приватними інтересами та суспільним інтересом у справах Літгоу та інші проти Сполученого Королівства (1987) і Джеймс та інші проти Сполученого Королівства (1986). В цій останній справі заявники виступали проти застосування британського законодавства, яке дозволяло деяким орендаторам житла, що орендували житло протягом тривалого часу, купувати у орендодавця його частку нерухомості, іноді навіть за меншу ціну від її ринкової вартості на час укладання угоди. Не знайшовши порушення права на власність, Суд зазначив:

Поняття «суспільний інтерес» обов’язково має розширене тлумачення... Суд, вважаючи природним, що мають бути широкими межі розсуду, які надаються законодавцям для здійснення соціальної та економічної політики, поважає рішення законодавців стосовно того, що є «суспільний інтерес», коли ці рішення будуть основані на розумних міркуваннях.

Відчуження власності, яке здійснюється відповідно до законодавчої, соціальної, економічної політики чи з іншою метою, може відповідати «суспільним інтересам», навіть якщо суспільство в цілому безпосередньо не використовує цю відчужену власність або не володіє нею.

Із тексту статті 1 Протоколу № 1 і тлумачень, які були зроблені під час розгляду Комісією та Судом судових справ, стає зрозумілим, що держава має значно ширші межі розсуду, коли йдеться про критерій «суспільні інтереси», у порівнянні з критерієм «необхідності в демократичному суспільстві», який представлено також і в інших статтях Конвенції. Французький уряд вийшов за визначені для нього межі розсуду у своїй концепції «загального інтересу» при забезпеченні сплати податків, про що йшлось у справі Антріш проти Франції (1994). У цій справі регіональні власті скористалися своїм правом купувати першими власність під час торгової операції з приватною власністю, при цьому вони використали закон, який надавав їм значні дискреційні повноваження, однак не забезпечував власниці достатніх процедурних гарантій. Суд визнав, що факт привласнення державою абсолютної влади, коли вона підмінювала собою покупця будь-якої нерухомості з єдиною метою — забезпечити неухилення від сплати податків — завдав заявниці значної шкоди. Тому було визнано порушення статті 1 Протоколу № 1.

Рішення держави, які вона приймала на власний розсуд, стали предметом суперечки у справах Катікарідіс та інші проти Греції (1996) і Цомцос та інші проти Греції (1996). У цих справах йшлось про експропріацію власносності для будівництва автомагістралі. При цьому використовувався закон, що встановлював неоспорюване положення, за яким доходи, які будуть надходити від робіт по опорядкуванню автодороги, складуть достатню компенсацію позбавленим власності особам. Суд постановив, що відсутність гнучкості у системі відшкодування, зокрема, неможливість отримати судове рішення, яке б визначило реальні втрати від вимушеної експропріації, порушувала статтю 1 Протоколу № 1.

Коли уряд відмовляє особі у доступі до її власності протягом кількох років, позбавляючи тим тамим цю особу можливості користуватись, розпоряджатись і володіти цією власністю, то в цьому випадку має місце порушення права на володіння своїм майном. Суд дійшов такого висновку у справі Лоізіду проти Туреччини (1996), в якій він не погодився з численими аргументами, які наводились урядом, зокрема з тим, що політична ситуація на Кіпрі виправдовує відмову допустити громадянина Кіпру грецького походження до його власності, яка знаходиться на території, що контролюється Туреччиною. Суд зазначив, що «фактична перешкода може становити порушення Конвенції так само, як і юридична перешкода».

3. Контроль за використанням власності

Суд розглянув декілька справ, в яких власники помешкань скаржились на контроль з боку уряду за використанням їхньої власності. Окрім справи Меллахера, яку було згадано вище, Суд розглянув ще дві справи, в яких йшлось про те, що власники квартир не могли домогтись виконання судових рішень про примусове виселення осіб, які винаймали ці помешкання. Суд ухвалив різні рішення в кожній із справ: у справі Спадеа і Скалябріно проти Італії (1995) Суд визнав, що заявники не змогли довести свою потребу проживати в помешканні, про яке йшла мова, і в якому на той час проживали малозабезпечені жінки похилого віку. Ці жінки звернулись до муніципальних властей з проханням надати їм інше помешкання, винайм якого буде коштувати їм дешевше. У цьому випадку порушення статті 1 Протоколу № 1 не було. Однак в іншій справі — Сколло проти Італії (1995) — було допущено порушення цього положення, тому що заявник документально підтвердив свою інвалідність і необхідність для нього та його сім’ї проживати у зазначеному помешканні.

Суд інколи розглядає справи, в яких заявники скаржаться на контроль за використанням власності в зв’язку з провадженням кримінального розслідування. У справі Раймондо проти Італії (1994) італійські власті наклали арешт на значну частку майна в очікуванні доказів про законне походження зазначеного майна, що належало особі, яку підозрювали у зв’язках з мафією. Не знайшовши у цьому випадку порушення статті 1 Протоколу № 1, Суд акцентував увагу на тому, з якою метою мафія використовує подібну власність, з якими труднощами зустрічається уряд, який веде боротьбу з таким використанням власності, та що приписи про накладення арешту носили обмежений характер. Суд також не визнав порушення у справі, в якій йшлось про накладення арешту на помешкання як на елемент доказу в рамках проведення кримінального розслідування (Вендітеллі проти Італії (1994)). В обох цих справах Суд, однак, відзначив порушення в тому, що уряд не вжив швидких заходів для того, щоб знову надати в повноправне користування власність після закінчення відповідних розслідувань.

4. Компенсація за позбавлення власності

Суд розглянув декілька справ, де заявники скаржились на труднощі, з якими їм довелось зіткнутись при отриманні компенсації за власність, якої вони були позбавлені. Для того щоб визначити, наскільки ті чи інші заходи відповідали вимогам, що містяться у статті 1 Протоколу № 1, Суд вивчив такі фактори, як складність законодавства та процедур, що регулюють питання експропріації та відшкодування (Цубані проти Італії (1996)), тривалість кожної з цих двох процедур (справи Цубані та Матош е Сільва, Лда та інші проти Португалії (1996)), збитки, що завдаються тривалим процесом позбавлення власності (Гійємен проти Франції (1997)), а також відповідний характер розміру відшкодування з урахуванням затримки у виплаті (справи Гійємен та Аккус проти Туреччини (1997)).

Суд визнав порушення статті 1 Протоколу № 1 у випадках, коли держави, що є учасницями Конвенції, намагались в окремих випадках використовувати правову казуїстику для того, щоб не виконувати зобов’язання щодо відшкодування приватним особам збитків, яких ті зазнали в результаті позбавлення майна. Держава не може в односторонньому порядку вносити поправки до контракту, який укладено з приватною особою, або припиняти його дію без виплати компенсації за втрати, яких зазнають особи, що з ними був укладений контракт. Законодавчий акт також не може скасовувати виплату, що пов’язана зі зміною або припиненням контракту (Грецькі очисні заводи та Стратіс Андреадіс проти Греції (1994)). Уряд, оперуючи законами, також не може відмовитись визнавати факт делікту, що мав місце відносно групи фізичних осіб або відносно держави (Прессос Компаніа Нав’єра С.С. проти Бельгії (1995)).

5. Стаття 1 Протоколу № 1 та інші статті Конвенції

Заявники часто скаржаться не лише на те, що держава порушує їхнє право на власність, але також і на відсутність відповідного процедурного захисту для оскарження питань про власність. Суд визнав, що хоч змістовно дії держави за статтею 1 Протоколу № 1 можуть визначатись її власними межами розсуду, в той же час якість процедур, які є доступними для осіб, що оскаржують дії держави, може часто не відповідати вимозі справедливого судового розгляду за пунктом 1 статті 6 (Аллан Якобсон (1989), Хаканссон і Стурессон (1990), Лангборгер (1989) — всі справи проти Швеції).