H. Право на справедливий судовий розгляд: стаття 6
та статті 2—4 Протоколу № 7

Стаття 6

1. Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків або при встановленні обгрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий i відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним i безстороннім судом, встановленим законом. Судове рішення проголошується публічно, але преса i публіка можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини в інтересах збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін чи в разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом.

3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:

а) бути негайно i детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер i причину обвинувачення проти нього;

b) мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту;

c) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або — якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника — одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя;

d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику i допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

e) якщо він не розуміє мову, яка використовується у суді, або не розмовляє нею, — отримувати безоплатну допомогу перекладача.

Протокол № 7

Стаття 2

1. Кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку. Здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене, регулюється законом.

2. Із цього права можуть робитися винятки для незначних правопорушень, як це передбачено законом, або в разі коли відповідну особу судив у першій інстанції найвищий суд, або коли її було визнано винною і засуджено після оскарження виправдального вироку.

Стаття 3

Якщо остаточним рішенням особу було засуджено за вчинення кримінального правопорушення і якщо винесений їй вирок було потім скасовано або її було помилувано на підставі нового чи нововиявленого факту, який беззаперечно доводить наявність судової помилки, то ця особа, яка зазнала покарання в результаті такого засудження, одержує відшкодування згідно із законом або практикою відповідної держави, якщо тільки не буде доведено, що зазначений невідомий факт не було свого часу виявлено повністю або частково з вини цієї особи.

Стаття 4

1. Нікого не може бути вдруге протягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави.

2. Положення попереднього пункту не перешкоджають повторному розгляду справи згідно із законом та кримінальною процедурою відповідної держави за наявності нових або нововиявлених фактів чи суттєвих недоліків у попередньому судовому розгляді, які могли вплинути на результати розгляду справи.

3. Жодні відступи від положень цієї статті на підставі статті 15 Конвенції не допускаються.

Стаття 6 Конвенції гарантує кожній людині при визначенні її громадянських прав та обов’язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення право на справедливий і відкритий судовий розгляд. Комісія і Суд дають широке тлумачення статті 6, оскільки вона має важливе значення для забезпечення демократії. У справі Делькур проти Бельгії (1970) Суд постановив, що:

У демократичному суспільстві, яке визнається цією Конвенцію, право на справедливе відправлення правосуддя займає таке важливе місце, що обмежене тлумачення пункту 1 статті 6 не відповідало б цілям та змісту цього положення.

Перший пункт статті 6 стосується як цивільного, так і кримінального судочинства, а другий та третій пункти — виключно кримінальних справ.

1. Пункт 1 статті 6: загальні положення

В пункті 1 статті 6 наведено перелік окремих складових елементів системи справедливого судочинства. Головним у всій системі є доступ до процедури з усіма атрибутами судової форми контролю: держава не може обмежити або скасувати судовий контроль у певних областях (Голдер проти Сполученого Королівства (1975)). Держава не може також через ухвалення законів обмежувати дію окремих судових рішень. У справі «Стран Грік Ріфайнеріс» та Стратіс Андреадіс проти Греції (1994) йшлось про те, що парламент Греції прийняв закон, згідно з яким орган, який мав перед цим повноваження розглядати позови про заподіяні збитки згідно умов контракту між заявниками та урядом, був позбавлений таких повноважень, і було анульовано виплату за заподіяні збитки, рішення про які було ухвалено у процесі попереднього судового розгляду. Визнавши порушення пункту 1 статті 6, Суд заявив, що:

Принцип верховенства права та поняття справедливого судового розгляду, якому присвячено пункт 1 статті 6, ставлять перепону будь-якому втручанню з боку законодавчої влади, що здійснюється з метою вплинути на остаточне судове рішення у дискусійному питанні в процесі відправлення судочинства.

Суд також застосував цей принцип у справі Папагеоргіу проти Греції (1997), визнавши порушення у випадку, коли парламент Греції ухвалив закон, згідно з яким окремі заяви не приймались до розгляду в судовому порядку, а розгляд справ, що перебували в суді, припинявся; при цьому деякі із справ вже знаходились в судах протягом кількох років. Але навіть за відсутності законодавства, яке впливає на відправлення судочинства, у випадку, коли суд відмовивився розглядати факти, що відігравали важливу роль у вирішенні спірного питання, він тим самим позбавив себе відповідних судових повноважень, і в результаті мало місце порушення права на доступ до суду (Терра Вонінген проти Нідерландів (1996)).

Доступ до судових органів має бути реальним, а не формальним. Наприклад, у справі Ейрі проти Ірландії (1979) Суд визнав, що відмова надати юридичну допомогу незаможній жінці, яка намагалась через суд розлучитись із схильним до насильства чоловіком, порушила її право на доступ до правосуддя, яке передбачене у пункті 1 статті 6. Суд далі розвинув цей принцип у справі Андроніку і Константіну проти Кіпру (1997), визнавши, що в разі відсутності режиму надання судової допомоги уряд повинен запропонувати інші засоби, які б дозволили особі скористатися процедурою розгляду справи в порядку цивільного судочинства.

Суд також визнав, що надзвичайно ускладнена адміністративна процедура, завдяки якій можна вирішити питання в області цивільного права, теж може сама по собі становити порушення права на доступ до суду (Де Жуффр де ля Прадель проти Франції (1992)). Держава повинна забезпечити доступ до суду для кожної особи, яка звертається з оскарженням згідно з положенням пункту 1 статті 6, і не може встановлювати обмеження в такому доступі для окремих категорій осіб: у справі Кіган проти Ірландії (1994) неодружений батько дитини був позбавлений права брати участь у судовому засіданні, де розглядалось питання про всиновлення; у справі Філіс проти Греції (1991) інженеру, що працював як приватна особа, було відмовлено у порушенні справи про відшкодування заробленого гонорару; у справі Святі Монастирі проти Греції (1994) частина монастирів, які не уклали угоду з державою, не могли брати участь у процесі ухвалення наступних рішень з питань церковної (монастирської) власності.

На думку Комісії та Суду, органи, які ухвалюють попередні рішення, повинні дотримуватись процедурних вимог пункту 1 статті 6, або ж їхні рішення повинні відповідним чином контролюватися компетентним судовим органом (Альбер і Ле Конт проти Бельгії (1982)). Однак Комісія та Суд погодились із тим, що за адміністративними органами, які належним чином використовують свої дискреційні судові повноваження, контроль може бути значно меншим (Еттль та інші проти Австрії (1987), Обермайєр проти Австрії (1990) і Скарбі проти Швеції (1990)), якщо ці органи відповідають основним вимогам статті 6. Іншими словами, Комісія та Суд звертають увагу не просто на незадоволення людей адміністративним чи судовим рішенням, а лише на відмову в правах, які гарантовані у статті 6.

і. Що таке «громадянські права та обов’язки»?

Комісія та Суд трактують поняття «громадянські права й обов’язки» досить широко. У справі Рінгайзен проти Австрії (1971) Суд визначив, що ці терміни потрібно розглядати незалежно один від одного, і тому немає потреби розмежовувати питання приватного та публічного права чи обмежувати застосування цього терміна спорами між приватними особами. Якщо таке право визнається у внутрішньому праві держави, то Суд розглядає його як цивільне право за змістом пункту 1 статті 6 (Бальмер-Шафрот та інші проти Швейцарії (1997)) (право на отримання захисту своєї фізичної цілісності).

У кількох справах Суд визначив, що пункт 1 статті 6 стосується судових справ, вирішення яких безпосередньо пов’язане з визначенням та/або основним змістом права чи обов’язку, що мають приватний характер: Кьоніг проти Федеративної Республіки Німеччини (1978) (позбавлення права керувати приватною медичною клінікою та права продовжувати займатися медичною практикою); Ле Конт, Ван Льовен і Де Мейєр проти Бельгії (1981) (дисциплінарний розгляд справи у професійній спілці); Де Моор проти Бельгії (1994) (встановлення права на вступ до спілки адвокатів); Фельдбрюгге проти Нідерландів (1986) (процес, який було розпочато в апеляційній комісії з метою продовжити отримання страхових виплат у зв’язку з хворобою); Доймеланд проти Федеративної Республіки Німеччини (1986) (процес, який було розпочато у судах соціального забезпечення з метою одержання вдовою додаткової пенсії згідно з правилами страхування від нещасних випадків на виробництві); Шоутен і Мельдрум проти Нідерландів (1994) (оскарження обов’язкових внесків до системи соціального забезпечення) та інші подібні справи. Суд також визнав в своїх рішеннях, що поняття цивільного права включає в себе право захищати честь та добру репутацію (Хельмерс проти Швеції (1991) і Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства (1995)).

іі. Що слід розуміти під «кримінальним обвинуваченням»?

Дотримуючись міркувань, які були викладені у справі Делькур проти Бельгії (1970), Суд дійшов висновку, що в пункті 1 статті 6 вміщено концепцію терміна «кримінальне обвинувачення», яка характеризується скоріше матеріальним, аніж формальним характером (Де Вейєр проти Бельгії (1980)). Таким чином, Комісія та Суд витлумачують природу кримінального обвинувачення досить широко. У справі Еклє проти Федеративної Республіки Німеччини (1982) Суд констатував, що кримінальне обвинувачення може бути визначене як «офіційне повідомлення особи компетентним органом про те, що вона підозрюється у вчиненні кримінального злочину». У справі Фоті та інші проти Італії (1982) Суд навів ширше тлумачення цього визначення, включивши до нього також «інші підстави, що підтверджують це звинувачення і можуть спричинити серйозні наслідки, які можуть ускладнити становище підозрюваного». Комісія та Суд визнали, що такими підставами, які можуть спричинити серйозні наслідки, можуть бути видача ордеру на арешт, обшук приміщення чи особистий обшук. Однак, на їхню думку, такі дії як початок поліцейського розслідування, допит свідків або інші дії, що безпосередньо не впливають на заінтересовану людину, не можуть бути віднесені до таких підстав.

Комісія та Суд ухвалили рішення про те, що характер санкцій, які можуть бути застосовані за певних обставин, можуть спричинити перекваліфікацію цивільної справи на кримінальну, наприклад, у випадку, коли несплата штрафу може призвести до ув’язнення. В той же час Суд проголосив, що визнання окремого злочину таким, що «не підлягає покаранню», не виключає його з області застосування статті 6 (Адольф проти Австрії (1982) та Оцтюрк проти Федеративної Республіки Німеччини (1984)).

Суд також підкреслив, що держава не повинна маскувати кримінальні справи під адміністративні з метою виключення їх із сфери дії статті 6. У справі Оцтюрка Суд констатував:

Якби Договірні Держави з метою перешкодити застосуванню основних положень статей 6 і 7 могли на свій власний розсуд кваліфікувати злочин як «адміністративний», а не як «кримінальний», тоді застосування цих положень залежало б від їхньої суверенної волі. Як наслідок, розширення тлумачення могло б призвести до результатів, що були б несумісними з метою та завданням цієї Конвенції.

У справі Енгель та інші проти Нідерландів (1976) четверо голландських військовослужбовців заявили про те, що при розгляді військовими органами дисциплінарної справи були порушені різні аспекти їхнього права на справедливий судовий розгляд згідно зі статтею 6. Суд встановив свої критерії, за якими було визначено, чи може дисциплінарна процедура одночасно розглядатись як кримінальне обвинувачення а, значить, підпадати під дію статті 6. Від самого початку Суд визначив, що кваліфікація даного обвинувачення згідно з нормами внутрішнього законодавства не була вирішальним фактором. Навпаки, вирішальними чинниками для кваліфікації справи як «кримінальної» згідно до завдань Конвенції, є розміри порушення норми а також характер і суворість можливого покарання (розмір штрафу, можливість ув’язнення, тривалість можливого ув’язнення та ін.). Оскільки авторам заяви загрожувало ув’язнення тривалістю декілька місяців, Суд ухвалив рішення про прийнятність справи згідно до вимог статті 6. Комісія та Суд застосовували ці критерії при розгляді інших справ — у справах Егс проти Швейцарії (п’ять днів суворого арешту не становили занадто тривалий строк), Кемпбелл і Фелл проти Сполученого Королівства (1984) (рішення тюремної адміністрації лише тоді підпадає під дію статті 6, коли передбачає збільшення строку перебування у в’язниці) та в інших подібних справах.

ііі. Що слід розуміти під виразом «вирішення питання» щодо прав

або при «встановленні обгрунтованості» обвинувачення?
Згідно зі статтею 6 терміни «вирішення питання» або «встановлення обгрунтованості» обвинувачення означають, що певна форма судового контролю має застосовуватись навіть у випадках, коли основну роль відіграють адміністративні органи, і що остаточне, обов’язкове для виконання рішення у даній справі має ухвалити суддя. Суди та органи, що виконують судові функції, повинні бути наділені повноваженнями давати визначення з цих питань (W., О., B., H. і R. проти Сполученого Королівства (1987)) (суди розглядали справи про право відвідувати дітей або ж право виховувати дітей, при цьому не маючи взагалі повноважень розглядати подібні справи). Суд зазначив, що в поняттях «вирішення питання» або «встановлення обгрунтованості» йдеться про те, що це питання повинне бути основним об’єктом розгляду у даній справі. Необхідно лише настільки визначити саму процедуру, щоб вона стала складовою частиною такого «вирішення питання» або «встановлення обгрунтованості» (Рінгайзен проти Австрії (1971)). Рішення, що ухвалюються конституційними судами по суті справи, можуть розглядатись як «вирішення питання» або «встановлення обгрунтованості» відповідно до статті 6, однак рішення конституційних судів стосовно відповідності рішень національних судів конституційним нормам не можуть розглядатися в такій якості (Срамек проти Австрії (1984); Буххольц проти Федеративної Республіки Німеччини (1981)).

іv. Інші аспекти пункту 1 статті 6

Як було зазначено вище, пункт 1 статті 6 стосується і цивільного, і кримінального судочинства, тоді як пункти 2 та 3 статті 6 застосовуються виключно до кримінальних справ. Важливо пам’ятати, що загальні вимоги пункту 1 статті 6 увійшли до складу вимог більш конкретних статей. Також існують основоположні принципи «справедливості», які не формулюються у тексті статті, але є важливими для розуміння механізму її дії.

а. Принцип рівності можливостей

Найбільш важливим серед несформульованих вербально принципів пункту 1 статті 6 є принцип «рівності можливостей», згідно з яким кожна сторона під час розгляду справи повинна мати рівні можливості (Ноймайстер проти Австрії (1968)), і жодна з сторін не повинна мати якихось вагомих переваг над протилежною стороною.

В принципі змагальності закладене поняття, згідно з яким кожна із двох сторін у судовому процесі має право отримувати інформацію про факти та аргументи, якими володіє інша сторона, а також користуватись однаковими можливостями надання відповіді іншій стороні (Фельдбрюгге проти Нідерландів (1986)). Суд визнав порушення статті 6 у випадках, коли національні суди ухвалювали рішення, посилаючись на аргументи, про які заявникам не було нічого відомо (Брандштеллєр проти Австрії (1991), Булют проти Австрії (1996) та Нідерост-Губер проти Швейцарії (1997)); коли одній із сторін у процесі було відмовлено у доступі до відповідних документів, що знаходились у судовій справі (Кероярві проти Фінляндії (1995), Макмічел проти Сполученого Королівства (1995) та Фуше проти Франції (1997)); коли було відмовлено у можливості представити певні докази (Де Аес та Жійзельс проти Бельгії (1997) і Мантованеллі проти Франції (1997)), зокрема, свідчення експертів (Бьоніш проти Австрії (1985)); коли прокурор виступав з розглядом питання щодо прийняття чи відхилення апеляційної заяви від особи, якій не було дозволено бути присутньою при цьому (Борже проти Бельгії (1991) та Вермьолен проти Бельгії (1996); коли Суд розглянув доводи лише однієї сторони (Хіро Балані проти Іспанії (1994), Руїс Торіха проти Іспанії (1994) і Ван Оршовен проти Бельгії (1997)), а також коли одна із сторін не була проінформована про дати, коли відбувалось слухання у справі проти цієї сторони (Ваше проти Франції (1997)). У справах Колоцца проти Італії (1985), Моннелл та Морріс проти Сполученого Королівства (1987), Боттен проти Норвегії (1996) і Лобо Мачадо проти Португалії (1996) Суд, окрім іншого, ухвалив, що обвинувачувані особи повинні бути присутніми і мати можливість брати участь у судових засіданнях на будь-якому етапі розгляду.

Ключовим у принципі рівних можливостей є те, що суди мають довести свою готовність забезпечувати ефективне здіснення гарантованих у статті 6 прав.

b. Незалежний та неупереджений суд, створений на підставі закону

З наведеного вище розгляду природи кримінального обвинувачення випливає, що Комісія та Суд піддають осуду будь-яку дію держави, яку спрямовано на те, щоб представити окремі судові розслідування у неправдивому вигляді з метою уникнути передбаченого у статті 6 Конвенції контролю за цим розслідуванням. Йдеться також не лише про виключне право судів самостійно ухвалювати рішення у справах, але й про те, що держава не може довільно розмежовувати повноваження судів і різного типу адміністративних органів. Основоположним принципом положення про незалежність та неупередженість судів є поділ влади, але ні сама Конвенція, ні конвенційні органи не дають вказівок стосовно того, як виконувати цю вимогу. Проте практика Суду свідчить, що діяльність суддів не може залежати від тлумачення закону, яке здійснюється представниками виконавчої влади. У справі Бомартен проти Франції (1994) Суд ухвалив рішення про те, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 у випадку, коли суд звернувся до Міністерства закордонних справ із запитом щодо роз’яснення змісту угоди. На підставі такого роз’яснення заяву, яку розглядав суд, було відхилено.
Суд відзначив труднощі у розмежуванні понять неупередженості та незалежності у справі Лангборгер проти Швеції (1990), у якій заявник заперечував проти участі окремих присяжних засідателів в суді з питань найму та орендної плати. Суд визнав порушення статті 6, зазначивши, що навіть якщо особи є достатньо кваліфікованими для розгляду даного питання і немає суб’єктивних підстав сумніватися в їхній чесності, дуже важливо дотримуватися при цьому загального вигляду об’єктивної неупередженості та незалежності. У справі Срамек проти Австрії (1984) Суд визнав порушення статті 6, оскільки один із членів суду за службовим становищем був підлеглим по відношенню до однієї із сторін у судовому процесі. За таких обставин Суд зробив висновок про те, що «сторони можуть мати законні підстави для сумнівів щодо незалежності цієї особи. Подібна ситуація серйозно впливає на довіру до суду у демократичному суспільстві». Ці критерії повинні також застосовуватись і до військових судів (Фіндлей проти Сполученого Королівства (1997)). У справі ДеКюббе проти Бельгії (1984) було визнано неприйнятним те, що одна і та ж сама особа була і судовим слідчим, і суддею при слуханні справи, а в справі Пієрсак проти Бельгії (1982) було ухвалено аналогічне рішення у зв’язку з тим, що голова суду був раніше прокурором у цій же справі. У справі Хаушильдт проти Данії (1989) Суд визнав порушення статті 6 на тій підставі, що суддя у справі перед цим ухвалив рішення про попереднє ув’язнення обвинуваченого, а оскільки рішення про попереднє ув’язнення повинно було спиратися на ознаки вини, то це могло вплинути на об’єктивність судового розгляду.

Конвенція не вимагає участі у судовому засіданні присяжних засідателів. Однак коли в країні існує такий інститут, то вимога незалежності та неупередженості також стосується і присяжних засідателів. Суд визнав порушення цього положення Конвенції у справі Хольм проти Швеції (1997), оскільки більша частина присяжних засідателів підтримувала стосунки з відповідачем. Проте у справі Грегорі проти Сполученого Королівства (1997) не було знайдено порушення конвенційного положення у випадку, коли суддя під час розгляду кримінальної справи проти представника расової меншини зробив вказівки присяжним засідателям після того, як один із засідателів нібито висловив негативні зауваження по відношенню до цієї меншини.
Суд відзначив, що виконання судових рішень є невід’ємною складовою справедливого судочинства. Представники виконавчої влади не можуть ухилятись чи відмовлятись від виконання рішень, які були ухвалені судовими органами (Ван де Хурк проти Нідерландів (1994) та Хорнсбі проти Греції (1996)). Суд також враховує це положення при розгляді скарг стосовно судового розгляду, що перевищує розумний строк, про який йдеться у статті 6. У випадку, коли адміністративні органи не виконують остаточне судове рішення протягом розумного строку, Суд визнає порушення права на справедливе судочинство протягом розумного строку (Заппія проти Італії (1996)).

c. Впродовж розумного строку

Критерій «розумного строку», про який йдеться у пункті 1 статті 6, є суб’єктивним поняттям, що може варіюватись в залежності від того, які саме справи розглядаються — цивільні чи кримінальні. Складність справи, підхід органів влади до розгляду конкретної справи, окремі аспекти поведінки заявника, що могли вплинути на продовження строку розгляду, а також певні обставини, які виправдовують більш тривалий строк судового розгляду є тими факторами, які Комісія та Суд беруть до уваги, з’ясовуючи, чи відповідає судова процедура стандартам «розумного строку».

Суд встановив, що при розгляді кримінальних справ цей строк починається з моменту, коли «компетентний орган вручає особі офіційне повідомлення із звинуваченням цієї особи у вчиненні кримінального злочину» (Де Вейєр проти Бельгії (1980)). У справі Еклє проти Федеративної Республіки Німеччини (1982) Суд додав «критерій, за яким з’ясовується, наскільки така ситуація вплинула на становище підозрюваної особи». Подібний стандарт використовується і при вирішенні питання про те, чи слід вважати заявника особою, що вчинила кримінальний злочин. У справі Еклє процесс продовжувався 17 і 10 років. В іншій справі Суд визнав, що розгляд справи в національних судових інстанціях протягом шести років (ще шість років тривала процедура судового розгляду в Страсбурзі) відповідав стандартам «розумного строку» згідно статті 6 (Претто та інші проти Італії (1983)). Суд відхилив аргументи уряду стосовно того, що недостатня кількість персоналу та загальні адміністративні проблеми є достатнім виправданням порушенню критерію «розумного строку» (ДеКюббе проти Бельгії (1984) та Гуінчо проти Португалії (1984)).

Усі розглянуті вище справи були пов’язані з кримінальним судочинством. В контексті цивільного судочинства Суд визнав порушення статті 6 у випадках, коли процес розлучення тривав дев’ять років (Бок проти Федеративної Республіки Німеччини (1989)), коли при розгляді справи знадобилось сім років і сім місяців для переходу з суду першого адміністративного рівня до рівня Державної ради (Н проти Франції (1989)), а також коли остаточне рішення у справі про відшкодування збитків було винесене через шість років та сім місяців (Невеш і Сільва проти Португалії (1989)). У випадку, коли при розгляді позовів у порядку цивільного судочинства держава встановлює складні і такі, що взаємоперехрещуються, адміністративні та судові механізми, і якщо в результаті цього збільшуються строки розгляду позовів, це може становити порушення пункту 1 статті 6 (Гійємен проти Франції (1997)). Суд не взяв до уваги аргументи уряду стосовно того, що тривалість розгляду справи може бути виправдана політичними обставинами у випадку, коли такі обставини виникли вже через декілька років після початку розгляду справи у суді (Паммель проти Німеччини (1997) та Пробстмайєр проти Німеччини (1997)).

Хоч Суд і допускає, що при розгляді цивільної справи держава може допускати більшу тривалість строків розгляду у порівнянні з розглядом кримінальної справи, однак Суд при цьому послідовно дотримується жорстких стандартів, коли йдеться про справи щодо виплати через суд відшкодувань, яких вимагають особи, що отримали вірус імунодефіциту під час переливання зараженої крові.

d. Публічний характер розгляду

За цим положенням статті 6 було розглянуто порівняно небагато справ. Частково це пояснюється тим, що право на публічний розгляд є більш зрозумілим, ніж інші аспекти права на справедливий розгляд. Публічний судовий розгляд задовольняє не тільки інтереси сторін у справі, але також інтереси широкої громадськості — він забезпечує довіру до судових органів. У справі Аксен проти Федеративної Республіки Німеччини (1983) Суд зазначив, що вимога публічного розгляду є обов’язковою на будь-якому «вирішальному» етапі розгляду справи. Зовсім недавно Суд роз’яснив, що вимога публічного розгляду справи передбачає, як правило, також право бути заслуханим під час розгляду справи у суді першої інстанції (Езелен проти Франції (ІІ) (1994)), особливо у випадку, коли одна із сторін у справі зробила окремий запит про це (Фішер проти Австрії (1995)). У справі Ле Конт, Ван Льовен і Де Мейєр проти Бельгії (1981) Суд ухвалив, що право на відкритий розгляд не обов’язково порушується, якщо обидві сторони у справі погоджуються на закриті слухання. Як правило, Комісія та Суд зважали на присутність хоча б однієї з особливих умов, які перелічені в пункті 1 статті 6 (наприклад, збереження моралі, громадського порядку, національної безпеки або захист приватного життя), і лише потім визначали, чи закритий розгляд даної справи не був порушенням цієї статті. Проте за будь-яких обставин рішення суду повинно виголошуватись публічно.

e. Право не давати свідчення проти себе самого

Суд розглянув декілька справ, в яких заявники скаржились на порушення їхнього права не давати свідчення проти самих себе, — цей принцип хоч і не представлений у сформульованому вигляді в Конвенції, однак він присутній в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права. Суд визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справі Функ проти Франції (1993), коли заявник оскаржував накладення на нього штрафу через його відмову надати в розпорядження митних органів банківські виписки та інші офіційні документи, існування яких представники митних органів передбачали, однак не змогли їх знайти після вчиненого на законних підставах обшуку в помешканні заявника. Суд зробив схожий висновок і в справі Саундерс проти Сполученого Королівства (1996), коли одного з керівників компанії примушували надавати інформацію про діяльність цієї компанії до державних органів. Ця інформація пізніше передавалась до слідчих органів з тим, щоб ці останні могли використовувати її в рамках спрямованого проти цієї особи кримінального розслідування.

2. Презумпція невинуватості: пункт 2 статті 6

Пункт 2 статті 6 Конвенції містить положення про презумпцію невинуватості. Суд визначив поняття презумпції невинуватості у справі Мінеллі проти Швейцарії (1983), у якій заявник скаржився на те, що встановлення суми судових витрат і компенсації у справі проти нього, яка вже не могла розглядатись у суді через строк давності, порушили його презумпцію невинуватості за пунктом 2 статті 6. Суд погодився з цим і ухвалив, що:

[...] без доведення попередньої вини обвинуваченого згідно закону і, зокрема, без надання обвинуваченому можливості скористатися правом на захист, судове рішення відносно нього породжує відчуття, що обвинувачуваний є справді винним.

Суд визнав також порушення пункту 2 статті 6 у випадку, коли національні суди відмовились виплатити компенсацію особі за час, протягом якого ця особа була тимчасово позбавлена свободи за підозрою у вчиненні вбивства. Національні суди постановили, що «не було можливості підтвердити підозри щодо вчинення цією особою злочину», і що особу було виправдано «лише тому, що вона користувалась правом витлумачення на її користь будь-якого сумніву у доводах» (Секаніна проти Австрії (1993)).

Суд поширив також на інших державних службовців дію принципу, згідно з яким працівники судових органів не повинні допускати висловлювань щодо вини особи до того часу, поки не буде ухвалене остаточне судове рішення про таку вину. Суд визнав порушення пункту 2 статті 6 у випадку, коли під час прес-конференції представник від уряду та поліцейський, якому було доручено провести кримінальне розслідування, назвали підозрюваного винним ще до того, як проти нього було порушено кримінальну справу (Аллєне де Рібемон проти Франції (1995)).

У пункті 2 статті 6 не передбачено захист особи від проблем, що виникають при висуненні проти неї обвинувачення, наприклад, коли йдеться про тимчасове позбавлення свободи або подібні наслідки, які виникають в результаті обвинувачення особи у вчиненні злочину. Цей пункт передбачає лише захист особи від відповідальності за злочини, які були вчинені іншими. У справах А.П., М.П. та Т.П. проти Швейцарії (1997) та Є.Л., Р.Л. та пані Ж.О.-Л. проти Швейцарії (1997) Суд ухвалив рішення про порушення пункту 2 статті 6, оскільки уряд наклав штрафні санкції на спадкоємців, що успадкували нерухомість від приватної особи. Причиною штрафу було те, що цих осіб було визнано винними в ухиленні від сплати податків.

У кількох справах, що торкалися спірних питань за пунктами 1 і 2 статті 6, Комісія та Суд відмовились розглядати питання про презумпцію невинуватості там, де було встановлено порушення пункту 1 статті 6.

3. Процедурні гарантії згідно з пунктом 3 статті 6

Так само як і презумпція невинуватості, про яку йдеться у пункті 2, гарантії, які пропонуються у пункті 3, доповнюють право на справедливий судовий розгляд згідно з пунктом 1. Цього зовсім не можна сказати про пункт 3, в якому обвинуваченому у вчиненні кримінального злочину гарантуються тільки окремі мінімальні права, а не комплексний захист, що забезпечується статтею 6 (Адольф проти Австрії (1982)). Таким чином можливість слідкувати за справедливістю здійснення судочинства існує завжди.

і. Право бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для
обвинуваченого мовою про характер і причину обвинувачення проти нього: підпункт а пункту 3 статті 6

До сьогодні судова практика за цим положенням пункту 3 статті 6 є дуже обмеженою. У справі Брозічек проти Італії (1989) Суд констатував порушення права бути поінформованим у випадку, коли особу, що постійно проживала в одній країні, було обвинувачено у вчиненні кримінального злочину в іншій країні та представлено документи про це мовою тієї країни. Незважаючи на прохання обвинуваченого перекласти обвинувачення «однією з офіційних мов ООН», ця друга країна заочно винесла йому обвинувачувальний вирок, остаточно визнавши його винним і залишивши без відповіді його клопотання. У справі Камасінскі проти Австрії (1989) Суд відхилив скаргу заявника, в якій той скаржився на те, що йому не було надано зрозумілою для нього мовою інформацію про обвинувачення проти нього, матеріали слідства та судове рішення. Суд ухвалив рішення про те, що призначення державою обвинуваченому захисника, який міг спілкуватись і мовою суду, і мовою заявника, задовольнило вимоги підпункту а пункту 3 статті 6.

іі. Право мати достатньо часу і можливостей
для підготовки свого захисту: підпункт b пункту 3 статті 6

Це положення тісно пов’язане з правом бути детально поінформованим, що гарантується в підпункті а пункту 3 статті 6, а також з правом використовувати правову допомогу захисника, яка гарантується в підпункті с пункту 3 статті 6. У справі Шишлян і Екінджян проти Франції (1989), наприклад, заявники скаржилися на порушення їхніх прав за підпунктами а і b, а саме на те, що під час судового процесу суддя кваліфікував факти справи як два окремих злочини, а не як один, як це було представлено в попередньому обвинувачувальному акті. Визнавши обвинувачених винними як за попереднім, так і за новим обвинуваченням, суддя відповідно збільшив покарання. Заявники наполягали на тому, що їх не було поінформовано про новий пункт обвинувачення, їм не було надано відповідний час та можливості для підготовки захисту і не було забезпечено принцип презумпції невинуватості. Сторони досягли в цій справі дружнього врегулювання.

У справі Єсперс проти Бельгії (Доп. Ком. від 1981 р.) заявник скаржився на порушення підпунктів b і с. Комісія визначила, що «додаткові можливості» обвинуваченого включають також ознайомлення з результатами розслідування — протягом усього часу розгляду справи в суді незалежно від місця, де проходив розгляд справи та самою ухвалою. Комісія ухвалила рішення і про те, що особа не може використовувати подібне тлумачення як право на необмежений доступ до матеріалів слідства у справі. Далі Комісія підкреслила, що для визнання факту порушення пункту 3 статті 6, обвинувачений має довести, що порушення процедури дійсно завдали шкоди його інтересам у справі.

У справах Єсперса та Камасінскі Комісія, а в справі Камасінскі також і Суд підтвердили, що доступ захисника обвинуваченого до матеріалів справи вже є достатньою умовою, яка задовольняє вимоги підпункту b пункту 3 статті 6. Сам обвинувачений при цьому не наділений жодним правом самостійно і систематично ознайомлюватись з матеріалами власної справи. Інший важливий аспект здійснення права на адвокатський захист викладений у підпункті b додатково до гарантій, які вміщено у підпункті с: йдеться про участь адвоката захисту на досудовій стадії розгляду кримінальної справи. Безперечно, що вже сама можливість спілкуватись із адвокатом є однією з найбільш важливих «додаткових можливостей» під час підготовки захисту. У справах Кан проти Австрії (1985) та Кемпбелл і Фелл проти Сполученого Королівства (1984) заявники скаржились на те, що присутність поліцейських або інших охоронців під час зустрічей захисника з обвинуваченим порушувала їхнє право на достатні можливості, гарантовані підпунктом b пункту 3 статті 6. Комісія ухвалила рішення про те, що переговори між обвинуваченим та його адвокатом мають відбуватися віч-на-віч, щоб було забезпечено конфіденційність спілкування між ними а також право на професійну таємницю самого адвоката. Проте у справі Кемпбелл і Фелл Суд зазначив, що за певних виняткових умов держава може обмежити подібні приватні консультації, якщо існують достатні підстави підозрювати адвоката у зловживанні професійним становищем, наприклад, коли цей адвокат перебуває у таємній змові зі своїм клієнтом з метою приховати або знищити докази, чи якимось іншим чином серйозно перешкодити здійсненню правосуддя. Однак разом з тим Суд визнав, що затримка у пересилці листа адвокату від ув’язненої особи є порушенням підпункту b пункту 3 статті 6 (Доменічіні проти Італії (1996)).

Відносно поняття обвинувачувальне «рішення», яке розглядалось вище, вимога підпункту b пункту 3 статті 6 стосовно «достатніх часу і можливостей» поширюється також і на апеляційні судові процедури. Суд визнав порушення цього положення а також порушення пункту 1 статті 6 у справі, в якій йшлось про те, що військовий суд недостатньо вмотивував своє рішення і залишив дуже мало часу для того, щоб подати апеляцію (Хаджіанастассіу проти Греції (1992)).

ііі. Право захищати себе особисто або використовувати правову
допомогу захисника, обраного на власний розсуд: підпункт
с пункту 3 статті 6

Підпункт с пункту 3 статті 6 об’єднує право на захист і право на безоплатну правову допомогу, якщо вона є необхідною, з вимогою «інтересів правосуддя», яка багато в чому збігається з дотриманням принципу змагальності, про що йшлося вище. В судовій практиці за цим положенням основним питанням було визначення різниці між захистом де-юре та де-факто. У справах Артіко проти Італії (1980) та Годді проти Італії (1984) італійські суди призначили заявникам захисників. Жоден із захисників, призначених у такий спосіб, насправді не представляв своїх клієнтів, яких було визнано винними у вчиненні кримінальних злочинів (Годді — заочно). Суд відхилив аргументи уряду про те, що італійський закон дозволяє призначеним захисникам діяти від імені своїх клієнтів доти, доки їх не буде офіційно замінено або якимось іншим чином увільнено від виконання цих обов’язків. Суд визнав порушення підпункту с пункту 3 статті 6 в обох справах, зазначивши, що положення статті вимагає «допомоги захисника», а не його «призначення».

Згідно з положенням про ефективну участь адвоката Суд визнав порушення підпункту с пункту 3 статті 6 у випадку, коли суд під час розгляду справи відхилив апеляцію адвоката, який не був присутнім під час судового засідання через те, що йому не повідомили дату цього засідання (Алімена проти Італії (1991)). Суд визнав порушення також в декількох випадках, коли суди відмовляли у дозволі адвокатам представляти своїх клієнтів під час судових засідань, на яких самі клієнти не були присутні (Пуатрімоль проти Франції (1993), Лала проти Нідерландів (1994) та Пелладоа проти Нідерландів (1994)). В останніх справах Суд не взяв до уваги аргументи уряду про те, що неявка до суду відповідача позбавляє його права на адвоката. Суд також ухвалив, що адвокат захисту і сам підзахисний повинні мати змогу вільно спілкуватись без порушення конфіденційності, незалежно від форми спілкування — усної або письмової (С. проти Швейцарії (1991)). Вони також повинні мати право на своєчасне спілкування під час здійснення арешту або затримання: Суд визнав, що сорок вісім годин є строком, який порушує підпункт с пункту 3 статті 6 (Джон Мюррей проти Сполученого Королівства (1996)).

Суд ухвалив, що право на безоплатну правову допомогу захисника у випадках, коли це є необхідним, не є альтернативним праву захищати себе особисто. Це право є незалежним і по відношенню до нього застосовуються об’єктивні стандарти. Якщо у справі йдеться про правову проблематику, яка вимагає певного рівня професійних знань, то держава не може вимагати від обвинуваченого, щоб він намагався самостійно розв’язувати подібні питання (Пакеллі проти Федеративної Республіки Німеччини (1983) та Артіко). У справі Грейнджер проти Сполученого Королівства (1990) заявнику було відмовлено у відшкодуванні витрат на правову допомогу під час усного апеляційного слухання про обвинувачення у кривосвідченні; національний апеляційний суд сам відклав слухання для вивчення складного правового питання стосовно суті справи. Суд визнав у цьому випадку одночасне порушення державою пункту 1 та підпункту с пункту 3 статті 6. Хоч британський уряд в результаті ухвали такого рішення і вніс певні зміни до практики судочинства, однак вони були визнані недостатніми у справах Боунер проти Сполученого Королівства (1994) та Максвел проти Сполученого Королівства (1994).

iv. Право допитувати свідків: підпункт d пункту 3 статті 6

Зміст та судова практика застосування підпункту d пункту 3 статті 6 підтверджують принцип змагальності, який лежить в основі усієї статті 6. Наприклад, у справі Бьоніш проти Австрії (1985) Суд встановив, що в судових інстанціях, де ухвалюються рішення, потрібно допитувати своїх експертів та експертів з боку захисту за однаковими принципами. Суд завжди визнавав порушення підпункту d пункту 3 статті 6 там, де судові вироки базувалися на свідченнях анонімних свідків, яких не можна було допитати представникам захисту (Костовські проти Нідерландів (1989), Віндіш проти Австрії (1990) і Саіді проти Франції (1993)), однак у випадку, коли анонімним свідком був полісмен, порушення визнано не було (Ван Мєхелєн проти Нідерландів (1996)).

В декількох справах піднімалось питання про надання «привілейованого» статусу окремим свідкам згідно з національним законодавством. У справі Унтерпертінгер проти Австрії (1986) заявник був засуджений на підставі свідчень його дружини та її дочки, яких він не міг оскаржити, оскільки ці свідки мали привілейований статус за австрійським законом. Хоч Комісія визнала переконливими аргументи уряду про те, що оскільки і обвинувачення, і захист не змогли допитувати привілейованих свідків, обидві сторони мали рівні шанси, однак Суд постановив, що оскільки твердження свідків приймались для підтвердження достовірності окремих обвинувачень, то заборона очної ставки значно обмежила права обвинуваченого відповідно до статті 6. Суд також визнав порушення у випадку, коли обвинуваченому у скоєнні кримінального злочину не було дозволено допитувати членів бельгійської королівської сім’ї, на свідченнях яких базувалось обвинувачення у скоєнні цього злочину (Брікмон проти Бельгії (1989)).

v. Право на безоплатний переклад: підпункт е пункту 3 статті 6

Суд широко тлумачить право на безоплатну допомогу перекладача у тих випадках, коли обвинувачений не розуміє мови, якою послуговується суд. У справі Людіке, Белкацем і Коц проти Федеративної Республіки Німеччини (1978) Суд ухвалив рішення про те, що це положення прийнятне для «всіх документів або висловлювань під час судового процесу,... які обвинуваченому необхідно розуміти, щоб скористатися своїм правом на справедливий судовий розгляд». Суд уточнив це положення, визначивши окремі документи, які мають бути обов’язково перекладені (усно або письмово) за рахунок держави: пред’явлене обвинувачення, підстави для арешту та матеріали судового розгляду.

Загалом зазначена вище практика Суду та Комісії передбачає, що сам обвинувачений повинен розуміти суть всіх аспектів своєї справи. Проте у справі Камасінскі проти Австрії (1989), у якій адвокат захисту вільно володів рідною мовою обвинуваченого, Суд не знайшов порушення положень підпункту е пункту 3 статті 6.

Суд визнав порушення статті 2 Протоколу № 4 у справі Раймондо проти Італії (1994), в якій заявник скаржився на встановлення серії обмежень на свободу його пересування, коли він був змушений був регулярно і часто відмічатись у поліцейській дільниці. До останнього часу Суд визнав порушення статі 4 Протоколу № 7 лише один раз у справі Градінгер проти Австрії (1995). У цій справі заявника було визнано винним в ході двох різних кримінальних розслідувань, які базувались на одних і тих же фактах.