E. Катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання: стаття 3

Стаття 3

Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Права, що захищаються у статті 3 Конвенції, безпосередньо пов’язані з недоторканністю та людською гідністю особи. Тому заборона катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання є надзвичайно важливим правом. В той же час стандарти, за якими визначають, чи дійсно держава порушила якесь із цих прав, в значній мірі є суб’єктивними. Ці два фактори призвели до того, що Комісія та Суд у переважній більшості випадків надзвичайно обережно підходять до тлумачення положень статті 3.

1. Градація жорстокості поводження

У статті 3 Комісія та Суд розрізняють три основні категорії, які представляють градацію жорстокості певного поводження чи покарання. Cтандарти для кожного з випадків були визначені Комісією та Судом у двох міждержавних справах. У справі Данія, Франція, Норвегія, Швеція та Нідерланди проти Греції (Грецька справа (1969)) Комісія визначила такі ступені забороненого поводження:

Катування: нелюдське поводження, метою якого є одержати інформацію чи зізнання або ж здійснити покарання.

Нелюдське поводження або покарання: таке поводження, яке навмисно спричинює тяжке розумове чи фізичне страждання, що за даних обставин є невиправданим.

Таке, що принижує гідність, поводження або покарання: поводження, яке грубо принижує особу перед іншими або примушує її діяти всупереч власній волі чи власним переконанням.

У справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Суд вніс деякі зміни до визначень:

Катування: нелюдське поводження, що здійснюється навмисно і призводить до дуже серйозних та тяжких страждань.

Нелюдське поводження чи покарання: спричинення сильних фізичних та душевних страждань.

Таке, що принижує гідність, поводження: знущання, які мають викликати у жертви почуття страху, страждання і почуття власної неповноцінності а також принизити її гідність, та, по можливості, зламати її фізичний і моральний опір.

У наведеній вище справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Суд детальніше розглянув окремі чинники, що мають бути враховані при винесенні оцінки стосовно того, чи порушує держава якесь із положень статті 3. Перераховуючи такі чинники, як стать, вік та стан здоров’я потерпілого, Суд звернув увагу на те, що оскаржувані дії повинні досягти мінімального рівня жорстокості, для того щоб можна було констатувати порушення цієї статті. Суд, наприклад, зазначив, що визначення «такий, що принижує гідність», не означає просто «неприємний» чи «незручний». Він розвинув висловлену Комісією у Грецькій справі (1969) думку, зазначивши, що вчинки, які здійснюються в сфері приватного життя або ж в присутності третіх осіб, можуть бути такими, що принижують гідність окремих потерпілих осіб.

2. Жорстоке поводження з ув’язненими

Розвиток визначених вище стандартів оцінки градації жорстокості поводження з боку держави відбувався у зв’язку з міждержавними заявами. У зв’язку з цим слід зазначити, що хоч багато звернень про порушення статті 3 надходило від осіб, які перебували в місцях позбавлення волі, однак Комісія та Суд рідко визнавали порушення третьої статті в цих випадках. Тим не менш, у справах Томазі проти Франції (1992), Аксой проти Туреччини (1996) та Рибіч проти Австрії (1995) Суд визнав, що мало місце порушення статті 3. У всіх цих справах заявники своєчасно представили документи, згідно з якими вони отримали тілесні ушкодження, перебуваючи в поліцейських дільницях. Уряди, зі свого боку, не змогли надати достовірних пояснень стосовно причин виникнення цих тілесних ушкоджень. В останній із цих справ Суд попередньо ухвалив, що виправдання в судовому порядку офіцера поліції, проти якого у зв’язку з цією справою було висунуте кримінальне обвинувачення, не увільняє державу від виконання її зобов’язань згідно статті 3.

3. Екстрадиція та вислання

Є випадки, коли фізична особа скаржиться на те, що дії держави, які спрямовані на екстрадицію або вислання цієї особи до іншої держави, де вона може бути піддана катуванню, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню, становлять порушення статті 3. Суд визнав порушення статті 3 у справі Сьорінг проти Сполученого Королівства (1989). У цій справі молодий громадянин Німеччини, видачі якого зі Сполученого Королівства вимагали Сполучені Штати на підставі звинувачення у вбивстві, за яке передбачалась смертна кара, опинився перед перспективою довготривалого перебування «у коридорі смерті». Навіть визнаючи, що смертна кара сама по собі не є незаконною в Сполучених Штатах, Суд ухвалив рішення про те, що перебування автора заяви в «коридорі смерті» порушить його права згідно зі статтею 3, за що Сполучене Королівство нестиме відповідальність згідно Конвенції.

В останні роки Суд розвивав ідею, згідно з якою вислання особи до країни, в якій ця особа може зіткнутися із забороненими формами жорстокого поводження, може призвести до порушення статті 3. Підкреслюючи безумовний характер заборони жорстокого поводження, Суд встановив принцип, згідно з яким держава, що бажає вислати звинувачену в серйозному кримінальному злочині особу (Ахмед проти Австрії (1996)) або особу, яка загрожує національній безпеці (Шагал проти Сполученого Королівства (1996)), тим не менш повинна зробити неупереджену оцінку обставин, в яких опиниться особа в державі, куди її повернуть. В разі, якщо такі обставини свідчитимуть про можливість застосування до вказаної особи жорстокого поводження після її повернення, держава, яка здійснює депортацію особи, в будь-якому випадку порушить статтю 3. Але загальний стан з насильством в країні, до якої повертається особа, не обов’язково буде призводити до визнання порушення статті 3 по відношенню до держави, що здійснює депортацію (Х. Л. Р. проти Франції (1997)).

Хоч держави-члени і органи Конвенції, вирішуючи питання про те, чи є конкретна депортація порушенням статті 3, в першу чергу, в основному, враховують політичні фактори в державі, куди повертають особу, в одному з випадків Суд ухвалив рішення про наявність такого порушення, коли через недостатню психологічну і фінансову підтримку, а також через низький рівень медичного обслуговування в державі, куди депортували особу, що хворіла на СНІД в останній стадії, не були забезпечені потреби цієї особи (Д проти Сполученого Королівства (1997)).

4. Інституціоналізована практика

Комісія і Суд дійшли однакового висновку про те, що інституціоналізація деяких видів практики може порушувати положення про визначене у статті 3 поводження, яке принижує гідність.

і. Дискримінація

У Східно-Афро-Азійській справі (Доп. Ком від 1973) Сполучене Королівство відмовилось дати дозвіл на постійне проживання в Сполученому Королівстві власникам британських паспортів, яких було вислано з Уганди, Танзанії та Кенії; мотивом відмови стали колір їхньої шкіри та раса. Комісія визнала, що такий інституціоналізований расизм становить порушення статті 3. Проте у справі Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства (1985) Суд уточнив, що держава має виказати намір принизити чиюсь гідність для того, щоб були підстави визнати порушення статті 3; різниця у ставленні має вказувати на брак поваги до особи та бажання принизити або зганьбити її.

іі. Тілесне покарання неповнолітніх

У справі Тірер проти Сполученого Королівства (1978) йшлось про те, що Сполучене Королівство засудило неповнолітнього злочинця до покарання через пороття. Суд визнав, що таке інституціоналізоване насильство поставило злочинця у становище, коли його фізична недоторканність та гідність були порушені через поводження з ним немов з «предметом в руках представників державної влади». Комісія та Суд розглянули кілька справ, предметом яких було застосування тілесного покарання в школах Сполученого Королівства. У справі Уорвік проти Сполученого Королівства (Доп. Ком. від 1986 р.) йдеться про те, що один чоловік побив в присутності іншого шістнадцятирічну дівчину. Комісія дішла висновку, що це покарання було настільки принизливим, що становило порушення статті 3. Проте в інших випадках Суд визнав, що загроза бути підданим тілесному покаранню в школі (Кемпбелл і Козанс проти Сполученого Королівства (1982)), або ж триденна відстрочка у здійсненні покарання і недостатність доказів того, що таке покарання спричинило тяжкі або тривалі негативні наслідки у семирічного хлопчика (Костелло Робертс проти Сполученого Королівства (1993)) не створювали того рівня приниження чи ганьби, який би дозволяв визнати порушення статті 3.