C. Стаття 1 Європейської конвенції з прав людини

Стаття 1

Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції.

Стаття 1 Європейської конвенції з прав людини вводить до міжнародного права в області прав людини ще один важливий елемент, встановлюючи, що Високі Договірні Сторони гарантують визначені Конвенцією права і свободи «кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією». Вираз «кожен», як і подібні вирази в інших міжнародних документах, підкреслює універсальний характер визначених у Конвенції прав. Конвенція захищає права не лише осіб, що є громадянами якоїсь держави, але також і права іноземців, осіб без громадянства та з обмеженою право- та дієздатністю (діти або інваліди з тяжкими захворюваннями).

Вираз «під їхньою юрисдикцією», здавалось би, обмежує кількість осіб, які можуть користуватися визначеними у Конвенції правами, але насправді він вживається для встановлення необхідного зв’язку між «кожним» та державою-членом. Інакше кажучи, для того щоб Конвенція могла бути застосована, держава повинна мати реальну можливість забезпечити проголошені в Конвенції права. При цьому також не є необхідним встановлювати правовий зв’язок типу «громадянство», «місце проживання» або «постійне місце проживання». Для держави достатньо того, що вона може здійснювати певні повноваження по відношенню до особи. Хоча сьогодні учасниками Європейської конвенції з прав людини є 41 Висока Договірна Сторона*, до Європейської комісії з прав людини звертались із заявами громадяни більше ніж 120 країн.

Держави, які ратифікують Конвенцію, автоматично беруть на себе подвійне зобов’язання, згідно зі статтею 1. По-перше, вони повинні забезпечити, щоб їхнє внутрішнє законодавство було приведено у відповідність до положень Конвенції. Ця вимога у поєднанні з передбаченою у статті 57 забороною застосовувати застереження загального характеру означає, що держави, які ратифікували Конвенцію, повинні дотримуватись цих зобов’язань з моменту набуття Конвенцією чинності на їхній території. Для виконання цих зобов’язань в окремих випадках їм необхідно вносити певні зміни до свого законодавства та до правозастосовчої практики. По-друге, нові держави, що ратифікували Конвенцію, повинні виправити будь-які порушення тих основних прав і свобод, які захищає Конвенція.

Поняття «юрисдикції» у статті 1 стало предметом кількох справ, що їх розглядали Комісія та Суд. Взагалі держава може сама визначати свою юрисдикцію, але вона завжди повинна при цьому враховувати обмеження, що накладаються нормами міжнародного права, серед яких є і відповідні статті Конвенції. Стаття 56, наприклад, дозволяє Високим Договірним Сторонам поширювати дію Конвенції на «всі або деякі з територій, за міжнародні відносини яких вона є відповідальною». В той же час Комісія не дозволила державам винести за межі їхньої юрисдикції дії чи бездіяльність осіб, за які держава на той час несла відповідальність і якими розпоряджалась, на тій лише підставі, що дії чи бездіяльність цих осіб мали місце за межами території держави. Таким чином, викладене в статті 1 поняття юрисдикції не обмежується територіальним застосуванням, а навпаки, містить ідею ефективної юрисдикції держави щодо особи через її зв’язки з державними органами чи властями (включаючи й збройні сили на чужій території).