В. Європейська конвенція з прав людини

Європейська конвенція з прав людини не з’явилась на порожньому місці — їй передували Загальна декларація прав людини та Американська декларація прав і обов’язків людини. Загальній декларації прав людини відведено чільне місце в преамбулі Європейської конвенції, проте це не применшує значимість Європейської конвенції як інструмента захисту прав людини на міжнародному рівні. У преамбулі Конвенції встановлюються такі важливі принципи:

Підвалини справедливості і миру в усьому світі... забезпечуються, з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а з іншого боку, завдяки загальному розумінню і дотриманню прав людини, від яких вони залежать.

Уряди європейських країн, що є однодумцями і мають спільну спадщину політичних традицій, ідеалів, свободи та верховенства права... роблять перші кроки на шляху колективного забезпечення реалізації певних прав, проголошених у Загальній декларації.

Відтак, в преамбулі вміщено поняття політичної демократії, якого не існувало у відповідних положеннях Статуту Ради Європи. Таку ж увагу приділено в ній і колективному забезпеченню прав людини кожною державою-членом.

Європейська конвенція з прав людини стала першим міжнародним правозахисним документом, який був спрямований на захист широкого спектру громадянських та політичних прав. Це досягалось як завдяки тому, що сам документ був представлений у вигляді міжнародної угоди, Високі Договірні Сторони якої брали на себе відповідні зобов’язання, так і в результаті запровадження системи контролю за імплементацією прав на національному рівні. Мабуть, найбільш революційним кроком було включення до Конвенції положення (стаття 34*), згідно з яким Високі Договірні Сторони погодились на контроль з боку Європейського суду з прав людини у випадках, коли ініціатором процесу виступала окрема особа, а не держава. Однією зі складових частин успіху Конвенції якраз і стало прийняття всіма Високими Договірними Сторонами положення про право на індивідуальні заяви.