А. Статут Ради Європи

Від самого початку діяльності Ради Європи принцип дотримання прав людини став одним із наріжних каменів цієї організації. Під час Гаазької зустрічі в 1948 році Конгрес Європи виступив ініціатором створення Ради Європи, ухваливши резолюцію, в якій, зокрема, було сказано:

Конгрес:

вважає, що майбутній союз або федерація має бути відкритим для всіх європейських країн, в яких існує демократичне правління, і які зобов’язуються дотримуватись Хартії прав людини;
ухвалює рішення заснувати Комісію для негайного вирішення подвійного завдання — підготовки проекту такої Хартії та визначення стандартів, яким повинна відповідати держава, що прагне називатись демократичною.

Основний зміст першої частини цих двох положень було внесено до статті 3 Статуту Ради Європи:

Кожна держава — член Ради Європи визнає принцип верховенства права та принцип, згідно з яким кожна особа, яка перебуває під її юрисдикцією, повинна користуватись всіма правами людини і основними свободами.

Значимість прав людини підкреслюється також і в інших положеннях Статуту Ради Європи, а в статті 8 навіть проголошено, що серйозні порушення прав людини і основних свобод є підставою для призупинення або ж для позбавлення держави членства у Раді Європи.

Статут був підписаний 5 травня 1949 року. Підготовка проекту хартії прав людини стала першочерговим завданням для новоствореної Ради Європи, і вже через вісімнадцять місяців після підписання Статуту, 4 листопада 1950 року, десять держав-членів підписали Конвенцію про захист прав людини і основних свобод. Конвенція набула чинності 3 вересня 1953 року.