РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Друга секція

ОСТАТОЧНЕ РІШЕННЯ

щодо прийнятності заяв №№ 45526/99, 46099/99, 47088/99, 47176/99, 47177/99, 48018/99, 48043/99, 48071/99, 48580/99, 48624/99, 49426/99, 50354/99, 51934/99, 51938/99, 53423/99, 53424/99, 54120/00, 54124/00, 54136/00, 55542/00, 56019/00,
поданих Іваном Юрійовичем ГАЙДУКОМ та іншими проти України

Європейський суд з прав людини (друга секція) в засіданні 2 липня 2002 р.
єдиною палатою у складі:

п. Ж.-П. Коста, голова
п. А.Б. Бака, член суду
п. Гаукур Йорундсон, член суду
п. К. Юнгвірт, член суду
п. В. Буткевич, член суду
пані В. Томассен, член суду
п. М. Угрехелідзе, член суду
п. Т.Л. Ерлі, заступник секретаря секції,

  Беручи до уваги заяви №№ 45526/99 і 46099/99, подані до Європейської комісії з прав людини 25 липня 1998 р. і 31 жовтня 1998 р.,
  Беручи до уваги зазначені вище заяви, подані до Європейського суду з прав людини в період з 11 грудня 1998 р. по 11 лютого 2000 р.,
  Відповідно до статті 5, п. 2, Протоколу № 11 до Конвенції, згідно з яким Судові передана компетенція щодо розгляду заяв, поданих до Комісії,
  Враховуючи зауваження, подані Урядом - відповідачем, та зауваження, подані у відповідь заявниками,
  На підставі судового розгляду ухвалив таке рішення:

ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВ

Фактичний бік справ, виходячи з викладу сторін, може бути узагальнений таким
чином.

А. Особливі обставини справи

1. Виникнення справи та факти, спільні для всіх заявників

  Всі заявники - громадяни України, мешкають в Україні, уклали договори заощадження з Ощадним банком України (іменованим далі "Банк"), який до 1992 р. входив до складу Ощадного банку СРСР. За винятком деяких випадків, окремо зазначених нижче, всі згадані договори були укладені в 1980 рр. Відповідно до цих договорів "Держава гарантує (гарантувала) повне повернення вкладів на першу вимогу вкладника", причому не передбачалися жодні обмеження для цього правила.
  У 1996 р. державні органи України запровадили грошову реформу з метою заміни колишньої грошової одиниці - карбованця, новою - українською гривнею за співвідношенням 100000 карбованців за 1 гривню. Цей обмін позначився також і на вкладах заявників, які вже були суттєво знецінені інфляцією.
  21 листопада 1996 р. парламент (Верховна Рада) прийняв закон № 537/96 про гарантії держави щодо відшкодування вкладів українських громадян. Статтею З згаданого закону передбачене індексування вкладів заявників у співвідношенні 1 карбованець до 1,05 гривні. Статтею 7 закону передбачений механізм поступового відшкодування проіндексованих заощаджень залежно від віку вкладника, розміру
вкладу та інших критеріїв. Щороку Уряд ухвалює порядок відшкодування із зазначенням категорій громадян, що мають право на компенсаційні виплати протягом року. Відповідно до таких постанов тільки особи, що досягли восьмидесятирічного віку, мають право на одержання частини заощаджених коштів (48 гривень або близько 10 євро на особу). Крім того, у разі смерті вкладника спадкоємці мають право на
одержання 150 гривень на оплату похоронів.
  У кінці 1980 рр. кожний з заявників подав позов до Банку в компетентні судові органи з метою одержання частини або повної суми свого індексованого вкладу в гривнях. Позови були відхилені як у судах першої інстанції, так і після оскарження в касаційному порядку. У більшості рішень суди зазначали, що відповідно до закону № 537/96 відшкодування вартості зазначених вкладів неможливе, зважаючи на
відсутність законних підстав, встановлюваних згаданим законом і зазначених у постанові Уряду, оскільки відповідний заявник не досяг восьмидесятирічного віку. Стосовно п'ятого, дванадцятого, тринадцятого і чотирнадцятого заявників, які досягли зазначеного віку, судами було зазначено, що компенсаційні виплати за їхніми вкладами можливі лише в розмірі 48 гривень, а відшкодування вкладів у повному обсязі чинним законодавством не передбачене.
  Надалі, деякі з заявників марно намагалися оскаржити остаточне рішення в порядку опротестування ("в порядку нагляду") в Верховному Суді України чи у відповідному обласному суді.

2. Особливості справи кожного з заявників

1) Перший заявник (заява № 45526/99, подана 25 липня 1998 р.)

  Перший заявник, Іван Юрійович Гайдук, 1927 р. народження, мешкав у Виноградові. В листі від 1 квітня 1999 р. його дружина Євдокія Михайлівна Гайдук повідомила суд, що її чоловік помер 4 березня 1999 р. і що вона має намір підтримати його заяву. У січні 1998 р. заявник подав в суд першої інстанції Виноградова позов до Банку про повернення йому частини його проіндексованого вкладу, а саме 7000

гривень. Своїм рішенням від 27 січня 1998 р., підтвердженим у касаційному порядку ухвалою Закарпатського обласного суду від 24 лютого 1998 р., суд відхилив позов.

2) Другий заявник (заява № 46099/99, подана 31 жовтня 1998 р.)

  Другий заявник, Володимир Сергійович Панасенко, 1921 р. народження, мешкає в Києві. У травні 1998 р. він подав в Шевченківський районний суд міста Києва позов до Банку про повернення йому повної суми його проіндексованого вкладу, а саме 6422,85 гривні. Своїм рішенням від 12 травня 1998 р., підтвердженим у касаційному порядку ухвалою Київського міського суду від 17 червня 1998 р., суд відхилив позов.

3) Третій і четвертий заявники (заява № 47088/99, подана 11 грудня 1998 р.)

  Третій і четвертий заявники, Станіслав Іванович Марциновський і Галина Михайлівна Марциновська, відповідно 1938 і 1937 р. народження, мешкають у Коломиї. Договір про заощадження уклали в 1991 р.

  У квітні 1999 р. заявники подали в суд першої інстанції Коломиї позов до Банку про повернення їм повної суми їхнього проіндексованого вкладу, а саме 10000 гривень. Своїм рішенням від 30 квітня 1999 р., підтвердженим у касаційному порядку ухвалою Івано-Франківського обласного суду від 1 червня 1999 р., суд відхилив позов.

4) П'ятий заявник (заява № 47176/99, подана 11 грудня 1998 р.)

  П'ятий заявник, Марія Іванівна Мирошниченко, 1915 р. народження, мешкає в Запоріжжі. Договір про заощадження з Банком уклала у 1956 р.

  У травні 1998 р. заявниця подала в Жовтневий районний суд м. Запоріжжя позов до Банку про повернення їй повної суми її проіндексованого вкладу, а саме 3235,13 гривні. Своїм рішенням від 14 травня 1998 р., підтвердженим у касаційному порядку ухвалою Запорізького обласного суду від 11 червня 1998 р., суд відхилив позов. Суд зазначив, зокрема, що відповідно до закону № 537/96 від 21 листопада 1996 р. та згідно з механізмом, передбаченим Урядом, компенсаційна виплата за вкладом заявниці можлива лише в розмірі 48 гривень, а відшкодування вкладу в повному обсязі чинним законодавством не передбачене.

5) Шостий заявник (заява № 47177/99, подана 28 липня 1998 р.)

  Шостий заявник, Віктор Іванович Гордієнко, 1925 р. народження, мешкає у Запоріжжі. Договір про заощадження уклав у 1990 р.

  У лютому 1998 р. заявник подав в Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя позов до Банку про повернення йому повної суми його проіндексованого вкладу, а саме 23152,02 гривні. Своїм рішенням від 26 лютого 1998 р., підтвердженим у касаційному порядку ухвалою Запорізького обласного суду від 24 березня 1998 р., суд відхилив позов.

6) Сьомий і восьмий заявники (заява № 48018/99, подана 26 грудня 1998 р.)

  Сьомий і восьмий заявники, Олександр Володимирович Бочкарьов і Людмила Антонівна Бочкарьова, відповідно 1963 і 1968 р. народження, мешкають у Новій Одесі.

  У червні 1998 р. заявники подали в суд першої інстанції Нової Одеси позов до Банку про повернення їм повної суми їхнього проіндексованого вкладу, а саме 4478,25 гривні. Своїм рішенням від 2 червня 1998 р., підтвердженим у касаційному порядку ухвалою Миколаївського обласного суду від 8 липня 1998 р., суд відхилив позов.

7) Дев'ятий заявник (заява № 48043/99, подана 20 квітня 1999 р.)

  Дев'ятий заявник, Яків Захарович Сапожников, 1923 р. народження, мешкає в Харкові.

  У січні 1999 р. заявник подав в Київський районний суд м. Харкова позов до Банку про повернення йому повної суми його проіндексованого вкладу, а саме 282300 гривень. Своїм рішенням від 11 січня 1999 р. суд зазначив, що сума вкладу заявника становить 25615 гривень, і відхилив позов. Харківський обласний суд ухвалою від 16 лютого 1999 р. залишив без змін рішення суду першої інстанції від 11 січня 1999 р.

8) Десятий заявник (заява № 48071/99, подана 5 січня 1999 р.)

  Десятий заявник, Афанасій Федорович Смольський, 1928 р. народження, мешкає у Харкові.

  У березні 1999 р. заявник подав в Ленінський районний суд м. Харкова позов до Банку про повернення йому повної суми його проіндексованого вкладу, а саме 8310 гривень. Своїм рішенням від 2 березня 1999 р., підтвердженим у касаційному порядку ухвалою Харківського обласного суду від 6 квітня 1999 р., суд відхилив позов.

9) Одинадцятий заявник (заява № 48580/99, подана 15 лютого 1999 р.)

  Одинадцятий заявник, Михайло Васильович Балагурак, 1932 р. народження, мешкає в Коломиї.

  У квітні 1999 р. заявник подав в суд першої інстанції Коломиї позов до Банку про повернення йому повної суми його проіндексованого вкладу, а саме 11632 гривень. Своїм рішенням від 16 квітня 1999 р., підтвердженим у касаційному порядку ухвалою Івано-Франківського обласного суду від 11 травня 1999 р., суд відхилив позов.

10) Дванадцятий і тринадцятий заявники (заява № 48624/99, подана 25
грудня 1998 р.)

  Дванадцятий і тринадцятий заявники, Григорій Артемович Ладижинський і Ганна Максимівна Ладижинська, відповідно 1915 і 1918 р. народження, мешкають у Ніжині.

  У липні 1998 р. заявники подали в суд першої інстанції Ніжина позов до Банку про повернення їм повної суми їхнього проіндексованого вкладу, а саме 14928 гривень. Своїм рішенням від 29 липня 1998 р., підтвердженим у касаційному порядку ухвалою Чернігівського обласного суду від 1 вересня 1998 р., суд відхилив позов. Суд зазначив, зокрема, що відповідно до закону № 537/96 та згідно з механізмом,
передбаченим Урядом, компенсаційна виплата за вкладом заявників можлива лише в розмірі 48 гривень, а виплата вкладу в повному обсязі чинним законодавством не передбачена.

11) Чотирнадцятий заявник (заява № 49426/99, подана 7 травня 1998 р.)

  Чотирнадцятий заявник, Феодосія Іванівна Трубочкина, 1900 р. народження, мешкає в Черкасах. У Суді її інтереси представляє її син Віктор Герасимович Крисанов. У вересні 1998 р. він подав в районний Соснівський суд м. Черкаси позов до Банку про виплату заявниці повної суми її проіндексованого вкладу, а саме 6520,75 гривні. Своїм рішенням від 21 вересня 1998 р., підтвердженим у касаційному порядку ухвалою Черкаського обласного суду від 21 жовтня 1998 р., суд відхилив позов. Як і в попередньому випадку, суд зазначив, що компенсаційна виплата за вкладом можлива лише в розмірі 48 гривень, а виплата вкладу в повному обсязі чинним законодавством не передбачена.

  Листом від 10 травня 2002 р. п. Крисанов повідомив Суд про смерть своєї матері, не зазначивши її дати. Він підтвердив також свій намір підтримувати свою заяву далі.

12) П'ятнадцятий заявник (петиція № 50354/99, подана 13 березня 1999 р.)

  П'ятнадцятий заявник, Володимир Васильович Попелянський, 1926 р. народження, мешкає у Вчорайшому. У грудні 1999 р. він подав у Ружинський суд першої інстанції позов до Банку про виплату повної суми його проіндексованого вкладу, а саме 48127.74 гривні. Суд відхилив позов рішенням від 13 грудня 1999 р., підтвердженим у касаційному порядку ухвалою Житомирського обласного суду від 26 січня 2000 р.

13) Шістнадцятий заявник (заява № 51934/99, подана 22 червня 1999 р.)

  Шістнадцятий заявник, Анатолій Юхимович Снігир, 1936 р. народження, мешкає в Києві.

  У грудні 1998 р. він подав в Дарницький районний суд м. Києва позов до Банку про виплату йому повної суми його проіндексованого вкладу, а саме 4750,20 гривні. Своїм рішенням від 7 грудня 1998 р., підтвердженим у касаційному порядку ухвалою Київського міського суду від 20 січня 1999 р., суд відхилив позов.

14) Сімнадцятий заявник (заява № 51938/99, подана 24 липня 1998 р.)

  Сімнадцятий заявник, Валентина Василівна Попова, 1926 р. народження, мешкає в Макіївці.

  У лютому 1999 р. вона подала в Советський районний суд Макіївки позов до Банку про виплату їй повної суми її проіндексованого вкладу, а саме 52603,95 гривні. Позов відхилений рішенням суду від 18 лютого 1999 р., підтвердженим у касаційному порядку ухвалою Донецького обласного суду від 18 березня 1999 р.

15) Вісімнадцятий заявник (заява № 53423/99, подана 9 грудня 1998 р.)

  Вісімнадцятий заявник, Петро Федосійович Самойлов, 1935 р. народження, мешкає в Харкові. Договір про заощадження уклав із Банком у 1970 р.

  У червні 1999 р. заявник подав у суд першої інстанції м. Харкова позов до Банку про повернення йому повної суми його проіндексованого вкладу, а саме 11026,05 гривні. Своїм рішенням від 21 червня 1999. р., підтвердженим у касаційному порядку ухвалою Харківського обласного суду від 20 липня 1999 р., суд відхилив позов.

16) Дев'ятнадцятий заявник (заява № 53424/99, подана 27 жовтня 1999 р.)

  Дев'ятнадцятий заявник, Олексій Остапович Кривоніс, 1926 р. народження, мешкає в Києві. Договір про заощадження уклав у 1990 р.

  У травні 1999 р. він подав в Старокиївський районний суд м. Києва позов до Банку про виплату йому повної суми його проіндексованого вкладу, а саме 10410 гривень. Своїм рішенням від 11 травня 1999 р., підтвердженим у касаційному порядку ухвалою Київського міського суду від 28 липня 1999 р., суд відхилив позов.

17) Двадцятий заявник (заява № 54120/00, подана 5 жовтня 1999 р.)

  Двадцятий заявник, Віктор Миколайович Недин, 1939 р. народження, мешкає в Березівці. Договір про заощадження уклав у 1976 р.

  У березні 1999 р. він подав у Березівський суд першої інстанції позов до Банку про виплату йому повної суми його проіндексованого вкладу, а саме 54851,57 гривні. Своїм рішенням від 12 березня 1999 р., підтвердженим у касаційному порядку ухвалою Одеського обласного суду від 1 червня 1999 р., суд відхилив позов.

18) Двадцять перший заявник (заява № 54124/00, подана 10 вересня 1998 р.)

  Двадцять перший заявник, Феня Кирілівна Костенко, 1938 р. народження, мешкає в Євпаторії.

  У березні 1999 р. вона подала в Кілійський суд першої інстанції позов до Банку про виплату їй повної суми її проіндексованого вкладу, а саме 12447,81 гривні. Своїм рішенням від 23 березня 1999 р., підтвердженим у касаційному порядку ухвалою Одеського обласного суду від 25 травня 1999 р., суд відхилив позов.

19) Двадцять другий заявник (заява № 54136/00, подана 15 листопада 1996 р.)

  Двадцять другий заявник, Андрій Якович Шевченко, 1928 р. народження, мешкає в Києві.

  У березні 1999 р. він подав у Шевченківський районний суд м. Києва позов доБанку про виплату йому повної суми його проіндексованого вкладу, а саме 1327,20 гривні. Своїм рішенням від 12 березня 1999 р., підтвердженим у касаційному порядку ухвалою Київського міського суду від 13 жовтня 1999 р., суд відхилив позов.

20) Двадцять третій заявник і двадцять четвертий заявники (заява № 55542/00, подана 23 лютого 2000 р.)

  Двадцять третій і двадцять четвертий заявники, Антоніна Пилипівна Ушакова і Ніна Михайлівна Ушакова, відповідно 123 і 1945 р. народження, мешкають у Хмельницькому.

  У серпні 1999 р. вони подали в суд першої інстанції м. Хмельницького позов до Банку про виплату їм повної суми їхнього проіндексованого вкладу, а саме 17654,65 гривні. Своїм рішенням від 27 серпня 1999 р., підтвердженим у касаційному порядку ухвалою Хмельницького обласного суду від 23 вересня 1999 р., суд відхилив позов.

21) Двадцять п'ятий і двадцять шостий заявники (заява № 56019/00, подана 11 лютого 2000 р.)

  Двадцять п'ятий і двадцять шостий заявники, Світлана Іванівна Супрун і Вячеслав Миколайович Супрун, відповідно 1948 і 1971 р. народження, мешкають у Лисичанську.

  У жовтні 1999 р. вони подали в суд першої інстанції м. Лисичанська позови доБанку про виплату їм повної суми їхніх проіндексованих вкладів, а саме 5331,90 гривні. Рішеннями від 4 жовтня 1999 р., підтвердженими в касаційному порядку ухвалами Луганського обласного суду від 13 січня 2000 р., суд відхилив позови. За словами заявників, їхні подання у Верховний Суд, що мали на меті його звернення до
Конституційного Суду для перевірки конституційності закону № 537/96, були залишені без уваги.

В. Існуюче внутрішнє законодавство та практика

1. Положення щодо повернення та індексування вкладів

Стаття 41 частина перша Конституції України проголошує: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю".

У відповідних частинах статті 384 Цивільного кодексу зазначається:
"Громадяни можуть зберігати кошти в державних трудових ощадних касах та в інших кредитних установах, розпоряджатися вкладами (...).
Держава гарантує таємницю вкладів, їх збереження і видачу за першою вимогою вкладника".

Стаття 39, третя частина, закону № 872-ХІІ від 20 березня 1991 р. "Про банки та банківську діяльність", чинного до січня 2001 р., викладена в такій редакції:
"Україна гарантує збереження вкладів і цінних паперів громадян в Ощадному банку України та їх видачу вкладникам на першу вимогу".

Відповідні положення закону № 537/96 від 21 листопада 1996 р. "Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України" говорять:

Стаття 1. На підставі цього Закону встановлюються зобов'язання держави перед громадянами України, які внаслідок знецінення втратили грошові заощадження, поміщені в період до 2 січня 1992 року в установи Ощадного банку СРСР (...), що діяли на території України (...).
Компенсації підлягають також грошові заощадження громадян України, поміщені в установи Ощадного банку України (...) протягом 1992 - 1994 років і які знаходились на рахунках Ощадного банку України не менше одного повного календарного року в період 1992 - 1995 років (...).

Стаття 2. Держава зобов'язується забезпечити збереження та відновлення реальної вартості заощаджень громадян і гарантує їх компенсацію у встановленому порядку.

Стаття 3. Встановити, що заощадження громадян, зазначені у частині першій статті 1 цього Закону, відновлюються у співвідношенні 1 карбованець заощаджень на 1,05 гривні за станом на 1 жовтня 1996 року.

Стаття 6. Компенсація громадянам України втрат від знецінення грошових заощаджень проводиться (...) за рахунок Державного бюджету України починаючи з 1997 року. Кошти для компенсації заощаджень громадян визначаються в Державному бюджеті України окремою статтею.

Стаття 7. Заощадження повертаються поетапно, залежно від віку вкладника, суми вкладу, інших обставин, у межах коштів, передбачених для цього Державним бюджетом України на поточний рік.

Перелік груп вкладників і черговість виплат проіндексованих грошових заощаджень, а також обсяг виплат згідно із статтею 8 цього Закону у межах коштів, передбачених Державним бюджетом України, встановлюються Кабінетом Міністрів України. (Частина друга статті 7 в редакції Закону N 201/98-ВР від 24.03.98).

Стаття 8. У разі смерті вкладника спадкоємці (...)можуть (...) одержати частину проіндексованого вкладу для організації похорону (...), сума якої визначається виходячи з розміру державної допомоги на поховання. (Частина перша статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законом N 201/98-ВР від 24.03.98 ).

  Категорії осіб, що мають право на виплату вкладів, визначаються постановами, які приймаються щорічно Кабінетом Міністрів на майбутній рік (постанови № 1210 від 31 жовтня 1997 р.; № 825 від 8 червня 1998 р.; № 457 від 25 березня 1999 р.; № 817 від 17 травня 2000 р., № 275 від 26 березня 2001 р.). Згідно з цими постановами право на виплату частини вкладу надається тільки тим вкладникам, які досягли на 1 січня 1997 р. восьмидесятирічного віку, а також спадкоємцям померлих вкладників на організацію похоронів. Вкладникам, що належать до першої категорії, виплачується по 48 гривень (близько 10 євро), а спадкоємцям померлих вкладників - сума, еквівалентна допомозі на похорон, а саме 150 гривень (близько ЗО євро). З 1999 р. право на часткову виплату вкладів надане також інвалідам війни. Постановою № 275 на 2001 р. до згаданих категорій вкладників були включені особи, що досягли на 1 січня 2001 р. столітнього віку, а також особи, що досягли восьмидесятирічного віку на цю дату. Вкладники, що належать до цієї останньої категорії, мають право на одержання 50 гривень. Всі зазначені виплати можуть здійснюватися лише "в межах коштів, виділених у рамках державного бюджету на відповідний рік".
  Ухвалою № 1-5/117 від 15 березня 1999 р. про порядок застосування закону № 537/96, обов'язковою для всіх судових органів України, Верховний Суд України зазначив, що в разі звернення громадян до суду зі скаргами щодо здійснення гарантій з повернення проіндексованих вкладів такі скарги, що складаються у відповідності до чинних норм законодавства, розглядаються в порядку позовного провадження. При розгляді таких справ суди мають брати до уваги той факт, що йдеться не про відповідальність за недотримання договору, укладеного між вкладником і Ощадбанком, а про повернення вкладів, переоцінених згідно з відповідними положеннями. Крім того, на думку Верховного Суду, компенсація проіндексованих вкладів здійснюється виключно через установи Банку. Отже, у разі спору в справі як відповідачі повинні фігурувати регіональний підрозділ Банку і Державне казначейство України. Банк здійснює виплату проіндексованих вкладів у межах, передбачених для цього державним бюджетом України, за рахунок виділених коштів і згідно з порядком, визначеним Кабінетом Міністрів. Таким чином, у випадках, коли суд констатує, що відповідні кошти не перераховані Банку або що позивач не належить до осіб, які мають право на виплату вкладів у відповідний рік, позов має бути відхилений. У разі якщо позов стосується суми, вищої за визначену, суд задовольняє позови в межах, визначених законом про гарантії держави щодо відновлення заощаджень.
  5 квітня 2002 р. Кабінет Міністрів ухвалив постанову щодо виплати в 2002 р. грошових заощаджень громадян Україні, вкладених до 2 січня 1992 р. в установи колишнього Ощадного банку СРСР, що діяли на території України. Цим актом Уряд виділив 500 млн. гривень з державного бюджету на індексування індивідуальних вкладів. З цієї суми 65 млн. гривень призначені спадкоємцям вкладників, померлих в період з 1997 по 2002 р., за умови, що вони не одержували компенсацію передбачену статтею 8 закону № 537/96. Решта 435 мільйонів мають бути розподілені між іншими вкладниками. Сума, що виплачується кожному з вкладників, обмежується, в принципі, 150 гривнями для першої категорії осіб і 50 гривнями для другої категорії.

2. Положення щодо розгляду справ у Конституційному Суді

Відповідні положення закону № 422/96 від 16 жовтня 1996 р. "Про Конституційний Суд України" визначають таке:

Стаття 13.
"Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо:
1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України (...);
4) офіційного тлумачення Конституції та законів України".

Стаття 40.
"Суб'єктами права на конституційне подання з питань прийняття рішень Конституційним Судом України у випадках, передбачених пунктом 1 статті 13 цього Закону, є Президент України, не менш як сорок п'ять народних депутатів України (...), Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим".

Стаття 41.
"Суб'єктами права на конституційне подання з питань дачі висновків Конституційним Судом України у випадках, передбачених пунктами 2, 3, 4 статті 13 цього Закону, є:
за пунктом 4 - Президент України, не менш як сорок п'ять народних депутатів України (...), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування".

Право звернення до Конституційного Суду з метою визнання неконституційності законів та нормативних актів не надається громадянам. Проте, згідно з постановою Верховного Суду від 1 листопада 1996 р., якщо питання про конституційність виникає в ході звичайного судового провадження, будь-який суд має
право на законних підставах і в будь-який час поставити преюдиціальне питання перед Верховним Судом, який, у свою чергу, може звернутися з поданням до Конституційного Суду.

СУТЬ СКАРГ ЗАЯВНИКІВ

  Посилаючись на статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції, заявники скаржаться на те, що держава, як гарант зобов'язань Банку, в односторонньому порядку обмежила їхні права як сторони в договорі, що є непропорційним втручанням і не спрямоване на законну ціль. З огляду на відсутність можливості одержати свої проіндексовані вклади заявники вважають, що стосовно них порушене право на вільне користування своїм майном.
  Заявники скаржаться також на те, що ставлячи здійснення їхнього права на розпорядження своїм майном у залежність від вікового цензу, українська держава створила підстави для дискримінації, яка забороняється статтею 14 Конвенції.
  Крім того, не посилаючись на конкретні положення Конвенції, заявники стверджують, що застосовуючи норми закону № 537/96 у їхніх справах, попри очевидну несумісність цього акту з Конституцією й Конвенцією та відмовляючись звернутися до Конституційного Суду з приводу конституційності згаданого закону, національні суди порушили їхнє право на ефективне звернення в національні інстанції з метою захисту їхніх прав, гарантованих Конвенцією та Протоколами до неї.

ПРАВОВІ АСПЕКТИ

А. Стосовно locu standi п. Гайдука і п. Крисанова

  Суд констатує, що листами від 1 квітня 1999 р. і 10 травня 2002 р. пані Гайдук, дружина першого заявника (Івана Юрійовича Гайдука) і п. Крисанов, син і представник чотирнадцятого заявника (Феодосії Іванівни Трубочкиної) поінформували Суд про смерть обох згаданих заявників. Вони також висловили намір далі підтримувати їхні заяви.
  Суд відзначає, що в багатьох справах, коли заявник помирав в період розгляду, він враховував бажання продовжувати розгляд, висловлене спадкоємцями або близькими родичами (див., напр., рішення у справах X. Проти Франції від 341 березня 1992 р., серія А № 234-С, с. 89, п. 26; Раймондо проти Італії від 22 лютого 1994 р., серія А №281-А, с. 8, п. 2).
  Суд зазначає, що ця заява стосується майнового права, яке, в принципі, переходить на спадкоємців, і що розгляд справи для одержання можливого відшкодування за порушення прав, про які йдеться, бажає продовжити найближчий член родини заявника (див. Бьоркен і Ед проти Швеції, заява № 12526/86, рішення Комісії від 7 лютого 1991 р., Рішення і доповіді (DR) 68, с. 104). Зокрема, пані Гайдук і п. Крисанов стверджують, що результат розгляду має визначальне значення для їхніх власних законних інтересів; пані Гайдук посилається, крім того, на інтереси свої двох неповнолітніх дітей 1984 р. народження. З цього приводу Суд нагадує, що бажання спадкоємців підтримувати заяви померлої особи дуже часто вмотивовується міркуваннями морального порядку, спрямованими на те, аби досягти справедливості навіть після смерті особи, чиї права були порушені, надто, коли результат розгляду в Суді може зачепити інших осіб (див. Малуш проти Чеської Республіки (ріш.), № 33071/96, СЕDН 2000-ХІІ).
  За цих обставин Суд вважає, що вдова п. Гайдука і син пані Трубочкиної мають право виступати замість них у цих справах. Відповідно належить продовжити розгляд зазначених заяв.

В. Стосовно попереднього заперечення Уряду

  Визнаючи за Судом компетенцію ratione temporis щодо розгляду заяв, Уряд одразу висуває заперечення про неприйнятність з огляду на сумісність заяв ratione personae з положеннями Конвенції. З цього приводу Уряд нагадує, що відповідно до статті 34 Конвенції в Суд можуть подаватися заяви фізичними особами (...), які вважають себе потерпілими через порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, визнаних Конвенцією або Протоколами до неї. Уряд зазначає, що для того, щоб оголошувати себе потерпілим через порушення його прав власності, заявник повинен довести, що таке право існувало або, що він міг бути визнаний таким, що має право на майнову користь після дотримання умов, передбачених законодавством. Проте, за недотримання таких умов заявник не має згаданих прав, і держава не може вважатися відповідальною за те, що його претензії не були задоволені (див. С. проти Франції, заява № 10443/83, рішення Комісії від 15 липня 1988 р., DR, 56, С. 20).
  З цієї точки зору Уряд наголошує на різниці між діями з простого повернення і "компенсації" вкладів заявників. Так, на думку Уряду, кожен із заявників має в Банку два паралельні, але окремі рахунки: власне ощадний рахунок, відкритий самим заявником до 1992 р., і компенсаційний рахунок, відкритий державою з метою компенсувати знецінення першого рахунку внаслідок інфляції. Уряд зазначає, що заявники претендують на виплату сум, що знаходяться саме на другому, а не на першому рахунку. Проте, якщо кожний заявник є беззаперечно власником коштів, покладених ним самим на перший рахунок, він не має первісне жодного права власності щодо коштів, внесених державою на другий, доки не задовольнятиме вимогам, визначеним законом № 537/96. Відтак, Уряд вважає, що заявники не можуть посилатися на будь-яке попереднє право власності на кошти, що на них вони претендують, а отже не можуть і вважати себе "потерпілими" через порушення в розумінні статті 34 Конвенції. З огляду на сказане Уряд просить Суд визнати заяви несумісними ratione personae з положеннями Конвенції.
  Заявники не погоджуються з такою аргументацією. Вони нагадують, що, укладаючи з ними договір про заощадження, Банк зобов'язався повернути їм вкладені кошти на першу вимогу. В подальшому, визнавши державу відповідальною за долю вкладів, законодавець надав їм боргову вимогу щодо держави, яка, в свою чергу, в односторонньому порядку ухилилася від своїх зобов'язань. Відтак, заявники твердять, що, як носії майнового права, якого не дотримується держава, вони можуть вважати себе потерпілими через зазначене порушення прав. Крім того, вони зазначають, що вичерпали засоби внутрішнього правового захисту, які були їм надані, та виконали інші формальні умови для звернення до Суду, а отже немає причин ставити під сумнів їхній статус потерпілих.
  Суд нагадує, що "потерпілим" згідно зі статтею 34 вважається особа, якої прямо стосується спірний акт чи бездіяльність, тобто особа, що особисто, прямо і правомірно зацікавлена в тому, аби покласти край такій ситуації (див. №№ 1420/62, 1477/62, 1478/62, рішення Комісії, Щорічник 6, с. 591). Суд також нагадує, що наявність порушення може мати місце навіть за відсутності шкоди, яка враховується лише при визначенні справедливої сатисфакції (див., напр., рішення у справі Прагера і Обершліка проти Австрії від 26 квітня 1995, серія А, № 313, с. 19, п. 6). Стосовно цього Суд вважає, що питання про те, чи може заявник вважати себе "потерпілим" згідно зі статтею 34 Конвенції, стосується не суті чи змісту спірного права, а лише його відношення до особи, що посилається на нього (див., mutatis mutandis, справу Санлеса Санлеса проти Іспанії (ріш.), № 48335/99, 26 жовтня 2000 р., не опублікована, і справу Боффа та ін. проти Сан-Маріно, заява № 26536/95, рішення Комісії від 15 січня 1998 р., DR 92, с. 27).
  У цьому випадку Суд констатує, що всі заявники вимагають від держави виплатити їм суми, що відповідають, на їхню думку, коштам, що їхніми власниками вони є і які вони вклали в Банк. Вони також скаржаться на застосування національними судовими органами закону, що створює, на їхню думку, надію на отримання в майбутньому майнового права, але підпорядковує здійснення цього права умовам, які вважаються ними невиправданими (див., mutatis mutandis, справу Лазаревича проти Хорватії (ріш.), № 50115/99, 7 грудня 2000 р., не опублікована, справу Ґави проти Чеської Республіки, заява № 23256/94, рішення Комісії від 29 червня 1994 р., DR, 78, с. 139). Суд вважає це за достатнє, щоб дійти висновку, що йдеться про особисті інтереси заявників, і що їх "прямо і особисто зачіпають" дії державних органів (див. А.Р.С.А., L.Р.С.А., Абід і 636 інших проти Румунії (ріш.), № 34746/97, 10 липня 2001 р., не опубліковано). Заявники можуть, отже, вважати себе "потерпілими" через порушення, на які вони посилаються, а попереднє заперечення підлягає відхиленню.

С. Щодо скарг

1. Скарга згідно зі статтею 1 Протоколу № 1

Зважаючи на неможливість одержати проіндексовані вклади, заявники вважають себе такими, що потерпіли від невиправданого втручання в здійснення їхнього права на недоторканість майна. Це право гарантується статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції, відповідна частина якої передбачає таке:

  "Всі фізичні та юридичні особи мають право на недоторканість їхнього майна. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як з причини суспільної доцільності та в порядку, передбаченому законом і загальними принципами міжнародного права.
  Ці положення не порушують право держав на запровадження законів, що їх вони вважають необхідними для регулювання користування майном відповідно до загальних інтересів (...)".

а) Аргументи сторін

i. Уряд

  Уряд нагадує, що для визначення можливості застосування статті 1 Протоколу № 1 у кожному конкретному випадку Суд повинен пересвідчитися, що заява стосується насправді "майна" заявника. З цього приводу Уряд зазначає, що відповідно до постійної практики органів Конвенції до "майна!1 належить або фактичне майно, або, принаймні, законне сподівання на надання можливості користування певним правом власності. З огляду на сказане Уряд наголошує на необхідності встановити різницю між власне вкладами заявників і бюджетними коштами, внесеними державою на компенсаційні рахунки в порядку індексування заощаджень.
  Що стосується в першу чергу початкових вкладів заявників, які знаходяться на їхніх ощадних рахунках, Уряд підкреслює, що навіть попри те, що ці вклади зазнали значного знецінення, вони ніколи не піддавалися експропріації чи арешту, і не існує жодних перешкод для того, аби заявники могли їх забрати в будь-який час з урахуванням відсотків. Як стверджує Уряд, це право гарантоване їм як відповідними положеннями старого закону про банківську діяльність (див. вище), так і нинішнім законодавством. Щодо офіційної процентної ставки, її розмір залежить від суми вкладу; порядок обчислення процентів визначається двома рішеннями Національного банку України, ухваленими на основі зазначеного вище закону. Уряд зазначає, що при проведенні грошової реформи 1996 р., під час якої карбованець був замінений на гривню, до процентів на початкові вклади був застосований певний коефіцієнт підвищення; причому таке підвищення не торкнулося лише вкладів розміром менше однієї гривні.
  З іншого боку, на думку Уряду, заявники не мають жодних прав власності на активи компенсаційного рахунку, які щорічно виплачуються державою в залежності від можливостей державного бюджету і в такий спосіб, аби дотримуватися інтересів інших категорій вкладників і суспільства в цілому. Уряд нагадує, зокрема, що відповідно до постійної практики органів Конвенції стаття 1 Протоколу № 1 не створює загального обов'язку держави щодо збереження постійного значення купівельної спроможності коштів, вільно вкладених у банківські та фінансові установи, шляхом систематичного індексування заощаджень. Щоправда, згідно з законом № 537/96 держава свідомо і добровільно зобов'язалася "забезпечити збереження та відновлення реальної вартості розміру вкладів (...) згідно з відповідними положеннями" (стаття 2), за умови, що виплата компенсацій здійснюється "поетапно, залежно від віку вкладника, суми вкладу, інших обставин" (стаття 7). При цьому держава ніколи не брала на себе зобов'язання виплатити громадянам їхні проіндексовані вклади в повному обсязі за один раз.
  Отже, суми, які відповідають індексуванню вкладів, не існували до індексування, а відтак не можуть вважатися "власністю" заявників. З цього приводу Уряд вважає, що сам лише факт володіння ощадною книжкою і можливості передавати право на компенсацію спадкоємцям не має правових наслідків у конкретних випадках, що розглядаються, оскільки право, що передається в такий спосіб, регулюється тими самими умовами, що й початкове право. Зважаючи на наведені обставини, Уряд вважає, що зазначені скарги несумісні ratione materiae з положеннями Конвенції.

іі. Заявники

  Заявники висловлюють свою незгоду з позицією Уряду. Стосовно аргументу Уряду, згідно з яким стаття 1 Протоколу № 1 не зобов'язує держави забезпечувати збереження купівельної спроможності заощаджень, вони наголошують на тому, що в цьому випадку держава сама взяла на себе таке зобов'язання, ставши стороною в договорах, укладеним Банком з ними. У даному випадку держава зловжила своїми повноваженнями як законодавця, щоб ухилитися в односторонньому порядку від своїх зобов'язань, що суперечить положенням Цивільного кодексу України та загальним принципам приватного права. Крім того, неплатоспроможність боржника або його нездатність виконати договір не позбавляє його відповідальності. Заявники зазначають також, що оскільки зобов'язання Банку і держави не були скасовані жодним подальшим договором чи нормативним актом, то вони залишаються в силі і повинні бути виконані. З цього приводу заявники зазначають, що брак бюджетних коштів не може виправдати недотримання прав, гарантованих Конвенцією та Протоколами до неї, і посилаються на своє катастрофічне матеріальне становище, спричинене неможливістю одержати свої проіндексовані вклади.
  В принципі, заявники не оспорюють аргумент Уряду, за яким вони можуть одержати суми, які ними були початково покладені в Банк. Проте, вони нагадують, що ці суми, надзвичайно знецінені через інфляцію, складають нині незначні кошти навіть з урахуванням належних відсотків за ними. З цього приводу вони підкреслюють, що основним предметом їхніх заяв є можливість одержати виплату компенсаційних сум, а не повернення вкладів як таких, які не становлять вже для них ніякого інтересу.
  Крім цього, деякі з заявників не визнають різницю між вкладеними коштами і коштами, які виплачуються державою в порядку компенсації; для них йдеться про одні й ті самі кошти. На думку заявників, відкриття паралельних компенсаційних рахунків є лише певним технічним засобом для збереження вартості вкладів. Відтак, незалежно від юридичної кваліфікації виплат, що їх вони повинні одержати, тобто, незалежно від того, чи йдеться про компенсацію, яка виплачується повністю Державним казначейством, чи про повернення власне вкладів, переоцінених за визначеним законом коефіцієнтом, заявники вважають, що ці грошові кошти є їхньою власністю. З цього приводу вони зазначають, що ощадна книжка, якою кожний з них володіє, є законним документом про власність. Аналогічним чином, на думку заявників, той факт, що законодавство України дозволяє передачу права на компенсацію спадкоємцям померлих вкладників, ясно вказує на те, що це право є їхньою "власністю".

b) Думка Суду

  Суд нагадує, що стаття 1 Протоколу № 1, яка гарантує по суті право власності, містить три окремі норми. Перша норма загального характеру викладає принцип поваги до власності; вона сформульована в першому реченні першої частини. Друга норма стосується позбавлення власності за певних умов; вона сформульована в другому реченні тієї самої частини. Щодо третьої норми, то нею за державами визнається можливість, зокрема, регулювати використання майна відповідно до загальних інтересів та з запровадженням законів, що їх держави вважають за необхідне для цього; вона випливає з другої частини (див., напр., рішення у справі Матоша е Силва, Лда. та інших проти Португалії від 16 вересня 1996 р., Recueil des arrets et decisions 1996-ІУ, с. 1113, п. 81, справу "Іммобільяре Саффі проти Італії [GС]. № 22774/93, п. 44, СЕDН 1999-V). Це не означає, що між згаданими нормами не існує зв'язку. Друга і третя норми стосуються окремих випадків порушення права власності; вони, отже, повинні тлумачитися в світлі принципу, закріпленого першою нормою (див. справу Ятрідіса проти Греції [GС], № 31107/96, п. 55, СЕDН 1999-ІІ).
  Суд нагадує, що згідно з постійною практикою органів Конвенції поняття "майна" в розумінні статті 1 Протоколу № 1 може охоплювати як "фактичне майно" (див. рішення у справі Ван дер Мусселе проти Бельгії від 23 листопада 1983 р., серія А № 70, с. 23, п. 48), так і майнові цінності, в тому числі боргові вимоги, згідно з якими заявник може претендувати щонайменше на "законне сподівання" на фактичне користування правом власності (див. рішення в справі "Пайн Велей Девелопментс ЛТД та інші проти Ірландії від 29 листопада 1991 р., серія А № 222, с. 23, п. 51, в справі "Пресос Компанія Навієра СА проти Бельгії від 20 листопада 1995 р., серія А № 332, с. 21, п. 31). З іншого боку, це положення не гарантує жодного права на те, щоб стати власником того чи іншого майна (див. справу Лінде проти Швеції, петиція № 11628/85, рішення Комісії від 9 травня 1986 р., DR 47, с. 270). Відтак, наведена стаття 1 не встановлює для держав загального обов'язку щодо проведення систематичного індексування заощаджень для виправлення згубних наслідків інфляції та збереження купівельної спроможності вкладених коштів (див. справу Рудзінської проти Польщі (ріш.), № 45223/99, СЕDН 1999-УІ, справу X проти Німеччини, заява № 8724/79 рішення Комісії від 6 березня 1980 р., DR 20, с. 226).
   Суд констатує, що скарга заявників стосується двох типів коштів, на які вони претендують: з одного боку, власне заощаджень, тобто коштів, які були фактично покладені заявниками в Банк, незалежно від їхньої теперішньої реальної вартості, і, з іншого боку, бюджетних коштів, що їх виплачує держава в порядку індексування згаданих вкладів відповідно до закону № 537/96. Суд констатує при цьому, що основним предметом заяв є можливість одержання проіндексованих коштів.
   Що стосується, в першу чергу, початкових вкладів заявників, Суд вважає, що вони незаперечне становлять "майно", яке належить їм згідно зі статтею 1 Протоколу №1.3 цього приводу Суд зазначає, що не заперечується, що заявники можуть забрати ці кошти разом з відповідними процентами, якщо забажають. Проте з матеріалів справ не випливає, що хтось із них насправді скористався с цього права. Навпаки, деякі заявники твердять, що не мають потреби в початкових вкладах, наполягаючи на тому, що основним предметом їхніх заяв є можливість одержати проіндексовані суми. За цих обставин та тією мірою, якою заяви стосуються повернення власне вкладів, Суд вважає, що заявники не можуть вимагати кваліфікувати їх як "потерпілих" згідно зі статтею 34 Конвенції. Ця частина заяв має бути, отже, відхилена відповідно до статті 35, п. 4.
  Що стосується коштів, передбачених законом № 537/96, які відповідають проіндексованій вартості вкладів, Суд зазначає, що ці кошти належать до коштів Державного казначейства, що їх держава виділяє на певних умовах. Предмет провадження, порушеного кожним із заявників у внутрішніх судах, не стосувався, таким чином, жодного "теперішнього майна", що належить заявникам. З цього приводу Суд нагадує, що право на індексування заощаджень не гарантується як таке статтею 1 Протоколу № 1 (див. рішення у справі "Рудзінська проти Польщі", а також у справі "Трайковскі проти Югославської Республіки Македонії" (ріш.), № 53320/99, 7 березня 2002 р., не опубліковане), відтак загадана стаття не може бути застосована до випадків, що розглядаються. Ця частина заяв є, отже, несумісна ratione materiae з положеннями Конвенції згідно зі статтею 35, п. З, і має бути відхилена згідно зі статтею 35, п. 3.

2. Пункт скарги згідно зі статтею 14 Конвенції в поєднанні зі статтею 1 Протоколу №1

Заявники твердять, що, прийнявши порядок регулювання використання їхніх вкладів, який має законодавчою основою вік відповідних осіб, держава вдалася до дискримінації, яка заборонена статтею 14 Конвенції в поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1. Стаття 14 говорить:

  "Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших
обставин".

а) Аргументи сторін

  Уряд нагадує, що на статтю 14 Конвенції не можна посилатися окремо, оскільки вона стосується виключно здійснення прав і свобод, гарантованих іншими нормативними положеннями Конвенції та Протоколів до неї. Звичайно, вона може братися до уваги навіть без порушення їхніх вимог і цією мірою має самостійне значення, проте не може застосовуватися, якщо факти, що оспорюються, не підпадають під дію хоча б одного зі згаданих положень. Відтак, Уряд наполягає на своїх висновках щодо неможливості застосування статті 1 Протоколу № 1 до цих справ (див. вище) і робить висновок, що порушення статті 14 також відсутнє.
  Щодо заявників, наведена ними ознака становить дискримінацію згідно зі статтею 14. З цього приводу вони, зокрема, зазначають, що така різниця в ставленні, визначена законом № 537/96, чітко сформульована і не передбачає жодних винятків. Вони нагадують також, що вікова межа, передбачена законом, становить вісімдесят років, в той час як за статистичними даними середня тривалість життя в Україні дорівнює шістдесяти чотирьом рокам. Законодавець, отже, свідомо зробив ілюзорною можливість повернення в майбутньому їхніх вкладів. Таким чином, допускаючи, що різниця сум, які виплачуються в порядку компенсації, базується на розмірі кожного вкладу, може бути виправданою, заявники вважають, що розподіл в часі компенсаційних виплат залежно від віку осіб, що мають на це право, не можеспиратися на жодний законний інтерес.

b) Думка Суду

  Суд нагадує, що відповідно до його постійної практики стаття 14 доповнює інші нормативні положення Конвенції та Протоколів. Вона не існує самостійно, оскільки стосується виключно "здійснення прав і свобод", що їх ці положення гарантують. Звичайно, вона може братися до уваги навіть без порушення їхніх вимог і цією мірою має самостійне значення, проте не може застосовуватися, якщо факти, що оспорюються, не підпадають під дію хоча б одного зі згаданих положень (див., напр., рішення в справі "Гайгушуз проти Австрії" від 16 вересня 1996 р., Recueil 1996-ІV, с. 1141, § 36; в справі "Тліменос проти Греції [GС], № 34369/97, § 40, СЕDН 2000-ІV). Суд вище вже зазначав, що пункт скарги за посиланням на статтю 1 Протоколу № 1 не входить до сфери застосування Конвенції та її протоколів. З цього випливає, що цей пункт має бути також відхилений як несумісний ratione materiae з положеннями Конвенції згідно зі статтею 35, п. 3.

3. Пункт скарги згідно зі статтею 13 Конвенції в поєднанні зі статтею 1 Протоколу №1

  Заявники посилаються на статтю 13 Конвенції, яка говорить:

  "Кожна людина, права і свободи якої, викладені в цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі незалежно від того, що порушення було вчинене особами, які діяли як офіційні особи".

а) Аргументи сторін

i. Уряд

  Уряд нагадує, що згідно з постійною практикою органів Конвенції особа, яка на слушних підставах вважає себе потерпілою від порушення прав, визнаних Конвенцією, повинна мати можливість звернення до національних інстанцій з метою розгляду її скарги і забезпечення, в разі наявності підстав, відшкодування. Згадана інстанція повинна мати достатній ступінь незалежності та повноваження, що дозволяють їй провести повний розгляд скарги під кутом зору Конвенції. У будь-якому випадку, лише той факт, що заявник не виграв справу, не означає, що обраний ним спосіб оскарження не є ефективним.
  Щодо випадків, про які йдеться, Уряд зазначає, що скарги заявників були належним чином розглянуті судами першої інстанції та касаційними судовими органами, а деякі з них Верховним Судом у порядку нагляду. Крім того, оскаржувані рішення національних судових інстанцій є достатньо вмотивованими. З огляду на сказане Уряд вважає, що пункт скарги за статтею 13 Конвенції явно необгрунтований.

іі. Заявники

  Заявники, зі свого боку, вважають, що стаття 13 Конвенції була порушена. Посилаючись на аргументи, викладені під кутом статті 1 Протоколу № 1, взятої окремо та в поєднанні зі статтею 14 Конвенції (див. вище), вони стверджують, що судові інстанції України не вдалися до постановки питання про несумісність закону № 537/96 з Конституцією й Конвенцією або ж заявили, що не є компетентні для цього. На думку заявників, з огляду на таку очевидну суперечність суди мали відхилити застосування закону № 537/96 або ж звернутися до Конституційного Суду з преюдиціальним запитанням щодо конституційності згаданого акта, проте вони цього не зробили.

b) Думка Суду

  Суд нагадує, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність у внутрішній правовій системі засобів захисту, що дозволяють забезпечувати права і свободи згідно з Конвенцією в тому розумінні, в якому вони в ній закріплені. Наслідком цієї статті є вимога наявності внутрішнього засобу захисту, чим компетентна національна інстанція наділяється правом розглянути скаргу з посиланням на Конвенцію, а також присудити відповідне відшкодування у випадку, коли на це є підстави (див., напр., рішення в справі "Маргарет Мюрей проти Великобританії" від 28 жовтня 1994 р., серія А, № 300-А. сс. 37-38, п. 100; в справі "Вільвараджа та ін. проти Великобританії" від ЗО жовтня 1991 р., серія А № 215, с. 29, п. 122). Щодо випадків, про які йдеться, Суд констатує, що всі позови, подані заявниками з метою повернення коштів, що є предметом спору, були розглянуті по суті судовими органами України. Стосовно відхилення всіх позовів за мотивом відсутності законної підстави на відшкодування, Суд нагадує, що спосіб захисту не перестає бути "ефективним" згідно зі статтею 13 Конвенції через те, що стан матеріального права, яке застосовується, позбавляє його будь-яких шансів на успіх (див. рішення у справі "Маргарет Мюрей проти Великобританії", п. 100; у справі "Ферайнігунг Демократішер Зольдатен Остеррейхс і Губі проти Австрії" від 19 грудня 1994 р., серія А № 302, с. 20, п. 55). Оскільки заявники скаржаться, що національні суди не використали процесуальну можливість, надану ухвалою № 9 Верховного Суду з тим, аби цей останній вдався до свого права подання до Конституційного Суду, Суд нагадує, що стаття 13 не вимагає такого способу захисту, яким можна було б опротестовувати в національних органах закони Держави - члена Конвенції як такі, що суперечать Конвенції (див., напр., рішення в справі "Густафсон проти Швеції" від 25 квітня 1996 р., Recueil 1996-ІІ, с. 660, п. 70, і в справі "Святі монастирі проти Греції", від 9 грудня 1994 р., серія А № ЗО 1-А, с. 39, п. 90).
  З огляду на викладене вище, Суд вважає, що спосіб захисту, який був у розпорядженні заявників, відповідає вимозі щодо "ефективності" згідно зі статтею 13 Конвенції, і що цей пункт скарги має бути також відхилений як такий, що явно необгрунтований згідно зі статтею 35, пп. З і 4 Конвенції.

З наведених причин Суд одностайно

Ухвалив об'єднати заяви;

Оголосив заяви неприйнятними.

Т.Л. Елі,                            Ж.-П. Коста
Заступник секретаря      Голова

до змісту