Єманакова проти Росії

ЄМАНАКОВА ПРОТИ РОСІЇ
(YEMANAKOVA v. RUSSIA)

У справі «Єманакова проти Росії»
Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

після наради за зачиненими дверима 2 вересня 2004 року постановляє таке рішення, ухвалене цього дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 60408/00) проти Російської Федерації, поданою до Суду, згідно зі статтею 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція), громадянкою України Юлією Олександрівною Єманаковою (заявниця) 7 липня 2000 року.

2. Заявницю, якій було надано правову допомогу, представляв п. О. Панченко, адвокат, що практикує в Бердянську, Україна. Уряд Росії (Уряд) представляв п. П.А. Лаптєв, уповноважена особа Російської Федерації в Європейському суді з прав людини.

3. Заявниця стверджувала, що розгляд цивільної справи, у якій вона виступала стороною, був невиправдано тривалим, на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Вона також заявляла, що у неї не було ефективних засобів правового захисту проти стверджуваного порушення, всупереч статті 13 Конвенції.

4. Розгляд заяви було доручено другій секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду). Для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції) зі складу цієї секції було створено палату, як передбачає пункт 1 правила 26 Реґламенту Суду.

5. 1 листопада 2001 року Суд змінив склад секцій (пункт 1 правила 25). Справу було доручено першій секції в новому складі (пункт 1 правила 52).

6. Ухвалою від 6 листопада 2003 року Суд оголосив заяву прийнятною.

7. І заявниця, і Уряд подали свої зауваження щодо суті справи (пункт 1 правила 59).

ЩОДО ФАКТІВ

I. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

8. Заявниця народилася 1919 року, живе в м. Бердянську, Україна.

9. Сторони частково оспорюють факти у справі, які можна викласти таким чином.

1. Початок провадження в 1990–1992 роках

10. Батька заявниці було репресовано в 1929–1930 роках як куркуля (кулак). У 1930 році було конфісковано майно, яке належало його сім`ї, у тому числі й двоповерховий будинок у Сорочинську, Оренбурзька область, Росія. 1989 року батька заявниці посмертно реабілітували. Будинок у Сорочинську залишився неушкодженим, і Сорочинський ветеринарний коледж використовує його як гуртожиток для своїх працівників. Кілька разів, доки тривало провадження у справі, сім’ї, що жили у будинку, одержували дозвіл на приватизацію своїх квартир.

11. Заявниця живе у Бердянську, Україна, і, щоб дістатися поїздом до Сорочинська, їй потрібно близько двох з половиною днів.

12. У 1990 році заявниця та її сестра, пані Михайлишина, вчинили позов, домагаючись визнання їхнього права власності на будинок. 26 жовтня 1990 року Сорочинський міський суд відхилив їхню вимогу і порадив їм звернутися по майнову компенсацію до Оренбурзького обласного управління фінансів. Як виявилося, управління фінансів відмовилося задовольнити їхню вимогу щодо компенсації.

13. У січні 1992 року сестра померла, і заявниця залишилася єдиною стороною у справі.

2. Провадження у 1992–2002 роках

14. В один із днів березня 1992 року заявниця вчинила нові позови у Ленінському районному суді в Оренбурзі. 24 вересня 1992 року Ленінський районний суд відхилив як скаргу на рішення обласного управління фінансів, так і цивільний позов з вимогою визнати її право власності на будинок. 6 травня 1993 року Оренбурзький обласний суд скасував рішення від 24 вересня 1992 року і повернув справу до районного суду. 15 вересня 1993 року Ленінський районний суд розпорядився передати справу Сорочинському міському суду, до територіальної юрисдикції якого належали спори з майнових питань.

15. 20 січня 1995 року глава Сорочинської міської держадміністрації видав наказ, вимагаючи від ветеринарного коледжу виплатити заявниці компенсацію в максимальному розмірі, передбаченому національним законодавством, яка потім буде відшкодована технікуму з обласного бюджету. Цей наказ так і не було виконано. 10 квітня 1995 року Сорочинський міський суд виніс ухвалу закрити цивільну справу, оскільки за заявницею було визнано право на компенсацію. 25 вересня 1995 року президія Оренбурзького обласного суду в порядку нагляду скасувала ухвалу від 10 квітня 1995 року і повернула справу до міського суду.

16. 27 грудня 1995 року Сорочинський міський суд відхилив позов заявниці до міської адміністрації за відсутністю підстав у національному законодавстві і з огляду на те, що за заявницею вже було визнано право на компенсацію. 9 квітня 1996 року Оренбурзький обласний суд скасував це рішення і повернув справу на новий розгляд.

17. 24 липня 1996 року Сорочинський міський суд підтвердив, що сім’я заявниці була власником майна і що факт конфіскації мав місце, але при цьому відхилив вимогу заявниці про повернення будинку. 27 серпня 1996 року Оренбурзький обласний суд скасував це рішення і повернув справу на новий розгляд.

18. 13 лютого 1997 року Сорочинський міський суд знову підтвердив колишнє право власності сім’ї на будинок і факт конфіскації, але відхилив претензії на повернення будинку. 24 квітня 1997 року Оренбурзький обласний суд скасував це рішення. Згодом заявницю повідомили, що Оренбурзький обласний суд розгляне її справу як суд першої інстанції.

19. 28 квітня 1998 року колеґія з цивільних справ Оренбурзького обласного суду відхилила компенсаційні вимоги заявниці до обласного управління фінансів і відмовила у поверненні будинку in natura. Вона зобов’язала Сорочинську міську адміністрацію виплатити заявниці максимальну компенсацію за конфісковане майно розміром 8349 російських рублів (100 мінімальних розмірів щомісячної зарплати), а також оплатити дорожні і судові витрати в розмірі 3540 рублів. Заявниця стверджує, що рішення було надіслано їй 6 травня 1998 року.

20. 7 травня 1998 року заявниця одержала 3540 рублів за дорожні та судові витрати в міській адміністрації.

21. 14 травня 1998 року заявниця подала до Оренбурзького обласного суду касаційну скаргу, яку разом з матеріалами справи мали передати у Верховний суд. Із запитами про перебіг справи заявниця зверталася листовно до Оренбурзького обласного суду 21 серпня 1998 року та 24 березня 1999 року, але відповіді не одержала. Кілька разів вона також зверталася безпосередньо до Верховного суду, зокрема 21 серпня і 26 листопада 1998 року, 6 травня, 21 червня, 2 серпня, 18 серпня і 16 грудня 1999 року. 5 листопада 1998 року, 19 липня 1999 року і 19 січня 2000 року вона одержала стандартні відповіді з Верховного суду, у яких говорилося, що її скарга не може бути розглянута, оскільки до неї не було долучено матеріалів справи. Принаймні один раз, у травні 1999 року, заявниця зробила копії судових рішень та своєї скарги і сама надіслала їх до Верховного суду. На її листи до інших органів, зокрема до Міністерства юстиції, Вищої кваліфікаційної колеґії суддів, Адміністрації Президента, Конституційного суду, органів прокуратури кількох рівнів, також не було відповідей або ж їх було переадресовано до Оренбурзького обласного суду. Заявниця стверджувала, що ні про які ухвали обласного суду з процедурних питань їй нічого не було відомо.

22. Згідно із зауваженнями Уряду, поданими після того, як його повідомили про надходження заяви до Суду, Оренбурзький обласний суд оголосив своє рішення 28 квітня 1998 року в скороченому вигляді (без мотивувальної частини), а вже 29 квітня 1998 року – повністю. Рішення було надіслано заявниці 6 травня 1998 року. Тому вона й прогаяла десятиденний строк, встановлений для подання касаційної скарги, яка нарешті була подана 15 травня, а до Оренбурзького обласного суду надійшла 25 травня 1998 року. Як наслідок, 1 червня 1998 року обласний суд залишив її скаргу без розгляду, зажадавши від заявниці пояснення причин прогаяння строку на оскарження. Цю ухвалу було надіслано заявниці листом від 3 червня 1998 року.

23. 21 червня 1998 року Оренбурзький обласний суд знову відхилив скаргу і зажадав від заявниці повідомити причини прогаяння строку оскарження. Листа, помилково датованого 21 липня 1998 року, було надіслано заявниці. Заявниця не відповіла.

24. Уряд також стверджував, що судове рішення було повністю виконано у квітні 2000 року, коли 8349 рублів (сто розмірів мінімальної щомісячної зарплати) було переказано на новий рахунок, відкритий на ім’я заявниці в Сорочинському відділі Ощадбанку, про що заявницю повідомили листовно. 3539 рублів на покриття дорожніх витрат заявниця одержала раніше.

25. В лютому 2004 року, у відповідь на вимогу Суду, Уряд подав копії документів на підтримку своїх тверджень. Серед них, зокрема, були рішення Оренбурзького обласного суду від 1 червня 1998 року, лист цього самого суду від 21 липня 1998 року з повідомленням про відхилення скарги заявниці, а також документи Сорочинської міської адміністрації про виконання рішення у квітні 2000 року.

26. Заявниця скаржилася, що вона не одержала листів від 3 червня і 21 червня (липня) 1998 року. Що стосується компенсації, то заявниця стверджувала, що дізналася про кошти на банківському рахунку, відкритому на її ім’я, лише в 2002 році, коли одержала меморандум Уряду.

3. Новий розгляд справи у 2002 році

27. Про надходження заяви до Суду Російський уряд було повідомлено у вересні 2001 року.

28. 21 січня 2002 року президія Оренбурзького обласного суду, розглядаючи протест, внесений обласним прокурором в порядку нагляду, скасувала з процесуальних мотивів рішення Сорочинського міського суду від 26 жовтня 1990 року і повернула справу на новий розгляд. Заявницю було повідомлено про це 30 січня 2002 року.

29. 12 лютого 2002 року Сорочинський міський суд виніс ухвалу, якою заявницю та її сестру повідомляли про необхідність поновити їхню скаргу від 1990 року і до 15 березня 2002 року подати свідоцтво про народження сестри заявниці. 13 лютого 2002 року цю ухвалу надіслали заявниці. 26 квітня 2002 року заявниця повідомила Сорочинський міський суд, що її сестра померла в 1992 році, й надіслала копію свідоцтва про смерть. 16 травня 2002 року суддя міського суду підтвердив одержання її листа і знову нагадав, щоб вона поновила первісну скаргу, подану в серпні 1990 року, і повідомила, чи має вона бажання, щоб справу розглядали без її присутності. Виявилося, що суд призначив слухання на 22 серпня 2002 року. Заявниця повідомила в липні 2002 року, що вона не зацікавлена в новому розгляді справи, оскільки це втратило для неї сенс. Нові скарги проти відповідачів вона подала до Сорочинського міського суду в 1992 році, і саме той розгляд вона оскаржувала.

30. 18 вересня 2002 року Оренбурзький обласний суд надіслав повідомлення про те, що слухання скарги заявниці на Сорочинську міську адміністрацію було перенесено на 27 вересня 2002 року через нез`явлення заявниці. 14 жовтня 2002 року заявниця попросила суд припинити провадження у справі.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

31. Стаття 283 чинного на той час Цивільного процесуального кодексу передбачала, що касаційні скарги подаються через суд першої інстанції. Розгляду скарги не перешкоджає подання її безпосередньо до суду касаційної інстанції.

32. Стаття 284 (1) встановлювала один місяць для розгляду касаційної скарги Верховним судом.

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

33. На підставі пункту 1 статті 6 Конвенції заявниця скаржилася, що тривалість розгляду її справи була порушенням вимоги «розумного строку». У відповідній частині пункт 1 статті 6 Конвенції передбачає:

«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків… має право на… розгляд упродовж розумного строку… судом…»

34. Уряд стверджує, що касаційну скаргу заявниці було відхилено 1 липня 1998 року, оскільки вона прогаяла встановлений строк її подання. Про це заявницю повідомили листами від 3 і 21 червня 1998 року. На думку Уряду, питання про те, чи одержала вона відповідну ухвалу, не стосується обчислення тривалості провадження. Крім того, рішення від 28 квітня 1998 року було виконане – частково у травні 1998 року, остаточно у квітні 2000 року, коли присуджену суму було переказано на банківський рахунок заявниці.

35. Заявниця стверджувала, що до того, як вона одержала меморандум Уряду в 2002 році, вона не знала про ухвалу Оренбурзького обласного суду залишити її касаційну скаргу без розгляду. Вона наголошувала, що в 1998–2002 роках жоден орган не повідомив її про цю ухвалу. Вона також стверджувала, що про виконання рішення від 28 квітня 1998 року в частині присудження їй компенсації її ніхто не повідомив і вона довідалася про це лише в 2002 році з меморандуму Уряду. Документи, що підтверджували відхилення її касаційної скарги та виконання рішення про компенсацію, були вперше подані Урядом у лютому 2004 року. Заявниця вважає, що цей період слід включити в загальну тривалість провадження.

A. Період, що береться до уваги

36. Стосовно Росії Конвенція набрала чинності 5 травня 1998 року. Суд не уповноважений розглядати скарги щодо подій, які відбувалися до зазначеної дати. Однак у випадках, коли – на підставі своєї юрисдикції ratione temporis – він розглядає лише частину провадження, Суд, для того щоб оцінити його тривалість, може брати до уваги й попередні етапи розгляду справи (див., серед інших джерел, рішення у справі «Войнович проти Польщі» (Wojnowicz v. Poland) від 21 вересня 2000 року, № 33082/96, п. 46).

37. Дане провадження розпочалося в березні 1992 року, коли заявниця звернулася до Ленінського районного суду м. Оренбурга. Дата завершення провадження оспорюється сторонами. Однак питання полягає не в тому, коли відбувався судовий розгляд, а в тому, чи було про нього повідомлено заявницю і коли саме.

38. Суд нагадує свою прецедентну практику, пов’язану з обчисленням шестимісячного строку, відповідно до якої предмет і мета пункту 1 статті 35 Конвенції найкраще забезпечуються, якщо підрахунок ведеться від дати вручення письмового документа у випадках, коли національне законодавство передбачає право заявника на надання йому письмової копії остаточного рішення, незалежно від того, чи було це рішення виголошене усно (див. рішення у справах «Ворм проти Австрії» (Worm v. Austria) від 29 серпня 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997-V, с. 1547, п. 33; «Дросопулос проти Греції» (Drosopoulos v. Greece) (ухв.) від 7 грудня 2000 року, № 40442/98).

39. Суд дотримується думки, що зазначені вище прецедентні справи мають застосовуватися за аналогією. Якщо ці принципи застосовні у випадках, коли сторона процесу – знаючи загалом про характер рішення – має право одержати письмову копію цього рішення до того, як почнеться перебіг встановленого періоду, вони тим більше застосовні у випадках, коли є підстави вважати, що сторона взагалі не знала про судовий процес. Суд, зокрема зауважує, що з червня 1998 року до 2000 року заявниця знову зверталася в Оренбурзький обласний суд, Верховний суд та інші судові інстанції із запитами стосовно своєї касаційної скарги. Однак, окрім копій листів від 1 та 27 червня (липня) 1998 року, поданих Урядом у лютому 2004 року – і яких, за твердженням заявниці, вона так і не одержала, – не було жодного доказу, на підставі якого Суд дійшов би висновку, що заявницю справді було сповіщено про розгляд її справи. Зі змісту запитів заявниці до Оренбурзького обласного суду, Верховного суду та інших судових інстанцій стає цілком зрозуміло, що заявниця не знала про рішення відхилити її касаційну скаргу. Втім, не виявлено, що після 21 червня 1998 року були спроби належним чином поінформувати заявницю.

40. Виходячи з викладених вище міркувань і беручи до уваги конкретні обставини справи, а саме – значну відстань між Оренбургом та місцем проживання заявниці в Україні, загальну тривалість судового розгляду на той час, а також вік заявниці, – Суд вважає встановленим, що заявницю не було належним чином поінформовано про ухвалу Оренбурзького обласного суду від 1 червня 1998 року щодо відхилення її касаційної скарги аж до лютого 2002 року, коли вона одержала копію меморандуму Уряду.

41. Таким чином, період, що береться до уваги, починається з 5 травня 1998 року, дати набрання Конвенцією чинності стосовно Росії. На той день провадження у справі уже тривало з березня 1992 року, з перервою від 10 квітня до 25 вересня 1995 року, коли справа не розглядалася. Провадження у справі припинили в лютому 2002 року, коли заявницю повідомили про його результат. Отже, Суду потрібно розглянути період тривалістю три роки десять місяців, тимчасом як до 5 травня 1998 року провадження у справі тривало майже шість років.

B. Розумність тривалості провадження

42. Згідно з прецедентною практикою Суду, розумність тривалості судового розгляду потрібно оцінювати у світлі конкретних обставин справи і з урахуванням критеріїв, встановлених Судом, зокрема складності справи та поведінки заявника і тих органів влади, які мали стосунок до справи (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Фридлендер проти Франції» (Frydlender v. France) [GC], № 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII).

43. Щодо складності справи, Суд зауважує, що деякі складнощі пов’язані з подіями 1930-х років. Водночас Суд бере до уваги скромні розміри оспорюваного майна, обмежену кількість документів у матеріалах справи, а також відсутність свідків, яких можна було б заслухати. З огляду на це, Суд не може зробити висновок, що характер юридичних чи фактичних питань, що розглядаються, становить таку складність у справі, щоб виправдовувати тривалість провадження.

44. Суд зауважує, що майже за весь період, що розглядається, заявницю так і не було офіційно повідомлено про відхилення її касаційної скарги після 1 червня 1998 року, принаймні до лютого 2002 року. За цей час з боку судових органів не було жодних дій.

45. Виходячи з викладеного вище, а також з особистих обставин заявниці та надзвичайної важливості для неї питання, яке вирішувалося, Суд вважає, що провадження в цій справі не відбувалося упродовж «розумного строку», як вимагає пункт 1 статті 6. Таким чином, було допущено порушення пункту 1 статті 6.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

46. Заявниця також скаржилася на відсутність у неї ефективних засобів правового захисту у зв’язку із тривалістю провадження. Суд розглянув цю скаргу за статтею 13 Конвенції, яка передбачає:

«Кожен, чиї права i свободи, викладенi в цiй Конвенцiї, порушуються, має право на ефективний засiб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що дiяли як офiцiйнi особи».

47. Заявниця стверджувала, що у неї не було ефективних засобів правового захисту у зв’язку з тривалістю судового розгляду. Вона наголошувала, що низка її запитів до різноманітних судових та адміністративних органів у зв’язку з відсутністю інформації про її справу залишилися без конкретної відповіді.

48. У своїх поданнях Уряд не спиняється на питанні ефективності правових засобів.

49. Суд знову нагадує, що стаття 13 ґарантує ефективний засіб правового захисту в національному органі – у зв’язку зі стверджуваним порушенням вимоги пункту 1 статті 6 щодо розгляду справи упродовж розумного строку (див. справу «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [GC], № 30210/96, п. 156, ECHR 2000-XI). Він зауважує, що Уряд не назвав жодого засобу правового захисту, який дав би змогу безперешкодно вирішити справу заявниці або забезпечити їй належне відшкодування за допущене затягування з таким вирішенням (див. рішення у справі «Кормачова проти Росії» (Kormacheva v. Russia) від 29 січня 2004 року, № 53084/99, п. 64).

50. Відповідно, Суд вважає, що в цій справі було допущено порушення статті 13 Конвенції, з огляду на відсутність ефективного засобу правового захисту в національному законодавстві, завдяки якому справа заявниці була б вирішена відповідно до її права на судовий розгляд упродовж розумного строку, як передбачено у пункті 1 статті 6 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

51. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенцiї або протоколiв до неї i якщо внутрiшнє право вiдповiдної Високої Договiрної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разi необхiдностi, надає потерпiлiй сторонi справедливу сатисфакцiю».

A. Шкода

52. Заявниця стверджувала, що тривалість провадження перешкодила їй одержати судове рішення у спорі, пов’язаному з батьковим будинком. Заявниця вимагала компенсації за матеріальну шкоду в розмірі 25 540 євро. Вона також вимагала 100 000 євро як компенсацію за нематеріальну шкоду у зв’язку з моральними переживаннями, спричиненими відсутністю остаточного судового рішення.

53. Уряд вважає ці вимоги надмірними і необґрунтованими.

54. Суд бере до уваги, що ухвалу, винесену у квітні 1998 року на користь заявниці, було виконано, а суму, присуджену національним судом, переказано на рахунок, відкритий на її ім’я. Тому він відхиляє вимогу заявниці стосовно матеріальної шкоди. З іншого боку, Суд визнає, що заявниця пережила стан стресу, неспокою і безвиході, який посилювався нерозумною тривалістю провадження. Керуючись принципом справедливості, Суд присуджує заявниці 1000 євро за нематеріальну шкоду.

B. Судові витрати

55. Окрім витрат, відшкодованих у рамках правової допомоги, заявниця вимагала загалом 260 українських гривень – за гонорари та кошти, пов’язані з провадженням у Суді.

56. Особливих зауважень з цього приводу Уряд не зробив.

57. Суд зауважує, що за відповідною схемою Європейського суду заявниці було надано допомогу для подання зауважень, додаткових коментарів і на супровідні витрати. Заявниця не подала підтверджувальних документів про додаткові судові витрати. Відповідно, Суд не зобов’язаний присуджувати компенсацію за цим пунктом.

C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

58. Суд вважає, що в разі несвоєчасної сплати мають бути нараховані відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
2. Постановляє, що було допущено порушення статті 13 Конвенції.
3. Постановляє

a) що упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявниці 1000 (одну тисячу) євро за нематеріальну шкоду, що має бути конвертована в українські гривні за курсом на день розрахунку, плюс будь-який податок, що може стягуватися із зазначеної суми;
b) що зі спливом зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку на названу суму нараховуватимуться відсотки у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж періоду прострочення виплати, плюс три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою і повідомлено у письмовій формі 23 вересня 2004 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.

Сьорен Нільсен,  
секретар  

Крістос Розакіс,
голова

до змісту