Крастанов проти Болгарії/b>

КРАСТАНОВ ПРОТИ БОЛГАРІЇ
(KRASTANOV v. BULGARIA)

У справі «Крастанов проти Болгарії»
Європейський суд з прав людини (перша секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді

після наради за зачиненими дверима 9 вересня 2004 року постановляє таке рішення, ухвалене в зазначений день

ПРОЦЕДУРА

1.    Справу розпочато за заявою (№ 50222/99) проти Республіки Болгарії, поданої до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) 3 березня 1999 року громадянином Болгарії п. Святославом Димитровим Крастановим (Svetoslav Dimitrov Krastanov) (заявник), 1952 року народження, який проживає в Софії.

2.    Заявник не мав правового представника. Уряд Болгарії (Уряд) представляла його уповноважена особа пані М. Димова (M. Dimova), Міністерство юстиції.

3.    Заявник стверджував, що зазнав поганого поводження з боку представників поліції і не отримав належного відшкодування, і що розгляд порушеної ним справи проти відповідальних державних органів стосовно компенсації тривав необґрунтовано довго, внаслідок чого, а також з огляду на інфляцію національної валюти, сума отриманої ним зрештою компенсації виявилася недостатньою.

4.    Розгляд заяви було доручено першій секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду). Для її розгляду (пункт 1 статті 27 Конвенції) зі складу цієї секції було сформовано палату, як це передбачено пунктом 1 правила 26 Реґламенту Суду.

5.    Ухвалою від 4 вересня 2003 року Суд оголосив заяву прийнятною.

6.    Заявник подав свої зауваження по суті справи (пункт 1 правила 59). Уряд своїх зауважень не подав.

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7.    Заявник народився у 1952 році і проживає в Софії.

A. Події 2 березня 1995 року

8.    Заявник – учитель середньої школи. Близько 11 год. 45 хв. 2 березня 1995 року він зайшов до кав’ярні з двома своїми колеґами.

9.    Приблизно о 12 год. семеро чи восьмеро поліцейських у масках увірвалися до кав’ярні.

10. Згодом було встановлено, що це були правоохоронці Спеціального загону боротьби з тероризмом (Специализиран отряд за борба с тероризма) та Центрального управління боротьби з організованою злочинністю (Централна служба за борба с организираната престъпност) Міністерства внутрішніх справ; вони проводили операцію із затримання кількох осіб, підозрюваних у вчиненні кримінальних злочинів, які були, за достовірною інформацією, постійними відвідувачами цієї кав’ярні.

11. Правоохоронці з вигуками «Поліція!» наказали всім присутнім у кав’ярні лягти, підняти руки та заплющити очі. Заявник запитав, куди саме він має подіти свої руки. Один із поліцейських наказав йому закласти руки за голову. Заявник так і вчинив і ліг на лаву, на якій перед цим сидів. Він залишався в такій позі дві чи три хвилини, упродовж яких отримав два чи три удари твердим предметом по голові. Після цього йому наказали вийти з кав’ярні. Заявник запитав, за що його побили, оскільки він не зробив нічого, щоб спровокувати таке поводження. Він також зауважив, що йому важко рухатися через сильний головний біль і що в нього кровотеча. Поліцейські почали погрожувати йому та лаятися, вживаючи брутальну лексику. Вони витягли його з кав’ярні, завдали кілька ударів і кинули на землю. Заявник отримав кілька ударів прикладом карабіна по голові та кілька ударів ногою по ребрах. Після цього поліцейські наказали заявникові пред’явити посвідчення особи. Він подав свого гаманця поліцейському, який перевірив його документи. У цей час колеґам заявника вдалося пояснити, що заявника явно з кимось сплутали, і побиття припинилося. Поліцейські сказали заявникові, що прийняли його за іншу особу, і вибачилися.

12. Заявник перейшов вулицю з допомогою своїх колеґ і знепритомнів. Викликана машина швидкої допомоги доправила його в нейрохірургічний відділ Медичної академії в Софії.

B. Лікування заявника та стан його здоров’я після подій 2 березня 1995 року

13. Заявника оглянули лікарі відділу невідкладної допомоги. У нього було виявлено черепно-мозкову травму з епідуральною гематомою в ділянці лівої скроні, струс головного мозку, численні переломи лівої скроневої кістки, перелом дев’ятого правого ребра грудної клітки та підшкірну емфізему у правій частині грудної клітки. Через шість годин після того, як його доправили до лікарні, було прийнято рішення про необхідність трепанації черепа. Було проведено декомпресійну трепанацію черепа, видалення епідуральної гематоми та коагуляційних згустків з ушкодженої артеріально-міненгальної зони в лівій частині голови.

14.  Заявник перебував у лікарні до 13 березня 1995 року.

15.  Упродовж наступних п’яти-шести місяців він відчував біль і мусив приймати знеболювальні та судинорозширювальні препарати. Він перебував на лікарняному до 27 листопада 1995 року.

16.  Заявника було направлено ще на одну операцію, але він не міг її собі дозволити через фінансові причини.

17.  10 вересня 1998 року медично-експертна комісія з оцінки працездатності ухвалила рішення про надання заявникові другої групи інвалідності. Це рішення було прийняте на підставі діагнозу, в якому зазначалося: травматична субдурально-субарахноїдальна та екстрадуральна кровотеча, посттравматичний та післяопераційний стан у зв’язку з видаленням епідуральної гематоми лівої скроневої ділянки, дефект внаслідок депресивно-поліфраґментарного перелому лівої скроневої кістки, посттравматична енцефалопатія, квадропірамідальний синдром, прихований геміпарез, неврит лівого слухового нерва (легкого ступеня), стан, спричинений переломом дев’ятого правого ребра, артеріальна гіпертензія.

C. Цивільні провадження стосовно компенсації

1. Провадження в Софійському міському суді

18.  26 травня 1995 року заявник, посилаючись на Закон про відповідальність держави за завдану шкоду, вчинив позов проти Міністерства внутрішніх справ, Центрального управління боротьби з організованою злочинністю, Спеціального загону боротьби з тероризмом та Софійського міського управління внутрішніх справ. Він, зокрема, стверджував, що працівники цих установ погано з ним поводилися, що є порушенням відповідних правил застосування сили поліцією. Він вимагав 500 000 болгарських левів як компенсацію за моральну шкоду та 100 000 левів – за матеріальну.

19.  Прокурор брав участь у провадженні за посадою, як того вимагає стаття 10 (1) Закону про відповідальність держави за завдану шкоду (див. пункт 46 нижче).

20.  Перше слухання відбулося 2 жовтня 1995 року. Заявник подав детальний виклад своєї вимоги щодо компенсації за матеріальну шкоду. Відповідачі не заперечували більшість із тих фактів, про які стверджував заявник, але доводили, зокрема, що він своєю неадекватною поведінкою спровокував побиття, що застосування сили поліцією було законним і що вони не несуть відповідальності за шкоду, завдану під час поліцейських операцій. Вони також не погоджувалися із сумою компенсації, яку вимагав заявник. Софійське міське управління внутрішніх справ заявляло, що воно не несе відповідальності, оскільки не розробляло план і не здійснювало операцію 2 березня 1995 року. Заявник звернувся до відповідачів з проханням надати йому копію розпорядження, згідно з яким було виконано цю операцію, з метою з’ясування, чиї працівники брали в ній участь. Він також подав письмові свідчення і звернувся з проханням дати дозвіл на виклик свідків. Суд прийняв письмові свідчення, надав дозвіл на виклик свідків, видав розпорядження про підготовку висновків медичної експертизи та фінансових розрахунків, а також наказав відповідачам надати копію розпорядження, на підставі якого було здійснено операцію.

21.  Наступне слухання відбулося 19 лютого 1996 року. Суд заслухав свідків, викликаних заявником, самого заявника та медичних і фінансових експертів. Їхні висновки були прийняті як доказ. Адвокат Спеціального загону боротьби з тероризмом заявив, що розпорядження, на підставі якого було здійснено операцію 2 березня 1995 року, є документом лише для службового користування і надання його копії можливе тільки за спеціальною ухвалою суду. Суд висловив свою згоду і відклав розгляд справи.

22.  Третє слухання відбулося 20 травня 1996 року. Розпорядження, згідно з яким було здійснено операцію 2 березня 1995 року, було прийнято як доказ. Суд дозволив заявникові додати нові письмові свідчення і відклав розгляд.

23.  Заплановане на 10 червня 1996 року слухання не відбулося, через те що Софійське міське управління внутрішніх справ не було вчасно повідомлене про виклик до суду.

24.  Четверте, останнє слухання відбулося 30 вересня 1996 року. Суд заслухав заключні арґументи сторін. У своїх зауваженнях прокурор, який за посадою брав участь у провадженнях, дійшов висновку, що твердження заявника про погане поводження є правдивим, а його позов – обґрунтованим.

25.  4 листопада 1996 року Софійський міський суд постановив своє рішення. Він дійшов висновку, що поліцейські, які були причетні до інциденту 2 березня 1995 року, застосували силу безпідставно, що є порушенням Закону про національну поліцію, який реґулює застосування сили поліцією. Далі в рішенні зазначалося, що застосування сили жодним чином не було спровоковане заявником, а отже, суд відхиляє арґумент відповідачів про вину потерпілого. Суд з’ясував, що поліцейські були працівниками трьох установ-відповідачів (Міністерства внутрішніх справ, Центрального управління боротьби з організованою злочинністю та Спеціального загону боротьби з тероризмом) і не належали до працівників четвертої (Софійського міського управління внутрішніх справ). На завершення він постановив, що заявникові було завдано шкоди внаслідок неправомірної поведінки поліцейських. Суд присудив повну суму компенсації за моральну шкоду, якої вимагав заявник (500 000 болгарських левів), і частково відхилив його вимогу компенсації за матеріальну шкоду, присудивши 63 064,57 болгарського лева. За розпорядженням суду, на обидві суми нараховується передбачена законом відсоткова ставка, починаючи з 2 березня 1995 року і до повного розрахунку. Перші три відповідачі мали сплачувати ці суми спільно та окремо.

2. Провадження у Верховному суді та Софійському апеляційному суді

26.  26 листопада 1996 року Міністерство внутрішніх справ оскаржило рішення у Верховному суді. Центральне управління боротьби з організованою злочинністю також подало апеляцію 2 грудня 1996 року. Апеляція Міністерства внутрішніх справ стосувалася лише суми компенсації за моральну шкоду, тимчасом як скарга Центрального управління боротьби з організованою злочинністю була пов’язана з присудженням компенсації як за моральну, так і за матеріальну шкоду.

27.  Копії апеляційних скарг було вручено іншим сторонам у справі. Оскільки Спеціальний загін боротьби з тероризмом змінив свою адресу, вручення судового документа, зроблене спершу за його старою адресою, необхідно було повторити за новою.

28.  28 жовтня 1997 року справу було передано до Верховного суду.

29.  У грудні 1997 року до Цивільно-процесуального кодексу (ЦПК) було внесено поправку з метою забезпечення проваджень у трьох інстанціях. Внаслідок цього всі скарги, направлені до Верховного суду до введення зміни, мали бути передані до новостворених апеляційних судів. Поправка набрала чинності 1 квітня 1998 року.

30.  1 квітня 1998 року Вищий касаційний суд1 передав скарги до новоствореного Софійського апеляційного суду.

31.  9 липня 1998 року Софійський апеляційний суд, діючи згідно з новими правилами цивільної процедури, прийнятими зі зміною ЦПК у 1997 році, видав розпорядження апелянтам – Міністерству внутрішніх справ та Центральному управлінню боротьби з організованою злочинністю – вказати на ті пункти рішення суду, з якими вони не згодні, і причину, з якої вони вважають це рішення неправильним.

32.  29 липня 1998 року Центральне управління боротьби з організованою злочинністю виконало розпорядження суду, подавши змінену апеляцію, де було зазначено, що його заперечення стосуються лише суми компенсації за моральну шкоду, присуджену заявникові, оскільки воно вважає, що Софійський міський суд неправильно визначив розмір завданої заявникові шкоди.

33.  30 липня 1998 року Міністерство внутрішніх справ відкликало свою скаргу, і 24 серпня 1998 року Софійський апеляційний суд припинив провадження стосовно цього апелянта.

34.  Заплановане на 29 жовтня 1998 року слухання не відбулося через те, що Софійська апеляційна прокуратура, що за статусом мала брати участь у провадженні, не була вчасно викликана до суду.

35.  Призначене на 18 лютого 1999 року слухання не відбулося внаслідок того, що адвокат заявника був відсутній через хворобу.

36.  Слухання відбулося 15 квітня 1999 року. Сторони не подавали додаткових доказів. Суд заслухав їхні заключні арґументи і прийняв письмові зауваження. Центральне управління боротьби з організованою злочинністю підтвердило свою позицію стосовно того, що вимога компенсації за моральну шкоду, прийнята Софійським міським судом у повному обсязі, є надмірною, зокрема з огляду на те, що заявник своєю неадекватною поведінкою під час інциденту 2 березня 1995 року сам спровокував заподіяння йому ушкоджень.

37.  Апеляційний суд постановив своє рішення 5 травня 1999 року. Він дійшов висновку, що заявник зазнав поганого поводження з боку працівників поліції, що він жодним чином не провокував таке поводження і що внаслідок поганого поводження він дістав тяжкі ушкодження. Згідно з цим, суд підтвердив рішення Софійського міського суду. Оскільки в межах визначеного законом строку це рішення не було оскаржено, воно вступило в законну силу 27 травня 1999 року.

38.  24 червня 1999 року адвокат заявника звернувся до Софійського міського суду з клопотанням про видачу виконавчого документа. 29 червня суд видав такий документ щодо Міністерства внутрішніх справ, Центрального управління боротьби з організованою злочинністю та Спеціального загону боротьби з тероризмом.

39.  5 липня 1999 року було проведено грошову реформу, в результаті якої 1000 левів стали дорівнювати 1 новому болгарському леву.

40.  12 липня 1999 року заявник пред’явив виконавчий документ фінансовому департаменту Міністерства внутрішніх справ, і чотири дні по тому, 16 липня, отримав компенсацію, присуджену йому судами, разом з нарахованими відсотками. Загалом йому виплачено 2249,84 нового болгарського лева, з яких 563,06 лева становили основну суму компенсації, присудженої судами (500 нових болгарських левів – за моральну шкоду та 63,06 лева – за матеріальну шкоду), 1570,80 лева становили відсотки, а решта суми – судові витрати.

D. Розслідування, проведені національними органами стосовно інциденту 2 березня 1995 року

41. Уряд заявляв, що Міністерство внутрішніх справ провело внутрішнє розслідування подій 2 березня 1995 року, але в архіві міністерства не вдалося знайти жодних документів щодо цього розслідування. Заявник стверджував, що знає про здійснення попереднього розслідування органами обвинувачення, але інформації стосовно нього він не має.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

A. Застосування сили поліцією

42. У статті 40 (1) Закону про національну поліцію, чинному на той час, передбачено:

«... Працівники поліції можуть застосовувати ... силу ... під час виконання своїх обов’язків лише [якщо не існує іншого способу дії] у разі:
1) опору або відмови [особи] виконати законний наказ;
2) арешту правопорушника, який не підкоряється або чинить опір працівникові поліції; ...
5) нападу на громадян або працівників поліції; ...»
Стаття 41 (2) передбачала, що застосування сили має бути сумірною, зокрема з особливими обставинами та особою правопорушника. Стаття 41 (3) покладала на працівників поліції обов’язок «оберігати, наскільки це можливо, здоров’я ... осіб, проти яких [застосовується сила]».

B. Обов’язок розслідувати погане поводження поліції

43. Відповідно до статей 128, 129 і 130 Кримінального кодексу (КК), завдання легких, середніх або тяжких тілесних ушкоджень іншій особі є правопорушенням. Пункт 1(2) статті 131 передбачає: якщо такі ушкодження завдані працівником поліції під час виконання або у зв’язку з виконанням ним своїх обов’язків, таке правопорушення є правопорушенням за обтяжувальних обставин. За таке правопорушення передбачається кримінальне переслідування загального характеру (стаття 161 КК).

44. Згідно із законодавством Болгарії, кримінальні справи у зв’язку із вчиненням правопорушень, за які передбачається кримінальне переслідування загального характеру, можуть відкриватися лише за рішенням прокурора або слідчого (стаття 192 Кримінально-процесуального кодексу (КПК)). Прокурор або слідчий зобов’язані розпочати розслідування відразу після отримання інформації, підтвердженої достатніми доказами, про ймовірне правопорушення (статті 187 і 190 КПК). У той час КПК передбачав, що, коли надана органам обвинувачення інформація не підтверджена достатніми доказами, прокурор повинен видати розпорядження провести попереднє розслідування (перевірку) з метою з’ясування, чи існують підстави для відкриття кримінальної справи (стаття 191 КПК).

C. Цивільно-правові засоби захисту проти поганого поводження поліції

45. Стаття 1 Закону про відповідальність держави за завдану громадянам шкоду 1988 року (Закон за отговорността на държавата за вреди, причинени на граждани) передбачає відповідальність держави за шкоду, завдану приватним особам внаслідок незаконних дій державних службовців у зв’язку з виконанням чи під час виконання ними своїх обов’язків. Така відповідальність держави має характер об’єктивний, тобто не вимагається встановлення винуватості службових осіб держави у вчиненні ними протиправних дій (стаття 4, наприкінці).

46. Відповідно до статті 7 закону, позов щодо відповідальності має вчинятися проти органу, в якому працює така службова особа. У розгляді справ за посадою бере участь прокурор (стаття 10 (1)).

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

47.  Заявник стверджував, що зазнав грубого нападу і побиття з боку поліцейських у масках без будь-яких пояснень і не отримав за це належної компенсації. Він посилався на статтю 3 Конвенції, де передбачено:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

48.  Суд звертає увагу на той факт, що заявник вчинив позов на підставі Закону про відповідальність держави за завдану громадянам шкоду внаслідок поганого поводження з ним поліції і виграв справу, отримавши за рішенням суду компенсацію за моральну та матеріальну шкоду (див. пункти 25, 37 і 40 вище). Проте далі Суд зауважує, що позов було вчинено проти органів, у яких працювали поліцейські, відповідальні за погане поводження, що завдання цих органів полягало в боротьбі зі злочинністю і що в розгляді справи за посадою брав участь прокурор (див. пункти 18 і 19 вище). Зрештою, твердження заявника були доведені до відома компетентних органів, які одержали достатні докази поганого поводження. Попри це, вони залишалися бездіяльними і не вжили ефективних заходів для переслідування винних (див. пункт 41 вище). Сам по собі розгляд у цивільному провадженні не міг привести до виявлення та покарання правопорушників; він ґрунтувався на об’єктивній відповідальності держави, а отже, його наслідком могло бути лише присудження компенсації (див. пункт 45 вище). За цих обставин Суд вважає за необхідне розглянути скаргу заявника як у матеріально-правовому, так і процесуальному контексті.

A. Матеріально-правовий аспект: погане поводження із заявником

49.  Уряд заявляв, що операція 2 березня 1995 року була здійснена на підставі законного розпорядження. Увійшовши до кав’ярні, представники поліції повідомили, хто вони, проте заявник почав протестувати проти їхніх наказів. Після встановлення особи заявника застосування сили проти нього було припинено. Представники поліції пояснили, що помилилися, і вибачилися. Стосовно інших осіб, які перебували в кафе, жодних проявів застосування сили не було. З цієї причини під час розгляду цивільної справи відповідачі стверджували, що своєю поведінкою заявник певною мірою сам спровокував погане поводження. Нарешті, було очевидним, що, незважаючи на застосування сили до заявника, наміру завдати йому тілесних ушкоджень не було.

50.  Заявник скаржився, що застосування поліцією сили становило порушення статей 40 і 41 Закону про національну поліцію, в яких визначені обставини, за яких працівники поліції можуть застосовувати силу під час виконання своїх обов’язків. Він жодним чином не провокував поганого поводження, що було доведено при розгляді цивільної справи щодо компенсації. До того ж він був не єдиною особою, яка зазнала поганого поводження під час вторгнення поліції до кав’ярні.

51.  Суд іще раз нагадує, що у статті 3 втілена одна з основних цінностей демократичного суспільства. Навіть за найскладніших обставин, таких як боротьба з тероризмом та злочинністю, Конвенцією безперечно заборонено катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання. На відміну від існуючих положень Конвенції та Протоколів № 1 і 4, стаття 3 навіть у разі надзвичайної ситуації в державі, що ставить під загрозу життя населення, не передбачає обмежень та відступів, дозволених на підставі статті 15 (див. рішення у справі «Асьонов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria) від 28 жовтня 1998 року, Reports of Judgments and Decisions1998?VIII, с. 3288, п. 93).

52.  Суд зауважує, що Уряд не заперечував твердження заявника про погане поводження з ним з боку поліції (див. пункт 49 вище). Більше того, воно було повністю підтверджене національними судами, які розглядали позов заявника про компенсацію. Було також встановлено, що заявник не чинив дій, які спровокували б погане поводження поліції (див. пункти 25 і 37 вище).

53.  Суд доходить висновку, що внаслідок завданих йому ушкоджень заявник зазнав сильного фізичного болю та страждань. Крім того, вони мали серйозні наслідки для його здоров’я (див. пункти 13–17 вище). Очевидно, що погане поводження стосовно заявника допущене представниками поліції під час виконання обов’язків (див. пункт 10 вище). Проте, як виявляється, завдані заявникові біль і страждання не мали на меті, наприклад, примусити його зізнатися у вчиненні злочину або подолати його фізичний чи моральний опір. До того ж ушкодження було завдано під час здійснення поліцією операції з арешту підозрюваних у вчиненні правопорушення осіб, яка супроводжувалася підвищеною напруженістю (див. пункт 11 вище та справу «Еґмез проти Кіпру» (Egmez v. Cyprus), № 30873/96, п. 78, ECHR 2000?XII). З огляду на зазначені обставини, Суд доходить висновку, що поводження, на яке скаржиться заявник, було достатньо поганим, аби вважатися нелюдським, але воно не може бути кваліфіковане як катування.

54.  З цього випливає, що було допущено порушення статті 3 Конвенції.

B. Процесуальний аспект: відсутність ефективного розслідування

55.  Уряд заявив, що Міністерство внутрішніх справ провело внутрішнє розслідування, проте в архіві міністерства не було знайдено жодних матеріалів стосовно цього розслідування.

56.  Заявник у відповідь зауважив, що той факт, що матеріали розслідування не були знайдені в архіві Міністерства внутрішніх справ, не означає, що таке розслідування не було проведено. Він також зазначив, що йому відомо про проведення попереднього розслідування органами обвинувачення, проте детальної інформації з цього питання він не має.

57.  Суд іще раз нагадує, що в разі подання особою небезпідставної скарги щодо особливо поганого поводження з боку поліції на порушення статті 3, положення якої, в поєднанні із загальними зобов’язаннями держави, відповідно до статті 1 Конвенції, «ґарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в ... Конвенції», вимагають за презумпцією проведення ефективного офіційного розслідування. Результатом такого розслідування має стати виявлення та покарання відповідальних за вчинення правопорушення (див. справи «Асьонов та інші проти Болгарії», згадувану вище, с. 3290, п. 102, та «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [GC], № 26772/95, п. 131, ECHR 2000?IV).

58.  На підставі доказів у цій справі Суд дійшов висновку, що держава-відповідач, згідно зі статтею 3 Конвенції, несе відповідальність за брутальне поводження із заявником (див. пункт 54 вище). Отже, скарга заявника в цьому відношенні є «небезпідставною». Виходячи з цього, органи влади були зобов’язані провести ефективне розслідування обставин, за яких заявникові були завдані ушкодження.

59.  Стосовно цього Суд зауважує, що, очевидно, органам обвинувачення під час проваджень щодо надання компенсації на підставі Закону про відповідальність держави за завдану громадянам шкоду стало відомо про побиття заявника і що, вважаючи його твердження обґрунтованими (див. пункти 19 і 24 вище), вони справді провели попереднє розслідування. Міністерство внутрішніх справ також здійснило внутрішнє розслідування (див. пункт 41 вище). Жодне з них не закінчилося відкриттям кримінальної справи проти осіб, винних у побитті. Таким чином, питання полягає не так у тому, чи було проведено розслідування, як у тому, чи мали ці органи намір виявити і покарати винних і, виходячи з цього, чи було розслідування ефективним. Суд з цього приводу зауважує, що факт побиття заявника поліцейськими був безперечно встановлений під час провадження стосовно компенсації на підставі Закону про відповідальність держави за завдану громадянам шкоду. Єдиним фактом, який залишалося з’ясувати, було встановлення осіб поліцейських, винних у побитті, з метою відкриття проти них кримінальної справи. Проте Уряд не надав жодної інформації на підтвердження вжиття будь-яких заходів з цього питання.

60.  Провадження на підставі Закону про відповідальність держави за завдану громадянам шкоду, яке ґрунтувалося на об’єктивній відповідальності органів влади і наслідком якого могло бути лише присудження компенсації (див. пункт 45 вище), а не покарання осіб, винних у поганому поводженні, не може вважатися таким, що відповідає процесуальним вимогам статті 3 (див., mutatis mutandis, рішення у справах: «Яша проти Туреччини» (Yasa v. Turkey) від 2 вересня 1998 року, Reports1998?VI, с. 2431, п. 74; «Танрікулу проти Туреччини» (Tanr?kulu v. Turkey) [GC], № 23763/94, п. 79, ECHR 1999?IV; «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey) [GC], № 21986/93, п. 83, ECHR 2000?VII; «Ілхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkey) [GC], № 23763/94, п. 61, ECHR 2000?VII; «Ґюль проти Туреччини» (Gul v. Turkey) від 14 грудня 2000 року, № 22676/93, п. 57; «Келлі та інші проти Сполученого Королівства» (Kelly and Others v. the United Kingdom) від 4 травня 2001 року, № 30054/96, п. 105; «Авшар проти Туреччини» (Avsar v. Turkey) [GC], № 25657/94, п. 377, ECHR 2001?VII; та «Айдер проти Туреччини» (Ayder v. Turkey) від 8 січня 2004 року, № 23656/94, п. 98). Якби органи влади могли обмежувати свою реакцію на випадки умисного поганого поводження простою виплатою компенсації, залишаючись пасивними до судового переслідування винних, це зробило б можливим для уповноважених осіб держави в деяких випадках фактично безкарно зловживати правами осіб, що перебувають під їхнім контролем, і загальна правова заборона катування та нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження та покарання, незважаючи на її фундаментальну значущість, стала б неефективною на практиці.

61.  З цих міркувань та з огляду на відсутність ретельного й ефективного розслідування небезпідставної скарги заявника на жорстоке поводження з боку поліції Суд доходить висновку, що у зв’язку з цим також було допущено порушення статті 3 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

62.  Заявник стверджував, що, на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, тривалість провадження на підставі Закону про відповідальність держави за завдану громадянам шкоду була нерозумною. Пункт 1 статті 6 передбачає:

«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків ..., має право на ... розгляд упродовж розумного строку ... судом...»

63.  Період, що має братися до уваги, почався 26 травня 1995 року, коли заявник вчинив позов, і завершився 27 травня 1999 року, коли рішення Софійського апеляційного суду стало остаточним. Таким чином, розгляд у першій та другій інстанціях тривав чотири роки та один день.

64.  Заявник стверджував, що тривалість розгляду справи була нерозумною внаслідок того, що Міністерство внутрішніх справ та Центральне управління боротьби з організованою злочинністю оскаржили присудження Софійським міським судом компенсації за завдану моральну шкоду з єдиним наміром – затягти строк розгляду, а отже, відкласти реальну виплату компенсації.

65.  Уряд заявляв, що тривалість розгляду справи не залежить від органів влади. Він стверджував, що справа була складною і в ній було задіяно чотири сторони. Окрім того, розгляд справи ускладнювався у зв’язку з реформуванням системи цивільного судочинства, що викликало необхідність подання апеляцій Міністерства внутрішніх справ та Центрального управлінням боротьби з організованою злочинністю до новоствореного Софійського апеляційного суду та приведення їх у відповідність до нових процесуальних вимог КПК.

66.  Уряд не подав зауважень стосовно поведінки заявника під час провадження.

67. Що стосується поведінки органів влади, то Уряд вважав, що вони діяли належним чином. Перерви між слуханнями були недовготривалими, і розгляд справи перенесли тільки один раз через необхідність одержати додаткові докази. Два судові рішення були постановлені без зволікань. Твердження заявника, начебто Міністерство внутрішніх справ та Центральне управління боротьби з організованою злочинністю оскаржили судове рішення першої інстанції з наміром відкласти виплату компенсації, безпідставні. Обидва органи влади просто здійснили своє право на оскарження через свою незгоду з рішенням Софійського міського суду стосовно розміру шкоди, завданої заявникові, та стосовно відсутності з його боку зустрічної вини. Більше того, міністерство згодом відкликало свою скаргу.

68.  Суд має намір оцінити розумність тривалості розгляду, враховуючи обставини справи – зокрема її складність та поведінку заявника і відповідних органів – та спираючись на критерії, встановлені його практикою. Він також братиме до уваги наслідки судового процесу для заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Шусман проти Німеччини» (Su?mann v. Germany) від 16 вересня 1996 року, Reports1996?IV, с. 1172–73, п. 48, та «Фридлендер проти Франції» (Frydlender v. France) [GC], № 30979/96, п. 43, ECHR 2000?VII).

69.  Справа не була особливо складною. Факти у справі здебільшого не підлягали сумніву, і єдиними питаннями, що їх мали розглядати суди, були наявність чи відсутність зустрічної вини заявника та розмір матеріальної і моральної шкоди, завданої йому в результаті поганого поводження.

70.  З огляду на важливість для заявника результату справи, Суд зауважує, що позов його мав на меті отримання компенсації за тяжкі ушкодження, яких він зазнав через погане поводження поліції. У таких справах від судових органів вимагається особливо ретельний підхід (див. «Калок проти Франції» (Caloc v. France), № 33951/96, п. 120, ECHR 2000?IX). До того ж у заявника була особлива економічна зацікавленість, з огляду на нестримну інфляцію в Болгарії, в одержанні ґарантій постановлення остаточного рішення за його скаргою в межах розумного строку (див. рішення у справі «Подбєльський проти Польщі» (Podbielski v. Poland) від 30 жовтня 1998 року, Reports1998?VIII, с. 3396, п. 35).

71.  Крім того, Суд зауважує, що до липня 1998 року апеляція Центрального управління боротьби з організованою злочинністю стосувалася присудження компенсації як за моральну, так і за матеріальну шкоду. Однак після того, як за пропозицією Софійського апеляційного суду воно переглянуло свою апеляцію і обмежило її лише запереченням проти присудження компенсації за моральну шкоду, а Міністерство внутрішніх справ у серпні 1998 року відкликало свою скаргу (див. пункти 32 і 33 вище), стало зрозумілим, що рішення Софійського міського суду в тій його частині, де йдеться про присудження компенсації за матеріальну шкоду, стає остаточним і підлягає обов’язковому виконанню. З цього моменту, тобто з 24 серпня 1998 року, заявник міг вимагати його виконання. Таким чином, упродовж дев’яти місяців, які залишалися до завершення провадження, мало розглядатися лише питання про розмір компенсації за моральну шкоду.

72.  Стосовно поведінки заявника, Суд вважає, що він відповідальний за перенесення слухання, призначеного на 18 лютого 1999 року, в результаті чого перерва в розгляді тривала два місяці (див. пункт 35 вище). Немає підстав вважати, що будь-які інші затримки у слуханні справи спричинені його поведінкою.

73.  Щодо поведінки відповідних органів, Суд зауважує, що заявник не скаржиться на тривалість розгляду справи в Софійському міському суді. Справді, на той час суттєвих затримок у розгляді справи не було. Однак після постановлення рішення Софійського міського суду у провадженні відбувалися значні затримки. З часу подання апеляцій 26 листопада і 2 грудня 1996 року і направлення матеріалів до Верховного суду 28 жовтня 1997 року минуло близько одинадцяти місяців (див. пункти 26–28 вище). Навіть якщо частину цього періоду вважати виправданою з огляду на необхідність надання копій апеляційних скарг сторонам у справі, сама лише ця причина не може пояснити перерву в розгляді впродовж одинадцяти місяців.

74.  Перерва в розгляді справи тривала навіть після того, як у зв’язку з реформуванням системи цивільного судочинства Верховний суд передав скарги до новоствореного Софійського апеляційного суду. Не відкидаючи неминучість затримки внаслідок такого реформування, Суд зауважує, що загальним зобов’язанням держав є організувати свої правові системи таким чином, щоб вони забезпечували дотримання вимог пункту 1 статті 6, зокрема судовий розгляд справ упродовж розумного строку (див. рішення у справі «Ґінчо проти Португалії» (Guincho v. Portugal) від 10 липня 1984 року, серія A, № 81, с. 16, п. 38). У справі, що розглядається, у зв’язку з реформою перерва в розгляді збільшилася на рік, з 28 жовтня 1997 року до 29 жовтня 1998 року; цей час було використано на подання апеляційних скарг до Софійського апеляційного суду та приведення їх у відповідність до нових норм цивільного судочинства (див. пункти 29–32 вище).

75.  Слухання, заплановане на 29 жовтня 1998 року, було перенесено з тієї причини, що Софійська апеляційна прокуратура, яка мала брати участь у провадженніза статусом, не отримала виклику до суду (див. пункт 34 вище).

76.  Суд доходить висновку, що перерва в розгляді справи з 4 листопада 1996 року до 18 лютого 1999 року – близько двох років і трьох місяців – виникла з вини органів влади.

77.  У світлі критеріїв, встановлених практикою Суду, та беручи до уваги, зокрема, затримки в розгляді справи з вини органів влади, Суд доходить висновку, що тривалість оскаржуваних проваджень не відповідала вимозі розумного строку.

З цього випливає, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ

78.  Заявник стверджував, що органи влади не надали йому належної компенсації за шкоду, якої він зазнав у результаті поганого поводження. Він заявляв: попри те що Софійський міський суд присудив виплату компенсації в повному обсязі, в кінцевому підсумку він одержав суму, що зазнала суттєвого знецінення внаслідок інфляції. Заявник вважав, що це сталося через надмірну тривалість апеляційного провадження.

79.  Суд вважає, що ця скарга має розглядатися на підставі статті 1 Першого протоколу, в якій передбачається, що:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

80.  Заявник стверджував, що після рішення Софійського міського суду органи влади повинні були без зволікань виплатити присуджену йому компенсацію. Натомість вони опротестували це рішення й очікували на видачу виконавчого документа з метою дотримання своїх зобов’язань.

81.  Уряд заявив, що затримка з виплатою відшкодування була компенсована нарахуванням відсотків за ставкою, передбаченою законом. До того ж, оскільки присудження компенсації за матеріальну шкоду не було оскаржене, заявник міг би одержати присуджену суму раніше.

82.  Керуючись своїм висновком на підставі пункту 1 статті 6 (див. пункт 77 вище), Суд не вважає за необхідне досліджувати, чи було з цього питання допущено також і порушення статті 1 Першого протоколу (див. рішення у справі «Зангі проти Італії» (Zanghi v. Italy) від 19 лютого 1991 року, серія A, № 194?C, с. 47, п. 23, та «Кроеніц проти Польщі» (Kroenitz v. Poland) від 25 лютого 2003 року, № 77746/01, п. 37).

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

83.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

84.  Заявник вимагав 25 000 євро як компенсацію за моральну шкоду разом з відсотками, нарахованими з дня подання заяви. Він стверджував, що не вимагає компенсації за матеріальну шкоду, оскільки вважає, що ця шкода компенсована сумою, присудженою в національному провадженні.

85.  Уряд доводив, що ця вимога надмірна та необґрунтована. Він вважав, що сума компенсації має бути сумірною з рівнем життя в Болгарії і не повинна перевищувати 1000 євро.

86.  Беручи до уваги всі обставини справи та керуючись принципом справедливості, Суд присуджує заявникові 9000 євро як компенсацію за моральну шкоду.

B. Судові витрати

87.  Заявник вимагав 500 євро як компенсацію витрат на переклади, поштові та транспортні послуги, а також плату за отримані документи.

88.  Уряд стверджував, що вимога заявника не підкріплена жодними документами, які підтверджували б, що ці витрати були фактичними.

89.  Суд вважає за розумне припустити, що заявник зазнав певних витрат під час проваджень у Суді. Керуючись принципом справедливості, він присуджує 200 євро.

C.  Відсотки у разі несвоєчасної сплати

90.  Суд вважає, що в разі несвоєчасної сплати мають бути нараховані відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє, що було допущено порушення статті 3 Конвенції внаслідок поганого поводження представників поліції із заявником та непроведення органами влади детального та ефективного розслідування підставної скарги заявника стосовно поганого поводження.
2. Постановляє, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
3. Постановляє, що немає потреби розглядати скаргу на підставі статті 1 Першого протоколу.
4. Постановляє,

a) що протягом тримісячного строку від дня, коли це рішення стане остаточним, держава-відповідач повинна виплатити заявникові, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, такі суми з конвертацією їх у болгарські леви за обмінним курсом, що застосовується на день ухвалення цього рішення:

(i) 9000 (дев’ять тисяч) євро як компенсацію за моральну шкоду;
(ii) 200 (двісті) євро як компенсацію за судові витрати;
(iii) будь-який податок на додану вартість, який може підлягати стягненню із названих сум;

b) що зі спливом зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку на названі суми нараховуватимуться відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Центрального європейського банку, яка діє упродовж періоду простроченої виплати, плюс три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявника про справедливу сатисфакцію.

Учинено англійською мовою та повідомлено у письмовій формі 30 вересня 2004 року, згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.

Сьорен Нільсен,  
секретар  

Крістос Розакіс,
голова

 

до змісту