Азіз проти Кіпру

БУРСУК ПРОТИ РУМУНІЇ
(BURSUC c. ROUMANIE)

У справі «Бурсук проти Румунії»
Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді

після нарад за зачиненими дверима 4 листопада 2004 року постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 42066/98) проти Румунії, поданою до Європейської комісії з прав людини (Комісія) громадянином Румунії п. Йоаном Бурсуком (Ioan Bursuc) (заявник) 21 травня 1998 року на підставі статті 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція).

У зв’язку зі смертю заявника 24 січня 2001 року його вдова, пані Лаура Бурсук (Laura Bursuc), 6 березня 2001 року висловила бажання продовжити провадження. З практичних міркувань у цьому рішенні п. Бурсук далі йменуватиметься «заявник», хоча сьогодні заявницею є пані Бурсук (див. рішення у справі «Далбан проти Румунії» (Dalban c. Roumanie) [GC], № 28114/95, п. 1, CEDH 1999-VI).

2. Після його смерті заявника представляла в Суді його дружина пані Л. Бурсук, адвокат із м. П’ятра-Нямц (Piatra-Neamt). Уряд Румунії (Уряд) представляла його уповноважена особа при Європейському суді з прав людини пані Р. Різою (R. Rizoiu), Міністерство закордонних справ.

3. Заявник скаржився, зокрема, на погане поводження з ним поліцейських під час його тримання під вартою.

4. Заяву було передано до Суду 1 листопада 1998 року, коли набрав чинності Протокол № 11 до Конвенції (пункт 2 статті 5 Протоколу № 11).

5. Справу було доручено першій секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду). Для її розгляду (пункт 1 статті 27 Конвенції) зі складу цієї секції було створено палату, як це передбачено пунктом 1 правила 26 Реґламенту Суду.

6. 1 листопада 2001 року Суд змінив склад секцій (пункт 1 правила 25 Реґламенту). Справу було передано до другої секції у новому складі (пункт 1 правила 52).

7. Рішенням від 4 листопада 2003 року палата дозволила вдові заявника продовжувати провадження від свого імені і оголосила заяву прийнятною. Вона також попросила Уряд надати їй додаткові відомості.

8. Уряд відповів на це листом від 4 грудня 2003 року.

9. Як заявник, так і Уряд передали свої письмові зауваження щодо суті справи (пункт 1 правила 59 Реґламенту).

ЩОДО ФАКТІВ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

10. Заявник народився у 1949 році і до своєї смерті 24 січня 2001 року проживав у П’ятра-Нямці.

A. Погане поводження, на яке скаржився заявник

1. Звинувачення в поганому поводженні

а) Арґументи заявника

11. 27 січня 1997 року заявник, який працював консультантом з юридичних питань, перебував у барі, розташованому в приміщенні Демократичної партії в П’ятра-Нямці, де до нього звернулися двоє поліцейських, C.S. і C.P. Вони почали у грубій формі вимагати від нього пред’явлення посвідчення особи («Покажи посвідчення, гей ти там!» – «Da buletinul ba»). Заявник відповів їм таким самим тоном: «Чому, гей ти там?» («De ce, ba?»). У відповідь обидва поліцейські почали бити заявника кийками й ногами, надягли на нього наручники й потягли до поліційної машини, припаркованої за 30 метрів від приміщення партії. У машині заявника знову били кулаками й палками, і він був напівпритомний.

12. Потім заявника привезли до центральної поліційної дільниці П’ятра-Нямца і завели до кімнати, де його по-звірячому побили приблизно восьмеро поліцейських. Зокрема, вони кинули заявника на підлогу, ходили по ньому, били його кийками й ногами, обливали водою, плювали й мочилися на нього. Таке поводження із заявником тривало понад шість годин, і він неодноразово непритомнів.

13. 28 січня, близько другої години ночі, дружина заявника, яку повідомили по телефону, прийшла до комісаріату. Коли вона побачила заявника, той лежав на підлозі зі скривавленою головою, запухлими очима, він був мокрий. Заявник безперервно вигукував: «Я нічого не зробив!» – уривчастими фразами, впереміж із образами («віслюки»), звинувачував поліцейських у тому, що вони незаконно його заарештували й катували. Дружина заявника запитала про причини, з яких її чоловік там перебував, і поліцейські пояснили, що він посварився з офіціанткою із бару Демократичної партії. На цей момент заявник знепритомнів, і поліцейські вилили на нього відро води, щоб привести до тями. Вони вивели дружину заявника в коридор і викликали журналістів місцевого телебачення. Коли телевізійна група приїхала, поліцейські запросили оператора до кімнати, в якій перебував заявник, і дозволили йому зробити репортаж про цей випадок.

 14. Після того як журналісти пішли, дружина заявника, яка все ще чекала в коридорі, почула, як поліцейські висловлювали своє задоволення з того приводу, що вони покликали журналістів, оскільки таким чином вони могли мати докази проти заявника. Оскільки стан заявника дедалі погіршувався, поліцейські погодилися відвезти його до психіатричної лікарні П’ятра-Нямца, куди він прибув о четвертій годині ранку. Після того як йому дали заспокійливі ліки, беручи до уваги тяжкість його стану, група лікарів і асистентів вирішила відправити його до нейрохірургічної лікарні міста Яси (Jassy). Поліцейські, що супроводжували заявника, заперечили проти цього, оскільки майор С., заступник начальника поліційної дільниці П’ятра-Нямца, наказав їм повернути заявника до поліційної дільниці.

b) Арґументи Уряду

15. 27 січня 1997 року близько півночі заявник з’явився в барі, розташованому на першому поверсі приміщення Демократичної партії, коли там були лише офіціантка та охоронець бару. У стані сп’яніння заявник став словесно ображати офіціантку. Охоронець втрутився і зробив йому зауваження стосовно його поведінки. Побачивши, що заявник поводиться аґресивно, охоронець викликав поліційний патруль, який перебував поблизу цього приміщення. Двоє викликаних поліцейських, C.S. і C.R., попросили, щоб заявник показав посвідчення особи. Вони не виявляли жодної аґресивності, словесної чи фізичної, до заявника, але останній поводився аґресивно.

16. Після відмови заявника показати посвідчення поліцейські відвезли його до поліційної дільниці. Його привезли в машині в супроводі двох інших поліцейських, A.S. і C.P., та охоронця бару. Під час перевезення заявник поводився аґресивно, намагаючись перешкодити поліцейському С. Р. вести машину. Його вгамував охоронець бару, який сидів поруч із ним.

17. Після прибуття до поліційної дільниці заявника піддали особистому обшуку. Він і далі поводився аґресивно, ображав поліцейських і бив по стільцях та по столах у кімнаті, до якої його завели.

18. У цей момент до поліційної дільниці прибула група працівників місцевого телебачення, яка бажала зняти якісь нічні пригоди, вона провела зйомки заявника.

19. Один із чергових поліцейських повідомив пані Бурсук, що її чоловік перебуває в поліційній дільниці. Вона приїхала до дільниці разом із сусідом близько другої години ночі. Пані Бурсук попросила, щоб заявника перевезли до лікарні. О 4 годині 20 хвилин його доправили до психіатричної лікарні П’ятра-Нямца.

20. З 29 січня до 4 лютого 1997 року заявник перебував у нейрохірургічній лікарні м. Яси.

2. Судово-медичні огляди заявника

21. 29 січня 1997 року заявника було госпіталізовано в тяжкому стані до нейрохірургічної лікарні м. Яси з діагнозом «струс головного мозку і дифузно-церебральний набряк унаслідок черепно-мозкової травми».

22. 29 січня 1997 року заявника також оглянув судово-медичний експерт, C.V., який записав у своєму звіті:

23. Заявник залишив лікарню м. Яси 4 лютого 1997 року. У звіті про виписку з лікарні зазначалося, що його було госпіталізовано через цефалгію і запаморочення, викликані черепно-мозковою травмою, що супроводжувалися невротичними розладами, психомоторним збудженням, слабкою спроможністю до концентрації та запам’ятовування. Заявникові виписали лікарняний на десять днів з можливістю його продовження після нового медичного огляду.

24. Оскільки працівники лікарні м. Яси відмовилися провести деякі види медичного огляду, заявник поїхав 5 лютого 1997 року до окружної клініки Муреша (Mures), де його спочатку оглянули в хірургічному відділенні. Висновок хірурга, який провів огляд, свідчив про наявність доліхосигми (надмірне подовження сигмоподібної кишки), яку могла спричинити травма, і грудної жаби, яка, вірогідно, була наслідком травми. 10 лютого 1997 року заявникові зробили комп’ютерну томографію, яка виявила дифузний судинний набряк травматичного походження.

25. 12 лютого 1997 року заявника повторно оглянув судово-медичний експерт C.V., який написав у своєму звіті:

26. 18 березня 1997 року заявника знову оглянув лікар-психоневролог, який підтвердив наявність залишків черепно-мозкової травми, що супроводжувалася головним болем і запамороченням. Він виписав лікарняний на десять днів.

27. Комп’ютерна томографія, яку було проведено в лікарні Тирґу-Муреша (Targu-Mures) 31 липня 1997 року, виявила поглиблення центральної правої западини на рівні верхівки тім’я, що вочевидь було наслідком черепної травми.

3. Зміни у стані здоров’я заявника після нападу на нього в ніч з 27 на 28 січня 1997 року

28. Протягом 1997–1998 років заявника багаторазово клали в лікарню через хворобу серця. 5 серпня 1999 року він потрапив у дорожню аварію, внаслідок якої отримав травму грудної клітки і перелом правої плечової кістки, тоді як водій машини помер. У травні 2000 року заявникові було зроблено операцію на мозку для видалення пухлини. У липні 2000 року пухлина знову з’явилася, і заявникові зробили ще одну хірургічну операцію. Він помер 24 січня 2001 року.

B. Кримінальне розслідування стосовно поганого поводження із заявником, з одного боку, і стосовно образи ним поліцейських, з іншого боку

1. Кримінальне розслідування, проведене прокуратурою при окружному суді м. Нямца і окружним управлінням поліції Нямца

29. 28 січня 1997 року прокуратура при окружному суді м. Нямца, після офіційного звернення, відкрила проти заявника кримінальну справу, підставою для якої стала образа ним поліцейських під час його арешту і перебування під вартою.

30. 27 лютого 1997 року заявник подав скаргу на дії вісьмох поліцейських, які, за його твердженням, поводилися з ним грубо. Він зазначив, що бажає свідчити в присутності своєї дружини, яку він обрав своїм захисником. Він попросив також заслухати п’ятьох свідків, включно з його дружиною та N.P., сусідом, який супроводжував її до поліційної дільниці в ніч з 27 на 28 січня 1997 року. Цивільного позову в цій справі він не вчиняв.

31. Судове слідство стосовно заявника і його скарга на погане поводження з ним поліцейських були об’єднані в одну справу через пов’язаність фактів. Матеріали справи вивчала прокуратура окружного суду Нямца.

32. 5 березня 1997 року прокуратура видала розпорядження про проведення судово-медичної експертизи заявника з метою встановлення реальності і впливу на стан його здоров’я поганого поводження, на яке він скаржився.

33. 10 квітня 1997 року місцева судово-медична лабораторія передала до прокуратури звіт, датований 28 березня 1997 року. Звіт містив у короткому викладі висновки судово-медичних довідок, виданих 29 січня і 12 лютого 1997 року, а також висновки медичних обстежень, проведених під час госпіталізації заявника 28 січня і з 29 січня до 4 лютого 1997 року. У звіті було зазначено, що у заявника виявлено гостру закриту черепно-мозкову травму, про наявність якої свідчили набряк, гематоми, подряпини, струс головного мозку і можливість існування набряку мозку. Виходячи з характеру цих ушкоджень, у звіті було зроблено висновок про те, що вони не загрожують життю заявника, але потребують дванадцяти-чотирнадцяти днів медичного лікування і свідчать про тимчасову непрацездатність.

34. Паралельно з розслідуванням, яке проводила прокуратура, управління окружної поліції також досліджувало події, що мали місце в ніч з 27 на 28 січня 1997 року.

35. 11 квітня 1997 року поліція заслухала свідка N.P. Він заявив, що бачив заявника вночі 27 січня 1997 року в поліційній дільниці П’ятра-Нямца. Заявник лежав обличчям до підлоги, з руками, зв’язаними за спиною. Він без упину твердив, що нічого не зробив, і вживав досить сильні вислови. За словами свідка, заявник не був поранений і на ньому не було слідів насильства.

36. У свідченні від 2 травня 1997 року той самий свідок повідомив, що у заявника було запухле обличчя, що він нікого не впізнавав, говорив незв’язно і весь час повторював «ви мене побили, банда негідників, ..., а я ж нічого не зробив». Свідок заявив також, що він повернувся до поліційної дільниці близько шостої години, щоб зробити заяву, але там його примусили підписати вже готову заяву, якої він не мав часу прочитати перед тим, як її підписати.

37. Поліція і прокуратура заслухали також D.D., офіціантку, що працює в барі в приміщенні Демократичної партії, та V.D.P., охоронника приміщення цієї партії. У своїх двох заявах майорові С., датованих 28 січня 1997 року і 14 травня 1997 року, D.D. стверджувала, що заявник прийшов до бару між 22 годиною й північчю і що вона викликала по телефону поліцію, оскільки, випивши чотири кухлі пива, він почав її словесно ображати, став надто брутальним з іншими клієнтами бару і навіть ударив V.D.P.

38. Охоронець у своєму першому свідченні повідомив, що заявник прийшов до бару близько півночі, вже п’яний, і що після того, як він замовив каву й пиво, він образив D.D. У барі не було інших клієнтів. Оскільки заявник не вгамовувався, V.D.P. вийшов на вулицю по допомогу і повернувся в супроводі двох поліцейських. Після цього заявника і свідка доправили до поліційної дільниці.

39. У своєму другому свідченні від 20 травня 1997 року V.D.P. заявив, що, коли двоє поліцейських прибули до бару, заявник дав ляпаса одному з них. V.D.P. сказав, що поліцейські не надягли наручників на заявника, а переконали його поїхати з ними до поліційної дільниці. Виходячи з бару, заявник спіткнувся на сходах і впав. Перебуваючи в поліцейській машині, по дорозі до комісаріату заявник був дуже брутальним, він бив поліцейських і водія. У поліційній дільниці він поводився так само грубо, бив ногами по стільцях і столах. Щоб запобігти самоскаліченню, яке могло б обернутися проти них, поліцейські надягли на нього наручники. V.D.P. заявив також, що ніхто з поліцейських не бив і не ображав заявника.

40. У листі від 20 травня 1997 року управління окружної поліції Нямца звернулося до прокуратури при окружному суді м. Нямца з проханням пришвидшити розгляд матеріалів справи щодо образи з боку заявника, а також повідомило, що скаргу останнього на погане поводження з ним було розглянуто, але, оскільки факти не підтвердилися, матеріали справи передали до військової прокуратури м. Бакеу (Bacau) з пропозицією припинити справу у зв’язку з тим, що не було доведено, що вісім поліцейських, про яких ішлося, вчинили правопорушення. Навпаки, виходило, що заявник сам собі завдав ударів і поранень, про які йшлося у скарзі, самовільно кинувшись на підлогу і б’ючись об ніжки стільців і столів у поліційній дільниці, куди його доправили в ніч з 27 на 28 січня 1997 року.

41. Оскільки дружину не викликали давати свідчення, вона додала до матеріалів справи про образи своє свідчення, датоване 29 травня 1997 року. За її словами, 27 січня 1997 року вона підписала угоду про надання юридичної допомоги з G.P., дядьком майора С., у справі про розподіл майна, в якій G.P. виступав як опонент майора С. За її словами, G.P. попередив її про ризик, на який вона наражається, беручи участь у справі проти майора С.

Стосовно обставин арешту її чоловіка вона заявила, що 27 січня 1997 року, близько 20 год. 30 хв., занепокоєна тим, що чоловік не повернувся додому, вона пішла до бару Демократичної партії, де він мав зустрітися з друзями. У барі була лише офіціантка, яка сказала їй, що її недавно прийняли на роботу і що вона не знає заявника, але трохи раніше поліція заарештувала в барі якогось чоловіка. Дружина заявника зателефонувала до поліції, але їй сказали, що її чоловіка там немає. Лише близько першої години ночі, коли вона повернулася додому, їй зателефонував якийсь G., поліцейський, і повідомив про перебування її чоловіка в поліційній дільниці.

Прийшовши до комісаріату разом із сусідом N.P., вона побачила свого чоловіка, який лежав на підлозі скривавлений. Оскільки він був непритомний, поліцейські облили його водою, і після того, як місцеве телебачення зробило зйомки, вони дозволили дружині відвезти чоловіка до лікарні. Пані Бурсук скаржилася у своїй заяві на те, що поліція втручалася під час госпіталізації заявника, намагаючись перешкодити тому, щоб обстеження було проведено повністю, а також з метою применшити тяжкість поранень. Нарешті, вона звинуватила майора С. у тому, що він стояв за цією «мізансценою», метою якої було залякати її і примусити відмовитися від захисту G.P. у справі з розподілу майна. Вона також протестувала проти того, що скаргу її чоловіка розглядає майор С., якого вона звинуватила в тому, що саме він наказав заарештувати її чоловіка.

42. Хоч заявника й викликали до управління департаменту поліції, щоб заслухати його в цій справі, він туди не з’явився – на тій підставі, що всі слідчі й підслідні, які працювали в поліційній дільниці Нямца, були колеґами поліцейських, яких він звинувачував у поганому поводженні з ним.

43. Рішенням від 10 червня 1997 року прокуратура при окружному суді Нямца передала справу на розгляд військової прокуратури м. Бакеу, оскільки, окрім звинувачення заявника в образах, справа стосувалася також кримінальної відповідальності поліцейських, яких він звинувачував у поганому поводженні з ним.

2. Кримінальне розслідування, проведене військовою прокуратурою м. Бакеу

44. Під час перевірки заяви військовою прокуратурою м. Бакеу заявника не викликали і не заслуховували жодного разу. Двох свідків, D.D. і V.D.P., викликали до прокуратури й заслухали 7 і 18 серпня 1997 року, відповідно. Заяви звинувачених поліцейських були отримані 3 лютого 1998 року. Останні стверджували, що поліцейські не чіпали заявника, доки він перебував під вартою, і що, навпаки, це він виявляв аґресивність і завдавав ударів кулаком і ногами багатьом із них. Один поліцейський, І.Т., заявив, що заявник бився головою об підлогу та об стіни. Інший поліцейський, I.S., сказав, що заявник бився головою об паркет і що під час перевезення його в поліційній машині він також бився головою об металеві частини машини. Ще двоє поліцейських, A.S. і P.C., також стверджували, що заявник бився об підлогу в стані аґресії та психічного розладу. П’ятий поліцейський, C.H., не робив жодних посилань на дії самоскалічення з боку заявника, але казав, що він брутально поводився з оточенням, тоді як жоден поліцейський його не вдарив. Ще двоє поліцейських, C.R. і C.S., повідомили, що вони не супроводжували заявника до поліційної дільниці. Восьмий поліцейський заявив, що він не був присутній під час цих подій.

45. 4 лютого 1998 року військова прокуратура Бакеу припинила провадження на підставі недоведеності того, що восьмеро поліцейських вчинили правопорушення. Тим самим розпорядженням військова прокуратура Бакеу передала справу в тій частині, що стосувалася фактів, у яких обвинувачували заявника, до прокуратури при окружному суді Нямца для подальшого провадження.

46. Заявник оскаржив (plangere) рішення від 4 лютого 1998 року, проте скаргу було відхилено рішенням від 16 березня 1998 року головного військового прокурора військової прокуратури Бакеу на тій підставі, що розслідування було повним, докази були належним чином оцінені і що рішення про закриття справи було обґрунтованим і законним.

47. 2 березня 1998 року заявник подав скаргу до генеральної прокуратури при Верховному суді. Він зробив це повторно 29 липня 1998 року.

48. 18 серпня 1998 року прокурор В. військової прокуратури при Верховному суді вирішив залишити без відповіді скаргу заявника на тій підставі, що прокуратура при Верховному суді вже розглядала цю саму скаргу 15 жовтня 1997 року і 25 лютого 1998 року і відхилила її. Прокурор В. зазначав, не вказуючи дати, що «були проведені необхідні переговори зі скаржником».

49. За словами заявника, він не отримав жодної відповіді з прокуратури при Верховному суді.

С. Продовження кримінального провадження проти заявника, обвинуваченого в образах працівників поліції

50. 27 лютого 1998 року окружне управління поліції Нямца передало до прокуратури при окружному суді Нямца матеріали досудового розслідування, розпочатого проти заявника.

51. Прокуратура при окружному суді Нямца заслухала заявника 3 квітня 1998 року.

52. 12 червня 1998 року прокуратура постановила про проведення психіатричної експертизи стосовно заявника з метою оцінки його психічного стану на тій підставі, що він поводився дуже аґресивно під час зазначених подій.

53. Заявник оскаржив постанову прокурора і відмовився пройти психіатричний огляд.

54. Рішенням від 8 жовтня 1998 року прокуратура передала справу заявника до окружного суду Нямца на підставі обвинувачення його в образі двох поліцейських, С.P. i С.R. Заявника обвинуватили в тому, що він двічі дав ляпасa С.R. і ударом ногою поранив у руку С.P., що потребувало двох-трьох днів медичного лікування.

55. На прохання заявника 2 грудня 1998 року і 10 лютого 1999 року окружний суд Нямца відклав судове засідання. Заявник звернувся до Верховного суду з проханням передати його справу до іншого суду для кращого здійснення правосуддя.

56. 2 квітня 1999 року Верховний суд передав справу до окружного суду Алби (Alba). Поштовим відправленням від 28 квітня 1999 року матеріали справи було відіслано з окружного суду Нямца до окружного суду Алби.

57. 14 червня 1999 року окружний суд Алби зазначив, що свідків, запропонованих прокуратурою, не було викликано до суду належним чином, і наказав викликати їх на 13 вересня цього року.

58. 9 вересня 1999 року заявник звернувся з проханням відкласти розгляд справи з тієї причини, що 5 серпня він потрапив у дорожню аварію і його було госпіталізовано.

59. 13 вересня і 25 жовтня 1999 року суд, з’ясувавши, що заявник не може з’явитися до суду і що свідки обвинувачення також не з’явилися, відклав розгляд справи на пізнішу дату. Суд зобов’язав свідків з’явитися до суду, інакше на них буде накладено штраф. Згодом суд постановив, що, якщо вони не з’являться до суду, їх буде доставлено в примусовому порядку (cu mandat de aducere).

60. 13 грудня 1999 року заявник з’явився до суду. Суд оголосив, що свідків обвинувачення не було приведено до суду, і знову видав розпорядження про примусову доставку їх до суду.

61. 24 січня 2000 року як заявник, так і свідки, запропоновані прокуратурою, знову не з’явилися до суду. Суд іще раз видав постанову про їхнє примусове приведення до суду.

62. 6 березня 2000 року заявник з’явився на судове засідання, тоді як свідків усе ще не було доставлено. Заявник навів свої докази, а прокурор наполягав на тому, щоб було заслухано свідків, яких він запропонував. З цього приводу окружний суд Алби видав судове доручення окружному суду Бакеу заслухати свідків обвинувачення.

63. 27 квітня, 11 травня і 1 червня окружний суд Бакеу виносив постанови про повторне відкладення справи, оскільки свідки не з’являлися на судові засідання. Щоразу суд виносив постанови про приведення свідків до суду у примусовому порядку.

64. 22 червня 2000 року окружний суд Бакеу заслухав сімох свідків і відіслав судове доручення.

65. Оскільки стан здоров’я заявника дедалі погіршувався, 10 липня і 21 серпня 2000 року окружний суд Алби наказав судово-медичній лабораторії провести експертизу, щоб з’ясувати, чи стан здоров’я заявника дозволяє йому з’явитися до суду.

66. 25 вересня 2000 року суд постановив, щоб розгляд справи було призупинено на підставі того, що за станом здоров’я заявник не міг брати участь у провадженні. 6 листопада 2000 року було видано постанову про нову судово-медичну експертизу для обстеження стану його здоров’я.

67. Заявник помер 24 січня 2001 року. Рішенням від 12 лютого 2001 року суд постановив припинити  справу у зв’язку з його смертю.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

68. Питання, пов’язані зі статусом військових прокурорів і поліцейських, реґулювалися Законом № 54 від 9 липня 1993 року про організацію військових трибуналів і прокуратур, в якому було сказано:

Стаття 17

Стаття 23

Стаття 24

Стаття 30

Стаття 31

69. На час, коли відбувалися ці події, організація і функціонування румунської поліції реґулювалися Законом № 26 від 12 травня 1994 року, згідно з яким права поліцейських прирівнювалися до прав діючих військових. Оскільки поліцейські вважалися членами збройних сил, то кримінальне переслідування і судове провадження стосовно них за вчинення діянь, заборонених законом, провадилося військовими прокуратурами і військовими трибуналами.

70. Цей закон було скасовано Законом № 218 від 23 квітня 2002 року про організацію і функціонування поліції та Законом № 360 від 6 червня 2002 року про статус поліцейських. За цими законами Міністерство внутрішніх справ було демілітаризовано, і з того часу поліцейські вважалися державними службовцями. Відтоді кримінальне переслідування і судове провадження стосовно поліцейських було передано до компетенції звичайних прокуратур і судів.

ЩОДО ПРАВА

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

71. Заявник скаржився на порушення статті 3 Конвенції, яка передбачає:

72. Суд зазначає, що ця скарга заявника стосується, з одного боку, поводження з ним під час його затримання в ніч з 27 на 28 січня 1997 року і, з іншого боку, характеру розслідування, проведеного органами державної влади стосовно такого поводження.

1. Стверджуване погане поводження поліцейських із заявником під час його тримання під вартою

А. Арґументи сторін

а) Заявник

73. Вдова заявника, яка подала свої зауваження в березні 2001 року, після його смерті, нагадала про висновки судово-медичних експертиз, проведених під час розслідування цієї справи, які свідчили про те, що заявник зазнав нападу в момент, коли він перебував у руках поліцейських. Вона підкреслила особливу тяжкість поганого поводження з її чоловіком. Вона вважала, що ці дії були вчинені навмисно, з єдиною метою завдати гострого болю, принизити й зневажити його. Вдова заявника також привернула увагу Суду до того, що погане поводження, якого він зазнав, серйозно погіршило стан його здоров’я, а його смерть 24 січня 2001 року сталася через численні ускладнення дифузного церебрального набряку, наявність якого була зафіксована одразу ж після нападу на нього в ніч з 27 на 28 січня 1997 року.

b) Уряд

74. Уряд заперечує звинувачення в поганому поводженні. Посилаючись на докази, зібрані національними судовими органами під час розслідування, Уряд стверджує, що заявник не зазнав жодної форми аґресії з боку поліцейських. Вони звернулися до нього з єдиною метою – змусити його пред’явити своє посвідчення особи і припинити його аґресивну поведінку спочатку щодо офіціантки, а потім щодо самих поліцейських.

75. Що стосується ушкоджень, на які посилався заявник і які було зафіксовано в медичних довідках, Уряд вважає, що вони могли бути результатом сутички між заявником і охоронцем приміщення ще до прибуття поліцейських. Ці ушкодження, так само як і мозкова травма, були спричинені діями самого заявника. Уряд наполягає, що заявник проявляв аґресивність, займався самоскаліченням і мав розлади на фоні алкогольного сп’яніння, що спровокувало його падіння.

76. Врешті, Уряд припускає, що деякі легкі ушкодження могли спровокувати дії, які були пов’язані із знешкодженням заявника і були абсолютно необхідними, якщо брати до уваги його аґресивну поведінку.

77. Уряд також зауважує, що заявник страждав на психічний розлад і що він  жодної миті не залишався сам-на-сам із поліцейськими, оскільки охоронець бару також супроводжував його до поліційної дільниці. Стосовно стверджуваної тривалості лікування, Уряд вважає, що воно мало бути коротшим, ніж про це твердив заявник.

В. Оцінка Суду

78. Суд зауважує, що обидві сторони по-різному трактують факти, про які йдеться у справі. Заявник стверджує, що увечері 27 січня 1997 року його затримали поліцейські в барі й відвезли до поліційної дільниці, де приблизно восьмеро поліцейських били його до другої години ранку. Близько четвертої години ранку його відвезли до лікарні в тяжкому стані.

79. За словами Уряду, десь опівночі, в ніч з 27 на 28 січня 1997 року, поліцейські затримали заявника і відвезли його до поліційної дільниці, оскільки він відмовився назвати свою особу. Він начебто дуже аґресивно поводився з поліцейськими і з охоронцем бару. Поліцейські його не били. Заявник, що страждав на психічний розлад, нібито сам повністю відповідальний за свої поранення. Тілесні ушкодження і контузія головного мозку могли передувати прибуттю поліцейських і виникнути або в результаті падіння, викликаного втратою рівноваги, оскільки він перебував у стані сп’яніння, або є результатом самоскалічення.

80. Суд нагадує: якщо якась особа дістає тілесні ушкодження під час перебування під вартою, коли вона повністю під контролем поліцейських, будь-яке ушкодження, отримане протягом цього періоду, стає серйозним непрямим доказом (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини» (Salman c. Turquie) [GH], № 21986/93, п. 100, CEDH 2000?VII). Таким чином, Уряд повинен був надати розумне пояснення стосовно походження цих ушкоджень і навести докази на  підтвердження фактів, які ставлять під сумнів заяву потерпілого, особливо в тому випадку, коли ці твердження підкріплюються медичними довідками (див., крім інших джерел, рішення у справах: «Селмуні проти Франції» (Selmouni c. France) [GH], № 25803/94, п. 87, CEDH 1999?V; «Берктайпроти Туреччини» (Berktay c. Turquie) від 1 березня 2001 року, № 22493/93, п. 167, неопубліковане; та «Алтай протиТуреччини» (Altay c. Turquie) від 22 травня 2001 року, № 22279/93, п. 50, неопубліковане). Виходячи з обов’язку представників органів влади нести відповідальність за осіб, які перебувають під їхнім контролем, Суд підкреслює, що виправдання поліцейських у кримінальному процесі не звільняє державу від відповідальності, яку покладає на неї Конвенція (див. згадане вище рішення у справі Берктая, п. 168).

81. Суд зауважує, що напад на заявника відбувся вночі з 27 на 28 січня 1997 року. Його тілесні ушкодження були зафіксовані в судово-медичних звітах, які свідчили про наявність черепно-мозкової травми, яка супроводжувалася множинними припухлостями, гематомами і подряпинами на обличчі й на руках, потім дифузним церебральним набряком і грудною жабою.

82. Суд зауважує, що, крім деяких ушкоджень, «спровокованих діями, які були пов’язані із знешкодженням заявника і були абсолютно необхідними», Уряд заперечує той факт, що заявник зазнав тяжких ушкоджень під час перебування під вартою, коли він був повністю під контролем поліцейських.

Уряд стверджує, що причиною черепно-мозкової травми і ушкоджень, виявлених у заявника, «могло бути» самоскалічення або ж той факт, що він перебував у стані сп’яніння, що начебто могло спровокувати падіння його в ту ніч, коли стався цей інцидент, тобто в ніч з 27 на 28 січня 1997 року, ще до прибуття до бару поліцейських.

83. Суд зауважує, що в судово-медичних звітах, складених під час розслідування в національному суді і переданих до Суду, жодного разу не висувається гіпотеза стосовно падіння або самоскалічення, а йдеться виключно про напад. Крім того, ні національним органам влади, ні Європейському суду не було подано жодного свідчення, яке підтверджувало б наявність психічної патології у заявника, окрім посилань, які містяться у звіті про його виписку з лікарні від 4 лютого 1997 року, що стосуються пізнішого за момент нападу періоду і в яких ідеться про «невротичні розлади, психомоторне збудження, слабку спроможність до концентрації та запам’ятовування» (див. пункт 23 вище).

84. Крім того, показання свідків, яких заслухала прокуратура, стосовно перебігу інциденту, який спричинив серйозні ушкодження у заявника, були суперечливими і неточними (див. пункти 35–40 вище). До того ж особи, що проводили розслідування, жодного разу не заслухали самого заявника (див. пункти 42 і 44 вище).

85. Стосовно того, що ушкодження, зафіксовані у заявника, могли бути завдані під час сутички, яка мала місце в барі Демократичної партії між охоронцем бару і заявником, як це стверджує Уряд, Суд зауважує, що жодний з матеріалів кримінального розслідування в національних судах не підтверджує цієї гіпотези.

Крім того, Суд із здивуванням стверджує, що під час проведення кримінального розслідування стосовно фактів, які свідчать проти заявника, охоронцеві не було пред’явлено жодного обвинувачення.

86. Що стосується гіпотези про самоскалічення, хоч вона міститься також у висновках судової поліції Нямца, у яких обґрунтовується пропозиція про закриття справи, надіслана до прокуратури 20 травня 1997 року (див. пункт 40 вище), Суд зауважує, що ні Уряд, ні представники національних органів влади не пояснили, яким чином заявник міг сам заподіяти собі ушкодження такого типу і такої тяжкості.

У заявах обвинувачених поліцейських стверджується, що заявник намагався скалічити себе в присутності поліцейських, кинувшись на підлогу і б’ючись головою об стіни, об підлогу або ж об столи й стільці у приміщенні поліційної дільниці, куди його доправили. Суд іще раз нагадує, що цю гіпотезу не підтвердила жодна експертиза, тоді як свідчення щодо цього пункту поліцейських, яких заслухала прокуратура, були дуже нечіткими і плутаними.

87. Нарешті, Суд зауважує, що подані докази не підтверджують заяв Уряду.

88. За відсутності переконливого пояснення Суд вважає встановленим, що ушкодження, сліди яких було зафіксовано у заявника, були спричинені поводженням, відповідальність за яке покладається на Уряд.

89. Стосовно оцінки тяжкості поганого поводження, Суд нагадує, що вона по суті є відносною; вона залежить від сукупності обставин справи, таких як тривалість такого поводження або його фізичні чи психологічні наслідки, а також, у деяких випадках, від статі, віку і стану здоров’я потерпілого. Коли людину позбавляють свободи, застосування до неї фізичної сили, що не було необхідним через її власну поведінку, принижує людську гідність і в принципі становить порушення права, ґарантованого статтею 3 Конвенції (рішення у справах «Лабіта проти Італії» (Labita c. Italie) [GH], № 26772/95, п. 120, CEDH 2000-IV; «Пантя протиРумунії» (Pantea c. Roumanie) від 3 червня 2003 року, № 33343/96, п. 185–186, неопубліковане).

90. Нагадуючи, що Конвенція є «живим інструментом, який слід тлумачити, виходячи з умов сучасного життя» (див., крім інших джерел, рішення у справі  «Тайрер проти Сполученого Королівства» (Tyrer c. Royaume-Uni) від 25 квітня 1978 року, серія A, № 26, с. 15–16, п. 31, і згадувану вищесправу Селмуні, п. 101), Суд вважає, що дедалі вищий рівень вимог у сфері захисту прав людини та основних свобод зумовлює, паралельно й неухильно, більшу рішучість при оцінюванні посягань на основні права в демократичних державах. Таким чином, деякі факти, що колись кваліфікувались як «нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження», а не як «катування», в майбутньому можуть мати іншу кваліфікацію.

91. У цій справі Суд звертає особливу увагу на інтенсивність ударів, завданих заявникові, які викликали численні гематоми на голові та черепно-мозкову травму з дифузною церебральною пухлиною, наслідки якої були тривалими.

Крім того, Суд відзначає кількагодинну тривалість поганого поводження стосовно заявника, яке почалося з його вечірнього затримання в барі, продовжувалося в поліційній машині і потім у поліційній дільниці, аж до моменту, коли його відвезли до лікарні в тяжкому стані о четвертій годині ранку.

Поза тим, Суд зауважує, що заявник був у надзвичайно невигідному становищі, адже він перебував у руках щонайменше п’ятьох поліцейських, які відвезли його до поліції після незначного інциденту в барі.

Таким чином, Суд вважає, що насильство над заявником мало особливо тяжкий характер і могло викликати гострий біль і страждання, отже, це слід розглядати як катування у значенні статті 3 Конвенції.

92. Виходячи із зазначеного вище, Суд вважає, що було порушення статті 3 Конвенції.

2. Смерть заявника

93. Суд зауважує, що вдова заявника не посилається на порушення статті 2 Конвенції у зв’язку зі смертю заявника, але вона просить Суд оцінити тяжкість поганого поводження, беручи до уваги його вплив на стан здоров’я заявника і той факт, що воно викликало тяжку неврологічну патологію, включно з внутрішньочерепною гіпертензією і дифузною церебральною пухлиною, що були виявлені одразу ж після інциденту в ніч з 27 на 28 січня 1997 року.

94. Суд зауважує, що протягом 1997–1998 років заявника кілька разів госпіталізували через хворобу серця. 5 серпня 1999 року він потрапив у дорожню аварію, внаслідок якої отримав травму грудної клітки і перелом правої плечової кістки, тоді як водій машини помер. У травні 2000 року заявникові було зроблено операцію на мозку для видалення пухлини. У липні 2000 року пухлина знову з’явилася, і заявникові зробили ще одну хірургічну операцію.

95. Суд зауважує також, що смерть заявника настала 24 січня 2001 року, через чотири роки після отримання ним мозкової травми в ніч з 27 на 28 січня 1997 року, тоді як у 1997 і 1998 роках не було зафіксовано якогось неґативного розвитку дифузної церебральної пухлини, а хвороба серця, лікування якої проводилося протягом цього періоду, не мала стосунку до церебральної пухлини. У серпні 1999 року заявник потрапив у дорожню аварію, після якої стан його здоров’я погіршився.

96. Виходячи із сказаного вище, Суд вважає, що прямий причинний зв’язок між травмою, отриманою під час поганого поводження в 1997 році, і смертю заявника не можна встановити з певністю.

Отже, Суд вважає, що не можна розглядати з цього приводу порушення статті 2 Конвенції.

3. Стосовно адекватності розслідування, проведеного національними органами влади

А. Арґументи сторін

97. Стосовно кримінального розслідування, проведеного на підставі скарги заявника про погане поводження з ним, його вдова зауважила, що докази були зібрані і свідки заслухані судовою поліцією П’ятра-Нямца, тобто саме тим органом влади, в якому працювали поліцейські, на яких було подано скаргу. Щодо рішення про закриття справи, винесеного військовою прокуратурою Бакеу, його було постановлено без проведення цією прокуратурою серйозного розслідування. Крім того, заявник так і не отримав відповіді на свою скаргу проти цього рішення, яку він подав до прокуратури Верховного суду.

98. Уряд заявляв, що з цього приводу було проведено ефективне і об’єктивне розслідування. Він зауважив, що заявник не подавав скарги стосовно матеріалів кримінального розслідування, проведеного прокурором, а це означає, що він не висловив незадоволення стосовно перебігу кримінального провадження.

99. Крім того, у своїх додаткових зауваженнях, поданих 4 грудня 2003 року, Уряд послався на те, що заявник не подавав також до суду скарги на рішення про припинення справи, винесене прокурором, не використавши, таким чином, свого права на оскарження, ґарантованого рішенням № 486/1997 Конституційного суду, опублікованим 6 березня 1998 року, в якому тлумачився зміст статті 21 Конституції про доступ до правосуддя.

В. Оцінка Суду

100. Суд зазначає, що питання, які Уряд поставив у своїх додаткових зауваженнях, швидше стосуються попередньої умови про вичерпання національних засобів правового захисту. Якщо таке питання вперше ставиться після винесення ухвали щодо прийнятності скарги, воно виключає правило про втрату права звернення до суду у зв’язку зі спливом встановленого строку (див., серед інших джерел, рішення у справі «Четероні проти Італії» (Ceteroni c. Italie) від 15 листопада 1996 року, Recueil 1996-V, с. 1755–1756, п. 19).

101. Стосовно обґрунтованості скарги, Суд нагадує: коли якась особа досить арґументовано заявляє про те, що вона зазнала поганого поводження з боку поліції або інших відповідних державних служб, що суперечить статті 3 Конвенції, це положення в поєднанні з основним обов’язком, який покладає на державу стаття 1, – «ґарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені (...) Конвенцією», – вимагає зробити висновок, що необхідно провести ефективне офіційне розслідування. Це розслідування, так само як і те, якого вимагає стаття 2 Конвенції, повинно привести до встановлення та покарання винних. Інакше, незважаючи на фундаментальне значення загальної законодавчої заборони катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження, така заборона на практиці була б неефективною, і в деяких випадках представники органів влади, користуючись майже цілковитою безкарністю, могли б порушувати права осіб, які перебувають під їхнім контролем (див. згадуване вище рішення у справі Лабіти, п. 131).

102. Суд зазначає, що в цій справі було проведено розслідування. Залишається визначити, чи воно було проведене з ретельністю і чи воно було «ефективним».

103. Суд нагадує: для того щоб розслідування фактів убивства або поганого поводження з боку представників державної влади могло вважатися ефективним, як правило, необхідно, щоб особи, які відповідають за розслідування, а також особи, що проводять розслідування, були незалежними від осіб, які брали участь у подіях, стосовно яких проводиться це розслідування (див., наприклад, рішення у справах «Гюлеч протиТуреччини» (Gulec c. Turquie) від 27 липня 1998 року, Recueil 1998-IV, п. 81–82, та «Огур проти Туреччини»(Ogur c. Turquie),№ 21954/93, CEDH 1999-III, п. 91–92). Це означає не лише відсутність будь-якого ієрархічного або інституціонального зв’язку, а й практичну незалежність (див., наприклад, рішення у справах «Ерґі проти Туреччини» (Erg? c. Turquie) від 28 липня 1998 року, Recueil 1998-IV, п. 83–84, і «Келлі та інші проти Сполученого Королівства» (Kelly etautres c. Royaume-Uni) від 4 травня 2001 року,  № 30054/96, п. 114).

104. У зв’язку з цим Суд зазначає, що розслідування спочатку проводилося прокуратурою при окружному суді Нямца і стосувалося як фактів, на які скаржився заявник, так і підозри стосовно того, що заявник образив поліцейських.

Суд зауважує, що збирання доказів і заслуховування свідків було доручено судовій поліції П’ятра-Нямца, тоді як поліцейські, на яких було подано скаргу, все ще працювали в поліції П’ятра-Нямца. Однак це абсолютно несумісно з принципом відсутності ієрархічного або інституціонального зв’язку між особами, яким доручено провести розслідування, та особами, що брали участь у подіях.

105. Суд зазначає також, що через п’ять місяців після подій, 10 червня 1997 року, заслухавши заявника, трьох свідків і поліцейських, яких обвинувачували в поганому поводженні, провівши судово-медичну експертизу, прокуратура при окружному суді Нямца відмовилася від провадження і передала справу до військової прокуратури Бакеу на тій підставі, що звинувачені поліцейські мають статус військових.

106. Суд зазначає також, що 4 лютого 1998 року, не заслухавши заявника, військова прокуратура Бакеу постановила закрити справу стосовно вісьмох поліцейських, звинувачених у поганому поводженні. Рішення обґрунтовувалося недоведеністю того, що ці поліцейські вчинили правопорушення.

107. Суд відзначає, найперше, що, беручи до уваги положення національного законодавства, які були чинними на той час, незалежність військового прокурора, який проводив розслідування, можна поставити під сумнів. Суд підкреслює з цього приводу, що за Законом № 54/1993 військові прокурори є офіцерами діючої армії, які на той час, так само як і поліцейські, належали до військової структури, що ґрунтується на принципі ієрархічного підпорядкування; вони мали військові звання, отже, користувалися всіма привілеями і несли відповідальність за порушення правил військової дисципліни.

Суд зауважує, що існування цього інституціонального зв’язку стало причиною відсутності незалежності військового прокурора конкретно в цій справі, а отже, й причиною відсутності безсторонності під час проведення розслідування стосовно звинувачених поліцейських.

108. Суд особливо вражений тим, що у своїй постанові про закриття справи військова прокуратура не зупинилася на висновках звітів судово-медичної експертизи в цій справі, останній з яких, датований 28 березня 1997 року і виданий на прохання прокуратури при окружному суді Нямца, засвідчив факт нападу на заявника (див. пункти 22, 25 і 33 вище).

109. Нарешті, матеріали справи свідчать про те, що 2 березня 1998 року заявник звернувся до прокуратури при Верховному суді, оскаржуючи рішення про закриття справи, постановлене військовою прокуратурою Бакеу. Однак 18 серпня 1998 року прокурор В. з відділу військових прокуратур при Верховному суді залишив без відповіді скаргу заявника на тій підставі, що прокуратура при Верховному суді розглянула таку саму скаргу 15 жовтня 1997 року і 25 лютого 1998 року і відхилила її. Прокурор В. зазначив, що «були проведені необхідні переговори зі скаржником», але не вказав дати.

Однак Суд зауважує, що Уряд не надав копії рішення відділу військових прокуратур при Верховному суді, на підставі якого було відхилено скаргу заявника на закриття справи.

110. Беручи все це до уваги, Суд вважає, що органи влади не провели ретельного та ефективного розслідування стосовно твердження заявника про те, що він зазнав поганого поводження під час перебування під вартою.

Таким чином, Суд постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції.

ІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

111. Заявник скаржився на тривалість провадження, в якому його було обвинувачено в образі поліцейських. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, за яким:

112. Вдова заявника відзначає, що 12 лютого 2001 року суд постановив припинити справу проти заявника у зв’язку з його смертю.

113. Уряд стверджує, що початком кримінального провадження проти заявника слід вважати 27 лютого 1998 року, дату, коли проти заявника було розпочато кримінальне переслідування, після того як військова прокуратура Бакеу постановила закрити справу проти поліцейських, звинувачених у поганому поводженні.

114. Стосовно оцінки розумного строку тривалості провадження, яке ще продовжувалося за першою інстанцією в окружному суді Алби в січні 2001 року – час, коли Уряд передав свої зауваження, – Уряд зазначав, що не існувало значних періодів бездіяльності суду. Він підкреслював, що судові органи не затягували безпідставно провадження і що багато процесуальних дій було вчинено, причому справа була середньої складності. Крім того, Уряд наголошував, що заявник сам неодноразово просив відкласти слухання справи.

115. Суд нагадує, що в кримінальному процесі «розумний строк», про який ідеться в пункті 1 статті 6, наведеному вище, починається з того моменту, коли людина вважається «обвинуваченою». Ця дата може передувати даті прийняття справи до провадження, зокрема це може бути дата арешту, пред’явлення обвинувачення і початку попереднього розслідування. «Обвинувачення», у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції, може тоді визначатися як «офіційне повідомлення з боку відповідного державного органу про обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення підозрюваної особи» (див. рішення у справі «Райнгардт і Сліман-Каїд проти Франції» (Reinhardt et Slimane-Kaid c. France) від 31 березня 1998 року, Recueil 1998-II, с. 660, п. 93).

116. Суд зауважує, що заявника затримали того самого дня, коли стався інцидент, тобто 27 січня 1997 року. Досудове розслідування стосовно нього розпочалося 28 січня 1997 року прокуратурою при окружному суді Нямца. У зв’язку з його смертю, що настала 24 січня 2001 року, окружний суд Алби рішенням від 12 лютого 2001 року постановив припинити справу проти заявника.

117. Таким чином, кримінальне провадження проти заявника розпочалося 27 січня 1997 року, з початку його перебування під вартою, і закінчилося 24 січня 2001 року. Воно тривало чотири роки, з яких один рік дев’ять місяців, із січня 1997 року до жовтня 1998 року, в прокуратурі (один рік і один місяць у прокуратурі Нямца та вісім місяців у військовій прокуратурі Бакеу)  і два роки три місяці, із жовтня 1998 року до січня 2001 року, в окружному суді Алби, суді першої інстанції.

118. Беручи до уваги обвинувачення, яке було висунуто проти заявника, і характер дій, які йому було інкриміновано, а саме – те, що він двічі дав ляпаса поліцейському і легко поранив іншого поліцейського, вдаривши його ногою, Суд вважає, що справа абсолютно не було складною.

Отже, Суд вважає, що тривалість провадження не має розумного виправдання, з огляду на характер і складність справи.

119. Крім того, Суд зауважує, що в період з червня 1999 року до червня 2000 року суд кілька разів відкладав слухання справи через те, що свідки не з’являлися, хоч майже кожного місяця суд викликав їх, погрожуючи різними процедурними санкціями, які, однак, не були застосовані.

Проте Суд вважає, що судовий орган повинен був виявити особливу ретельність у пришвидшенні провадження, в тому числі враховуючи стан здоров’я заявника.

120. Беручи до уваги викладене вище, Суд вважає, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

ІІІ. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

121. Стаття 41 Конвенції передбачає:

122. У вступній частині заяви від 21 травня 1998 року заявник вимагав справедливої сатисфакції за моральну і матеріальну шкоду, залишаючи на розсуд Суду визначення конкретної суми, але він уточнював, що його витрати становили 20 мільйонів леїв.

123. Вдова заявника не висувала жодної вимоги про справедливу сатисфакцію після отримання ухвали про прийнятність заяви, хоч у листі, який був їй адресований 10 листопада 2003 року, її увагу звернули на правило 60 Реґламенту Суду, за яким кожну вимогу про справедливу сатисфакцію на підставі статті 41 Конвенції слід викласти в письмових зауваженнях по суті справи або, за відсутності письмових зауважень, в окремому документі, який подається не пізніше ніж через два місяці після винесення ухвали щодо прийнятності справи.

124. Однак, незважаючи на те, що вдова заявника не відповіла на лист, який супроводжував ухвалу про прийнятність справи, Суд вважає, що, беручи до уваги особливі обставини справи, зокрема винятково тяжкий характер стверджуваних порушень і пов’язану з цим безумовну моральну шкоду, слід надати справедливу сатисфакцію за статтею 41 Конвенції в розмірі 10 000 євро.

В. Відсотки в разі несвоєчасної сплати

125. Суд вважає, що в разі несвоєчасної сплати мають бути нараховані відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції через катування, якого заявник зазнав під час свого перебування під вартою.
2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції через те, що судові органи не провели ретельного та ефективного розслідування стосовно зазначеного поводження.
3. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
4. Постановляє,

Учинено французькою мовою і повідомлено у письмовій формі 12 жовтня 2004 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.

С. Долле,  
заступник секретаря  

Ж.-П. Коста,
голова

до змісту