Калашников проти Росії

КАЛАШНИКОВ ПРОТИ РОСІЇ
(KALASHNIKOV v. RUSSIA)

У справі «Калашников проти Росії»
Європейський суд з прав людини (третя секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді :

після нарад за зачиненими дверима 18 вересня 2001 року та 24 червня 2002 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів :

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 47095/99) проти Російської Федерації, подано ю до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) громадянином Росії Валерієм Єрмиловичем Калашниковим (Valeriy Yermilovich Kalashnikov ) (заявник) 1 грудня 1998 року.

2. Заявник скаржився, зокрема, на умови тримання його під вартою, тривалість тримання під вартою і тривалість кримінального провадження проти нього.

3. Заяву було передано до колишньої третьої секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду). Зі складу цієї секції для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції) було сформовано палату, як передбачає пункт 1 правила 26 Реґламенту Суду.

4. Заявник і Уряд подали свої зауваження щодо прийнятності та суті справи (пункт 3 (b) правила 54). Кожна зі сторін відповіла у письмовій формі на зауваження іншої сторони.

5. Відкрите слухання стосовно прийнятності скарги та справи по суті відбулося 18 вересня 2001 року в Палаці прав людини, Страсбурґ (пункт 4 правила 54).

На судовому розгляді були присутні :

a ) від Уряду

b ) від заявника

6. Суд заслухав звернення п. П. Лаптєва, пані К. Москаленко та п. Н. Сонкіна, а також відповіді п. В. Власихіна, п. П. Лаптєва і пані К. Москаленко на запитання трьох суддів.

На вимогу Суду Уряд надав фотографії камери, в якій утримувався заявник. Було також подано відеофільм із зображенням камери та довколишніх приміщень після ремонту, який було зроблено вже після звільнення заявника.

7. Ухвалою від 18 вересня 2001 року Суд оголосив заяву частково прийнятною.

Згодом він дійшов висновку, що виїжджати з перевіркою на місце або направляти «місію з метою встановлення фактів» немає потреби, оскільки в розпорядженні Суду була достатня кількість матеріалів для того, щоб зробити висновки у справі. Крім того, він вважав, що подібними заходами не вдасться досягти жодної користі, оскільки нинішні умови в камері, як свідчить відеозапис, уже нічим не нагадують умови під час перебування в ній заявника, що також підтвердили надані фотографії.

8. 1 листопада 2001 року Суд змінив склад своїх секцій (пункт 1 правила 25), проте розгляд цієї справи і далі здійснювала палата, сформована зі складу колишньої третьої секції.

9. Сторони не подали додаткових зауважень щодо суті заяви.

10. 28 грудня 2001 року заявник висунув вимогу про справедливу сатисфакцію, згідно зі статтею 41 Конвенції, у відповідь на що Уряд подав свої зауваження.

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

11. Заявник, 1955 року народження, проживає в Москві. На час, що розглядається, він був головою Північно-східного акціонерного банку.

12. 8 лютого 1995 року проти заявника було порушено кримінальну справу, деталі якої викладені нижче, в підрозділі В. 29 червня 1995 року заявника взяли під варту, і, згідно з рішенням Магаданського міського суду від 3 серпня 1999 року, його було визнано винним у незаконному привласненні коштів банку і засуджено до ув'язнення.

A. Умови тримання під вартою

13. У період з 29 червня 1995 року до 20 жовтня 1999 року заявника тримали під вартою в закладі ІЗ -47/1 (слідчий ізолятор №1 (СІЗО-1 )) м. Магадана. 20 жовтня 1999 року для відбування покарання за рішенням міського суду від 3 серпня 1999 року його було відправлено до виправної установи АВ-261/3, розташованої в селищі Талая. 9 грудня 1999 року його знову перевели до слідчого ізолятора в Магадані, де він і відбував покарання аж до свого звільнення 26 червня 2000 року.

1) Подання заявника щодо фактів у справі

14. Стосовно першого періоду тримання під вартою в Магаданському слідчому ізоляторі, заявник стверджував, що його тримали в камері площею 17 м 2, в якій було 4 двоярусних ліжка. При цьому в камері майже весь час перебувало 24 в'язні, і лише іноді їх кількість зменшувалася до 18. Оскільки на трьох в ' язнів було одне спальне місце, спати їм доводилося по черзі. Решта чекала на свою чергу, лежачи або сидячи на підлозі чи картонних коробках. До того ж не було умов для нормального сну, оскільки в камері весь час був увімкнений телевізор, а вдень там панували постійна метушня та гамір. Світло в камері ніколи не вимикалось.

15. Унітаз був у кутку камери на видноті. Він був відокремлений перегородкою лише від умивальника, але не від житлової частини камери та обіднього столу. Унітаз стояв на висоті півметра від підлоги, а висота перегородки становила 1,1 м. Таким чином, людину, що користувалася туалетом, бачили не лише співкамерники, а й наглядач, який спостерігав за в'язнями через віконце у дверях.

В'язні змушені були їсти за столом, який стояв за метр від туалету. До того ж їжа була низької якості.

16. У камері була відсутня вентиляція, влітку там було надзвичайно жарко й задушливо, а взимку – дуже холодно. Повітря затхле, тому вікно весь час було відчинене. Оскільки навколо нього постійно й багато курили, заявник мимоволі став пасивним курцем. Він стверджує, що йому ніколи не видавали належної постільної білизни та посуду. Усе, що він отримав від адміністрації, це ватяний матрац і тонка фланелева ковдра, посуд він був змушений позичати у своїх співкамерників, яким його передавали родичі з дому.

17 . Камери слідчого ізолятора кишіли тарганами й мурахами, проте жодних дій для їх винищення не вживалося. Єдиний санітарний профілактичний захід полягав у тому, що раз на тиждень наглядачі приносили в'язням один літр хлорного дезінфікуючого засобу для туалету.

18. У заявника виникли різноманітні шкірні хвороби та грибкові інфекції, через що він втратив нігті на пальцях ніг та на кількох пальцях рук. Під час судового розгляду його справи – з 11 листопада 1996 року до 23 квітня 1997 року та з 15 квітня 1999 року до 3 серпня 1999 року – оголошувались перерви в судових засіданнях, щоб заявник міг пройти курс лікування від корости.

Шість разів до камери, в якій тримали заявника, поміщували в'язнів, хворих на туберкульоз та сифіліс, у зв'язку з чим йому робили профілактичні ін'єкції антибіотиків.

19 . Заявник стверджував, що його прогулянки за межами камери тривали лише одну годину на день, а гарячий душ він міг приймати тільки двічі на місяць.

20. Насамкінець заявник стверджував, що після того, як 9 грудня 1999 року його знову перевели до слідчого ізолятора, умови тримання суттєво не поліпшилися. Він не був забезпечений ані належною постільною білизною, ані рушниками, ані посудом. Через відсутність відповідних медикаментів не було можливості лікуватися від шкірних хвороб. Камера, в яку його помістили, так само кишіла тарганами, і заходи з їх винищення не проводились уже протягом 5 років. Проте в березні-квітні 2000 року кількість в'язнів у його камері на 8 ліжок зменшилася до 11.

2) Подання Уряду щодо фактів у справі

21. Уряд стверджував, що площа камери, в якій тримали заявника, становить 20,8 м 2. У заявника було окреме спальне місце, постіль, посуд та можливість отримання медичної допомоги. Камера розрахована на вісьмох в'язнів. Через загальне переповнення слідчого ізолятора на кожне ліжко припадало по двоє-троє в'язнів. У камері, де тримали заявника, перебувало 11 і більше в'язнів упродовж усього часу, який розглядається, а зазвичай кількість в'язнів у ній дорівнювала 14. В'язні спали по черзі таким чином, щоб кожен міг спати по вісім годин. Усім в'язням видавалися ватяні матраци, бавовняні ковдри та простирадла.

22. Камера, де перебував заявник, обладнана санвузлом – унітазом та умивальником. Унітаз розташований у кутку камери і відділений від житлової частини камери перегородкою висотою 1,1 метра, що забезпечувало його відокремленість. Такі норми встановлені «Інструкцією з проектування та будівництва слідчих ізоляторів Міністерства внутрішніх справ СРСР», затвердженою 25 січня 1971 року.

Уряд надав Суду фотографії камери, в якій тримали заявника і умови перебування в якій, за оцінкою заявника, дещо поліпшилися порівняно з моментом його поміщення під варту в цій установі. Уряд також передав Суду відеозапис із зображенням приміщень слідчого ізолятора після капітального ремонту, який було зроблено вже після звільнення заявника.

23. У камері є вікна, які забезпечують доступ свіжого повітря та денного світла. Обладнати камеру вентиляційною системою було неможливо. У спеку для поліпшення вентиляції можна було відчинити віконце у дверях камери. Окрім того, в'язні могли також користуватися маленькими вентиляторами, які їм передавали родичі.

24. Телевізор, який був у камері, належав заявникові, отже, він сам міг вирішувати, коли його вмикати й вимикати. У цій місцевості телевізійні програми не транслюються цілодобово.

25. 11 лютого 1998 року в одного з ув ' язнених у цій камері виявили сифіліс. Цього в'язня негайно перевели до одиночної камери, і він пройшов курс лікування від цього захворювання. Решта в'язнів, які перебували в одній камері із хворим, зокрема й заявник, 26 лютого 1998 року пройшли профілактичний курс лікування і здали аналізи на серологічну реакцію. Ці заходи були здійснені згідно з «Нормами медичного обслуговування осіб, що перебувають у слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Міністерства внутрішніх справ СРСР», затвердженими 17 листопада 1989 року.

У січні 1999 року один із блоків слідчого ізолятора було закрито на ремонт, у зв'язку з чим в'язнів, які там перебували, розподілили по інших камерах. В'язні, яких перевели до камери заявника, перебували там протягом тижня, деякі з них були хворі на туберкульоз. Проте, на думку медичного персоналу, це не становило загрози для інших в'язнів, оскільки хворі в цей період проходили амбулаторне лікування.

2 червня 1999 року до камери заявника було поміщено в'язня, в якого спостерігалися залишкові ознаки туберкульозу. Цей в'язень протягом двох місяців проходив профілактичне лікування з метою запобігання можливих рецидивів захворювання. Оскільки він не страждав на відкриту форму туберкульозу, небезпеки зараження інших в'язнів не було.

Заявникові неодноразово робили флюорографію, і жодних відхилень від норми в грудній клітці у нього виявлено не було.

15 червня 1999 року до камери, де перебував заявник, помістили в'язня, який у цей період проходив лікування від сифілісу. Проведений після цього медичний огляд дав неґативний результат. Зроблені з огляду на це аналізи крові заявника також дали неґативний результат.

26. Заявник систематично проходив медичний огляд і діставав медичну допомогу від дерматолога, терапевта і стоматолога. Коли в нього виявляли різноманітні захворювання (нейроциркуляторну дистонію, коросту, грибкові захворювання), йому негайно надавали медичну допомогу. Для лікування заявника під час судових слухань оголошувались перерви.

27. Заявник міг приймати душ один раз на тиждень, йому також щодня протягом двох годин дозволялися прогулянки.

28. Нарешті, Уряд повідомив, що для запобігання інфекційних захворювань у слідчих ізоляторах з метою своєчасного знищення патогенних мікроорганізмів, членистоногих та гризунів, згідно із згаданими вище Нормами МВС СРСР 1989 року, здійснюється профілактична дезінфекція. При цьому зазначалося, що проблема поширення комах у слідчих ізоляторах справді існує.

3) Медична картка заявника та висновок експертної медичної комісії

29. Як свідчить медична картка заявника, у грудні 1996 року він хворів на коросту, в липні та серпні 1997 року – на алергічний дерматит, у червні 1999 року в нього виникло інфекційне грибкове захворювання на ступнях, у серпні 1999 року – на нігті руки, у вересні 1999 року в нього виявили мікоз, а в грудні 1999 року – інфекційне грибкове захворювання на ступнях, руках та в паховій ділянці. У медичній картці зазначено, що було проведено лікування всіх цих захворювань.

30. Висновок експертної медичної комісії, підготовлений у липні 1999 року, свідчив про те, що заявник хворів на нейроциркуляторну дистонію, астеноневротичний синдром, хронічний гастродуоденіт, інфекційні грибкові захворювання ніг, рук та пахової ділянки, а також на мікоз.

B. Провадження у кримінальній справі та оскарження запобіжного ув'язнення

31. 8 лютого 1995 року заявника було притягнуто до кримінальної відповідальності за обвинуваченням у незаконному привласненні коштів банку, і щодо нього було застосовано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. Було порушено кримінальну справу за номером 48529.

32. 17 лютого 1995 року йому було пред'явлено обвинувачення у привласненні 2 050 000 акцій, які належали іншій компанії.

33. 29 червня 1995 року за постановою слідчого, санкціонованого прокурором, заявника було заарештовано і поміщено під варту на час проведення слідства на тій підставі, що він перешкоджав встановленню істини під час кримінального розслідування. Зокрема, в постанові зазначалося, з наведенням конкретних фактів, що заявник відмовлявся надати певні банківські документи, необхідні для слідства, здійснював тиск на свідків і підробляв документи. У постанові також вказувалося на тяжкий характер правопорушення, в якому обвинувачувався заявник.

Строк його тримання під вартою згодом подовжувався рішеннями відповідного прокурора, дати прийняття яких не вказуються.

34. 4 липня 1995 року, 31 серпня 1995 року і 26 вересня 1995 року адвокат заявника подавав клопотання про його звільнення з-під варти до Магаданського міського суду, який відхилив ці клопотання, відповідно, 14 липня 1995 року, 9 вересня 1995 року і 4 листопада 1995 року.

35. Заявник стверджував, що із серпня 1995 року до листопада 1995 року слідство не проводилось, оскільки обидва слідчі, які вели цю справу, перебували у відпустках, а особа, якій тимчасово передали його справу, не вживала жодних заходів.

36. 14 грудня 1995 року заявникові було пред'явлено обвинувачення, яке містило 8 додаткових пунктів, пов'язаних із незаконним привласненням коштів банку.

37. 6 лютого 1996 року попереднє слідство за обвинуваченням, пред'явленим заявникові, було завершено і справу передано до Магаданського міського суду.

38. 1 березня 1996 року заявник подав до міського суду клопотання про звільнення з-під варти, яке було відхилено 27 березня 1996 року.

39. У цей самий день міський суд ухвалив рішення повернути справу прокуророві Магаданської області для проведення додаткового розслідування. Прокурор області подав до Магаданського обласного суду протест на рішення про повернення справи для додаткового розслідування, який було відхилено 29 квітня 1996 року.

40. Після завершення додаткового розслідування 15 травня 1996 року прокурор області 19 червня 1996 року передав справу до міського суду.

41. Тим часом 16 травня 1996 року заявник подав до міського суду клопотання про звільнення з-під варти, в якому зазначив, що через погані умови тримання під вартою стан його здоров'я погіршився. 26 травня 1996 року клопотання було відхилено.

23 червня 1996 року заявник подав іще одне клопотання про звільнення.

42. 11 листопада 1996 року міський суд розпочав розгляд справи заявника. Того самого дня він відхилив клопотання заявника про звільнення, подане 23 червня 1996 року.

43. Під час судового засідання 27 грудня 1996 року заявник звернувся до міського суду з клопотанням про звільнення з-під варти з медичних причин. Він заявляв, що в його камері перебуває 21 в'язень, спальних місць лише 8; відсутня вентиляція при тому, що всі в'язні курять; постійно й надто гучно працює телевізор; крім того, він захворів на коросту. Отримавши медичну довідку, яка засвідчувала факт захворювання на коросту, суд відклав розгляд справи до 14 січня 1997 року. При цьому клопотання заявника про звільнення з-під варти суд відхилив через тяжкість правопорушення, в якому той обвинувачувався, і через ризик того, що у випадку звільнення з-під варти він перешкоджатиме встановленню істини.

44. Розгляд справи заявника міським судом тривав до 23 квітня 1997 року.

7 травня 1997 року розгляд справи було відкладено у зв'язку з усуненням з посади головуючого судді за вчинення неналежних дій, які не мали стосунку до справи заявника.

45. 15 червня 1997 року заявник знову подав клопотання про звільнення, посилаючись на погані умови тримання його під вартою.

46. У липні 1997 року справу заявника було передано іншому судді, який призначив слухання на 8 серпня 1997 року. У призначений день засідання не відбулося, оскільки через стан здоров'я заявник не зміг бути на ньому присутнім. Клопотання заявника про звільнення було відхилене через тяжкість правопорушення, в якому той обвинувачувався, і через ризик того, що він перешкоджатиме встановленню істини в кримінальній справі.

Наступне клопотання заявника про звільнення з-під варти, подане 21 вересня 1997 року, було відхилено 21 жовтня 1997 року.

47. 22 жовтня 1997 року заявник подав скаргу з приводу своєї справи до Магаданського обласного суду з проханням передати справу з міського суду до обласного суду. Він також подав скаргу до Верховного Суду Російської Федерації, який направив її на перевірку до Магаданського обласного суду. Листами від 31 жовтня 1997 року і 25 листопада 1997 року обласний суд повідомив заявника про відсутність підстав для віднесення справи до юрисдикції цього суду і запропонував йому звертатися з будь-якими питаннями з приводу його справи до міського суду. Обласний суд також зобов'язав міський суд вжити заходів для розгляду справи заявника.

48. 21 листопада 1997 року заявник подав скарги до різних інстанцій, зокрема до Адміністрації Президента Російської Федерації, до Магаданського міського суду, до Вищої кваліфікаційної колеґії суддів – органу, який займається питаннями професійної компетентності суддів, – а також до Генерального прокурора. У своїх скаргах він вказував на жахливі умови, в яких його тримали без будь-якого рішення по суті обвинувачень, на те, що захворів на різноманітні шкірні хвороби, втратив нігті на пальцях ніг і страждає від серцевого болю.

49. У листі від 5 лютого 1998 року голова Магаданського міського суду, посилаючись на складність справи та велику завантаженість суддів, повідомив заявника, що суд поновить розгляд його справи до 1 липня 1998 року.

50. 11 лютого 1998 року Магаданський обласний суд направив до міського суду 11 скарг заявника, які він отримав від Генерального прокурора, Верховного Суду та інших інстанцій.

51. 23 лютого 1998 року заявник оголосив голодування, щоб привернути увагу органів влади до надмірної тривалості свого перебування під вартою в той час, коли судового розгляду його справи не відбувалося. Голодування тривало до 17 березня 1998 року.

52. 1 березня 1998 року заявник подав скаргу з приводу своєї справи до Адміністрації Президента Російської Федерації і до комітету Державної Думи з проханням посприяти в переданні його справи на розгляд до Магаданського обласного суду.

53. 3 березня 1998 року Управління юстиції Магаданської області у відповідь на скаргу заявника, подану до Міністерства юстиції Російської Федерації, заявило, що суд зможе розглянути справу в другій половині 1998 року.

54. У той самий період заявник звернувся до Конституційного Суду Російської Федерації з проханням перевірити конституційність положень статей 223-1 і 239 Кримінально-процесуального кодексу, що стосуються граничних строків початку розгляду справ у суді. У листі від 10 березня 1998 року Конституційний Суд повідомив заявника, що, оскільки згадані положення не встановлюють жодних граничних строків тримання під вартою на час судового розгляду справи, його прохання не підлягає розгляду.

55. Заявник також подав скаргу з приводу затримки в розгляді його справи до Вищої кваліфікаційної колеґії суддів, яка листом від 30 березня 1998 року доручила розглянути це питання Магаданському обласному суду.

56. 2 квітня 1998 року заявник подав скаргу до Верховного Суду на затягування із призначенням дати судового слухання його справи, посилаючись, зокрема, й на погані умови тримання його під вартою. Копії цієї скарги були направлені також і до інших інстанцій. Усі скарги заявника, направлені до різних інстанцій, передано на розгляд до Магаданського міського суду.

57. 13 квітня 1998 року Магаданський обласний суд повідомив заявника про те, що міському суду було запропоновано вжити заходів для розгляду його справи. У повідомленні обласного суду також зазначалося, що ця справа має бути розглянута в першій інстанції міським судом, а обласний суд може виступити лише як касаційна інстанція.

58. 25 травня 1998 року заявник подав клопотання до міського суду про передання його справи для розгляду в обласний суд.

Згідно з рішенням голови обласного суду від 28 травня 1998 року, з метою прискорення розгляду справу заявника було передано до Хасинського районного суду.

59. 11 червня 1998 року заявник звернувся зі скаргою до Вищої кваліфікаційної колеґії суддів у зв'язку із затримкою початку судових слухань у його справі.

60. 16 червня 1998 року заявник звернувся до Хасинського районного суду з проханням звільнити його з-під варти, вказавши у своєму зверненні, що стан його здоров'я погіршився через незадовільні умови перебування в переповненій камері слідчого ізолятора.

Того самого дня він звернувся із заявою до Хасинського районного суду з проханням передати його справу до Магаданського обласного суду. У своїй заяві він зазначив, що рішення про передання його справи Хасинському районному суду незаконне і що віддаленість цього суду від м. Магадана ускладнить об'єктивний і справедливий розгляд справи.

61. 1 липня 1998 року заявник подав скаргу до обласного суду, в якій повідомляв, що Хасинський районний суд досі не призначив день слухання, і звернувся з проханням прискорити розгляд.

62. Оскільки заявник не погодився з тим, щоб його справу розглядав Хасинський районний суд, 3 липня 1998 року її було повернуто до Магаданського міського суду.

63. 8 липня 1998 року заявник отримав листа з обласного суду, де повідомлялося про відсутність підстав для того, щоб цей суд виступив як суд першої інстанції й відніс цю справу до своєї юрисдикції.

Наступного дня заявник звернувся до міського суду з проханням про своє звільнення з-під варти, посилаючись на погані умови тримання його під вартою.

64. 31 липня 1998 року заявник подав скаргу до Вищої кваліфікаційної колеґії суддів з приводу того, що міський суд упродовж тривалого часу не розглядає його справу. 19 серпня 1998 року скаргу було передано до Магаданського обласного суду із запитом про надання інформації як стосовно скарги, так і стосовно роботи міського суду. 27 серпня 1998 року обласний суд направив скаргу заявника до міського суду.

Заявник також звернувся зі скаргою на зволікання щодо початку судового розгляду до Магаданського обласного суду, який 11 серпня 1998 року передав цю скаргу до міського суду.

65. 7 вересня 1998 року заявник звернувся зі скаргою до Вищої кваліфікаційної колеґії суддів, в якій зауважив, що Магаданський обласний суд направляв усі його попередні скарги до міського суду, не вживаючи жодних заходів. 23 вересня 1998 року скарга заявника була направлена до Магаданського обласного суду з нагадуванням про раніше зроблений запит про надання інформації щодо причин такої тривалої затримки в розгляді справи заявника. 7 вересня 1998 року заявник також подав скаргу з приводу затримок у розгляді справи до Верховного Суду.

5 жовтня 1998 року заявник подав нові скарги до обласної та Вищої кваліфікаційної колеґії суддів.

66. 13 листопада 1998 року міський суд призначив слухання на 28 січня 1999 року.

67. 25 листопада 1998 року заявник звернувся до Вищої кваліфікаційної колеґії суддів, оскарживши дії голови Магаданського міського суду і вимагаючи порушення проти нього кримінальної справи. 22 грудня 1998 року скаргу було передано на розгляд голові Магаданського обласного суду з проханням у випадку, якщо твердження заявника виявляться обґрунтованими, надіслати звіт до відповідної кваліфікаційної колеґії.

16 грудня 1998 року Магаданський обласний суд передав чергову скаргу заявника до міського суду.

68. 18 січня 1999 року заявник звернувся до міського суду з клопотанням про звільнення з-під варти.

69. 28 січня 1999 року Магаданський міський суд ухвалив рішення про повернення справи заявника прокуророві для проведення додаткового розслідування у зв'язку з порушенням процесуальних норм з боку органів слідства. Вказані порушення полягали в неповному ознайомленні обвинуваченого з матеріалами справи на завершальному етапі попереднього слідства, а також у неточностях під час реєстрації документів справи. Суд відхилив клопотання заявника про звільнення у зв'язку з тяжкістю пред'явлених йому обвинувачень і ризиком того, що в разі свого звільнення з-під варти він перешкоджатиме встановленню істини. Заявник оскаржив це рішення в Магаданському обласному суді, який 15 березня 1999 року відхилив його скаргу. Водночас обласний суд скасував рішення про повернення справи органам слідства як необґрунтоване і видав розпорядження міському суду розпочати розгляд справи. Окремою ухвалою, винесеною того самого дня, обласний суд визнав тривалу затримку в розгляді необґрунтованою, оскільки справа не була особливо складною, і зобов'язав міський суд протягом місяця надати інформацію про вжиті заходи.

70. 17 березня 1999 року заявник знову звернувся до міського суду з проханням про звільнення його з-під варти.

Того самого дня він звернувся до Вищої кваліфікаційної колеґії суддів зі скаргою на тривале тримання його під вартою без рішення суду. Через п'ять днів заявник звернувся з такою самою скаргою до обласної кваліфікаційної колеґії суддів.

5 квітня 1999 року заявник подав іще одну скаргу до Вищої кваліфікаційної колеґії суддів з приводу тривалої затримки в розгляді справи.

71. 15 квітня 1999 року міський суд поновив розгляд справи заявника.

Під час слухання 20 квітня 1999 року прокурор звернувся з проханням про призначення психіатричного огляду заявника для оцінки стану його психічного здоров'я внаслідок тривалого перебування під вартою. Міський суд задовольнив це прохання і відклав слухання до 30 квітня 1999 року.

72. Під час слухання 30 квітня 1999 року заявник знову подав клопотання про звільнення його з-під варти, яке також було відхилено. Він стверджував, що страждає від недосипання. У його камері перебувало 18 в'язнів, які вимушені були спати по черзі. Він також заявив, що не зможе перешкоджати встановленню істини у справі, оскільки всі слідчі дії були вже проведені.

Прокурор, який брав участь у слуханні, звернувся до міського суду з проханням направити вимогу до адміністрації слідчого ізолятора, в якому перебував заявник, щоб йому були забезпечені умови для нормального сну і відпочинку на час розгляду справи в суді. Прокурор також заявив про намір подати аналогічне клопотання прокуророві, який здійснює нагляд за діяльністю слідчих ізоляторів.

Заявник повідомляє, що згодом згаданий прокурор відвідав його камеру і визнав, що умови перебування там незадовільні, заявивши при тому, що в інших камерах умови не кращі, а коштів на їх поліпшення немає.

73. Під час слухання 8 червня 1999 року заявник подав клопотання про звільнення. Він зазначав, що в камері, де перебувають 18 в'язнів, він не може належним чином підготуватися, щоб дати свідчення в суді. Він також заявив, що двічі заражався коростою і що йому не міняють постільну білизну. Клопотання заявника було відхилено.

74. Під час слухання 16 червня 1999 року заявник знову подав клопотання про звільнення, посилаючись на погані умови тримання його під вартою. Він також заявив, що в нього виникло грибкове захворювання, а все тіло вкрите виразками від укусів блощиць, якими кишіло його ліжко. Він змушений використовувати одне ліжко разом з двома іншими в'язнями. Душ в'язні приймають лише двічі на тиждень. Повітря в камері затхле, оскільки всі курять. Він погано себе почуває, у нього болить серце. Його вага зменшилася з 96 до 67 кг. Він також зазначив, що не зможе перешкоджати розгляду справи у випадку свого звільнення з-під варти.

Міський суд ухвалив рішення залишити клопотання заявника без розгляду, оскільки воно не було вочевидь пов'язане з питаннями даного слухання.

75. 22 червня 1999 року Вища кваліфікаційна колеґія суддів усунула з посад голову Магаданського міського суду, голову Магаданського обласного суду та двох його заступників у зв'язку із затягуванням розгляду справи заявника.

76. Під час слухання в міському суді 23 червня 1999 року заявник зазначив, що не може взяти участь у слуханні через погіршення стану здоров'я. Суд призначив медичний огляд заявника експертною комісією з метою встановлення, чи стан його здоров'я давав змогу брати участь у слуханні і чи не потребував заявник госпіталізації.

У своєму висновку, поданому в липні 1999 року (точна дата не вказана), експерти зазначають, що заявник має низку захворювань (див. пункт 30 вище). На їхню думку, лікування цих захворювань не вимагало госпіталізації і заявник міг і надалі перебувати в слідчому ізоляторі. Експерти дійшли висновку, що стан здоров'я заявника давав йому змогу брати участь у слуханнях і давати свідчення.

77. Під час слухання 15 липня 1999 року заявник звернувся до суду з клопотанням про своє звільнення з-під варти. Він заявив, що суд уже майже завершив вивчення доказів, отже, він не зможе перешкоджати встановленню істини у справі. Клопотання заявника було відхилено.

78. В іншому своєму рішенні, ухваленому того самого дня, міський суд зауважив, що в період з 15 квітня до 15 липня 1999 року було розглянуто понад 30 звернень заявника, серед них і повторних з приводу раніше відхилених клопотань. На думку суду, вимога заявника, що він даватиме свідчення лише у випадку задоволення всіх своїх звернень, є свідомим намаганням затягти судовий розгляд.

79. Міський суд заслухав 9 з 29 свідків, викликаних до суду. Показання 12 свідків, які не з'явилися в суді, дані ними під час попереднього слідства, були оголошені на відкритому слуханні.

80. Своїм рішенням від 3 серпня 1999 року міський суд визнав заявника винуватим за одним пунктом обвинувального висновку, який містив 9 окремих обвинувачень, за двома іншими пунктами його було визнано не винуватим. Суд призначив покарання у вигляді позбавлення волі строком на 5 років і шість місяців з відбуванням покарання у виправній колонії загального режиму; початком строку ув'язнення вважається 29 червня 1995 року. Міський суд вказав на низьку якість попереднього слідства і необґрунтовані спроби слідчих збільшити кількість пунктів в обвинувальному висновку. Крім того, суд виявив порушення процесуальних норм, що, зокрема, виявлялося в недоліках, пов'язаних з неналежним поданням суду необхідних документів. Ці недоліки довелося усувати під час судового розгляду справи, що спричинило затримку. Суд зауважив, що з боку слідчих органів та прокуратури Магаданської області не було забезпечено належного контролю за дотриманням процесуальних норм під час розслідування.

Окремою постановою, ухваленою того самого дня, міський суд повернув частину пунктів обвинувачення прокуророві для додаткового розслідування. Заявник оскаржив це рішення у Верховному Суді, який 30 вересня 1999 року визнав дане рішення законним.

81. Рішення міського суду від 3 серпня 1999 року підлягало оскарженню в обласному суді протягом семи днів після його оголошення. Заявник не подав касаційну скаргу, оскільки вважав, що обласний суд також сприяв винесенню йому обвинувального вироку і, таким чином, шансів на успіх у нього немає. 11 серпня 1999 року рішення міського суду вступило в законну силу.

82. 11 серпня 1999 року заявник звернувся до начальника слідчого ізолятора, в якому він перебував, з проханням перевести його до установи відбування покарання.

83. 25 жовтня 1999 року заявник подав скаргу на ім'я Голови Верховного Суду Російської Федерації про перегляд рішення міського суду в порядку нагляду. 11 листопада 1999 року скаргу було відхилено.

30 листопада 1999 року заявник подав іще одну скаргу для розгляду її Верховним Судом в порядку нагляду, але й вона була відхилена 9 червня 2000 року.

84. 24 вересня 1999 року під час розгляду кримінальної справи запобіжний захід у вигляді тримання під вартою було замінено на підписку про невиїзд. Проте заявник і далі залишався під вартою, відбуваючи призначене йому покарання.

85. 29 вересня 1999 року розгляд кримінальної справи за рештою пунктів обвинувачення було припинено за відсутністю в діях заявника складу злочину.

Однак 30 вересня 1999 року заявникові було пред'явлено нове обвинувачення в незаконному привласненні майна, вчиненому під час його перебування на посаді голови банку.

86. 19 жовтня 1999 року, після завершення попереднього слідства, прокурор підписав обвинувальний висновок і передав справу на розгляд до Магаданського міського суду. Обвинувальний висновок мав той самий номер, що й початкова кримінальна справа (№ 48529), і в ньому зазначалося, що кримінальну справу було порушено 8 лютого 1995 року. Судовий розгляд справи заявника розпочався 20 грудня 1999 року. Рішенням від 31 березня 2000 року міський суд виправдав заявника за обвинуваченням, пред'явленим 30 вересня 1999 року.

87. 26 червня 2000 року заявника було звільнено з-під варти у зв'язку з амністією, оголошеною 26 травня 2000 року.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

88. A. Конституція Російської Федерації

Стаття 6 (2) розділу 2

« До приведення кримінально-процесуального законодавства Російської Федерації у відповідність до положень цієї Конституції зберігається попередній порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину ».

89. B. Кримінально-процесуальний кодекс

Стаття 11 (1). Недоторканність особи

« Нікого не може бути заарештовано інакше ніж на підставі судового рішення або із санкції прокурора ».

Стаття 89 (1). Застосування запобіжних заходів

« За наявності достатніх підстав вважати, що обвинувачений переховуватиметься від дізнання, попереднього слідства чи суду, або перешкоджатиме встановленню істини у кримінальній справі, або займатиметься злочинною діяльністю, а також з метою забезпечення виконання вироку особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд мають право застосувати до обвинуваченого один з таких запобіжних заходів: підписку про невиїзд, особисте поручительство або поручительство громадських об'єднань, взяття під варту ».

Стаття 92. Постанова та ухвала про застосування запобіжного заходу

«Про застосування запобіжного заходу особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор виносять вмотивовану постанову, а суд – вмотивовану ухвалу із зазначенням злочину, в якому підозрюється чи обвинувачується дана особа, і підстави для обрання застосованого запобіжного заходу. Постанова або ухвала оголошується особі, щодо якої її винесено, з одночасним роз'ясненням порядку оскарження застосування запобіжного заходу.

Копія постанови або ухвали про застосування запобіжного заходу негайно вручається особі, щодо якої її винесено».

Стаття 96. Взяття під варту

« Взяття під варту як запобіжний захід застосовується з дотриманням вимог статті 11 цього кодексу у справах про злочини, за які законом передбачене покарання у вигляді позбавлення свободи строком понад один рік. За надзвичайних обставин цей запобіжний захід може бути застосований і у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі строком менше ніж на один рік».

Стаття 97. Строки тримання під вартою

« Тримання під вартою при розслідуванні злочинів у кримінальних справах не може тривати понад два місяці. Цей строк може бути подовжений районним, міським прокурором... у випадку неможливості завершити розслідування і за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу –до трьох місяців. Подальше подовження строку може бути здійснене лише з огляду на особливу складність справи прокурором суб'єкта Російської Федерації...

Подовження строку тримання під вартою понад шість місяців допускається у виняткових випадках і лише стосовно осіб, обвинувачених у вчиненні тяжких або особливо тяжких злочинів. Таке подовження здійснюється заступником Генерального прокурора Російської Федерації – до одного року і Генеральним прокурором Російської Федерації – до 18 місяців.

Подальше подовження строку не допускається, обвинувачений, який перебуває під вартою, підлягає негайному звільненню.

Матеріали завершеного розслідування кримінальної справи мають бути надані для ознайомлення обвинуваченому та його захисникові не пізніше ніж за місяць до спливу граничного строку тримання його під вартою, встановленого частиною другою цієї статті. У випадку, коли ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами справи до спливу граничного строку тримання під вартою неможливе, Генеральний прокурор Російської Федерації, прокурор суб'єкта Російської Федерації... мають право не пізніше ніж за п'ять діб до спливу граничного строку тримання під вартою звернутися з клопотанням до судді обласного, крайового та прирівняних до них судів про подовження цього строку.

Суддя, не пізніше ніж протягом п'яти діб з дня отримання клопотання, виносить одну з таких постанов:

В тому самому порядку строк тримання під вартою може бути подовжений у випадку необхідності задоволення клопотання обвинуваченого або його захисника про доповнення попереднього слідства.

При поверненні судом на нове розслідування справи, в якій строк тримання заявника під вартою сплинув, а за обставинами справи запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не може бути змінений, подовження строку тримання під вартою здійснюється прокурором, який веде нагляд за слідством, у межах одного місяця з моменту надходження до нього справи. Подальше подовження вказаного строку здійснюється з урахуванням часу перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду в порядку і в межах, встановлених частинами першою і другою цієї статті.

Подовження строку тримання під вартою, згідно з цією статтею, є підставою для оскарження в суді тримання під вартою і для судової перевірки його законності та обґрунтованості в порядку, передбаченому, відповідно, статтями 220.1 і 220.2 цього кодексу».

Стаття 101: Скасування або зміна запобіжного заходу

« Запобіжний захід скасовується, якщо в ньому відпадає подальша необхідність, або змінюється на суворіший або м'якший, коли цього вимагають обставини справи. Скасування чи зміна запобіжного заходу здійснюється вмотивованою постановою особи, яка проводить дізнання, слідчого або прокурора, а після передання справи до суду – вмотивованою ухвалою суду.

Скасування або зміна особою, яка проводить дізнання, і слідчим запобіжного заходу, обраного за вказівкою прокурора, допускається лише із санкції прокурора».

Стаття 223-1. Призначення судового засідання

« Питання про призначення судового засідання має бути вирішене не пізніше 14 діб з моменту надходження справи до суду, якщо обвинувачений перебуває під вартою».

Стаття 239. Строки розгляду справи в судовому засіданні

« Розгляд справи в судовому засіданні має бути розпочатий не пізніше 14 діб з моменту винесення суддею постанови про призначення судового засідання ».

90. C. Федеральний закон про запобіжне ув'язнення обвинувачених і підозрюваних у вчиненні злочину

Згідно зі статтею 21 цього закону, скарги підозрюваних та обвинувачених державним органам і посадовим особам чи органам місцевого самоврядування та неурядовим організаціям направляються через адміністрацію установ тримання під вартою.

Звернення і скарги, адресовані прокуророві, суду або іншим державним установам, які здійснюють контроль за установами тримання під вартою підозрюваних та обвинувачених, не підлягають цензурі і мають бути направлені адресатові в запечатаному конверті не пізніше наступного робочого дня.

III. ЗАСТЕРЕЖЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

91. Ратифікаційна грамота до Конвенції, передана на зберігання Російською Федерацією 5 травня 1998 року, містить таке застереження:

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

92. Заявник скаржився на умови тримання його під вартою у слідчому ізоляторі ІЗ-47/1. При цьому він посилався на статтю 3 Конвенції, в якій сказано :

Заявник вказував, зокрема, на переповненість камери, в якій він перебував, антисанітарні умови, а також тривалість строку, протягом якого він перебував під вартою в таких умовах, що мало неґативний вплив на стан його фізичного здоров'я і завдало приниження та страждання.

93. Уряд стверджував, що умови тримання заявника під вартою не можуть прирівнюватися до катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження. Ці умови нічим не відрізнялися від умов ув'язнення більшості осіб, які були поміщені під варту в Росії, або принаймні не були гіршими. Органи влади не мали наміру завдати заявникові фізичних страждань або спричинити шкоду його здоров'ю. Адміністрація слідчого ізолятора вжила всіх можливих заходів для забезпечення хворих медичною допомогою і недопущення зараження решти в'язнів.

94. Як було визнано, з економічних причин умови тримання осіб під вартою в Росії досить незадовільні і не відповідають вимогам, встановленим для пенітенціарних установ інших держав – членів Ради Європи. Проте Уряд вживає всіх можливих заходів для поліпшення цих умов. Було прийнято низку цільових програм з будівництва нових слідчих ізоляторів та реконструкції існуючих і програм боротьби з туберкульозом та іншими інфекційними захворюваннями в цих установах. Реалізація цих програм дасть змогу вдвічі збільшити кількість місць для в'язнів і поліпшити санітарні умови в слідчих ізоляторах.

95. Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції захищає один із фундаментальних принципів демократичного суспільства. Вона в абсолютних термінах забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин і поведінки потерпілого (див., наприклад, справу «Лабіта проти Італії» (Labita v . Italy ) [ GC ], № 26772/95, п. 119, ECHR 2000- IV).

Суд також нагадує, що, згідно з нормами його прецедентної практики, жорстоке поводження має досягти мінімального рівня жорстокості, щоб підпадати під дію статті 3. Визначення цього мінімуму відносне: воно залежить від обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках від статі, віку та стану здоров'я потерпілого (див., серед інших джерел, рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v . the United Kingdom ) від 18 січня 1978 року, серія A, № 25, с. 65, п.162).

Доволі часто заходи, пов'язані з позбавленням свободи, містять такий елемент. І все ж таки не можна стверджувати, що запобіжне ув'язнення само по собі суперечить статті 3 Конвенції. Так само не можна тлумачити статтю 3 як таку, що зобов'язує у всіх випадках звільняти затриманого з-під варти через поганий стан здоров'я або поміщати його до загальної лікарні для проходження відповідного курсу лікування.

Втім, згідно з цим положенням, держава повинна забезпечити умови перебування під вартою, сумісні з принципом поваги до людської гідності; окрім того, форми й методи реалізації цього запобіжного заходу не мають завдавати особі страждання або незручності в обсязі, що є більшим за неминучі страждання під час позбавлення свободи, а його здоров'я та благополуччя мають бути адекватно забезпечені з врахуванням практичних вимог ув'язнення (див. згадану вище справу «Кудла проти Польщі», п. 92–94).

Під час оцінки умов тримання під вартою необхідно враховувати сукупний вплив цих факторів, а також твердження заявника з цього приводу (див. справу «Дугоз проти Греції» (Dougoz v . Greece ), № 40907/98, п. 46, ECHR 2001- II).

96. У зв'язку з цією справою Суд зауважує, що заявник перебував під вартою у слідчому ізоляторі ІЗ-47/1 м. Магадана з 29 червня 1995 року до 20 жовтня 1999 року та з 9 грудня 1999 року до 26 червня 2000 року. Суд нагадує, що, згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права, положення Конвенції мають обов'язковий характер для Договірних держав лише стосовно тих епізодів, які мали місце після набрання нею чинності. Щодо Росії Конвенція набрала чинність 5 травня 1998 року. Проте, оцінюючи вплив на заявника умов його тримання під вартою, які були однакові протягом усього періоду ув'язнення, як запобіжного, так і після засудження, Суд може розглянути весь період його перебування під вартою, включно з періодом до 5 травня 1998 року.

97. Суд зауважує, що площа камери, в якій перебував заявник, була 17 м 2 (згідно з твердженнями заявника) або 20,8 м 2 (згідно з твердженням Уряду). Камера обладнана двоярусними ліжками і розрахована на 8 в'язнів. Можна піддати сумніву, наскільки такі умови відповідають прийнятим стандартам. У зв'язку з цим Суд нагадує, що Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню встановив площу в 7 м 2 на одного в'язня як приблизний рекомендований стандарт для обладнання камер (див. Другу загальну доповідь Комітету – CPT / Inf (92) 3, п. 43), тобто для 8 в'язнів площа має становити 56 м?.

Відповідно до тверджень заявника в Суді, попри той факт, що камера була розрахована на 8 в'язнів, зазвичай кількість в'язнів у ній під час його перебування там коливалася від 18 до 24 осіб. У своєму клопотанні про звільнення з-під варти від 27 грудня 1996 року заявник стверджував, що в камері, обладнаній вісьмома спальними місцями, перебував 21 в'язень. В аналогічному клопотанні від 8 червня 1999 року він вказав, що в його камері перебували 18 в'язнів (див. пункти 43 і 73 вище).

Суд звертає увагу на визнання Урядом того факту, що, внаслідок загального переповнення слідчого ізолятора, кожним спальним місцем у камері користувалися 2 або 3 в'язнів. Водночас Уряд однозначно не погоджується із заявником у тому, що стосується кількості в'язнів у його камері. За твердженням Уряду, в камері заявника перебували 11 або більше в'язнів протягом усього періоду, що розглядається, а зазвичай кількість в'язнів у ній була 14 осіб. Однак Уряд не надав жодних доказів на підтвердження наведених ним даних. Згідно з твердженням заявника, кількість в'язнів у камері зменшилася до 11 осіб лише в березні–квітні 2000 року.

Суд не вбачає потреби вирішувати суперечність між позицією Уряду та заявника з цього питання. Надана інформація свідчить про те, що протягом усього періоду, що розглядається, на кожного в'язня в камері, де перебував заявник, припадало 0,9–1,9 м? площі. Таким чином, на думку Суду, камера постійно була надзвичайно переповнена. Уже сам цей факт свідчить про порушення статті 3 Конвенції.

Більше того, через надзвичайну переповненість в'язні в камері заявника змушені були спати по черзі таким чином, щоб на кожного в'язня припадали вісім годин сну. Як свідчить клопотання заявника про звільнення з-під варти від 16 червня 1999 року, у той час він користувався одним ліжком разом з двома іншими в'язнями (див. пункт 74 вище). І без того незадовільні умови для сну ще більше погіршувалися через постійно ввімкнене світло в камері та метушню й гамір, спричинені великою кількістю в'язнів. Позбавлення через це сну вочевидь стало тяжким фізичним і психічним тягарем для заявника.

Далі Суд зазначає, що в камері заявника не було належної вентиляції, і це при тому, що в ній перебувало занадто багато в'язнів, яким до того ж дозволялося курити в камері. І хоча заявник мав змогу одну чи дві години проводити поза межами камери на прогулянці, решту доби він перебував у камері з надзвичайно обмеженим особистим простором та без свіжого повітря.

98. Далі Суд зазначає, що камера була переповнена комахами, і під час перебування там заявника не проводилося жодних заходів з їх винищення. Уряд визнав існування проблеми поширення комах у слідчих ізоляторах і послався на Норми МВС 1989 року, за якими передбачалося проведення в закладах тримання під вартою дезінфекційних заходів. Проте немає свідчень того, що такі заходи проводились у камері заявника.

Під час перебування під вартою, зокрема протягом 1996, 1997 та 1999 років, у заявника виникли різноманітні хвороби шкіри та грибкові інфекції, що спричинило необхідність оголошення перерв у судовому розгляді справи. Попри той факт, що заявникові надавалася медична допомога для лікування цих захворювань, їхній рецидив свідчив про те, що не відбулося жодних змін жахливих умов перебування в камері, які сприяли поширенню захворювань.

Із серйозним занепокоєнням Суд звертає увагу також на той факт, що іноді заявник перебував у камері з особами, хворими на сифіліс і туберкульоз, хоча Уряд і наголошував, що проведення профілактичних заходів виключило будь-яку можливість передачі цих хвороб.

99. Окрім переповнення камери та антисанітарних умов, описаних вище, ситуація погіршувалась облаштуванням у камері туалету. Перегородка висотою 1,1 м відокремлювала унітаз, розташований у кутку камери, від умивальника, але не від житлової частини. Вхід до туалету не закритий ширмою. Таким чином, заявник змушений був користуватися туалетом на очах в інших в'язнів і бути присутнім під час того, як вони ним користувалися. На фотографіях, наданих Урядом, зображена брудна напівзруйнована камера з туалетом, що виключало можливість для усамітнення.

Хоч Суд із задоволенням констатує помітні позитивні зміни, які відбулись у слідчому ізоляторі м. Магадана, де була камера заявника (про що свідчить відеофільм, поданий Урядом), але це не може відвернути увагу від абсолютно неприйнятних умов тримання під вартою, які заявник був змушений терпіти впродовж усього періоду, який розглядається.

100. Умови тримання заявника під вартою перевіряв і суд першої інстанції, який розглядав його справу. У квітні й червні 1999 року цей суд призначив медичну експертизу для з'ясування впливу умов ув'язнення на стан психічного і фізичного здоров'я заявника після майже 4 років перебування під вартою та з метою встановлення, чи давав стан його здоров'я брати участь у судовому розгляді і чи не потребував він госпіталізації (див. пункти 71 і 76 вище). І хоча експерти дали заперечну відповідь на обидва запитання, Суд бере до уваги їхні висновки, подані в липні 1999 року, з переліком різноманітних захворювань, на які страждав заявник, а саме: нейроциркуляторна дистонія, астеноневротичний синдром, хронічний гастродуоденіт, інфекційні грибкові захворювання ніг, рук та пахової ділянки, а також мікоз (див. пункт 30 вище).

101. Суд погоджується, що в цій справі відсутні ознаки явно вираженого наміру принизити честь і гідність заявника. Водночас, хоч питання про те, чи було метою поводження принизити честь і гідність потерпілого, і слід брати до уваги, відсутність будь-якої подібної мети не може виключити визнання порушення статті 3 Конвенції (див. згадану вище справу «Пірс проти Греції»). Суд вважає, що умови тримання під вартою, які заявник змушений був терпіти протягом приблизно 4 років і 10 місяців, вочевидь завдали йому значних душевних страждань, принизивши його людську гідність і породивши відчуття безпорадності та приниження.

102. У світлі сказаного вище Суд визнає умови перебування заявника під вартою, зокрема значне перенаселення камери та антисанітарні умови в ній, що мало шкідливий вплив на його здоров'я та благополуччя, в поєднанні з тривалим періодом перебування заявника в цих умовах такими, що становлять поводження, яке принижує гідність.

103. Отже, було допущено порушення статті 3 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5

104. Заявник скаржився на те, що його тривале запобіжне ув'язнення становило порушення пункту 3 статті 5 Конвенції, в якому сказано :

A. Попереднє заперечення Уряду

105. Уряд стверджував, що скарга заявника має бути розглянута із врахуванням застереження Російської Федерації під час ратифікації Конвенції. Він зауважив, що це застереження поширювалось як на період тримання заявника під вартою на стадії попереднього слідства, так і під час розгляду справи в суді. Уряд посилався на текст застереження та на зміст статей Кримінально-процесуального кодексу, зазначених у ньому. Зокрема, статті 11, 89, 92 та 101 Кодексу (див. пункт 89 вище) наділяли суди правом застосовувати запобіжний захід у вигляді взяття під варту на стадії судового розгляду аж до постановлення рішення у справі.

106. Заявник стверджував, що застереження, зроблене Російською Федерацією, не є застосовним у цій справі, оскільки в ньому не йдеться про тривалість запобіжного ув'язнення. Заявник наполягав на тому, що метою застереження було зберегти за прокурором право санкціонувати запобіжний захід у вигляді взяття під варту і, в разі необхідності, подовжувати строки тримання під вартою.

107. Суд зазначає, що застереження зводиться до тимчасового виключення зі сфери дії пункту 3 статті 5 Конвенції деяких норм Кримінально-процесуального кодексу, вказаних у тексті застереження, які стосуються порядку арешту, тримання під вартою та затримання осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину. Ці норми встановлюють умови і порядок застосування запобіжних заходів, включно із взяттям під варту, а також перелік осіб, уповноважених приймати відповідні рішення.

Суд зауважує, що в застереженні міститься посилання на статтю 97 Кримінально-процесуального кодексу, згідно з якою на підставі постанови прокурора особа може перебувати під вартою до 18 місяців на час проведення розслідування у кримінальній справі.

Незважаючи на згадування про строки тримання під вартою на стадії слідства, Суд звертає увагу на те, що предметом застереження є порядок застосування запобіжних заходів у вигляді взяття під варту, тимчасом як предметом скарги заявника є не законність обрання щодо нього запобіжного заходу, а тривалість його застосування.

108. Таким чином, Суд вважає, що це застереження не є застосовним у цій справі.

B. Суть скарги

1. Період, який має братися до уваги

109. Під час розгляду справи не оскаржувалося, що період, який береться до уваги, розпочався 29 червня 1995 року, коли заявника було взято під варту.

Що стосується завершення цього періоду, то, на думку заявника, відповідною датою є 31 березня 2000 року, коли Магаданський міський суд постановив своє друге рішення у справі. Уряд стверджував, що цей період закінчився 3 серпня 1999 року, коли було постановлено перше рішення міського суду. Уряд також наполягав на тому, щоб вивчення Судом тривалості запобіжного ув'язнення заявника обмежувалося періодом, що розпочався 5 травня 1998 року, коли Конвенція набрала чинності щодо Російської Федерації, і завершився 3 серпня 1999 року.

110. Насамперед Суд нагадує, що при встановленні тривалості запобіжного ув'язнення, відповідно до пункту 3 статті 5 Конвенції, початком періоду, який береться до уваги, є день взяття обвинуваченого під варту, а завершенням – день винесення вироку, навіть якщо таке рішення приймає суд першої інстанції (див., серед інших джерел, рішення у справі «Вемгофф проти Німеччини» (Wemhoff v . Germany ) від 27 червня 1968 року, серія A, № 7, с. 23, п. 9, та згадану вище справу «Лабіта проти Італії», п. 147). Таким чином, у цій справі запобіжне ув'язнення заявника розпочалося 29 червня 1995 року, коли його було заарештовано, а закінчилося 3 серпня 1999 року, коли Магаданський міський суд його засудив і виніс вирок. Подальше тримання під вартою, яке тривало і після вказаної дати у зв'язку з розглядом обвинувачень, не врахованих під час винесення вироку, не впливає на той факт, що з 3 серпня 1999 року заявник відбував покарання за вироком компетентного суду у значенні пункту 1(а) статті 5 Конвенції.

Таким чином, загальний строк перебування заявника в запобіжному ув'язненні становить чотири роки, один місяць і чотири дні.

111. Оскільки період до 5 травня 1998 року не підпадає під юрисдикцію Суду за критерієм ratione temporis , Суд може взяти до уваги лише період в один рік, два місяці і двадцять дев'ять днів, який тривав між зазначеною датою та датою постановлення Магаданським міським судом рішення від 3 серпня 1999 року. Проте Суд має врахувати той факт, що станом на 5 травня 1998 року заявник, якого було взято під варту 29 червня 1995 року, вже перебував під вартою два роки, десять місяців і шість днів (див., наприклад, mutatis mutandis , рішення у справі «Мансур проти Туреччини» (Mansur v . Turkey ) від 8 червня 1995 року, серія A, № 319- B, с. 49, п. 51).

2. Розумність тривалості тримання під вартою

a) Подання сторін

112. Заявник стверджував, що не було необхідності брати його під варту і тримати в запобіжному ув'язненні протягом тривалого часу, оскільки доказів того, що він намагається перешкодити встановленню істини у справі, не існувало. Арґументи, наведені органами влади для обґрунтування тримання його під вартою, не були відповідними або достатніми.

Заявник також вважав, що його справа не вирізнялась особливою складністю, як підтвердив Магаданський обласний суд 15 березня 1999 року. З дев ' яти томів його справи три складаються з його скарг на адресу різних інстанцій. Під час розслідування було допитано 29 свідків, у справі брали участь двоє цивільних позивачів.

Насамкінець заявник стверджував, що розгляд його справи відбувався без належної ретельності з боку органів влади. Такий тривалий строк його перебування під вартою був зумовлений низькою якістю слідства, необґрунтованими спробами слідчих органів збільшити кількість пунктів в обвинувальному висновку й відсутністю належного контролю за слідством з боку наглядових інстанцій. У зв'язку з цим заявник посилається на висновки Магаданського міського суду від 3 серпня 1999 року (див. пункт 80 вище).

113. Уряд стверджував, що заявника було заарештовано на тій підставі, що він перешкоджав встановленню істини в кримінальній справі. Уряд вважає строк запобіжного ув'язнення заявника розумним, з огляду на складність справи, значний обсяг матеріалів у ній (9 томів) та велику кількість свідків і потерпілих, що брали участь у розгляді.

b) Оцінка Суду

114. Суд нагадує, що оцінка розумності строку тримання під вартою не може бути абстрактною. Вона має робитися в кожній окремій справі із врахуванням її специфічних обставин. Тривале тримання під вартою може бути виправдане в кожному окремому випадку лише за наявності конкретних ознак існуючої необхідності захисту інтересів суспільства, яка – незважаючи на презумпцію невинуватості – переважає принцип поваги до особистої свободи, встановлений статтею 5 Конвенції (див., серед інших джерел, згадану вище справу «Кудла проти Польщі», п. 110).

Обов'язок забезпечити, щоб у конкретній справі строк запобіжного ув'язнення не перевищував розумних меж, насамперед покладається на національні судові органи. Для виконання цього обов'язку судові органи повинні, керуючись принципом презумпції невинуватості, вивчити всі арґументи «за» і «проти» необхідності захисту інтересів суспільства, яка б виправдовувала відступ від вимог статті 5; такі арґументи мають бути викладені в рішеннях, що їх судові органи ухвалюють з приводу клопотань про звільнення. Значною мірою саме на підставі обґрунтувань, викладених у цих рішеннях, та будь-яких документально підтверджених фактів, які заявник наводить у своїх скаргах, Суд покликаний прийняти рішення, чи було допущено порушення пункту 3 статті 5 (див., наприклад, згадану вище справу «Лабіта проти Італії», п. 152).

Наявність обґрунтованої підозри в тому, що заарештована особа вчинила правопорушення, є умовою sine qua non для законності тривалого тримання під вартою, але з часом наявність такої підозри перестає бути достатньою. Тому Суд повинен встановити, чи існували інші підстави для позбавлення свободи, що їх висували судові органи. У випадку, коли такі підстави є «відповідними» і «достатніми», Суд має також переконатися, що національні органи влади виявили «належну ретельність» під час розгляду справи. Складність і особливості конкретного розслідування є факторами, які мають братися до уваги в цьому відношенні (див., наприклад, рішення у справі «Скотт проти Іспанії» (Scott v . Spain ) від 18 грудня 1996 року, Reports 1996? VI, с. 2399–2400, п. 74, та рішення у справі «І.А. проти Франції» (I . A . v . France ) від 23 вересня 1998 року, Reports 1998- VII, с. 2978, п. 102).

115. У період, на який поширюється юрисдикція Суду за критерієм ratione temporis , Магаданський міський суд мотивував відхилення клопотання заявника про звільнення тяжкістю пред'явлених йому обвинувачень і ризиком того, що в разі звільнення з-під варти він перешкоджатиме встановленню істини (див. пункт 69 вище). Суд зауважує, що аналогічні обґрунтування використовувалися міським судом і раніше – 27 грудня 1996 року і 8 серпня 1997 року – для виправдання подовження строку тримання заявника під вартою (див. пункти 43 і 46 вище).

Далі Суд зазначає, що основною причиною ухвалення 29 червня 1995 року рішення про поміщення заявника під варту стало твердження про те, що він перешкоджав проведенню розслідування, відмовляючись надати певні банківські документи, необхідні слідству, здійснював тиск на свідків і, як стверджується, займався фальсифікацією доказів. У рішенні також відзначалася тяжкість пред'явлених йому обвинувачень.

116. Суд нагадує, що існування обґрунтованої підозри у вчиненні особою тяжкого правопорушення хоч і є важливим фактором, не може бути єдиною підставою для виправдання тривалого періоду запобіжного ув'язнення (див., наприклад, згадане вище рішення у справі «Скотт проти Іспанії», с. 2401, п. 78). Що стосується іншої підстави для подовження строку тримання заявника під вартою, яку навів Магаданський міський суд, а саме – ризику того, що він перешкоджатиме розслідуванню справи, Суд звертає увагу на те, що, на відміну від постанови слідчого від 29 червня 1995 року, міський суд не вказав у своєму рішенні жодних фактичних обставин, які б підтвердили його висновки, тимчасом як ці обставини залишалися незмінними і в 1996, і в 1997 і в 1999 роках. У постановах цього суду немає жодних вказівок на будь-які фактори, які могли б продемонструвати обґрунтованість побоювань стосовно можливих дій заявника в період, що розглядається.

117. Суд погоджується з тим арґументом, що ризик перешкоджання розслідуванню разом з підозрою у вчиненні заявником правопорушення, в якому його обвинувачують, могли на початковому етапі бути достатньою підставою для поміщення заявника під варту. Однак при подальшому розслідуванні й зібранні нових доказів у справі такі підстави неминуче втрачали своє значення.

118. Підсумовуючи викладене вище, Суд визнає, що підстави, якими керувалися органи влади для виправдання тримання заявника під вартою, що на початковому етапі були відповідними та достатніми, із плином часу втратили ці свої характеристики.

119. Щодо тривалості розслідування кримінальної справи, Суд звертає увагу на висновки національних судів про те, що справа не була особливо складною, і про низьку якість попереднього слідства, яка, у свою чергу, спричинила затримку в судовому розгляді (див. пункти 69 і 80 вище). Суд не бачить підстав не погодитися з цими висновками. Він також погоджується з думкою національних судів, що слідчі робили необґрунтовані спроби збільшити кількість пунктів в обвинувальному висновку (див. пункт 80 вище); ця обставина підтверджується тим фактом, що лише один пункт обвинувачення з дев'яти був підтриманий рішенням Магаданського міського суду від 3 серпня 1999 року.

120. Щодо подальшого судового розгляду, Суд вказує на значні затримки в розгляді справи Магаданським міським судом. Слухання, яке розпочалося 11 листопада 1996 року, було відкладене до 7 травня 1997 року через усунення з посади голови суду. Розгляд не поновлювався до 15 квітня 1999 року, хоча певні процесуальні дії були проведені в липні–серпні 1997 року (призначення нового судді і призначення дати слухання), у травні й липні 1998 року (направлення справи до іншого суду), в листопаді 1998 року (призначення дати слухання), а також у січні й березні 1998 року (рішення про необхідність проведення додаткового розслідування).

Попри той факт, що судове слухання, призначене на 8 серпня 1997 року, довелося відкласти через неявку адвоката заявника і що заявник заперечував проти направлення справи на розгляд до іншого суду (крок, покликаний прискорити розгляд справи), Суд не вважає, що своїми діями заявник суттєво сприяв затягуванню судового розгляду в період між двома слуханнями, коли жодного просування у справі не було.

Таким чином, очевидний факт, що затягування розгляду справи не можна виправдати ані складністю справи, ані поведінкою заявника. Враховуючи особливості розслідування і тривалі затримки в судовому розгляді, Суд вважає, що органи влади в цій справі не діяли з належною швидкістю.

121. На підставі викладеного вище Суд доходить висновку, що період запобіжного ув'язнення заявника перевищує «розумний строк». Отже, було допущено порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

122. Заявник скаржився, що обґрунтованість висунутих проти нього кримінальних обвинувачень не була встановлена упродовж розумного строку, як того вимагає пункт 1 статті 6, у відповідній частині якого сказано :

A. Період, який має братися до уваги

123. Заявник стверджував, що період, який має братися до уваги, розпочався 8 лютого 1995 року, коли проти нього було порушено кримінальну справу, а завершився 31 березня 2000 року, коли Магаданський міський суд постановив друге рішення в його справі.

Уряд наполягав на тому, що цей період тривав з дня направлення справи заявника на розгляд до Магаданського міського суду 6 лютого 1996 року до дня постановлення цим судом першого рішення 3 серпня 1999 року.

124. Суд нагадує, що період, який має братися до уваги при встановленні тривалості провадження, розпочинається з дня, коли особі пред'явлено «обвинувачення» в автономному і фактичному значенні цього терміна (див., серед інших джерел, рішення у справах «Корильяно проти Італії» (Corigliano v . Italy ) від 10 грудня 1982 року, серія A, № 57, с. 13, п. 34, та «Імбріекія проти Швейцарії» (Imbrioscia v . Switzerland ) від 24 листопада 1993 року, серія A, № 275, с. 13, п. 36). Завершується цей період встановленням обґрунтованості обвинувачення або припиненням провадження.

Таким чином, період, який має братися до уваги в цій справі, розпочався 8 лютого 1995 року, коли заявник став підозрюваним у справі про незаконне привласнення коштів. Стосовно завершення цього періоду, Суд зауважує, що після ухвалення 29 вересня 1999 року рішення про зняття обвинувачень, які не були включені до вироку міського суду від 3 серпня 1999 року, 30 вересня 1999 року заявникові було пред'явлено нове обвинувачення на основі тих самих фактів. Суд зазначає, що нове обвинувачення було частиною початкової кримінальної справи № 48529, яку було порушено 8 вересня 1995 року. З огляду на ці обставини, а також враховуючи часові межі пред'явлення нового обвинувачення, Суд доходить висновку, що днем завершення періоду, який має братися до уваги, є 31 березня 2000 року, коли міський суд постановив своє остаточне рішення.

Таким чином, період, який береться до уваги, тобто з 8 лютого 1995 року до 31 березня 2000 року, тривав 5 років, 1 місяць і 23 дні і включав лише провадження в суді першої інстанції, незважаючи на значну кількість додаткових процедур. І хоча юрисдикція Суду за критерієм ratione temporis поширюється лише на період після 5 травня 1998 року, тобто дня набрання чинності Конвенцією щодо Російської Федерації, Суд має право взяти до уваги стан проваджень на цей момент (див., серед інших джерел, mutatis mutandis , рішення у справі «Ягчі і Сарґін проти Туреччини» (Ya g ci and Sargin v . Turkey ) від 8 червня 1995 року, серія A, № 319- A, с. 16, п. 40).

B. Розумність тривалості проваджень

125. Суд нагадує, що розумність тривалості проваджень має розглядатися у світлі конкретних обставин справи із врахуванням критеріїв, встановлених прецедентною практикою Суду. Зокрема, слід враховувати складність справи, поведінку заявника та компетентних органів. В останньому випадку варто також узяти до уваги те, яке значення ця справа має для заявника (див., серед інших джерел, згадану вище справу «Кудла проти Польщі», п. 124).

1. Подання сторін

126. Щодо складності справи, заявник посилається на висновок Магаданського обласного суду від 15 березня 1999 року про те, що ця справа не є особливо складною і тривалі затримки в її розгляді необґрунтовані.

Стосовно його власної поведінки, заявник стверджував, що всі подані ним скарги мали на меті прискорити розгляд справи. Крім того, положення статті 6 Конвенції не вимагає від нього активного сприяння судовим органам, а його спроби використати засоби правового захисту не можуть ставитися йому за вину.

Що стосується поведінки органів влади, заявник вказував на низьку якість попереднього слідства та недоліки, які мали місце на стадії розслідування, що було встановлено Магаданським міським судом 3 серпня 1999 року. Крім того, міський суд і сам порушив норми національного процесуального законодавства, не забезпечивши строки початку судового розгляду, встановлені статтями 223-1 і 239 Кримінально-процесуального кодексу. Заявник зазначає, що під час слухання суд допитав лише дев'ятьох свідків. Він також посилався на факт усунення з посади судді, який розглядав його справу, що не мало жодного стосунку до заявника, і на факт направлення його справи до Хасинського районного суду, що не сприяло прискоренню провадження.

127. Уряд визнав: вивчення справи заявника відбувалося протягом тривалого періоду, але заявив, що він не був нерозумним. Уряд наполягав, що такий тривалий розгляд справи заявника був спричинений особливою складністю та обсягом справи, а також необхідністю проведення повного і всебічного розслідування.

Окрім того, заявник сам сприяв довшій тривалості проваджень, подаючи численні скарги, включно з повторними зверненнями з клопотаннями, які раніше були відхилені. У цьому зв'язку Уряд посилається на висновки Магаданського міського суду від 15 липня 1999 року та 22 липня 1999 року про те, що численні прохання заявника, з якими він звертався під час судового розгляду, мали на меті зумисне затягування проваджень. Клопотання заявника про направлення його справи до іншого суду в період між слуханнями також затягували судовий розгляд. Уряд зазначав, що 30% матеріалів справи – це скарги та клопотання заявника.

Уряд також зауважував, що строк запобіжного ув'язнення заявника був зарахований до строку відбування ним покарання. Тому тривалість запобіжного ув'язнення заявника жодним чином не вплинула та загальний строк його перебування під вартою.

Нарешті, Уряд наголосив, що органи влади виявили гуманність стосовно заявника, оголосивши амністію, завдяки чому його було звільнено з-під варти до завершення строку покарання, незважаючи навіть на той факт, що він не відшкодував збитків, яких завдав банку і його численним клієнтам.

2. Оцінка Суду

a) Складність справи

128. Суд зазначає, що провадження, у яких заявник виступав єдиним обвинуваченим, були пов'язані з фінансовими правопорушеннями; його справа містила значну кількість доказів, окрім того, існувала потреба допитати ряд свідків. Однак Суд звертає увагу на той факт, що з 7 травня 1997 року, коли слухання було відкладене, і до 15 квітня 1999 року, коли його було поновлено, жодних слідчих дій не проводилося.

Суд погоджується з висновком національного суду про те, що справа не була настільки складною, щоб цим можна було виправдати затримки в розгляді (див. пункт 69 вище).

Таким чином, тривалість проваджень у справі не можна виправдати складністю справи або потребами попереднього слідства.

b) Поведінка заявника

судовим органам (див., наприклад, рішення у справі «Доббертен проти Франції» (Dobbertin v . France ) від 25 лютого 1993 року, серія A, № 256- D, с. 117, п. 43).

Суд зазначає, що клопотання заявника, з якими він звернувся під час слухання 15 квітня 1999 року, національний суд визнав такими, що спрямовані на перешкоджання розгляду справи. Проте немає жодних свідчень того, що поведінка заявника в інші періоди слухань, а саме – з 11 листопада 1996 року до 7 травня 1997 року та з 20 грудня 1999 року до 31 березня 2000 року, також сприяла затягуванню розгляду.

Що стосується клопотань, поданих заявником у період між слуханнями, Суд зауважує, що вони головним чином стосувалися питання затягування судом першої інстанції розгляду його справи. Суд не вважає, що ці клопотання спричинилися до уповільнення розгляду справи, особливо з огляду на ту обставину, що жодних дій з приводу цих клопотань вжито не було. Немає сумніву, що справа заявника була передана до іншого суду з метою прискорення розгляду, проте не можна критикувати заявника за те, що він заперечував проти такого передання, особливо враховуючи той факт, що в кінцевому результаті вона не сприяла жодному просуванню в розгляді його справи.

Суд також відзначає, що лише одного разу, 8 серпня 1997 року, слухання довелося відкласти через неявку адвоката заявника.

130. Суд вважає, що хоча заявник і несе відповідальність за певні затримки в розгляді справи, його поведінка суттєво не спричинилася до затягування проваджень.

(c) Поведінка національних органів влади

131. Як уже згадувалося вище, в розгляді справи мали місце значні затримки, які не можна виправдати ані складністю справи, ані поведінкою заявника. Зокрема, протягом майже двох років перебування справи на розгляді в суді першої інстанції, а саме – з 7 травня 1997 року до 15 квітня 1999 року, не проводилося майже жодних дій.

132. Суд відзначає той факт, що протягом усього періоду розгляду справи заявник перебував під вартою і вимагав від судів, які розглядали його справу, докласти всіх зусиль для швидкого здійснення правосуддя.

133. Суд також констатує, що після винесення вироку Магаданським міським судом 3 серпня 1999 року та рішення від 29 вересня 1999 року про зняття решти обвинувачень органи влади пред'явили заявникові нові обвинувачення на основі тих самих фактів, таким чином іще більше затягуючи провадження, які на той момент тривали в суді першої інстанції вже понад чотири з половиною роки.

134. Суд вважає, що органи влади не виконали свого обов'язку виявляти належну ретельність під час розгляду справи, особливо після набрання чинності Конвенцією 5 травня 1998 року.

3. Висновок

135. Враховуючи зазначене вище, Суд вважає, що тривалість проваджень у справі не відповідає вимозі «розумного строку». Отже, було допущено порушення пункту 1 статті 6.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

136. Стаття 41 Конвенції передбачає :

A. Матеріальна шкода

137. Заявник вимагав відшкодування збитків за такими позиціями :

138. Уряд заперечував проти цієї вимоги.

139. Суд нагадує, що він присуджує грошову компенсацію, згідно зі статтею 41, лише коли повністю доведено, що заявлені втрати та шкода справді є наслідком встановленого ним порушення.

Стосовно вимоги в пункті (1), Суд зазначає, що заявника було засуджено, а період його запобіжного ув'язнення було повністю зараховано до строку покарання. Таким чином, Суд вважає, що ця вимога не підлягає задоволенню.

Що стосується решти вимог, то, на думку Суду, не було встановлено прямого причинного зв'язку між стверджуваною шкодою та порушенням Конвенції, яке встановив Суд.

З огляду на це, Суд відхиляє вимоги заявника щодо компенсації матеріальної шкоди.

B. Моральна шкода

140. Заявник вимагав 9 636 000 французьких франків як компенсацію за моральну шкоду.

141. Уряд наполягав, що вимога заявника є надмірною і що визнання порушення саме по собі становить достатню справедливу сатисфакцію.

142. Суд вважає, що тривалість запобіжного ув'язнення заявника в подібних умовах, так само як і тривалість розгляду кримінальної справи, вочевидь викликали в нього почуття відчаю, невпевненості та тривоги, які не можуть бути компенсовані лише визнанням порушення.

143. Керуючись принципом справедливості, Суд присуджує заявникові загальну суму 5000 євро як компенсацію за моральну шкоду.

C. Судові витрати

144. Заявник стверджував, що його витрати на оплату послуг адвоката під час проваджень в національних судах становили приблизно 40 000 доларів США.

145. Уряд вважав цю вимогу необґрунтованою та надмірною, беручи до уваги тогочасні розміри гонорарів адвокатів у віддаленій Магаданській області. Уряд також піддав сумніву достовірність деяких документів, поданих заявником. Він також стверджував, що витрати, яких зазнав заявник під час проваджень на національному рівні, не підлягають відшкодуванню, оскільки заявника було визнано винним і засуджено до ув'язнення.

146. Суд нагадує: щоб включити суми судових витрат у компенсацію, яка присуджується на підставі статті 41, має бути доведено, що ці витрати були фактичними й необхідними, мали місце з метою запобігання встановленому порушенню Конвенції або відшкодування його наслідків і здійснювалися в розумних межах (див., наприклад, справу «Нільсен і Йонсон проти Норвегії» (Nielsen and Johnson v . Norway ) [ GC ], № 23118/93, п. 43, ECHR 1999- VIII). Матеріали, подані заявником, свідчать, що його судові витрати були пов'язані з намаганнями домогтися звільнення під заставу. Проте заявник надав документи, які лише частково підтверджують суму, яку він вимагає. Витрати, яких він зазнав, не були пов'язані виключно з порушенням статті 3, пункту 3 статті 5 та пункту 1 статті 6 Конвенції.

Керуючись принципом справедливості, Суд вважає за доцільне присудити заявникові 3000 євро як компенсацію за судові витрати.

D. Відсотки в разі несвоєчасної сплати

147. Суд вважає, що в разі несвоєчасної сплати мають бути нараховані відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє, що було допущено порушення статті 3 Конвенції.

2. Постановляє, що було допущено порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

3. Постановляє, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

4. Постановляє

5. Відхиляє решту вимог заявника про справедливу сатисфакцію.

Учинено англійською мовою і повідомлено у письмовій формі 15 липня 2002 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Реґламенту Суду, до цього рішення додано окрему думку п. Ковлера, яка збігається з позицією більшості.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ КОВЛЕРА, ЯКА ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Загалом я поділяю думку моїх колеґ, висловлену з приводу цієї справи. Але при цьому, враховуючи правову значущість рішення Суду, я вважаю за необхідне навести деякі зауваження.

1. Застереження, зроблене Росією щодо пунктів 3 і 4 статті 5 Конвенції, торкається застосування певних норм Кримінально-процесуального кодексу РРФСР від 27 жовтня 1960 року (КПК) з подальшими змінами щодо процедури запобіжного ув'язнення. Це застереження також поширюється на статтю 97 КПК «Строки тримання під вартою», згадану в застереженні поряд з іншими нормами КПК. З огляду на цю обставину, мені важко знайти пояснення висновку Суду, який наведено в пункті 108 цього рішення, згідно з яким застереження не поширюється на певну частину запобіжного ув'язнення заявника.

На мою думку, було б доцільніше, якби Суд постановив, що застереження поширюється принаймні на період тримання заявника під вартою під час проведення попереднього розслідування. Проте необхідно мати на увазі, що розширювальне тлумачення тексту застереження в тій частині, що стосується статті 97 КПК, могло б створити підстави для певних висновків про те, що подовження строків тримання під вартою в обсязі, більшому за строки, встановлені частинами 4–7, є законним у випадках: коли обвинувачена особа та її адвокат не можуть ознайомитися з матеріалами справи до завершення граничного строку тримання під вартою, коли обвинувачена особа та її адвокат звертаються з клопотанням про направлення справи на додаткове розслідування або коли суд направляє справу на додаткове розслідування після завершення строку тримання під вартою.

Таким чином, застереження, зроблене Росією щодо пунктів 3 і 4 статті 5 Конвенції, застосовується не лише до процедури взяття під варту (яка, до речі, змінюється докорінно з 1 липня 2002 року, коли набирають чинності відповідні норми КПК), а й до інших періодів запобіжного ув'язнення. У цьому зв'язку необхідно визначити, чи містить термін «запобіжне ув'язнення» період тримання під вартою після передання справи до суду.

2. Російське кримінально-процесуальне законодавство розрізняє дві категорії запобіжного ув'язнення: тримання під вартою на час проведення попереднього розслідування («за слідством») і тримання під вартою на час розгляду справи в суді («за судом»). Ця відмінність знайшла своє відображення у Федеральному законі від 13 червня 2001 року, який обмежив строки розгляду кримінальної справи шістьма місяцями. Однак у пункті 110 свого рішення Суд, посилаючись на норми свого прецедентного права, дійшов висновку, що до запобіжного ув'язнення входить весь період з дня поміщення особи під варту і до дня винесення судом вироку. Зрештою, для затриманого, який перебуває в переповненій камері, немає великої різниці в тому, чи вважається його ув'язнення таким, що належить до періоду попереднього розслідування, чи до періоду судового розгляду, та чи мало воно місце до набрання чинності Конвенцією щодо держави-відповідача або після. Ця відмінність, проте, може бути важливою для Суду, якщо він визнає за державою свободу самостійної оцінки в питаннях визначення розумності строків тримання під вартою.

Заявник перебував у запобіжному ув'язненні на час попереднього розслідування з 29 червня 1995 року (коли його було взято під варту) до 19 червня 1996 року (коли обласна прокуратура направила справу до Магаданського міського суду), тобто одинадцять місяців і двадцять два дні, що є меншим за граничний строк у вісімнадцять місяців, встановлений пунктом 2 статті 97 КПК і після завершення якого обвинувачений підлягає негайному звільненню (пункт 3 статті 97 КПК). Цей проміжок часу не може бути поставлений на карб державі-відповідачеві, оскільки він передував моменту набрання чинності Конвенцією щодо Росії (несумісно з критерієм ratione temporis ).

Запобіжне ув'язнення заявника на час судового розгляду тривало до 3 серпня 1999 року, коли Магаданський міський суд постановив своє перше рішення, тобто три роки, один місяць і двадцять один день (як встановлено Судом вище в пункті 110 його рішення). Не варто забувати про те, що затримки з винесенням вироку і, як наслідок, тривале перебування заявника під вартою були частково спричинені клопотаннями заявника про відвід суддів та про передання справи на розгляд до іншого суду, а також заміною адвокатів та їхньою неявкою в суд, з чим Суд частково погоджується в пункті 130 свого рішення. Ці затримки загалом становлять один рік і три місяці. Це, звичайно, не виправдовує процесуальну тяганину з боку самих судів, але безумовно створює іншу картину запобіжного ув'язнення заявника на час судового розгляду.

Нарешті, направлення справи на додаткове розслідування і постановлення Магаданським міським судом 31 березня 2000 року другого вироку у справі подовжили строк тримання під вартою ще на сім місяців, відповідно до пункту 7 статті 97 КПК.

Таким чином, заявник провів під вартою п'ять років, один місяць і двадцять три дні, з яких чотири роки, дев'ять місяців і два дні – у слідчому ізоляторі № 1 м. Магадана. Це не може вважатися розумним строком тримання під вартою в цілях пункту 3 статті 5 Конвенції, незважаючи на обставини, викладені мною вище. Згідно з пунктом 8 статті 97 КПК, заявник кілька разів звертався до суду з проханням про судову перевірку законності й обґрунтованості тримання його під вартою. Тим самим він вичерпав усі доступні йому в цих цілях національні засоби правового захисту.

3. Що стосується питань, які постають на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції (справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку), то Суд, на мою думку, на жаль, знехтував тим фактом, що заявник не використав своє право на оскарження вироку від 3 серпня 1999 року, тим самим залишаючи питання про вичерпання національних засобів правового захисту відкритим. Щоправда, арґументи заявника підкріплюються тим фактом, що цей вирок не став остаточним, беручи до уваги додаткове розслідування та новий вирок, винесений 31 березня 2000 року.

4. На підставі наведених вище міркувань я вважаю за доцільне погодитися з думкою моїх колеґ стосовно порушення статті 3, пункту 3 статті 5 та пункту 1 статті 6 Конвенції, але думаю, що розмір компенсації, зазначений у пункті 143 рішення, варто було б визначити окремо для кожного встановленого порушення.

до змісту