ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
СПРАВИ ЄРОПЕЙСЬКОГО СУДУ
№ 23807/94

Еркало проти Нідерландів

У справі «Еркало проти Нідерландів» 1
Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою – згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) та відповідними положеннями Реґламенту Суду «B»2, – до складу якої увійшли судді:

п. Р. Бернхардт (R. Bernhardt), голова
п. І. Фойгель (I. Foighel)
п. Р. Пекканен (R. Pekkanen)
п. А. Н. Лоїзу (A. N. Loizou)
п. М. А. Лопес-Роча   (M.A. Lopes Rocha)
п. Б. Репік (B. Repik)
п. П. Ямбрек (P. Jambrek)
п. Е. Левіц (E. Levits)
п. П. ван Дейк (P. van Dijk),

а також п. Г. Пецольд (H. Petzold), Секретар Суду, і п. П. Дж. Махоуні (P. J. Mahoney), заступник Секретаря,

після нарад за зачиненими дверима 19 травня та 27 липня 1998 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 22 вересня 1997 року, в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 23807/94) проти Королівства Нідерланди, поданою до Комісії на підставі статті 25 громадянином Ефіопії п. Давітом Шуґуте Еркало (Dawit Shugute Erkalo ) 12 жовтня 1993 року.

Метою запиту Комісії було отримати рішення стосовно того, чи свідчать факти у справі про порушення державою-відповідачем її зобов'язань за пунктами 1 і 4 статті 5 та за статтею 13 Конвенції.

2. У відповідь на запит, зроблений згідно з пунктом 3(d) правила 35 Реґламенту Суду « B », заявник п.значив представляти його (правило 31) адвоката п. Ф. Сварта (F . Swart ), члена Нідерландської колеґії адвокатів. Заявник, який виступав під ініціалами D . S . E ., пізніше погодився розкрити своє ім'я.

3. До складу палати увійшли за посадою п. П. ван Дейк, суддя, обраний від Нідерландів (стаття 43 Конвенції), та п. Р. Рюссдаль (R . Ryssdal ), Голова Суду (пункт 4 (b) правила 21). 25   вересня 1997 року Голова Суду в присутності Секретаря визначив жеребкуванням імена інших семи суддів, а саме: І. Фойгеля, Р. Пекканена, А. Н. Лоїзу, М. А. Лопеса-Рочі, Б. Репіка, П. Ямбрека та Е. Левіца (стаття 43 (наприкінці) Конвенції та пункт 5 правила 21). Пізніше п. Р. Бернхардт заступив на посаді голови палати п. Рюссдаля, який не зміг брати участь у подальшому розгляді справи (пункти 4 (b) і 6 правила 21).

4. Пан Рюссдаль – як голова палати на той час (пункт 6 правила 21) – провів через Секретаря консультації з уповноваженою особою Уряду Нідерландів (Уряд) п. А. фон Гебелем (A . von Hebel ), адвокатом заявника та представником Комісії п. Г. Данеліусом (H . Danelius ) щодо організації провадження (пункт 1 правила 39 і правило 40). Згідно з виданим після цього розпорядженням, Секретар отримав 5 березня 1998 року меморандуми Уряду і заявника.

5. 16 лютого 1998 року, взявши до відома зауваження заявника, Уряду та представника Комісії, палата ухвалила обійтися без усного розгляду справи, переконавшись, що умову для відступу від її звичайної процедури задоволено (правила 27 і 40). Листом від 19 лютого 1998 року представника заявника та уповноважену особу Уряду було повідомлено про їхнє право подати додаткові зауваження до своїх меморандумів. Уряд подав їх 17 березня 1998 року .

6. 15 квітня 1998 року Уряд, на запит Голови Суду, подав додаткову інформацію щодо фактів, викладених у його меморандумі.

7. 24 квітня 1998 року Секретар Комісії повідомив, що представник Комісії не має коментарів щодо меморандумів та зауважень.

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

8. Заявник – громадянин Ефіопії, 1 970 року народження.

9. 21 червня 1990 Ґронінґенський (Groningen ) реґіональний суд (arrondissementsrechtbank ) засудив заявника за двома пунктами обвинувачення в неумисному вбивстві: він увірвався до помешкання двох жінок похилого віку і задушив їх, причому обидва епізоди мали місце протягом трьох днів.

10. Заявника було засуджено до п'яти років ув'язнення (з вирахуванням періоду, проведеного в запобіжному ув'язненні) з госпіталізацією на розсуд уряду (terbeschikkingstelling ) до психіатричної установи. Період госпіталізації в такій установі зазвичай починається не раніше дня, коли особа набуває право на дострокове звільнення з ув'язнення, – у цій справі це 16 лютого 1993 року. Проте лікування заявника, з огляду на розлад його психічного здоров'я, органи влади вирішили розпочати ще до настання цієї дати (стаття 13 Кримінального кодексу – Wetboek van Strafrecht – і стаття 120 Пенітенціарних правил – Gevangenismaatregel – див. пункт 20 нижче). Отже, заявника госпіталізували на розсуд уряду до психіатричної установи на дворічний строк, починаючи з 3 липня 1991 року (див. пункт 21 нижче).

11. Відповідно до пункту 1 статті 509o Кримінально-процесуального кодексу (Wetboek van Strafvordering , далі – КПК), прокурор повинен внести подання про подовження строку госпіталізації не пізніше як за один місяць до спливу попереднього періоду госпіталізації (див. пункт 23 нижче). Таким чином, останній день, коли прокурор міг внести таке подання в цій справі, був 3 червня 1993 року. 11 травня 1993 року міністр юстиції надіслав листа прокуророві, який 4 травня 1993 року отримав рекомендації психіатричної установи, де заявник перебував на лікуванні, щодо подовження строку його госпіталізації (див. пункт 23 нижче).

12. 17 травня 1993 року прокурор підготував подання про подовження ще на один рік строку госпіталізації заявника і того ж дня повідомив його про це листом (див. пункт 23 нижче), який вручили йому особисто 19 травня 1993 року. Заявника було також поінформовано про те, що під час розгляду подання в суді його може представляти адвокат. Проте підготовлене прокурором подання канцелярія Ґронінґенського реґіонального суду отримала невчасно, оскільки його, ймовірно помилково, відправили до судового архіву.

13. Приблизно за три з половиною місяці після отримання листа від прокурора заявник звернув увагу персоналу психіатричної установи на той факт, що він не отримав ніякої додаткової інформації щодо подовження строку тримання його в цій установі. 7 вересня 1993 року подання прокурора розшукали в судовому архіві і 8 вересня 1993 року зареєстрували в канцелярії суду. 10 вересня 1993 року психіатрична установа подала дані результатів додаткових спостережень у зв'язку з його рекомендаціями про подовження строку госпіталізації заявника.

14. Під час розгляду питання про подовження строку його госпіталізації заявник зажадав від реґіонального суду визнати подання прокурора неприйнятним через порушення як пункту 1 статті 509o КПК, так і статті 5 Європейської конвенції з прав людини. Прокуратура подала письмове пояснення причин, з яких подання було зроблено невчасно, стверджуючи, що вони не можуть бути підставою для відхилення подання.

15. Реґіональний суд, розглянувши заяву 15 вересня 1993 року, своїм рішенням від 23 вересня 1993 року відхилив заперечення заявника й подовжив строк його госпіталізації на розсуд уряду ще на один рік. Відповідно до статті 509v КПК (див. пункт 27 нижче), таке рішення оскарженню не підлягало, оскільки стосувалося першого подовження строку, яке не перевищує одного року.

16. У своєму рішенні реґіональний суд заявив:

«3. Зі змісту відповідних документів випливає, що подання про подовження строку госпіталізації на розсуд уряду мало бути внесене не пізніше 3 червня 1993 року. Згідно з печаткою, що підтверджує отримання, подання зареєстрували в канцелярії суду не раніше 8 вересня 1993 року.

4. Кримінально-процесуальний кодекс не передбачає жодних наслідків недотримання строків, установлених у пункті 1 статті 509o. Однак, з огляду на формулювання відповідного положення та його законодавчу еволюцію, суд вважає, що недотримання цього строку повинно, в принципі, мати своїм наслідком визнання подання прокуратури неприйнятним, оскільки порушення зазначеної процесуальної норми несумісне з належним відправленням правосуддя.

5. Однак у деяких випадках можуть існувати особливі обставини, які виправдовують відступ від цього принципу. На думку суду, в цій справі такі особливі обставини є.

6. Згадане положення має конкретне процесуальне значення й ставить за мету забезпечити судді можливість періодично переглядати необхідність подовження судового заходу. Опосередковано це положення захищає інтереси особи, госпіталізованої на розсуд уряду, оскільки ґарантує, що її вчасно повідомлятимуть, чи передбачається внесення такого подання. У цій справі шкоди інтересам госпіталізованого завдано не було, оскільки 19 травня 1993 року його особисто повідомили про подання, і він мав змогу вчасно одержати юридичну допомогу, а не мучитися протягом тривалого періоду сумнівами щодо намірів прокурора.

7. Залишається встановити, чи впливає недотримання згаданого строку на справедливість провадження. Розглядаючи це питання, суд повинен зважити, крім іншого, й на те, що строк госпіталізації на розсуд уряду не втрачає чинності доти, доки не ухвалено остаточного рішення щодо подання про його подовження. Хоч недотримання строків внесення зазначеного подання таки мало місце, це не означає, що позбавлення свободи було незаконним.

8. По суті, недотримання строку, в межах якого належить внести подання, не було. Прокурор вчасно підготував його й за два дні сповістив про це особу, госпіталізовану на розсуд уряду.

Однак через обставини, які згодом прокурор пояснив у своєму письмовому меморандумі, суд не мав змоги раніше ухвалити рішення щодо вчасно підготовленого подання, а отже, це не може розглядатися як грубе порушення процесуальних норм. Прокуророві можна дорікнути лише за те, що це подання вчасно не потрапило до канцелярії суду, а це означає, що подання було внесено із запізненням лише з формального погляду.

9. Крім того, потрібно оцінити різні інтереси в тому сенсі, що інтерес особи, госпіталізованої на розсуд уряду, щодо дотримання порушеної правової норми слід зіставити із загальним інтересом, який може постраждати внаслідок можливої ухвали про припинення строку госпіталізації на розсуд уряду.

10. Суд вважає, що, з огляду на викладені нижче обставини, має переважати саме другий інтерес.

Цей захід спочатку було обрано через подвійне вбивство. Згадані вище висновки, що їх подала психіатрична установа, цілком чітко вказують на необхідність подальшого застосування примусового заходу. Небезпека рецидивів злочинної поведінки, на думку фахівців, усе ще існує, бо відповідна особа поки що не здатна оцінювати свою неповноцінність. Цей висновок повторено й у додатковому висновку щодо подовження строку госпіталізації, де згадано й про пов'язаний із проявом насильства інцидент між згаданою особою та одним із пацієнтів цієї установи. Того разу госпіталізований втратив над собою контроль настільки, що його довелося навіть ненадовго ізолювати у власній кімнаті».

17. Відтоді реґіональний суд двічі ухвалював рішення про подовження строку госпіталізації заявника.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

A. Кримінальний кодекс і Пенітенціарні правила

18. Згідно зі статтею 287 Кримінального кодексу, неумисне вбивство є злочином, який карається ув'язненням строком до п'ятнадцяти років або штрафом у межах ста тисяч нідерландських ґульденів.

19. Особа, визнана винуватою в деяких тяжких злочинах, яка на час вчинення злочину була розумово відсталою або мала психічний розлад, може бути госпіталізована на розсуд уряду, якщо цього вимагають інтереси безпеки інших чи – ширше – інтереси безпеки людей або майна. Такий захід не розглядається як покарання і може бути призначений замість тюремного ув'язнення або у поєднанні з ним (пункти 1 і 2 статті 37a Кримінального кодексу). Суд, який постановляє вирок, може також винести ухвалу про забезпечення відповідній особі психіатричного лікування коштом держави (стаття 37b).

20. Особа, засуджена до позбавлення волі, за наказом міністра юстиції може відбувати покарання в установі для лікування осіб, переданих у розпорядження уряду, якщо такий курс показано у зв'язку із затримкою її розумового розвитку або психічним розладом (пункт 1 статті 13 Кримінального кодексу та стаття 120 Пенітенціарних правил).

21. Відповідно до статті 38d Кримінального кодексу, особу передають у розпорядження уряду спочатку на дворічний строк, який, на вимогу прокурора, може бути подовжений ще на один або два роки. Період госпіталізації відповідної особи не може перевищувати чотирьох років, за винятком випадків, коли її злочин був насильницьким, учиненим (чи з ризиком вчинення) проти однієї чи більше осіб, або коли подальше подовження строку необхідне для захисту інших осіб (стаття 38e).

B. Кримінально-процесуальний кодекс

22. Умови, що ставляться до подовження строку госпіталізації на розсуд уряду, викладено в статтях 509o–509x КПК.

23. Пункт 1 статті 509o передбачає:

« Прокуратура (openbaar ministerie ) може внести подання (vordering ) про подовження строку госпіталізації на розсуд уряду не раніше ніж за два і не пізніше ніж за один місяць до закінчення строку госпіталізації».

До подання має бути додано останню за часом рекомендацію установи, в якій лікується пацієнт (пункт 2 статті 509o). Відповідно до положень пункту 6 статті 509o, копія подання якомога швидше має бути надана відповідній особі.

24. Рішення за таким поданням ухвалює реґіональний суд, який розглядав у першій інстанції справу про обвинувачення відповідної особи в злочині, що дало підстави для її госпіталізації (стаття 509p).

25. Відповідно до статті 509q, якщо до реґіонального суду внесено подання про подовження строку госпіталізації, первісна постанова про госпіталізацію зберігає чинність до винесення судового рішення. Якщо подання задоволено пізніше дати, коли б строк госпіталізації сплинув у разі невнесення подання про його подовження, вважають, що новий період госпіталізації все одно починається саме з цієї дати.

26. Реґіональний суд має негайно визначити дату розгляду і без зволікання повідомити про це відповідну особу (пункт 1 статті 509s). Рішення має бути винесене якомога швидше, але не пізніше ніж за два місяці після внесення такого подання (пункт 1 статті 509t). Однак Суд може порушити ці строки, якщо має намір розглянути можливість відхилити подання – й таким чином скасувати цей захід, – і для цього йому потрібна докладніша інформація щодо способу повернення в суспільство особи, яку буде звільнено. В такому разі для винесення рішення суду надається ще три місяці (пункт 2 статті 509t). Рішення реґіонального суду має бути вмотивоване. Якщо суд вирішує подовжити строк госпіталізації, рішення про це оголошується публічно (пункт 3 статті 509t).

27. Як прокурор, так і відповідна особа може протягом двох тижнів після оприлюднення рішення, винесеного реґіональним судом, оскаржити його в Арнгемському (Arnhem ) апеляційному суді (Gerechtshof ). Однак це положення виключає можливість оскарження первісного рішення про подовження строку госпіталізації строком на один рік (стаття 509v).

28. Прямо сформульованого положення, яке б вимагало звільнити відповідну особу в разі порушення строків, установлених у пункті 1 статті 509o та пунктах 1 і 2 статті 509t, не існує, а КПК будь-яких санкцій за перевищення цих строків не передбачає.

C. Відповідна національна судова практика

1. Спрощене цивільне провадження

29. Відповідно до нідерландської судової практики, постанова про спрощене цивільне провадження (kort geding ) може бути винесена в разі, якщо особа, госпіталізована на розсуд уряду, зажадає одержати рішення суду щодо законності її примусового тримання. Однак у справі, переданій на розгляд голови Гаазького реґіонального суду, клопотання про скасування госпіталізації заявника було відхилене, зокрема через те, що за тиждень це питання мав розглянути суд, компетентний ухвалювати рішення щодо подовження строку госпіталізації (рішення від 30 березня 1990 року, опубліковане в Sancties , 1990 р., с. 352–53).

2. Дата внесення подання про подовження строку госпіталізації

30. Датою внесення подання про подовження строку госпіталізації вважають день надходження такого подання до канцелярії відповідного реґіонального суду (Арнгемський апеляційний суд, рішення від 26 червня 1989 року, опубліковане в Sancties , 1990 р., с. 294–96).

3. Законність подань, внесених із порушенням установлених строків

31. Відповідно до рішення Верховного суду (колеґія з цивільних справ) від 14 червня 1974 року (Nederlandse Jurisprudentie (NJ), 1974 р., № 436), постанова про госпіталізацію на розсуд уряду залишається законною навіть у разі, якщо рішення про подовження строку госпіталізації ухвалено з порушенням строку, визначеного згідно з пунктом 1 статті 509t КПК.

32. Своїм рішенням від 29 вересня 1989 року (NJ, 1990 р., № 2) Верховний суд (колеґія з цивільних справ) ухвалив, що зобов'язання держави скасувати постанову про госпіталізацію після того, як сплине встановлений законом строк госпіталізації, а рішення щодо його подовження не винесено, виникає лише за певних обставин. Щоб з'ясувати, чи існувало таке зобов'язання, суд повинен взяти до уваги міру перевищення передбачених законом строків, причини їх порушення, а також відповідні інтереси особи та суспільства.

33. В одній із нещодавніх справ було також ухвалено, що строки, згадані в пункті 1 статті 509o КПК, не є абсолютними. 19 лютого 1993 року, розглядаючи справу, в якій ці строки були порушені, Верховний суд (колеґія з цивільних справ) з'ясував, що у світлі статті 509q постанова про госпіталізацію зберігала свою чинність навіть тоді, коли прокурор вніс подання про подовження строку госпіталізації через три дні після того, як воно мало б бути зареєстроване в канцелярії реґіонального суду (NJ, 1993 р., № 302).

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

34. Заявник звернувся до Комісії 12 жовтня 1993 року зі скаргою на те, що зі спливом встановленого законом строку госпіталізації на розсуд уряду його примусовгого тримання стало незаконним; що рішення про подовження строку його госпіталізації було ухвалено з порушенням встановленої законом процедури; що не було забезпечено встановлення без зволікання законності його примусового тримання; і що він не мав змоги оскаржити рішення про подовження строку його тримання під вартою. Він посилався на пункти 1 і 4 статті 5 і статтю 13 Конвенції.

35. 15 травня 1996 року Комісія (друга палата) визнала заяву (№ 23807/94) прийнятною. У доповіді від 2 липня 1997 року (пункт 31) вона дійшла одностайного висновку про порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, про відсутність порушення пункту 4 статті 5 Конвенції та про відсутність порушення останнього зі згаданих положень у поєднанні зі статтею 13 Конвенції. Повний текст висновку Комісії наведено як додаток до цього рішення 3.

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ

36. Заявник у своєму меморандумі просив Суд постановити, що обставини справи свідчать про порушення державою-відповідачем пунктів 1 і 4 статті 5 Конвенції, і присудити йому справедливу сатисфакцію відповідно до статті 50.

37. У свою чергу, Уряд просив Суд зробити висновок, що факти у справі не свідчать про будь-яке порушення Конвенції.

ЩОДО ПРАВА

I. Попереднє заперечення Уряду

38. Уряд стверджував, що заявник міг у порядку спрощеного цивільного провадження клопотати перед головою реґіонального суду про скасування постанови про госпіталізацію на розсуд уряду (див. пункт 29 вище). Із цього випливає, що заявник не зробив усього, чого від нього можна було очікувати, для вичерпання національних засобів правового захисту відповідно до вимог статті 26 Конвенції, а отже, його скарга мала бути визнана неприйнятною.

39. Заявник стверджував, що за обставин, які склалися в його справі, спрощене цивільне провадження не було б ефективним засобом правового захисту. Він наполягав, що клопотання про скасування постанови про госпіталізацію розглядається головою відповідного реґіонального суду лише в разі, якщо подавець не може скористатися іншою процедурою, яка забезпечувала б невідкладне вирішення цього питання. Відповідно, якби він подав скаргу в порядку спрощеного цивільного провадження, голова реґіонального суду, знаючи, що Ґронінґенський реґіональний суд незабаром провадитиме слухання, відхилив би його скаргу.

40. Комісія зробила висновок, що, зважаючи на національну судову практику, подання такої скарги було б для заявника малокорисним (див. пункт 29 вище). Отже, його заява не могла бути відхилена через невичерпання національних засобів правового захисту.

41. Суд повторює, що положення про вичерпання національних засобів, викладене в статті 26 Конвенції, вимагає, щоб заявник звернувся у звичайному порядку до тих засобів правового захисту в рамках національної судової системи, які є доступними й достатніми для забезпечення відшкодування у зв'язку зі стверджуваними порушеннями. Засоби правового захисту, які розглядаються, мають бути достатньо чіткими не тільки в теорії, а й на практиці, інакше вони будуть позбавлені необхідної доступності й ефективності. Ніхто не зобов'язаний вдаватися до засобів, які є неадекватними або неефективними (див., наприклад, рішення в справі «Андроніку та Константину проти Кіпру» (Andronicou and Constantinou v. Cyprus ) від 9 жовтня 1997 року, Reports of Judgments and Decisions , 1997-VI, с. 2095, п. 159).

42. Суд звертає увагу на те, що особи, госпіталізовані на розсуд уряду, можуть у порядку спрощеного провадження зажадати від суду встановити законність їх тримання, причому таке провадження може бути ефективним засобом правового захисту для цілей статті 26 Конвенції (див. рішення в справі «Койс проти Нідерландів» (Keus v. the Netherlands ) від 25 жовтня 1990 року, серія A, № 185-C, с. 67, п. 28).

43. Суд, однак, зазначає, що 19 травня 1993 року заявника було повідомлено про намір прокурора внести подання про подовження строку його госпіталізації ще на один рік. Оскільки заявник виходив із припущення, що прокурор таки вніс подання і що його розглядають відповідно до встановленої національної процедури, йому не можна ставити на карб те, що він не наполягав на спрощеному провадженні.

44. Окрім того, Суд зауважує, що, якби заявник і клопотав про спрощене цивільне провадження, голова реґіонального суду, цілком імовірно, таке подання відхилив би на тій підставі, що Ґронінґенський реґіональний суд мав незабаром винести ухвалу щодо подання прокурора (див. пункт 29 вище). Внаслідок порушення спрощеного цивільного провадження з'ясувалося б, що реґіональний суд помилково передав подання прокурора до архіву і через це не призначив дати його розгляду, але такого самого результату було досягнуто, коли заявник привернув увагу персоналу психіатричної установи до того факту, що він не одержав жодної додаткової інформації про подовження строку його госпіталізації.

45. Тому Суд доходить висновку, що попереднє заперечення Уряду слід відхилити.

II. Стверджуване порушення пункту 1 статті 5 Конвенції

46. Заявник скаржився на порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає:

«Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:
a) законне ув'язнення особи після її засудження компетентним судом;

e) законне затримання... психічнохворих ...;
…»

47. Заявник стверджував, що Ґронінґенський реґіональний суд мав визнати неприйнятним подання прокурора про подовження строку його госпіталізації як внесене несвоєчасно і без зазначення будь-яких особливих обставин, що могли б виправдати затримку. Заявник наполягав, що прокурор був зобов'язаний забезпечити внесення і розгляд подань про подовження строку його госпіталізації відповідно до процедури, встановленої в статті 509 Кримінально-процесуального кодексу (КПК). Крім того, заявник стверджував, що, якби подання прокурора було відхилене, реґіональний суд повинен був негайно скасувати постанову про його госпіталізацію у зв'язку з тим, що строк дії первісної постанови вже минув.

48. Уряд заявив, що Ґронінґенський реґіональний суд ухвалив своє рішення відповідно до практики національних судових органів (див. пункти 31–33 вище), згідно з якою недотримання строків, установлених у пункті 1 статті 509o КПК (див. пункт 23 вище), в принципі повинно мати своїм наслідком відхилення подання прокурора, але певні особливі обставини можуть вважатися виправданням для відступу від цього принципу. Зазначивши, що згадане положення захищає інтереси осіб, госпіталізованих на розсуд уряду, ґарантуючи їм своєчасне повідомлення про намір прокурора внести подання про подовження строку – що дає госпіталізованим змогу проконсультуватися з адвокатом, – реґіональний суд вирішив, що в цій справі інтереси заявника порушені не були, бо 19 травня 1993 року йому вручили таке повідомлення. Окрім того, реґіональний суд дійшов висновку, що встановлених законом строків, по суті, порушено не було, оскільки прокурор підготував подання вчасно. На думку суду, подання було внесено запізно тільки з «формального» погляду. І нарешті, реґіональний суд ухвалив, що інтереси заявника слід було зіставити зі шкодою, яка могла бути завдана інтересам громадськості, якби госпіталізацію заявника скасували тоді, коли він усе ще становив для них загрозу.

49. Комісія не заперечувала, що несвоєчасно внесене подання про подовження строку госпіталізації не відхиляють автоматично, але, на її думку, ситуацію, коли таке подання внесено з прогаянням строку, визначеного згідно з вимогами пункту 1 статті 509o КПК, але ще до дня спливу встановленого законом строку госпіталізації, потрібно відрізняти від ситуації, коли до спливу цього строку подання не було подано взагалі. Комісія висловила думку, що стаття 509q допускає, що подання про подовження строку має бути внесене до спливу встановленого законом періоду. Але оскільки прокурор вніс подання більш ніж через два місяці після спливу встановленого законом періоду, Комісія визнала, що за обставин у цій справі тримання заявника під вартою з 3 липня до 8 вересня 1993 року для цілей пункту 1 статті 5 Конвенції було незаконним. Окрім того, ухвалення рішення Ґронінґенського реґіонального суду подовжити строк госпіталізації заявника не відповідало процедурі, встановленій законом.

50. Суд нагадує, що в пункті 1 статті 5 Конвенції наведено вичерпний перелік підстав для позбавлення свободи. Однак застосовність однієї підстави не обов'язково виключає застосовність іншої; тримання під вартою, залежно від обставин, може бути обґрунтоване більш як одним підпунктом (див. рішення в справі «Еріксен проти Норвегії» (Eriksen v. Norway ) від 27 травня 1997 року, Reports 1997- III, с. 861–62, п. 76).

51. Суд звертає увагу на те, що заявник, засуджений 21 червня 1990 року Ґронінґенським реґіональним судом за неумисне вбивство, мав право на дострокове звільнення до початку періоду, який розглядається, а саме – з 3 липня до 23 вересня 1993 року, коли строк тримання його під вартою згідно з вироком ще не сплинув (див. пункт 10 вище). Отже, тримання заявника під вартою протягом зазначеного періоду підпадає під дію пункту 1(a) статті 5 Конвенції як таке, що було наслідком «засудження компетентним судом». Але, оскільки 3 липня 1991 року заявника, який страждав на розумовий розлад, було госпіталізовано в психіатричну установу на розсуд уряду, то тримання його під вартою підпадає також під дію пункту 1(e) статті 5 Конвенції.

52. З огляду на ці обставини, належить перевірити, чи був заявник позбавлений свободи «відповідно до процедури, встановленої законом», і «законно» в значенні пункту 1 статті 5 Конвенції протягом періоду, що має значення для справи. Суд зауважує, що тут, власне, Конвенція відсилає до національного права, формулюючи зобов'язання забезпечити відповідність його матеріальним і процесуальним нормам; але водночас вона вимагає, щоб будь-яке позбавлення свободи відповідало призначенню статті 5, а саме – запобігти свавільному позбавленню свободи (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Джонсон проти Сполученого Королівства» (Johnson v. the United Kingdom ) від 24 жовтня 1997 року, Reports 1997-VII, с. 2409, п. 60).

53. Повертаючись до конкретних обставин справи, Суд зауважує, що вчасно підготовлене подання прокурора про подовження строку госпіталізації – про що він повідомив заявника – потрапило до Ґронінґенського реґіонального суду тільки через два місяці після визначеного згідно із законом строку (див. пункт 12 вище). Отже, оскільки датою внесення подання вважають день його надходження до канцелярії відповідного суду (див. пункт 30 вище), строку, визначеного згідно з вимогою пункту 1 статті 509o КПК, дотримано не було.

54. У своєму рішенні Ґронінґенський реґіональний суд визнав, що формально вимог пункту 1 статті 509o КПК дотримано не було. Однак він визнав, що прокурор «по суті» не порушив установленого строку. Так чи інакше, були певні особливі обставини, що виправдовували відступ від принципу, згідно з яким подання про подовження строку госпіталізації, внесене з порушенням визначеного строку, має бути відхилене. Зокрема, реґіональний суд дійшов думки, що шкоди інтересам заявника завдано не було, оскільки його вчасно сповістили про подання, а отже, забезпечили можливість звернутися по правову допомогу (див. пункт 16 вище).

55. Суд зазначає, що національна судова практика визнавала чинність постанови про госпіталізацію навіть тоді, коли прокурор не дотримував строку, встановленого в пункті 1 статті 509o КПК для внесення такого подання (див. пункт 33 вище). Постанова про госпіталізацію так само зберігає свою чинність, якщо рішення про подовження строку її дії ухвалюють зі спливом строку, визначеного згідно з пунктом 1 статті 509t КПК. Тільки за певних обставин (див. пункти 31 і 32 вище) держава була б зобов'язана скасувати постанову про госпіталізацію зі спливом встановленого законом строку та за відсутності рішення щодо подовження її чинності. У цьому зв'язку Суд нагадує, що тлумачити й застосовувати норми національного права повинні насамперед національні органи влади, зокрема суди (див. рішення у справі «Буамар проти Бельгії» (Bouamar v. Belgium ) від 29 лютого 1988 року, серія A, № 129, с. 21, п. 49). Тому, вважаючи, що мотивувальна частина рішення Ґронінґенського реґіонального суду вносила, як видається, елемент невизначеності в застосування пункту 1 статті 509o КПК, Суд готовий допустити, що госпіталізація заявника, за положеннями національного права, була законною і зі спливом встановленого законом строку.

56. Суд, утім, підкреслює, що законність подовження строку госпіталізації заявника відповідно до норм національного права сама по собі не є вирішальною. Як зазначено вище (див. пункт 52), потрібно встановити, чи відповідало позбавлення заявника свободи впродовж періоду, що розглядається, меті пункту 1 статті 5 Конвенції, яка полягає в тому, щоб запобігати свавільному позбавленню свободи (див. згадане вище рішення у справі Джонсона, с. 2409, п. 60).

57. Своїм рішенням у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands ) від 24 жовтня 1979 року (серія A, № 33, с. 21, п. 49) Суд ухвалив, що двотижневу затримку з подовженням строку дії постанови про взяття під варту не можна було розцінювати як необґрунтовану або надмірну й, отже, пов'язану зі свавільним позбавленням свободи. Однак у цій справі подання прокурора про подовження строку госпіталізації надійшло до Ґронінґенського реґіонального суду через два місяці після спливу визначеного строку, внаслідок чого тримання заявника під вартою протягом вісімдесяти двох днів не було обґрунтоване жодним судовим рішенням.

Слід наголосити, що обставини справи свідчать про відсутність належних заходів захисту, які б ґарантували, що звільнення заявника з-під варти не буде пов'язане з невиправданим зволіканням (див., mutatis mutandis , згадане вище рішення у справі Джонсона, с. 2412, п. 67), підтвердженням чого є те, що судове провадження ініціював сам заявник.

58. Окрім того, Суд зауважує, що Ґронінґенський реґіональний суд у своєму рішенні знехтував інтереси заявника, що не обмежувалися лише повідомленням його про подання прокурора. Оскільки заявник мав право на дострокове звільнення з ув'язнення, він був зацікавлений і в тому, щоб це подання розглянули без зволікання. Результат розгляду подання був для заявника важливий не тільки тим, чи залишать його у психіатричному закладі, чи переведуть до звичайної в'язниці, а й тим, що мав вирішальне значення для його звільнення чи залишення під вартою.

59. Звичайно ж, інтереси особи, переданої судом у розпорядження уряду, слід зіставляти з інтересами широкої громадськості. Однак саме з огляду на суспільний інтерес Суд вражений тим фактом, що відповідні органи, а саме – Міністерство юстиції, прокурор і керівництво психіатричної установи, знаючи, що строк госпіталізації заявника спливає, не вжили жодного заходу, аби перевірити, чи надійшло подання прокурора до канцелярії Ґронінґенського реґіонального суду й чи було призначено дату його розгляду. За цих обставин, з огляду на відсутність будь-яких адекватних ґарантій (див. пункт 57 вище), відповідний суспільний інтерес не може бути виправданням того, що заявник, котрий, слід наголосити, проходив психіатричне лікування, понад два з половиною місяці перебував у стані невизначеності. Суд у цьому зв'язку вважає, що тягар відповідальності за своєчасність внесення і розгляд подання про подовження строку госпіталізації мав бути покладений не на відповідну особу, а на компетентні органи влади.

60. Беручи до уваги викладені вище міркування, Суд доходить висновку, що примусове тримання заявника від дня, коли сплинув початковий строк госпіталізації, й до ухвалення Ґронінґенським реґіональним судом свого рішення, а саме – з 3 липня до 23 вересня 1993 року, не відповідало меті статті 5 Конвенції, а отже, було незаконним. Таким чином, порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

III. Стверджуване порушення пункту 4 статті 5 Конвенції

61. Заявник також стверджував, що його примусове тримання призвело до порушення пункту 4 статті 5 Конвенції, який передбачає:

«Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або затримання, має право на судовий розгляд, при якому суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним».

62. Заявник стверджував, що, оскільки 19 травня 1993 року його повідомили, що за два дні перед тим прокурор вніс подання про подовження строку його госпіталізації, Ґронінґенський реґіональний суд повинен був ухвалити рішення щодо цього подання впродовж двомісячного строку, встановленого статтею 509t КПК.

63. На думку Уряду, щоб оцінити, чи зволікав відповідний реґіональний суд із розглядом для цілей пункту 4 статті 5, слід брати до уваги лише період після надходження подання про подовження строку госпіталізації до канцелярії цього суду. Отже, оскільки від дня реєстрації подання до дня винесення рішення минуло лише шістнадцять днів (див. пункти 13 і 15 вище), Ґронінґенський реґіональний суд не зволікав із розглядом підстав для тримання заявника під вартою. Комісія з Урядом погодилася.

64. Суд нагадує, що подання прокурора про подовження строку госпіталізації заявника надійшло до канцелярії Ґронінґенського реґіонального суду лише 8 вересня 1993 року. Тому, на його думку, головним в арґументації заявника у світлі пункту 4 статті 5 є те, що жоден з органів влади, відповідальних за його тримання під вартою, не вжив ніяких заходів, аби ґарантувати розгляд подання в строки, встановлені статтею 509t КПК. Оскільки цей арґумент споріднений із твердженням заявника про порушення пункту 1 статті 5, то, з огляду на вже визнане порушення цього положення внаслідок, зокрема, несвоєчасного ухвалення рішення (див. пункт 60 вище), Суд не вважає за необхідне розглядати цей пункт скарги.

IV. Стверджуване порушення пункту 4 статті 5 і статті 13 Конвенції

65. У Комісії заявник стверджував, що ненадання йому можливості оскаржити постанову про подовження строку його госпіталізації ще на один рік, яку Ґронінґенський реґіональний суд ухвалив 23 вересня 1993 року, становить порушення пункту 4 статті 5 і статті 13 Конвенції (див. пункт 27 вище). Однак він не наполягав на розгляді цієї скарги в межах даного провадження, тому Суд не бачить причин розглядати її з власної ініціативи (див., наприклад, нещодавнє рішення у справі «Інкал проти Туреччини» (Incal v . Turkey ) від 9 червня 1998 року, Reports 1998-IV, с. 1574, п. 75).

V. Застосування статті 50 Конвенції

66. Заявник просив Суд присудити йому справедливу сатисфакцію відповідно до статті 50 Конвенції, згідно з якою:

«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з цієї Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Матеріальна і моральна шкода

67. Заявник вимагав 250 нідерландських ґульденів компенсації за кожний день незаконного позбавлення його свободи. Оскільки його права порушувалися впродовж вісімдесяти двох днів, він просив присудити йому загальну суму 20 500 нідерландських ґульденів.

68. Уряд вважав, що рішення Суду про порушення Конвенції – в разі його ухвалення – становитиме достатню справедливу сатисфакцію.

69. Представник Комісії не мав зауважень щодо заявленої суми.

70. Суд зазначає, що з подань заявника незрозуміло, якої шкоди – матеріальної чи моральної – стосується його вимога щодо грошової компенсації. Втім, він вважає, що заявник не зазнав фінансових збитків внаслідок того, що рішення про подовження строку його госпіталізації було ухвалене лише 23 вересня 1993 року, оскільки відповідно до статті 509q КПК постанова про подовження строку госпіталізації заявника на один рік набирала чинності в день закінчення дії первісної постанови про госпіталізацію (див. пункт 25 вище). Отже, Суд не вбачає жодних підстав для присудження будь-якої суми на відшкодування стверджуваних матеріальних збитків.

Щодо моральної шкоди, Суд вважає, що за обставин у справі визнання порушення пункту 1 статті 5 Конвенції є достатньою справедливою сатисфакцією.

B. Судові витрати

71. Заявник вимагав компенсувати йому витрати, пов'язані з розглядом справи у Страсбурзі, в сумі 6475 нідерландських ґульденів.

72. Уряд залишив це питання на розсуд Суду.

73. Суд переконався, що витрати та видатки заявника є обґрунтованими щодо розміру, оскільки є фактичними та необхідними, і присуджує йому заявлену суму в повному обсязі, разом із належним до сплати податком на додану вартість.

C. Відсотки в разі несвоєчасної сплати

74. Відповідно до інформації, яку має в своєму розпорядженні Суд, встановлена законом відсоткова ставка, застосовна в Нідерландах на момент ухвалення цього рішення, становить 6 % річних.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД

1. Відхиляє одноголосно попереднє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів правового захисту.

2. Постановляє , вісьмома голосами проти одного, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

3. Постановляє одноголосно, що немає потреби розглядати скаргу заявника у світлі пункту 4 статті 5 Конвенції про стверджуване порушення його права на судовий розгляд без зволікання підстав для його тримання під вартою.

4. Постановляє одноголосно, що немає потреби досліджувати, чи було порушено пункт 4 статті 5 та статтю 13 Конвенції у зв'язку зі стверджуваною відсутністю права на оскарження.

5. Постановляє одноголосно:

a) що визнання порушення пункту 1 статті 5 Конвенції є достатньою справедливою сатисфакцією за моральну шкоду;
b) що впродовж трьох місяців держава-відповідач повинна виплатити заявникові 6475 (шість тисяч чотириста сімдесят п'ять) нідерландських ґульденів на відшкодування його витрат, разом із відповідним податком на додану вартість;
c) що зі спливом згаданих трьох місяців і до повного розрахунку має бути виплачено простий відсоток за ставкою 6% річних.

6. Відхиляє одноголосно решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською і французькою мовами й оголошено на відкритому засіданні в Палаці прав людини, в Страсбурзі, 2 вересня 1998 року.

Підпис: Герберт Пецольд,
Секретар

Підпис: Рудольф Бернхардт,
голова

Відповідно до пункту 2 статті 51 Конвенції та пункту 2 правила 55 Реґламенту Суду «В», до цього рішення додано окрему думку п. Левіца, що не збігається з позицією більшості.

Парафовано: Р. Б.
Парафовано: Г. П.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ЛЕВІЦА

На жаль, я не можу погодитись із більшістю, що визнала порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

1. Я усвідомлюю, що право на особисту свободу та недоторканність, закріплене в пункті 1 статті 5 Конвенції, посідає чільне місце в конвенційній системі людських прав. Тому розглядати його слід дуже ретельно, а межі цього права та винятки з нього – тлумачити вузько.

2. Проте, досліджуючи межі й винятки з передбаченого пунктом 1 статті 5 права на особисту свободу та недоторканність у конкретній справі, маємо також зважати на загальний принцип пропорційності. Інтереси заявника необхідно зіставляти з інтересами громадськості (див. пункт 59 цього рішення). Оцінюючи інтереси заявника, з одного боку, та інтереси громадськості – з іншого, я дійшов іншого висновку, ніж більшість.

3. За керівний принцип при оцінці згаданих інтересів має бути призначення пункту 1 статті 5 Конвенції, а саме: захист особи від свавільного позбавлення свободи (див. пункт 52 цього рішення).

4. Громадський інтерес – тримати заявника в психіатричній установі для подальшого лікування – безперечно продиктований його серйозним психічним захворюванням. Цей висновок спирається на медичні рекомендації відповідної психіатричної установи.

5. Заявника повідомили про те, що прокурор надіслав подання про подовження строку його госпіталізації у психіатричній установі. Після того як з'ясувалося, що через формальний недогляд подання було передано до архіву, Ґронінґенський реґіональний суд розглянув подання з погляду суттєвих аспектів справи й дійшов висновку про необхідність подовжити строк госпіталізації. Однак це рішення суд ухвалив на вісімдесят два дні пізніше, ніж того вимагали норми національного права.

6. На мою думку, в особливих обставинах цієї справи рішення суду (який спирався на посутнє вивчення фактів і відповідних норм) подовжити строк тримання заявника в психіатричній установі з метою подальшого лікування має не меншу важливість, ніж недотримання процесуальної норми стосовно строків ухвалення судового рішення. Зокрема, слід взяти до уваги, що, якби прокурор вніс своє подання вчасно, то суть судового рішення не змінилася б. Від самого початку заявник мав повну інформацію про процедуру подовження строку його госпіталізації. Його процесуальні права на захист (зокрема з допомогою адвоката) ні до, ні після того, як суд виніс рішення по суті, обмежені не були. Рішення Ґронінґенського реґіонального суду аж ніяк не було свавільним. Суть цього рішення заявник не оспорює.

7. З іншого боку, існує значний інтерес громадськості, який полягає в тому, щоб строк госпіталізації заявника в психіатричній установі з метою подальшого лікування був подовжений.

8. Мета пункту 1 статті 5 Конвенції полягає в тому, щоб захистити особу від свавільного позбавлення свободи, а не в тому, щоб забезпечувати дотримання норм, встановлених національним законодавством. Тому недотримання строку, визначеного національним правом, не можна автоматично вважати за порушення пункту 1 статті 5 Конвенції. Дослідивши конкретні обставини справи, вважаю, що недотримання згаданого строку не становить порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.


Примітки Секретаря:

1 Справі привласнено номер 89/1997/873/1085. Перше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа вказують на порядкові номери у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних початкових заяв до Комісії.

2 Реґламент Суду «B», що набрав чинності 2 жовтня 1994 року, застосовується в усіх справах щодо держав, які взяли на себе зобов'язання за Протоколом № 9.

3 З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише з друкованою версією судового рішення (в Reports of Judgments and Decisions 1998 року), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії Суду.

до змісту