Нєдбала проти Польщі

« НЄДБАЛА ПРОТИ ПОЛЬЩІ »
(NIEDBALA v. POLANDTS)

У справі «Нєдбала проти Польщі»
Європейський суд з прав людини (перша секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

пані Е. Палм (E. Palm) , голова
пані В. Томассен (W. Thomassen)
п. Є. Макарчик (J. Makarczyk)
п. Р. Тюрмен (R. Turmen)
п. Х. Касадеваль (J. Casadevall)
п. Б. Жупанчич (B. Zupancic)
п. Т. Пантіру (T. Pantiru),

а також п. М. О'Бойл (M. O'Boyle ), секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 14 березня та 15 червня 2000 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 27915/94) проти Республіки Польща, поданою до Європейської комісії з прав людини (Комісія) на підставі колишньої статті 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) громадянином Польщі Мацієм Нєдбалою (Maciej Niedbala) (заявник) 5 лютого 1995 року. Заявник стверджував про допущення порушення пунктів 3 та 4 статті 5 і статті 8 Конвенції.

2. У Суді заявника представляв п. В. Хермелінський ( W. Hermelinski ), адвокат, який практикує у Варшаві. Уряд Польщі (Уряд) представляла його уповноважена особа п. Кжиштоф Джевіцький ( Krzysztof Drzewicki ), Міністерство закордонних справ.

3. 7 липня 1999 року колеґія Великої палати вирішила, що справу має розглянути одна із секцій (пункт 1 правила 100 Реґламенту Суду). Після цього її розгляд було доручено першій секції.

4. Заявник та Уряд подали свої письмові зауваження щодо суті справи (пункт 1 правила 59).

5. Відкрите слухання відбулося 14 березня 2000 року в Палаці прав людини у Страсбурзі.

На судовому розгляді були присутні:

a) від Уряду

п. Кжиштоф Джевіцький, уповноважена особа;
  п. Войцех Дзюбан ( Wojciech Dziuban ), адвокат,
  пані Рената Ковальська ( Renata Kowalska ),
  пані Малґожата Вьоншек-Вядерек ( Malgorzata Wasek-Wiaderek ),
  п. Пьотр Новотняк ( Piotr Nowotniak ), радники.

b) від заявника

п. Войцех Хермелінський, адвокат.

Суд заслухав звернення п. Войцеха Хермелінського, п. Кжиштофа Джевіцького, пані Малґожати Вьоншек-Вядерек та пані Ренати Ковальської.

ЩОДО ФАКТІВ

I. Обставини Справи

6. 31 серпня 1994 року заявника було затримано. 2 вересня 1994 року окружний прокурор м. Рибніка ( Rybnik ), W., залишив його під вартою за підозрою у викраденні автомобіля.

7. Заявник звернувся зі скаргою до реґіонального суду м. Катовіце ( Katowice ). 12 вересня 1994 року суд відхилив скаргу, зазначивши в своєму рішенні, що існував переконливий доказ імовірності вчинення заявником цього правопорушення і що підстави для тримання заявника під вартою залишаються в силі.

8. 21 вересня 1994 року окружний прокурор Рибніка подовжив строк тримання заявника під вартою до 30 листопада 1994 року, зробивши висновок, що зібрані під час розслідування докази переконливо свідчать про вчинення заявником цього правопорушення. Існувала потреба в подальшій експертній оцінці.

9. 10 жовтня 1994 року реґіональний суд Катовіце відхилив скаргу заявника на це рішення, висловивши думку, що зібрані під час розслідування докази переконливо свідчать про вчинення заявником оскаржуваного правопорушення. Постала необхідність в отриманні нових доказів для виправдання подальшого тримання під вартою.

10. 24 жовтня 1994 року окружний прокурор Рибніка відмовив у дозволі на звільнення заявника, вважаючи, що розслідування не було завершено, існувала необхідність в отриманні судом нових доказів, а також і далі мали місце підстави, на основі яких початково було прийнято рішення про затримання.

11. 2 листопада 1994 року заявник написав омбудсменові листа, в якому скаржився на начебто недотримання процедури кримінального провадження проти нього та напад з боку поліції під час його затримання. Адміністрація в'язниці направила цього листа окружному прокуророві Рибніка. 23 листопада 1994 року окружний прокурор Рибніка повідомив заявника, що його листа, адресованого омбудсменові, передано окружному прокуророві Тихи ( Tychy ) з метою розслідування стверджуваного нападу. Згодом лист було направлено омбудсменові. До офісу омбудсмена лист надійшов 27 грудня 1994 року і був зареєстрований там під номером RPO 174886/94/II. 28 листопада 1994 року заявник надіслав омбудсменові нового листа.

12. 15 листопада 1994 року реґіональний прокурор Катовіце відхилив скаргу заявника на рішення від 24 жовтня 1994 року. Прокурор вважав, що докази переконливо свідчать про вчинення заявником оскаржуваного правопорушення. Підстави, на яких було видано наказ про затримання, не припинили свого існування. Розслідування має тривати далі, а для цього необхідно, щоб заявник залишався під вартою.

13. 9 березня 1995 року заявник подав до реґіонального суду Катовіце клопотання про перевірку законності його затримання згідно з пунктом 4 статті 5 Європейської конвенції з прав людини. Клопотання залишилося без відповіді.

14. 20 березня 1995 року реґіональний суд Катовіце визнав заявника винним у зберіганні крадених речей і наказав звільнити його із запобіжного ув'язнення. Заявник та прокурор оскаржили це рішення суду.

15. 21 квітня 1995 року заявника знову було заарештовано, і окружний прокурор Рацібожа ( Raciborz ) постановив рішення про запобіжне ув'язнення заявника за підозрою у спробі викрадення автомобіля 20 квітня 1995 року. Заявник звернувся з оскарженням до окружного суду Рацібожа, посилаючись, зокрема, на пункт 3 статті 5 Конвенції. 27 квітня 1995 року суд відхилив скаргу, визнавши наказ про запобіжне ув'язнення таким, що відповідає законові. Пункт 1 статті 210 Кримінально-процесуального кодексу передбачає, що прийняття рішення про застосування запобіжного ув'язнення належить до компетенції прокурора.

16. 12 червня 1995 року, у відповіді на лист заявника від 2 листопада 1994 року, омбудсмен повідомив його, що ратифікація Конвенції не означає автоматично часткового скасування положень польського законодавства стосовно компетенції органів щодо прийняття рішення про позбавлення свободи. Отже, суди та прокурори все ще були зобов'язані застосовувати з цього питання норми чинного на той час національного законодавства. Відповідні поправки до Кримінально-процесуального кодексу вже були прийняті парламентом, але на той момент ще не набрали чинності. Дискусія в суспільстві щодо можливості безпосереднього застосування Конвенції в національному правопорядку мала суто теоретичний характер. Таким чином, рішення стосовно затримання заявника були винесені згідно із законом.

17. 5 вересня 1995 року апеляційний суд Катовіце змінив оскаржене рішення від 20 березня 1995 року; він визнав заявника винним у сприянні та співучасті у продажу крадених речей і засудив його до двох з половиною років ув'язнення та призначив штраф.

II. відповідне національне право

А. Запобіжні заходи у кримінальних провадженнях

18. На той час органи, які мали компетенцію приймати рішення щодо застосування запобіжного ув'язнення, були передбачені статтями 210 та 212 Кримінально-процесуального кодексу Польщі 1969 року, в яких зазначалося:

19.Ці норми були змінені 29 червня 1995 року Законом про поправки до Кримінально-процесуального кодексу та іншого кримінального законодавства від 29 червня 1995 року, який набрав чинності 4 серпня 1996 року. Згідно з цією поправкою, запобіжне ув'язнення здійснювалося лише за наказом суду.

20. Новий Кримінально-процесуальний кодекс був прийнятий Сеймом (парламентом) 6 червня 1997 року. У відповідній частині статті 250 цього кодексу зазначено:

21. На той час присутність сторін на засіданнях суду, за винятком слухань, реґулювалася положеннями статей 87 та 88 Кримінально-процесуального кодексу 1969 року, у яких, зокрема, передбачалося:

22. Відповідно до статті 249 нового Кримінально-процесуального кодексу, перед тим як прийняти рішення про застосування запобіжних заходів, суд повинен заслухати особу, якій пред'явлено обвинувачення у правопорушенні. Якщо в особи, що перебуває під вартою, є адвокат, він повинен отримати дозвіл, щоб бути присутнім на судовому засіданні. Повідомляти адвоката про день та час судового засідання не обов'язково, якщо про це не просить підозрюваний і якщо це перешкоджатиме розгляду.

23. Суд зобов'язаний повідомити адвоката особи, яка перебуває під вартою, про день і час судового засідання, на якому приймається рішення про подовження строку запобіжного ув'язнення або розглядатиметься апеляція щодо рішення про застосування чи продовження запобіжного ув'язнення.

B. Роль прокурорів відповідно до національного права Польщі

24. На час, про який ідеться, взаємозв'язки між органами державної влади Польщі встановлювалися внутрішнім законодавством, тобто Конституційним законом від 17 жовтня 1992 року ( Mala Konstytucja ). У статті 1 закону принцип поділу влади сформульовано таким чином:

25. Згідно зі статтею 56 Закону, до складу Ради міністрів ( Rada Ministrow ) мають входити прем'єр-міністр, заступники прем'єр-міністра та міністри.

26. Відповідно до статті 1 Закону від 20 червня 1985 року ( Ustawa o sadach powszechnych ), в Республіці Польща здійснення правосуддя покладається на суди. До таких судів належать: апеляційні суди, реґіональні суди та окружні суди. Згідно зі статтею 9 Закону, Верховний суд здійснює наглядову юрисдикцію щодо судів нижчої інстанції.

27. Стаття 1 Закону про прокуратуру від 20 червня 1985 року ( Ustawa o Prokuraturze ), де визначаються основні принципи щодо структури, функцій та організації прокуратури, на той час передбачала:

Стаття 2 Закону передбачала:

28. Відповідно до статті 7 Конституційного закону, у здійсненні своїх статутних обов'язків прокурор повинен дотримуватися принципів безсторонності та рівності громадян перед законом.

29. Згідно зі статтею 8 Конституційного закону, «прокурор незалежний у виконанні своїх обов'язків у межах, визначених цією статтею. Прокурор повинен дотримуватись інструкцій, розпоряджень та наказів свого керівництва. Проте, якщо наказ стосується суті будь-якого заходу, вжиття якого потребує провадження у справі, прокурор може звернутися з клопотанням [до свого керівництва] про видання письмового наказу з викладом підстав, про зміну наказу з метою звільнення його від виконання дії, передбаченої цим наказом, або про звільнення його від ведення даної справи. Клопотання про звільнення від ведення справи розглядається керівником прокурора, який видав наказ».

30. У розділі III чинного на той час Кримінально-процесуального кодексу 1969 року, що мав назву «Сторони процесу, адвокати захисту, представники потерпілих та представники громади», прокурор визначався як сторона у кримінальному провадженні. Згідно з усіма відповідними положеннями Кодексу, якщо розглядати в цілому, прокурор здійснював функції розслідування та обвинувачення у ході кримінального провадження. Зокрема, після завершення розслідування він видавав обвинувальний акт та представляв обвинувачення в суді, до компетенції якого належав розгляд справи.

31. Відповідно до статті 3 Кримінально-процесуального кодексу 1969 року, «органи, що здійснюють розгляд кримінальної справи [включно з прокуратурою], повинні розглянути та взяти до уваги всі докази як на користь обвинуваченого, так і проти нього».

С. Омбудсмен

32. Згідно зі статтею 1 Закону про повноваження омбудсмена від 15 липня 1987 року, завдання омбудсмена як захисника прав людини полягає в перевірці, чи дії або бездіяльність з боку органів влади, організацій та установ, які, здійснюючи свої функції, неминуче посягають на ці права, були пов'язані з порушенням закону або принципів рівності. Отримавши інформацію, що свідчить про допущення порушення прав людини, омбудсмен може застосовувати передбачені законом заходи. Згідно зі статтею 13 Закону, він має право розслідувати скарги окремих осіб. Розслідуючи такі скарги, він може, зокрема, вимагати від судових і адміністративних органів влади та прокуратури надання йому інформації щодо окремої конкретної справи. Відповідно до статті 14, відразу по завершенні розслідування, в разі виявлення порушень прав та свобод людини, омбудсмен може подати свій висновок органу, який розглядає справу. У своїх діях омбудсмен повинен дотримуватися принципу незалежності суду. Він може також повідомити вище керівництво про свої висновки і попросити застосувати до особи, дії якої спричинили порушення прав людини, відповідні, передбачені законом заходи.

D. Кореспонденція осіб, що перебувають у запобіжному ув'язненні

33. На час, що стосується справи, становище осіб, які перебували в запобіжному ув'язненні, реґулювалося Кодексом виконання кримінальних покарань від 19 квітня 1969 року. Відповідно до статті 89 цього кодексу, вся кореспонденція особи, що перебувала в запобіжному ув'язненні, підлягала цензурі, якщо прокурор або суд не вирішить інакше. Жодне положення кодексу не передбачало засобу правового захисту для оскарження способу чи обсягу цензури кореспонденції затриманої особи.

34. Права осіб, що перебували в запобіжному ув'язненні, щодо їхньої кореспонденції пізніше були визначені у пункті 33 Правил тримання в запобіжному ув'язненні, затверджених у 1989 році. За цими правилами, кореспонденція осіб, що перебували в запобіжному ув'язненні, підлягала цензурі з боку органів, які здійснюють провадження у кримінальній справі, тобто або прокурора, або суду, залежно від стадії розгляду.

35. 6 липня 1997 року парламент прийняв новий Кодекс виконання кримінальних покарань. Стаття 102 цього кодексу, який набрав чинності 1 січня 1998 року, передбачає, що засуджені особи мають право на нецензуроване листування з органами державної влади та омбудсменом. Окрім того, стаття 103 кодексу передбачає, що засуджені та їхні адвокати можуть подавати скарги до міжнародних установ, створених на підставі ратифікованих Польщею міжнародних договорів про захист прав людини. У таких випадках кореспонденція в'язнів має бути відправлена без зволікань і не підлягає цензурі.

36. Згідно зі статтею 512 нового кодексу, права осіб, що перебувають у запобіжному ув'язненні, у принципі повинні щонайменше дорівнювати правам осіб, засуджених за остаточним рішенням суду.

Е. Наказ міністра юстиції щодо адміністративного нагляду за судами від 29 березня 1991 року

37. Пункт 3 наказу, який згодом було скасовано, передбачав, що голова реґіонального суду здійснює нагляд за адміністративними аспектами відправлення правосуддя окружними судами в межах юрисдикції реґіонального суду, тоді як пункт 4 передбачав, що голова апеляційного суду здійснює нагляд за адміністративними аспектами відправлення правосуддя реґіональними судами в межах юрисдикції апеляційного суду.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

38. 7 липня 1997 року Комісія оголосила заяву частково прийнятною. У своїй доповіді від 1 березня 1999 року (колишня стаття 31 Конвенції) вона висловила одностайну думку, що було допущено порушення пункту 3 статті 5 Конвенції, оскільки заявник був позбавлений свободи на підставі рішення прокурора, що не був суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу; пункту 4 статті 5 Конвенції, оскільки судовий процес стосовно перегляду його запобіжного ув'язнення не був по-справжньому змагальним; та статті 8 Конвенції, оскільки листування заявника з омбудсменом перехоплювалося та затримувалося.

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

39. Заявник скаржився на порушення пункту 3 статті 5 Конвенції, який передбачає:

A. Доведення в Суді

40. Заявник стверджував, що, відповідно до польського законодавства, чинного на той час, прокурор не був ані суддею, ані службовою особою, якій закон надавав право здійснювати судову владу. Згідно з усталеною практикою Суду, для того щоб службова особа мала право здійснювати судову владу, вона повинна відповідати певним умовам, які забезпечують захист від свавільного позбавлення свободи, а саме – бути не залежною від виконавчої влади та сторін. У визначенні останнього аспекту вирішальним було те, що службову особу, яка приймала рішення про застосування запобіжного ув'язнення, не можна вважати безсторонньою, якщо на подальших стадіях розгляду кримінальної справи вона могла виступати як обвинувач. Відповідно до польського законодавства, застосовного на час ув'язнення заявника, ніщо не заважало прокуророві, який видав санкцію на затримання, згодом діяти від імені органів обвинувачення.

41. Заявник наголошував, що, відповідно до чинних положень конституційного законодавства Польщі, лише судам надається право здійснювати судову владу. Прокурори, що підпорядковувалися генеральному прокуророві, функції якого виконував міністр юстиції, належали до виконавчої влади. Вони були зобов'язані виконувати накази своїх керівників, які, у свою чергу, підпорядковувалися міністрові юстиції. З цих міркувань заперечення Уряду, що прокурори здійснювали судові функції, не могло вважатися переконливим.

42. Заявник також посилався на зміни законодавства щодо застосування запобіжного ув'язнення на підставі польського законодавства. Відповідні положення Кримінального кодексу 1969 року були змінені на підставі Закону від 29 червня 1995 року, згідно з яким відтоді запобіжне ув'язнення могло застосовуватися лише за розпорядженням суду. Згодом, у червні 1997 року, було ухвалено новий Кримінально-процесуальний кодекс, який також передбачає здійснення затримання лише за наявності судового наказу. Як наголошував заявник, сам факт виправлення положень, які реґулювали застосування запобіжного ув'язнення, вказував на те, що законодавець усвідомив, що рішення, прийняте у справі, не відповідало вимогам статті 5 Конвенції.

43. Заявник дійшов висновку, що застосування запобіжного ув'язнення прокурором не відповідало пункту 3 статті 5 Конвенції.

44. Уряд спочатку погодився, що прокурори, як на той час, так і тепер, підпорядковувалися генеральному прокуророві – міністрові юстиції, який є представником виконавчої влади. Проте право на участь у кримінальній справі надавалося не генеральному прокуророві, а звичайним прокурорам, які працювали в окружних, реґіональних та апеляційних органах обвинувачення.

45. Далі Уряд заявив, що, відповідно до польського законодавства, прокурори здійснюють дві основні функції: функцію обвинувачення і функцію захисту громадських інтересів. Вони зобов'язані дотримуватися принципів безсторонності й рівності кожного перед законом.

Перш ніж видати санкцію на тримання під вартою прокурор повинен допитати підозрюваного. Крім того, він зобов'язаний враховувати обставини, що свідчать як на користь, так і проти запобіжного ув'язнення. Він також мав право звільнити затриману особу, якщо обставини більше не виправдовували подальшого тримання під вартою. Уряд висловив думку, що рішення прокурора про запобіжне ув'язнення заявника відповідали як процесуальним, так і матеріально-правовим вимогам, встановленим практикою Суду. Уряд посилався на рішення Суду у справах «Шіссер проти Швейцарії» ( Schiesser v. Switzerland ) (рішення від 4 грудня 1979 року, серія A, № 34, с. 12–13, п. 27–31) та «Повельс проти Бельгії» ( Pauwels v. Belgium ) (рішення від 26 травня 1988 року, серія А, № 135, с. 18, п. 38).

46. Уряд заявив, що в цій справі заявник уперше був узятий під варту за рішенням окружного прокурора Рибніка 2 вересня 1994 року. Лише через десять днів після цього реґіональний суд Катовіце, розглядаючи скаргу заявника на наказ про затримання, дістав можливість переглянути обставини, що свідчили як на користь, так і проти тримання його під вартою. Своїм рішенням від 12 вересня 1994 року реґіональний суд Катовіце підтримав наказ про затримання і визнав підстави, на які посилався прокурор, обґрунтовуючи тримання заявника під вартою, достатніми. 21 квітня 1995 року, за рішенням окружного прокурора Рацібожа, заявника знову було взято під варту. Він оскаржив наказ про своє затримання, і лише через шість днів окружний суд Рацібожа, розглянувши арґументи, які наводив прокурор у наказі про затримання, та дійшовши висновку, що нове затримання заявника було законним і виправданим, відхилив скаргу.

47. Підсумовуючи, Уряд заявив, що право заявника постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надав право здійснювати судову владу, таким чином було дотримане.

B. Оцінка Суду

48. Суд нагадує, що роль службової особи, про яку йдеться в пункті 3 статті 5, полягає в перевірці обставин, що свідчать на користь або проти затримання, у вирішенні за правовими критеріями питання, чи існують підстави для виправданості затримання, та у виданні наказу про звільнення, якщо такі підстави відсутні. Для того, щоб «службова особа» мала право здійснювати «судову владу» в цілях цього положення, вона повинна відповідати певним умовам, що ґарантують захист затриманої особи від свавільного або невиправданого позбавлення свободи (див. рішення у справі «Шіссер проти Швейцарії» від 4 грудня 1979 року, серія A, № 34, с. 13–14, п. 31).

49. Отже, «службова особа» повинна бути не залежною від виконавчої влади та сторін у справі. У цьому відношенні суттєвими є об'єктивні обставини на час прийняття рішення про затримання: якщо в цей час виявляється, що «службова особа» згодом може втрутитися в кримінальне провадження від імені органу обвинувачення, її незалежність і безсторонність здатні викликати сумнів (див. рішення у справі «Губер проти Швейцарії» ( Huber v. Switzerland ) від 23 жовтня 1990 року, серія A, № 188, с. 18, п. 43, та рішення у справі «Брінкат проти Італії» ( Brincat v. Italy ) від 26 листопада 1992 року, серія A, № 249-A, с. 12, п. 21). «Службова особа» має особисто заслухати особу, що постала перед нею, і перевірити обґрунтованість затримання. У разі необґрунтованості затримання «службова особа» повинна мати право видати наказ про обов'язкове звільнення затриманого (див. згадане вище рішення у справі Шіссера, с. 13–14, п. 31, та рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» ( Ireland v. the United Kingdom ) від 18 січня 1978 року, серія A, № 25, с. 75–76, п. 199).

50. Суд іще раз нагадує, що судовий контроль щодо затримання має бути автоматичним (див. рішення у справі «Де Йонґ, Бальєт і Ван ден Брінк проти Нідерландів» ( De Jong, Baljet and Van den Brink v. the Netherlands ) від 22 травня 1984 року, серія A, № 77, с. 24, п. 51). Він не може здійснюватися залежно від попередньої заяви затриманої особи. Така вимога не лише змінить характер ґарантії, передбаченої пунктом 3 статті 5, ґарантії, відмінної від тієї, що передбачена пунктом 4 статті 5, і яка надає право на судовий розгляд для встановлення судом законності затримання (див. згадуване вище рішення у справі «Де Йонґ, Бальєт і Ван ден Брінк проти Нідерландів», с. 25–26, п. 57). Така вимога, можливо, навіть змінить мету ґарантії пункту 3 статті 5, яка полягає в захисті особи від свавільного затримання шляхом забезпечення незалежного судового розгляду в разі позбавлення її свободи (див., mutatis mutandis , рішення у справах «Курт проти Туреччини» ( Kurt v. Turkey ) від 25 травня 1998 року, Reports 1998- III , с. 1185, п. 123; та «Аквіліна проти Мальти» ( Aquilina v. Malta ) [GC], № 25642/94, п. 49, що буде опубліковане в офіційних збірниках рішень Суду).

51. Насамперед Суд зауважує, що конституційне право Польщі передбачає поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову. Зокрема, відповідно до Закону від 20 червня 1986 року, який реґулює здійснення правосуддя, остання з перелічених гілок влади надана виключно незалежним судам.

52. Положення стосовно структури, функцій та організації органів обвинувачення, які містить Закон про прокуратуру (див. пункт 27 вище), передбачають, що в кримінальному провадженні обвинувачення здійснюється прокурорами. У цьому відношенні Суд звертає увагу на заяву Уряду, що у Польщі прокурори на той час, а фактично і досі, підпорядковуються генеральному прокуророві, який одночасно виконує функції міністра юстиції. Отже, безперечним є той факт, що у здійсненні своїх функцій прокурори підпорядковані вищому органу, який належить до виконавчої влади.

53. На думку Суду, той простий факт, на який посилався Уряд, що, відповідно до чинного законодавства, прокурори, на додаток до здійснюваної обвинувальної функції, виступають ще і як захисники громадських інтересів, не означає надання їм судового статусу. Суд зазначає, що прокурори виконують функції розслідування та обвинувачення, а отже, їхня роль у кримінальних справах, як передбачено чинним на той час законом, зокрема положеннями розділу ІІІ Кримінально-процесуального кодексу 1969 року, має розглядатися як роль сторони у кримінальному провадженні.

54. Крім того, прокурори, що застосували до заявника взяття під варту, перед тим як видати санкцію на затримання, допитували його і приймали рішення, чи буде його затримання обґрунтованим за обставин справи. Проте, виходячи з викладених вище міркувань стосовно конституційно визначеної ролі прокурорів, цього недостатньо для висновку, що прокурори були носіями таких ґарантій незалежності, які можна було б вважати відповідними вимогам пункту 3 статті 5 Конвенції.

55. Далі Суд зауважує, що накази про тримання під вартою, видані прокурорами 2 вересня 1994 року та 21 квітня 1995 року після скарг заявника, розглядалися судами через десять і шість днів, відповідно. Проте цей контроль не був автоматичним, оскільки він був наслідком звернення заявника до суду. Таким чином, той факт, що заявникові забезпечили судовий контроль щодо його затримання, не виправляє тієї помилки, що розпорядження про затримання видавали прокурори.

56. Насамкінець, Суд зауважує про безперечність факту, що застосовне у той час польське законодавство не надавало жодних ґарантій, які усували б ризик того, що той самий прокурор, який приймав рішення про запобіжне ув'язнення, пізніше міг брати участь в обвинуваченні.

57 . Виходячи з цього, Суд робить висновок, що допущено порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

II. стверджуване порушення пункту 4 статті 5 конвенції

58. Заявник також доводив, що держава-відповідач порушила пункт 4 статті 5, який передбачає:

A. Доведення в Суді

59. Заявник стверджував про безперечність того факту, що в цій справі він жодного разу не постав перед суддею, коли розглядалося питання його запобіжного ув'язнення. Згідно з принципом, на який спирався Суд у справі Асьонова (рішення у справі «Асьонов проти Болгарії» ( Assenov v. Bulgaria ) від 28 жовтня 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII, с. 3302, п. 162), обвинувачений, затримання якого підпадає під дію пункту 1 статті 5 Конвенції, повинен мати право на розгляд процесуальних і матеріально-правових аспектів свого затримання в його присутності.

60. Далі заявник скаржився, що, відповідно до застосовних на той час правових норм, він не лише не мав права бути присутнім на судовому засіданні, коли розглядалося питання про його затримання, а й не мав можливості ознайомитися з арґументами прокурора, які той навів суду на підтримку затримання. Як наслідок, застосовні положення не надавали йому жодної можливості висловити зауваження щодо позиції, яку займав прокурор з цього питання.

61. Далі заявник спинився на арґументі Уряду про те, що рішення прокурора стосовно тримання заявника під вартою має вважатися правильним, оскільки пізніше суди з ним погодилися. Заявник підкреслював, що цей арґумент не можна вважати правосильним, оскільки, якби заявник чи його представник мали можливість бути присутніми на засіданні суду і навести свої арґументи у відповідь на доводи представників обвинувачення, не виключено, що після ознайомлення з арґументами обох сторін суди могли ухвалити інше рішення. Фактична можливість судів ретельно вивчити обґрунтованість затримання заявника, таким чином, була обмежена, а ґарантій процедури habeas corpus не було дотримано у справі, що розглядається.

62. Уряд доводив, що суди, які розглядали скарги заявника щодо наказів про тримання під вартою та його клопотання про звільнення, мали повну юрисдикцію приймати рішення, чи відповідало тримання під вартою процесуальним вимогам, викладеним у застосовних положеннях Кримінально-процесуального кодексу, а також перевіряти обґрунтованість підозри, що спричинила це затримання.

63. Уряд підтвердив, що заявник не мав права брати участь у судових засіданнях, на яких розглядалося питання законності тримання його під вартою. Прокурор дійсно мав право бути присутнім на таких засіданнях, але його присутність не була обов'язковою. Щодо засідання окружного суду Рацібожа 27 квітня 1995 року, на якому розглядалося питання щодо тримання заявника під вартою, Уряд заявив, що на ньому не були присутні ані заявник, ані прокурор. Внаслідок цього не можна стверджувати, що принципу рівності процесуальних засобів не було дотримано на цьому етапі розгляду.

64. Далі Уряд доводив, що навіть за відсутності заявника та його адвоката на засіданнях, які стосувалися судового контролю за триманням заявника під вартою, суди були поінформовані про арґументи, що їх заявник подав у письмовій формі. Таким чином, суди мали можливість ретельно оцінити законність та обґрунтованість затримання. Реґіональний суд Катовіце двічі розглядав скарги заявника: першу – на наказ про тримання під вартою від 2 вересня 1994 року і другу – на рішення окружного прокурора Рибніка від 21 вересня 1994 року, за яким строк затримання було подовжено. В обох випадках суд узяв до уваги всі арґументи заявника, які той подав у письмовій формі.

65. Уряд дійшов висновку, що на етапі перегляду запобіжного ув'язнення заявника було реально дотримано змагального процесу, як того вимагає пункт 4 статті 5 Конвенції.

B. Оцінка Суду

66. Суд нагадує, що, на підставі пункту 4 статті 5, особа, яку позбавлено свободи внаслідок арешту або затримання, має право на судовий контроль щодо процесуальних і матеріально-правових аспектів, які є обов'язковою умовою «законності» її затримання у значенні пункту 1 статті 5 (див. рішення у справі «Броуґан та інші проти Сполученого Королівства» ( Brogan and Others v. the United Kingdom ) від 29 листопада 1988 року, серія A, № 154-B, с. 34, п. 65). Хоч не завжди існує необхідність у тому, щоб процедура на підставі пункту 4 статті 5 супроводжувалася такими самими ґарантіями, яких вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції у кримінальних або цивільних процесах (див. рішення у справі «Меґ'єрі проти Німеччини» ( Megyeri v. Germany ) від 12 травня 1992 року, серія A, № 237-A, с. 11, п. 22), вона повинна мати судовий характер і забезпечувати ґарантії, відповідно до виду позбавлення свободи, що оскаржується. У разі якщо затримання особи підпадає під дію пункту 1(с) статті 5, слухання є обов'язковим (див. згадане вище рішення у справі Шіссера, с. 13, п. 30–31, рішення у справах «Санчес-Рейссе проти Швейцарії» ( Sanchez-Reisse v. Switzerland ) від 21 жовтня 1986 року, серія A, № 107, с. 19, п. 51, та «Кампаніс проти Греції» ( Kampanis v. Greece ) від 13 липня 1995 року, серія A, № 318-B, с. 45, п. 47). Зокрема, на етапі розгляду апеляції щодо наказу про затримання повинна бути забезпечена «рівність процесуальних засобів» сторін: прокурора та затриманої особи («Ніколова проти Болгарії» ( Nikolova v. Bulgaria ) [G.C.], № 31195/96, 25 березня 1999 року, п. 59).

67. Суд зауважує, що у справі, яка розглядається, наказ прокурора про застосування запобіжного ув'язнення суди переглядали двічі: вперше – реґіональний суд Катовіце 12 вересня 1994 року, а вдруге – окружний суд Рацібожа 27 квітня 1995 року. Суд вважає безперечним той факт, що застосовний на той час закон не давав права ані самому заявникові, ані його адвокатові бути присутніми на судовому засіданні. Більше того, застосовні положення не містили вимоги ознайомлення заявника або його адвоката з арґументацією прокурора на підтримку тримання заявника під вартою. Внаслідок цього заявник не мав жодної можливості дати відповіді на ці арґументи з метою оскарження підстав, наведених органами обвинувачення для виправдання його затримання. Насамкінець Суд зауважує, що, відповідно до застосовних положень закону про кримінальний процес, прокурор мав право бути присутнім на будь-якому судовому засіданні, де суд розглядав питання законності затримання заявника, і що на одному з них прокурор був присутнім.

68. Таким чином, виходячи з наведених вище міркувань, Суд дійшов висновку, що порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.

III . стверджуване порушення статті 8 конвенції

69. Заявник скаржився, що факт перехоплення та затримання його листів до омбудсмена є порушенням статті 8 Конвенції, яка передбачає:

A. Доведення в Суді

70. Заявник стверджував, що надіслав два ідентичні листи, в яких ішлося про погане поводження з ним з боку наглядачів в'язниці: одного до прокурора з метою розслідування його скарги, а копію цього листа – омбудсменові. На листі, адресованому омбудсменові, була позначка «до відома». Цей лист був перехоплений адміністрацією в'язниці, переданий до прокуратури, відкритий прокурором і, зрештою, вручений омбудсменові із затримкою майже в два місяці. Надсилаючи листа омбудсменові, заявник прагнув забезпечити порушення прокурором відповідної справи за скаргою проти наглядачів в'язниці. Цей лист, безумовно, має вважатися кореспонденцією, яка повинна була підлягати захисту, наданому статтею 8 Конвенції.

71. Заявник доводив, що було нерозумним вважати, начебто лист містив якісь відомості, які зашкодять безпеці в'язниці чи безпеці інших осіб або які мають кримінальний характер, оскільки він був адресований омбудсменові, котрий виконує встановлену законом функцію захисту закону та прав людини. Зважаючи на це, листування з ним слід вважати конфіденційним. З цього питання заявник посилався на усталену практику Суду, в якій наголошувалося на важливості дотримання конфіденційності листування в'язнів з Європейською комісією з прав людини, оскільки воно може стосуватися тверджень, спрямованих проти адміністрації в'язниці чи її працівників (рішення у справі «Кемпбелл проти Сполученого Королівства» ( Campbell v. the United Kingdom ) від 25 березня 1992 року, серія A, № 233, с. 22, п. 62). Порушення такої конфіденційності могло спричинити ризик репресій щодо ув'язнених осіб. Такого самого принципу необхідно дотримуватись і стосовно листування з національними органами, на які покладено контроль за дотриманням прав людини державними органами влади.

72. Заявник стверджував, що юридичне реґулювання щодо контролю за кореспонденцією ув'язнених осіб, які застосовувалися на той час, мало серйозні недоліки. У цьому відношенні заявник посилається на рішення Суду, в яких було визнано порушення статті 8 Конвенції на підставі занадто тривалого строку, наданого національним органам влади для контролю за кореспонденцією в'язнів. Далі він підкреслив, що так само критично можна оцінити й відповідні положення польського законодавства.

73. Заявник наголошував, що, відповідно до статті 89 Кодексу виконання кримінальних покарань, який застосовувався на той час, кореспонденція в'язнів підлягала автоматичній цензурі. Контроль за кореспонденцією не був рішенням на підставі адміністративного права, а отже, не міг бути ефективно оскаржений у жодному органі. Зокрема, його не можна було оскаржити у Вищому адміністративному суді. Більше того, закон не визначив спосіб здійснення цензури, її обсяги та строки, яких мали дотримуватися національні органи влади.

74. Далі заявник відзначив, що у 1997 році Кодекс виконання кримінальних покарань 1969 року було скасовано і замінено новим. Згідно з новим кодексом, листування з омбудсменом особи, засудженої за остаточним рішенням суду, не підлягає жодній цензурі. На думку заявника, ця поправка свідчить, що законодавець, узгоджуючи норми, які реґулюють кореспонденцію засуджених осіб, з вимогами Конвенції, напевно усвідомив недоліки законодавства, яке було застосовано в цій справі.

75. Уряд нагадав, що контроль за кореспонденцією ув'язнених осіб сам по собі не був несумісним з Конвенцією (рішення у справі «Сілвер та інші проти Сполученого Королівства» ( Silver and Others v. the United Kingdom ) від 25 березня 1983 року, серія A, № 61, с. 38, п. 98). Далі він підкреслив, що лист заявника до омбудсмена мав на меті лише поінформувати останнього. Отже, наміром заявника було не просити омбудсмена про втручання, а лише поінформувати його про скаргу щодо кримінального правопорушення, яку заявник подав прокуророві.

76. Уряд також заявив, що застосовне на той час польське законодавство передбачало цензуру органом, що здійснює провадження у кримінальній справі, тобто прокурором або судовим органом, залежно від етапу провадження. Права затриманих осіб щодо їхнього листування викладені в Кодексі виконання кримінальних покарань та Правилах щодо тримання в запобіжному ув'язненні. Таким чином, оскаржуване втручання має вважатися законним. Затримана особа мала також можливість оспорити обсяги та спосіб перевірки її кореспонденції, подавши скаргу голові суду, який здійснював провадження у кримінальній справі проти затриманої особи на підставі пунктів 3 і 4 наказу міністра юстиції від 29 березня 1991 року.

77. Уряд, насамкінець, заявив, що втручання в кореспонденцію заявника здійснювалося згідно із законом, як того вимагає стаття 8 Конвенції.

B. Оцінка Суду

78. Суд вважає, що мало місце «втручання державного органу» у здійснення заявником права на повагу до таємниці кореспонденції, яке ґарантує пункт 1 статті 8. Таке втручання суперечитиме статті 8, якщо воно не здійснюється «згідно із законом» і не переслідує однієї чи більше леґітимних цілей, зазначених у пункті 2, і, більше того, не є необхідним «у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей (див. рішення «Сілвер та інші проти Сполученого Королівства» від 25 березня 1983 року, серія A, № 61, с. 32, п. 84; «Кемпбелл проти Сполученого Королівства» від 25 березня 1992 року, серія A, № 233, с. 16, п. 34; «Калоджеро Діана проти Італії» ( Calogero Diana v. Italy ) від 15 листопада 1996 року, Reports 1996-V, с. 1775, п. 28; «Петра проти Румунії» ( Petra v. Romania ) від 23 вересня 1998 року, Reports 1998- VII , с. 2853, п. 36).

79. Вираз «згідно із законом» не лише вимагає дотримання національного права, а й стосується якості цього права (рішення у справах «Галфорд проти Сполученого Королівства» ( Halford v. the United Kingdom ) від 25 червня 1997 року, Reports 1997- III , с. 1017, п. 49; «Барановський проти Польщі» ( Baranowski v. Poland ) від 28 березня 2000 року, що буде опубліковане в офіційних збірниках рішень Суду, п. 52, mutatis mutandis ). Суд нагадує, що національне право має чітко визначити обсяг і спосіб здійснення відповідної дискреції, покладеної на державні органи влади, з метою забезпечити особам мінімальний захист, на який громадяни мають право на підставі дії принципу верховенства права в демократичному суспільстві (рішення у справі «Доменічіні проти Італії» ( Domenichini v. Italy ) від 15 листопада 1996 року, Reports 1996-V, с. 1800, п. 33).

80. У своїх поданнях Уряд посилався на положення наказу міністра юстиції від 29 березня 1991 року та доводив, що вони мають розглядатися як правова основа захисту кореспонденції від цензури. Проте, як зауважує Суд, навіть припускаючи, що ці положення могли б тлумачитися таким чином, що окремий захід з контролю за кореспонденцією можна оскаржити до голови суду вищої інстанції, заявник не мав би можливості звернутися до цієї процедури, оскільки на той час кримінальна справа проти нього перебувала на стадії розслідування. Отже, оскільки дію, про яку йдеться в цій справі, вчинив прокурор, не було жодної можливості оскаржити її до голови будь-якого суду. Так чи інакше, Уряд не навів жодних арґументів, які, спираючись на національну практику, могли б продемонструвати, що це положення було правовою підставою для осіб, які перебувають у запобіжному ув'язненні, оскаржити застосування цензури до їхньої кореспонденції.

81. Суд зауважує, що польське законодавство, застосовне на той час (див. пункти 34 і 35 вище), дозволяло автоматичний контроль за кореспонденцією в'язнів з боку органів, що вели кримінальну справу. Отже, чинні положення не встановлювали відмінності між різними категоріями осіб, з якими могли листуватися в'язні. Внаслідок цього і листування з омбудсменом підлягало цензурі. До того ж відповідні положення не містили ніяких принципів реґулювання здійснення цензури. Зокрема, вони не визначали спосіб і строк її здійснення. Оскільки цензура мала автоматичний характер, органи влади не були зобов'язані ухвалювати обґрунтоване рішення з визначенням підстав її здійснення.

82. У світлі зазначених вище міркувань, Суд доходить висновку, що польське законодавство, чинне на той час, не визначало з належною чіткістю обсяг і спосіб здійснення дискреції, покладеної на державні органи стосовно контролю за кореспонденцією в'язнів. А отже, оскаржуване втручання не було здійснене «згідно із законом».

D. Мета і необхідність втручання

83. З огляду на наведений вище висновок, Суд не вважає за необхідне в цій справі з'ясовувати, чи були дотримані інші вимоги пункту 2 статті 8.

E. Висновок

84. Таким чином, Суд визнає, що було порушено статтю 8 Конвенції.

IV. Застосування статті 41 конвенції

85. Стаття 41 Конвенції передбачає:

A. Шкода

86. Заявник вимагав присудити йому 90 000 доларів США як компенсацію за завдану йому моральну та матеріальну шкоду.

87. Уряд звернувся до Суду з проханням ухвалити, що визнання порушення становить достатню та справедливу сатисфакцію. Як альтернатива, він просив Суд визначити суму справедливої сатисфакції на підставі його практики в подібних справах, враховуючи всі відповідні обставини справи заявника та зважаючи на економічні умови в країні, зокрема на купівельну спроможність національної валюти та рівень мінімальної зарплати в Польщі.

88. Стосовно вимоги компенсації за шкоду, завдану внаслідок порушення пунктів 3 і 4 статті 5 Конвенції, Суд нагадує, що в деяких справах, пов'язаних з порушенням пунктів 3 та 4 статті 5, він присудив помірне відшкодування за моральну шкоду (див. рішення у справі «Ван Дрооґенброк проти Бельгії» ( Van Droogenbroeck v. Belgium ) від 25 квітня 1983 року (стаття 50), серія A, № 63, с. 7, п. 13, та згадуване вище рішення у справі «Де Йонґ, Бальєт і Ван ден Брінк проти Нідерландів», с. 29, п. 65). Проте в більш недавніх справах Суд відмовив у присудженні такого відшкодування (див. згадувані вище рішення у справах «Повельс проти Бельгії», с. 20, п. 46; «Броуґан та інші проти Сполученого Королівства» (стаття 50), с. 44–45, п. 9; «Губер проти Швейцарії», с. 19, п. 46; рішення у справі «Тот проти Австрії» ( Toth v. Austria ) від 12 грудня 1991 року, серія A, № 224, с. 24, п. 91; згадуване вище рішення «Кампаніс проти Греції», с. 49, п. 66; рішення у справі «Гуд проти Сполученого Королівства» ( Hood v. the United Kingdom ) від 18 лютого 1999 року, що буде опубліковане в офіційних збірниках рішень Суду, п. 84–87; а також рішення у справі «Ніколова проти Болгарії» від 25 березня 1999 року, що також має бути опубліковане в офіційних збірниках рішень Суду, п. 76). У деяких із цих справ Суд зазначав, що справедлива сатисфакція може бути присуджена лише тоді, якщо шкоди внаслідок позбавлення свободи заявник міг і не зазнати, якби було забезпечено ґарантії, передбачені в пункті 3 статті 5, і, згідно з обставинами, вирішив, що визнання порушення становить достатню справедливу сатисфакцію завданої моральної шкоди.

89. У цій справі Суд не може робити припущення, чи було б застосовано до заявника запобіжне ув'язнення, якби ґарантії пунктів 3 і 4 статті 5 були дотримані. Внаслідок цього Суд вважає визнання порушень цих положень достатньою компенсацією за завдану моральну шкоду.

90. Суд також вважає, що заявник зазнав моральної шкоди стосовно затримки у відправленні листів до омбудсмена, і присуджує йому суму в 2000 польських злотих.

B. Судові витрати

91. Заявник, який одержав правову допомогу від Ради Європи у зв'язку з тим, що в Комісії та Суді його представляв адвокат, вимагав відшкодування витрат у польських злотих у розмірі, що дорівнює 2400 доларам США.

92. Уряд звернувся до Суду з проханням присудити компенсацію за фактичні та необхідні витрати в розумних межах. Він посилався в цьому відношенні на рішення у справі «Ціммерман і Штайнер проти Швейцарії» ( Zimmerman and Steiner v. Switzerland ) від 13 липня 1983 року (серія A, № 66, с. 35, п. 36).

93. Застосовуючи критерії, встановлені його практикою (див., наприклад, рішення у справі «Барановський проти Польщі» від 28 березня 2000 року, п. 85), Суд вважає вимогу заявника обґрунтованою. Отже, він має отримати суму в 10 800 польських злотих як відшкодування судових витрат разом з будь-яким податком на додану вартість, який може стягуватися, з вирахуванням 9989 французьких франків, виплачених йому як правова допомога на гонорари та витрати на проїзд і харчування.

C. Відсоткова ставка у разі несвоєчасної сплати

94. Згідно з наявною у Суду інформацією, передбачена законом відсоткова ставка в Польщі станом на день постановлення цього рішення становить 21 % на рік.

Hа цих підставах суд

1. Постановляє одноголосно, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.

2. Постановляє одноголосно, що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.

3. Постановляє одноголосно, що було порушено статтю 8 Конвенції.

4. Постановляє одноголосно,

5. Відхиляє, шістьма голосами проти одного, решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою й повідомлено у письмовій формі 4 липня 2000 року, згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.

Майкл О'Бойл,
секретар

Елізабет Палм,
голова

до змісту