ГЕРЦЕҐФАЛВИ проти АВСТРІЇ

«ГЕРЦЕҐФАЛВИ ПРОТИ АВСТРІЇ»
(HERCZEGFALVY V. AUSTRIA)

У справі «Герцеґфалви проти Австрії» 1
Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою – згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) 2 та відповідними положеннями Реґламенту Суду, – до складу якої увійшли судді:

п. Р. Рюссдаль (R. Ryssdal), Голова Суду
п. Р. Бернхардт (R. Bernhardt)
п. Ф. Гьольчюклю (F. Golcuklu)
п. Ф. Матчер (F. Matscher)
п. Л.-Е. Петтіті (L.-E. Pettiti)
п. С. К. Мартенс (S. K. Martens)
п. Р. Пекканен (R. Pekkanen)
п. А. Н. Лоїзу (A. N. Loizou)
п. Ж. М. Моренілла (J. M. Morenilla),

а також п. М.-А. Ейссен (M.-A. Eissen), Секретар Суду , та п. Г. Пецольд (H. Petzold), заступник Секретаря ,

після нарад за зачиненими дверима 23 квітня та 31 серпня 1992 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 19 квітня 1991 року в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 і статтею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 10533/83) проти Австрійської Республіки, поданою до Комісії на підставі статті 25 громадянином Угорщини Іштваном Герцеґфалви ( Istvan Herczegfalvy ) 27 листопада 1978 року.

2. У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48 Конвенції, а також на заяву Австрії про визнання обов'язкової юрисдикції Суду (стаття 46). Запит подано з метою отримання рішення стосовно того, чи свідчать факти у справі про порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за статтею 3, пунктами 1, 3 і 4 статті 5, статтями 8, 10 і 13.

3. У відповідь на запит, зроблений згідно з пунктом 3(d) правила 33 Реґламенту Суду, заявник повідомив про свій намір взяти участь у провадженні і призначив адвоката, який представлятиме його (правило 30).

4. До складу палати увійшли за посадою п. Ф. Матчер, суддя, обраний від Австрії (стаття 43 Конвенції), та п. Р. Рюссдаль, Голова Суду (пункт 3(b) правила 21). 23 квітня 1991 року в присутності Секретаря Голова Суду визначив жеребкуванням імена інших семи членів палати, а саме: п. Ф. Гьольчюклю, п. Л.-Е. Петтіті, п. К. Руссо ( C. Russo ), п. Р. Макдоналда ( R. Macdonald ), п. С. К. Мартенса, п. Р. Пекканена та п. А. Н. Лоїзу (стаття 43, наприкінці, та пункт 4 правила 21). Пана Руссо та п. Макдоналда, які не змогли взяти участь у розгляді справи, замінили судді Р. Бернхардт та Ж. М. Моренілла (пункт 1 правила 22 та пункт 1 правила 24).

5. Заступивши на посаду голови палати (пункт 5 правила 21), п. Рюссдаль через Секретаря Суду провів консультації з уповноваженою особою Уряду Австрії (Уряд), представником Комісії та адвокатом заявника щодо організації провадження (пункт 1 правила 37 і правило 38). Відповідно до виданого після цього розпорядження, Секретар Суду одержав 16 жовтня і 20 грудня меморандум заявника, в якому містилися його вимоги щодо справедливої сатисфакції (стаття 50 Конвенції). 20 червня Уряд повідомив Секретаря Суду, що не подаватиме свій меморандум.

6. 22 жовтня 1991 року п. Рюссдаль надав заявникові дозвіл користуватися німецькою мовою (пункт 3 правила 27).

7. Згідно з рішенням Голови Суду, відкрите слухання відбулося 21 квітня 1992 року в Палаці прав людини у Страсбурзі. Перед цим Суд провів підготовче засідання.

На судовому розгляді були присутні :

a) від Уряду

п. Г. Тюрк ( H. Turk ), посол, радник з правових питань,
Міністерство закордонних справ, уповноважена особа ,

п. В. Окресек ( W. Okresek ), Федеральне відомство канцлера,
пані Е. Шіндлер ( E. Schindler ), Федеральне міністерство юстиції, радники ;

b) від Комісії

п. Ж.-К. Сойєр ( J.-C. Soyer ), представник ;

c) від заявника

п. Г. Гоффман ( H. Hoffman ), адвокат ( Rechtsanwalt ), захисник .

Суд заслухав їхні звернення.

ЩОДО ФАКТІВ

I. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

8. Іштван Герцеґфалви – громадянин Угорщини, який з 1964 року проживає в Австрії. Нині він мешкає у Відні.

A. Провадження

9. З 13 травня 1972 року до 13 травня 1977 року за вироками Віденського реґіонального суду з кримінальних справ ( Landesgericht fur Strafsachen ), які частково були підтримані Верховним судом ( Oberster Gerichtshof ), заявник відбував два строки ув'язнення підряд, зокрема за напади на дружину, на клієнтів його майстерні з ремонту телевізійної апаратури та на державних чиновників.

10. Віденський окружний суд ( Bezirksgericht Wien Innere Stadt ) 23 грудня 1975 року, а Віденський реґіональний суд з цивільних справ ( Landesgericht fur Zivilrechtssachen ), який діяв як суд з питань опіки ( Pflegschaftsgericht ), 3 листопада 1977 року визнали заявника частково недієздатним ( beschrankt entmundigt ) і призначили йому радника ( Beistand ). Таке рішення було прийнято на підставі висновку психіатра, зробленого після численних скарг заявника на умови перебування у в'язниці.

9 серпня 1983 року окружний суд призначив нового радника, який відтоді діяв у цій ролі. Згідно з ухвалою суду з питань опіки від 19 липня 1984 року, його посада з 1 липня 1984 року прирівнювалася до посади куратора ( Sachwalter ), відповідно до пункту 3 статті 273 Цивільного кодексу (див. пункт 54 нижче).

11. Тим часом панові Герцеґфалви були пред'явлені нові обвинувачення у нападах на наглядачів в'язниці та в'язнів, а також у висловленні грубих погроз на адресу суддів.

10 травня 1977 року реґіональний суд видав розпорядження про те, що після закінчення строку відбування покарання 13 травня (див. пункт 9 вище) заявник повинен залишатися під вартою на підставі підпунктів 1 і 3 пункту 2 статті 180 Кримінально-процесуального кодексу (див. пункт 40 нижче), оскільки існує ризик його втечі та повторного вчинення правопорушень. Звернення заявника до апеляційної палати ( Ratskammer ) реґіонального суду та Віденського апеляційного суду ( Oberlandesgericht ) були безуспішними, постанови цих судів були ухвалені, відповідно, 18 травня та 21 червня. Рішення про запобіжне ув'язнення ( Untersuchungshaft ) було затверджене головуючим суддею реґіонального суду 2 листопада 1977 року.

12. Згідно з рекомендаціями кількох експертів, головуючий суддя 9 січня 1978 року видав розпорядження про тимчасове поміщення ( vorlaufige Unterbringung ) п. Герцеґфалви до закладу для психічно хворих правопорушників (стаття 438 Кримінально-процесуального кодексу; див. пункт 44 нижче). Це розпорядження було затверджене апеляційною палатою 6 березня, а апеляційним судом – 19 квітня 1978 року, і заявника було переведено до спеціальної в'язниці Міттерстайґ ( Mittersteig ), Відень.

13. За висновками психіатрів, які його оглядали, заявник страждав на параноїдну роздратованість, що є психічним захворюванням, а це означало, що він не відповідав за свої дії; він був надзвичайно аґресивним і не здатним усвідомлювати протиправність своєї поведінки, а отже, існував ризик, що його присутність на судовому розгляді може зашкодити його здоров'ю.

З огляду на ці висновки, 15 червня 1978 року прокуратура змінила проект обвинувального акта й вимагала вже не лише визнання п. Герцеґфалви винним, а й тримання його під вартою. З цього дня оскаржуване тримання під вартою здійснювалося на підставі пункту 4 статті 429 Кримінально-процесуального кодексу (див. пункт 44 нижче). Скаргу заявника стосовно зміненого обвинувального акта апеляційний суд відхилив 30 серпня 1978 року.

14. Слухання справи в реґіональному суді відбулося 9 та 10 січня 1979 року. Перед цим слухання, призначене на 14 грудня 1976 року, було відкладено через втрату матеріалів справи, слухання, призначене на 3 травня 1977 року, – через клопотання заявника про виклик нових свідків, на 25 жовтня 1977 року – через відсутність головуючого судді, на 2 листопада 1977 року – у зв'язку з поданням нових доказів, на 6 березня 1978 року – через помилки у надсиланні викликів до суду, а слухання, призначене на 5 квітня 1978 року, перенесли на тій підставі, що заявник плюнув в обличчя судді, що призвело до зміни обвинувального акта (див. пункт 13 вище).

10 січня 1979 року суд визнав пред'явлені панові Герцеґфалви обвинувачення доведеними і видав розпорядження про взяття його під варту, відповідно до пункту 1 статті 21 Кримінального кодексу, на тій підставі, що він був небезпечним і не підлягав кримінальній відповідальності за свої дії. Суд спирався на висновки трьох психіатрів, які, кожен окремо, визнали наявність у нього параноїдної роздратованості, що, принаймні з 1975 року, прирівнювалася до психічного захворювання.

15. Заявник подав клопотання до Верховного суду про скасування ( Nichtigkeitsbeschwerde ) цього рішення. Реґіональний суд, незважаючи на це, постановив, що до прийняття рішення п. Герцеґфалви має тимчасово залишатися під вартою на підставі пункту 4 статті 429 Кримінально-процесуального кодексу, але, за рекомендацією психіатрів, у в'язниці.

16. 28 червня 1979 року реґіональний суд на підставі статті 50 Закону про лікарні видав розпорядження про необхідність подальшого тримання заявника під вартою та негайного переведення його до психіатричної лікарні з метою надання йому необхідної медичної допомоги. В лікарні п. Герцеґфалви перебував з 29 червня до 23 липня 1979 року, а потім його знову було переведено до в'язниці.

29 серпня 1979 року Віденський апеляційний суд, до якого заявник звернувся з оскарженням, заявив, що він не має юрисдикції на розгляд цього питання, оскільки стосовно пункту 4 статті 429 Кримінально-процесуального кодексу розгляд скарги належав до компетенції апеляційної палати реґіонального суду.

17. 5 вересня 1979 року апеляційна палата підтвердила оскаржуване тримання під вартою. Застосовуючи пункт 4 статті 429 Кримінально-процесуального кодексу, вона видала розпорядження про направлення п. Герцеґфалви до Віденської психіатричної лікарні з метою надання йому там термінової медичної, соціо- та психотерапевтичної допомоги, яка була особливо необхідною, зокрема внаслідок голодування, яке він проводив з 2 серпня 1979 року. 10 вересня 1979 року його помістили в палату № 23 цієї лікарні, де він і перебував до свого звільнення 28 листопада 1984 року.

Оскарження цього рішення заявником було відхилене Віденським апеляційним судом 8 жовтня 1979 року.

18. Тим часом 3 жовтня 1979 року Верховний суд частково змінив рішення від 10 січня 1979 року (див. пункти 14–15 вище), скасував розпорядження про тримання заявника під вартою і передав справу до реґіонального суду.

19. 4 грудня 1979 року п. Герцеґфалви подав клопотання про своє звільнення. 14 грудня суддя-слідчий повідомив його, що він залишатиметься під вартою на підставі пункту 4 статті 429 Кримінально-процесуального кодексу.

На прохання цього судді психіатрична лікарня надала медичний звіт, датований 17 січня 1980 року, в якому висловлювалася думка про неможливість тримання заявника у звичайному запобіжному ув'язненні, оскільки його аґресивна поведінка продовжувала становити небезпеку для оточення.

У 1980 році апеляційна палата та апеляційний суд подовжили строк оскаржуваного тримання заявника під вартою на підставі пункту 4 статті 429.

20. Після слухань 20 березня та 9 квітня 1980 року реґіональний суд, до якого була передана справа (див. пункт 18 вище), дійшов висновку, що обвинувачення проти п. Герцеґфалви, до яких належали й серйозні погрози на адресу судді 24 грудня 1979 року, були доведені, й наказав помістити його під варту в закладі для психічно хворих правопорушників, відповідно до пункту 1 статті 21 Кримінального кодексу. Він обґрунтував свій висновок рішенням від 10 січня 1979 року, висновками трьох психіатрів, на які воно спиралося (див. пункт 14 вище), та думками авторів медичних висновків, які були присутні на слуханні й заявили, що, незважаючи на деяке поліпшення, суттєвої зміни в стані здоров'я заявника не відбулося.

Оскільки заявник відкликав свою апеляцію та заяву про скасування рішення у письмовій формі 30 жовтня 1980 року та на слуханні 6 листопада, рішення в останній із зазначених днів було оголошено обов'язковим, відповідно до остаточного розпорядження ( Endverfugung ), яким на 1 жовтня 1981 року було призначено наступне судове засідання на предмет тримання його під вартою (пункт 3 статті 25 Кримінального кодексу; див. пункт 46 нижче).

Згодом заявник відмовився від своїх заяв. Він стверджував, що зробив їх лише з огляду на свою репатріацію до Угорщини, яка обговорювалася 6 листопада 1980 року, але так і не була здійснена.

21 . 8 лютого 1982 року реґіональний суд, діючи на підставі пункту 1 статті 21 Кримінального кодексу, подовжив строк тримання п. Герцеґфалви під вартою, оскільки в медичному висновку, поданому на запит цього суду, зазначалося, що він становить небезпеку. Суд ухвалив своє рішення, відповідно до пункту 3 статті 25 Кримінального кодексу, після того як офіційний представник психіатричної лікарні заявив у суді, що щорічний розгляд питання законності тримання під вартою має відбутися не пізніше 1 жовтня 1981 року (див. пункт 20 вище).

22. 13 липня, 19 вересня та в один із днів жовтня 1983 року заявник подавав клопотання про своє звільнення, вказуючи на те, що строк проведення щорічного перегляду закінчився 8 лютого 1983 року. Після отримання першої з цих заяв суд звернувся по рекомендації до психіатра, який у своєму висновку, направленому 22 жовтня, рекомендував звільнити заявника під нагляд (див. пункт 33 нижче).

Звернення про здійснення наглядової юрисдикції ( Dienstaufsichtsbeschwerde ) було направлене до апеляційного суду, який наказав реґіональному суду невідкладно вирішити це питання; 16 лютого 1984 року цей суд видав розпорядження про подовження строку оскаржуваного тримання під вартою. Зважаючи на висновки експерта-психіатра та керівника лікарні, направлені 25 січня 1984 року, суд дійшов висновку, що суттєвих змін у стані психічного здоров'я п. Герцеґфалви не відбулося. Він продовжував страждати на параноїдну роздратованість і, в разі звільнення, безсумнівно, відмовився б від курсу лікування, якого потребував, внаслідок чого, ймовірно, надсилав би численні скарги чи навіть здійснив би свої погрози, зокрема проти персоналу в'язниці (див. пункт 33 нижче).

4 квітня 1984 року апеляційний суд відхилив клопотання заявника і підтвердив, що його вимоги про звільнення згідно з пунктом 2 статті 47 Кримінального кодексу безпідставні.

23. Наступні клопотання про звільнення п. Герцеґфалви подав 6 червня та 23 вересня 1984 року. 28 листопада його було звільнено під умовою за рішенням суду від 14 листопада, яке, у свою чергу, ґрунтувалося на висновку психіатра від 14 вересня (див. пункт 34 нижче). Суд ухвалив рішення, що, за загальним визнанням, параноїдний стан заявника погіршився, але це відбулося головним чином внаслідок тримання його під вартою ( Haftquerulanz ); його сутяжницькі скарги та петиції ( Rechtsquerulanz ) не становлять загрози в значенні статті 21 Кримінального кодексу; з моменту взяття під варту заявник виявляв аґресивну поведінку лише в кількох випадках; хоча не виключається можливість його аґресивності у випадку зриву, історія хвороби не дає підстав для висновку, що атипові особливості спонукають його до вчинення кримінальних правопорушень; до того ж подальша допомога психіатра або медикаментозне лікування хоч і рекомендуються, проте не вважаються експертом необхідними.

B. Лікування

24. Після повернення з Віденської психіатричної лікарні, де він перебував з 29 червня до 23 липня 1979 року (див. пункт 16 вище), п. Герцеґфалви 2 серпня 1979 року розпочав нове голодування на знак протесту проти тримання його під вартою та відмови надати йому матеріали справи. 28 серпня він знепритомнів від знесилення, і його відправили до клініки, де він отримав інтенсивне лікування. 10 вересня 1979 року його знову було переведено до Віденської психіатричної лікарні, де він і перебував до свого звільнення 28 листопада 1984 року (див. пункт 23 вище).

25. Оскільки заявник був надзвичайно ослаблений після повернення, керівник лікарні наказав годувати його примусово, згідно зі статтею 8(3) Закону про лікарні (див. пункт 51 нижче). Заявник відмовлявся від будь-яких контактів, медичного обстеження і лікування, йому також давали заспокійливі засоби супроти його волі (три дози тарактану ІМ ( Taractan IM ) по 30 мг кожна); 14 та 15 вересня 1979 року його прикріплювали до гамівного ліжка, але йому вдалося перерізати сітку та ремені. 17 вересня він отримав інший заспокійливий засіб (сординол ІМ ( Sordinol IM )), оскільки в нього з'явилася інфільтрація. Він перестав відмовлятися від їжі 27 вересня 1979 року після переведення його до окремої палати та надання деяких матеріалів справи.

26. Пан Герцеґфалви розпочав нове голодування з 26 листопада до 13 грудня 1979 року, у цей день, як стверджувалося, він погодився, щоб його годували через зонд ( Sondenernahrung ) один раз на день. Однак пізніше він заперечував, що його згоду було отримано законно.

27. З огляду на погіршення фізичного та психічного стану, 15 січня 1980 року йому силоміць ввели 90 мг тарактану з метою ввести його у стан сну ( Dammerschlaf ), який дав би можливість лікувати його методом перфузії. Оскільки він чинив цьому жорсткий опір, бригада з надзвичайних ситуацій застосувала до нього силу. 18 січня його перевели до палати відділення інтенсивної терапії, оскільки в нього з'явились ознаки пневмонії та нефриту; там він перебував до 30 січня 1980 року.

28. Він іще не зовсім одужав і все ще потребував лікування антибіотиками та заспокійливими препаратами, коли його було переведено з цієї палати. Після повернення до закритого відділення лікарні, зважаючи на його аґресивність та смертельні погрози, які він висловлював, на нього наділи наручники та зв'язали йому ноги; запобіжні заходи не скасовували до 14 лютого 1980 року. Як заявляв Уряд, тактику реґулярно змінювали, з метою запобігання виникненню у заявника нервового паралічу, і 12 лютого заявник погодився, щоб його годувала жінка-лікар. Однак заявник стверджував, що стегна та поперек йому знову кріпили ременями і вперше його розв'язали лише 2 лютого; з метою отримання матеріалів справи та письмового приладдя для написання своїх скарг він продовжував безперервне голодування, і увесь цей час до нього застосовували штучне годування.

29. З 19 лютого 1980 року заявник заспокоївся і його поведінка стала сприятливішою для співпраці. Незважаючи на те, що час від часу він продовжував ображати персонал, п. Герцеґфалви погодився спілкуватися з оточенням, а також погодився на те, щоб двічі на тиждень жінка-лікар годувала його через зонд. 22 лютого йому дали папір і кулькову ручку.

30. Після суперечки стосовно його кореспонденції 27 грудня 1980 року панові Герцеґфалви було заборонено дивитися телевізор. З огляду на те, що фізичний опір, який він чинив у зв'язку з примусовим застосуванням заспокійливих засобів, часто був безрезультатним і навіть призводив до тілесних ушкоджень (втрати зубів, перелому ребер та синців), він подавав скаргу на застосування щодо нього сили кожного разу, коли отримував ліки. Ці листи, які, як він стверджував, не були передані відповідним органам, становлять шість папок; їх було повернуто йому після звільнення.

31. Протягом цього періоду він і далі, бодай частково, відмовлявся вживати їжу інакше ніж через зонд, але 12 листопада 1982 року заявив, що більше не потребує штучного годування, оскільки лікар переконала його припинити голодування, пояснивши, що це небезпечно для його життя. Як свідчать медичні звіти, його годували належним чином.

32. У своєму висновку від 5 березня 1983 року експерт висловив думку, що звільнення заявника під умовою можливе лише у випадку застосування певних супутніх психіатричних та соціальних заходів. На його думку, поведінка п. Герцеґфалви значно поліпшилася, а отже, ризику фактично не існувало.

33. Після наступної низки скарг, які було визнано сутяжницькими, реґіональний суд 28 липня 1983 року звернувся до лікарні з приводу можливого звільнення заявника.

22 жовтня 1983 року експерт відзначив поліпшення стану заявника і висловив думку, що неспокійна поведінка не становить загрози, про яку зазначено у статті 21 Кримінального кодексу.

Попри це в листі від 25 січня 1984 року керівник лікарні радив суду не звільняти п. Герцеґфалви, оскільки медикаментозне лікування мало лише седативний ефект і не можна було виключати того, що після звільнення він знову стане аґресивним і небезпечним.

На цій підставі 16 лютого 1984 року реґіональний суд відмовив у звільненні заявника (див. пункт 22 вище).

34. Остаточно його було звільнено 28 листопада 1984 року на підставі висновку експерта від 14 вересня 1984 року (див. пункт 23 вище).

C. Контроль за листуванням

35. Перебуваючи в ув'язненні, п. Герцеґфалви надіслав величезну кількість петицій та скарг до різноманітних органів стосовно, зокрема, його лікування та ініційованих ним проваджень. Оскільки він вважав, що не має достатньої кількості грошей, то в деяких випадках відмовлявся наклеювати марки на свої листи або надсилав їх з цією метою до міністра юстиції. Задля стримування такого потоку кореспонденції час від часу його позбавляли письмового приладдя, а листи без марок, за винятком тих, що були адресовані державним органам, зокрема судам, часто йому поверталися.

36. Стосовно листів, написаних у психіатричній лікарні, керівництво лікарні домовилося з куратором заявника, що їх реґулярно передаватимуть останньому, а він уже вирішуватиме, чи є потреба відсилати їх далі; така система діяла стосовно всіх листів, за винятком тих, які були адресовані його адвокатові, радникові та суду з питань опіки. Пан Герцеґфалви скаржився, що навіть не всі ці листи було надіслано.

37. Після звільнення з лікарні заявник отримав шість папок з ориґіналами своїх листів, а також близько п'ятдесяти проштампованих листів; з поштового реєстру було видно, що останні ніколи не надсилалися своїм адресатам, а саме – поліції, прокуратурі та судам.

D. Обмеження доступу до інформації

38. Пан Герцеґфалви також стверджував, що під час тримання під вартою його було позбавлено радіо, телебачення та можливості читати протягом тривалих періодів, зокрема з 15 січня 1980 року до кінця лютого того самого року та з 27 грудня 1980 року; з 15 червня 1981 року в його камері або палаті не було телевізора. Він стверджував, що ці заходи були застосовані до нього виключно з дисциплінарною метою.

39. Уряд же зауважив, що ці заходи були вжиті згідно зі статтею 51 (1) Закону про лікарні (див. пункт 51 нижче), виправдані медичними міркуваннями і щоразу тривали зовсім недовго.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

A. Позбавлення свободи

1. Запобіжне ув'язнення

40. Пункти 1 і 2 статті 180 Кримінально-процесуального кодексу, чинного на той час, дозволяють запобіжне ув'язнення особи (якщо є вагомі підстави підозрювати її у вчиненні кримінального правопорушення) в разі існування ризику втечі, змови або повторного вчинення правопорушення.

41. Ризик втечі не може припускатися, якщо обвинувачений підлягає ув'язненню не більш ніж на п'ять років, має нормальні умови проживання і постійно живе в Австрії, а також якщо він ще не робив спроби втекти (пункт 3 статті 180).

42. Обвинувачений у будь-який час може подати клопотання про звільнення (пункт 2 статті 194). Відповідно до статей 194 та 195, таке клопотання розглядається апеляційною палатою реґіонального суду на закритих засіданнях у присутності обвинуваченого або його адвоката. У разі звернення обвинуваченого або прокуратури до апеляційного суду слухання також відбувається в закритому режимі в присутності члена генеральної прокуратури, але за відсутності обвинуваченого та його адвоката.

Якщо обвинувачений не подає такого клопотання, апеляційна палата з власної ініціативи розглядає питання тримання під вартою, якщо воно вже триває протягом двох місяців або якщо минули три місяці з дня останнього слухання й обвинувачений не має адвоката (пункт 3 статті 194).

Після пред'явлення обвинувального акта або призначення дати судового розгляду справи такі слухання питання щодо тримання під вартою скасовуються. Рішення щодо тривалості тримання під вартою в таких випадках приймає суд, що розглядає справу, а в інших випадках – апеляційна палата на закритих засіданнях (пункт 4 статті 194).

43. Запобіжне ув'язнення припиняється не пізніше ніж за один день до початку відбування засудженим строку покарання за вироком, який автоматично скорочується на строк запобіжного ув'язнення (стаття 38 Кримінального кодексу).

2. Запобіжна госпіталізація до закладів для психічно хворих правопорушників

44. Запобіжне ув'язнення може здійснюватися у формі госпіталізації до закладу для психічно хворих правопорушників у двох випадках, визначених у пункті 4 статті 429 та в статті 438 Кримінально-процесуального кодексу:

3. Госпіталізація до закладів для психічно хворих правопорушників (запобіжні заходи)

45. Відповідно до статті 21 Кримінального кодексу:

46. Тривалість таких заходів реґулюється статтею 25 Кримінального кодексу, яка передбачає:

B. Умови тримання під вартою

1. Норми, що реґулюють запобіжне ув'язнення

47. Стаття 184 Кримінально-процесуального кодексу передбачає:

48. Статті 187 і 188 Кримінально-процесуального кодексу реґулюють питання кореспонденції осіб, що перебувають у запобіжному ув'язненні:

2. Правила стосовно закладів для психічно хворих правопорушників

49. Якщо інше не передбачено законом, положення Закону про виконання покарань ( Strafvollzugsgesetz ), застосовні до ув'язнених осіб, також застосовуються й до осіб, поміщених до закладів для психічно хворих правопорушників (стаття 167 (1) цього закону). Вони встановлюють докладні правила, наприклад, стосовно:

Ув'язнені можуть подавати клопотання і вимоги, не пов'язані з лікуванням, шляхом звернення до вищої посадової особи, але це не надає права на прийняття адміністративного рішення (стаття 120 (1), друге речення, та стаття 122).

50. Стаття 165 (1) дозволяє застосування обмежень до прав психічно хворих правопорушників лише в такому обсязі, наскільки це потрібно для досягнення мети ув'язнення, і забороняє всі види приниження їхньої людської гідності та втручання у права, ґарантовані їм статтями 119 і 122. Вона також передбачає, що скарги, надіслані явно лише внаслідок психічного або емоційного розладу ув'язненого і не пов'язані з порушенням його прав, підлягають відхиленню без застосування будь-якої офіційної процедури.

3. Правила стосовно закритих відділень психіатричних лікарень

51. До створення спеціальних закладів для психічно хворих правопорушників їх поміщали до державних психіатричних лікарень, діяльність яких реґулювалася положеннями Закону про лікарні ( Krankenanstaltengesetz ). Цей закон, зокрема, передбачає:

C. Недієздатність

52. На підставі статей 1 (2) і 4 Положення щодо недієздатності ( Entmundigungsordnung ) 1916 року, заявника в 1975 році було оголошено частково недієздатним (див. пункт 10 вище):

53. Функції опікуна визначені в першому реченні статті 188 Цивільного кодексу ( Allgemeines Burgerliches Gesetzbuch ), в якому зазначається:

Пункт 1 статті 216 передбачає: якщо особа, наділена батьківськими правами, не може піклуватися про неповнолітню особу та виховувати її, відповідальність за це покладається на опікуна.

54. Відповідно до Закону про призначення кураторів особам з фізичними вадами 1983 року ( Sachwaltergesetz ), особи, визнані повністю або частково недієздатними, з 1 липня 1984 року мають отримувати допомогу куратора ( Sachwalter ), уповноваженого на підставі підпункту 3 пункту 3 статті 273 Цивільного кодексу вести всі їхні справи.

Відповідно до статті 282 Цивільного кодексу, куратор має ті самі права та обов'язки, що й опікун, але, окрім цього, він зобов'язаний опікуватися особою з фізичними вадами, зокрема її медичним лікуванням та соціальною терапією, якщо суд не вирішить інакше.

D. Звернення до адміністративного та Конституційного судів

55. Законність будь-якої адміністративної дії, включно із застосуванням прямого адміністративного примусу щодо конкретної особи, загалом може бути оскаржена в адміністративному суді ( Verwaltungsgerichtshof , стаття 130 Федеральної конституції), а її конституційність – у Конституційному суді ( Verfassungsgerichtshof , стаття 144).

Однак у судовій практиці не існує жодного прикладу позову проти дій психіатричної лікарні такого типу, про який ідеться в цій справі.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

56. У своїй заяві до Комісії від 27 листопада 1978 року (№ 10533/83) п. Герцеґфалви навів цілу низку скарг щодо законності, тривалості та умов тримання його під вартою, а також лікування у цей час.

57. 10 березня 1988 року Комісія, зокрема, оголосила неприйнятними за часовими параметрами (стаття 26 Конвенції, наприкінці) скарги стосовно фактів, які мали місце до 27 травня 1978 року. 4 жовтня 1989 року деякі інші скарги були оголошені прийнятними, а решта заяви – неприйнятною. У своїй доповіді від 1 березня 1991 року (зробленої відповідно до статті 31) вона висловила думку, що було вчинено порушення статті 3 (одноголосно), пункту 1(е) статті 5 стосовно періодів з 11 грудня 1981 року до 8 лютого 1982 року та з 8 лютого 1982 року до 16 лютого 1984 року (одноголосно), пункту 4 статті 5 (одноголосно), статті 8 (одноголосно), статті 10 (одноголосно) та статті 13 (вісімнадцятьма голосами проти двох) та що не було порушення пункту 1(с) статті 5 (одинадцятьма голосами проти дев'яти), пункту 1(е) статті 5 стосовно інших періодів (одинадцятьма голосами проти дев'яти) та пункту 3 статті 5 (одноголосно). Повний текст висновку Комісії наведено в додатку до цього рішення 3.

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

A. Вступ

58. Заявник скаржився на те, що було вчинено порушення пункту 1 статті 5, згідно з яким:

59. З огляду на ухвалу Комісії щодо прийнятності скарг (див. пункти 56–57 вище), строк тримання під вартою, що береться до уваги, почався 27 травня 1978 року. Оскільки його правова підстава з часом змінювалася, необхідно виділити кілька періодів.

B. Період з 27 травня 1978 року до 10 січня 1979 року

60. З 27 травня 1978 року до 10 січня 1979 року тримання під вартою здійснювалося на підставі статті 438 та пункту 4 статті 429 Кримінально-процесуального кодексу, відповідно (див. пункт 44 вище), і мало на меті забезпечити присутність п. Герцеґфалви в реґіональному суді (див. пункти 11–12 вище). Таким чином, воно підпадало під дію пункту 1(с) статті 5 Конвенції, з чим погодились усі сторони в Суді.

61. На цьому етапі у справі не виявлено жодних недоліків. Отже, не підлягає доведенню той факт, що судові органи дотримувалися процедур, встановлених національним правом, видаючи розпорядження про запобіжне ув'язнення п. Герцеґфалви та його подальшу госпіталізацію або затверджуючи обидва ці заходи (див. пункти 11–13 вище). Стосовно міркувань на їх підтримку – підозра щодо нього та ризик повторного вчинення правопорушень і втечі – Суд не бачить підстав припускати, що вони не були обґрунтовані належним чином, особливо з огляду на аґресивну поведінку заявника та характер правопорушень, у яких його обвинувачували.

C. Період з 10 січня до 3 жовтня 1979 року

62. Другий період включає час, упродовж якого заява про скасування розпорядження про перше запобіжне ув'язнення розглядалась у Верховному суді, а саме – з 10 січня до 3 жовтня 1979 року. Попри той факт, що, відповідно до австрійського законодавства, ув'язнення все ще мало запобіжний характер (див. пункт 15 вище), воно вже підпадало виключно під дію пункту 1(е) статті 5, оскільки реґіональний суд не засудив п. Герцеґфалви і не призначив йому покарання з огляду на те, що він не підлягав кримінальній відповідальності (див. пункт 14 вище; та див., зокрема, рішення у справах «Х. проти Сполученого Королівства» ( X. v. the United Kingdom ) від 5 листопада 1981 року, серія A, № 46, с. 17–18, п. 39, та «В. проти Австрії» ( B. v. Austria ) від 28 березня 1990 року, серія A, № 175, с. 14–15, п. 36 і 38).

63. З метою додержання пункту 1(е), тримання під вартою насамперед має бути «законним», включно з виконанням процедури, передбаченої законом; у цьому відношенні Конвенція відсилає до національного права і вимагає обов'язкової відповідності матеріально-правових та процедурних норм. Втім, окрім цього, вона вимагає, щоб будь-яке позбавлення свободи відповідало меті статті 5, а саме – захисту осіб від свавілля (див., зокрема, рішення у справах «Ван дер Леєр проти Нідерландів» ( Van der Leer v. the Netherlands ) від 21 лютого 1990 року, серія A, № 170-A, с. 12, п. 22, та «Вассінк проти Нідерландів» ( Wassink v. the Netherlands ) від 27 вересня 1990 року, серія A, № 185-A, с. 11, п. 24). Отже, щоб тримання під вартою було виправданим, той факт, що особа є «психічнохворою», має бути переконливо обґрунтований, за винятком надзвичайних випадків. Неупереджений медичний висновок має продемонструвати компетентним національним органам наявність дійсного психічного розладу, характер або ступінь якого виправдовують таке позбавлення свободи, яке не може продовжуватися з припиненням психічного розладу.

Однак потрібно усвідомлювати, що національні органи мають право вирішувати на власний розсуд, чи підлягає особа триманню під вартою як «психічнохвора», оскільки саме вони оцінюють подані їм докази в конкретній справі; завдання Суду полягає в перегляді їхніх рішень під кутом зору Конвенції (див. рішення у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» ( Winterwerp v. the Netherlands ) від 24 жовтня 1979 року, серія А, № 33, с. 18, п. 39–40, та згадане вище рішення у справі Вассінка, серія А, № 185-A, с. 11, п. 25).

64. Суд вважає, що австрійські суди дотримали відповідних норм національного права в цій справі, зокрема пункту 4 статті 429 Кримінально-процесуального кодексу, що й надалі був підставою для оскаржуваного тримання під вартою (див. пункти 15–17 вище). Не було це тримання й свавільним, оскільки, ухвалюючи рішення від 10 січня 1979 року, реґіональний суд спирався на висновки трьох експертів, які одностайно стверджували, що заявник страждав на параноїдну роздратованість, серйозність якої давала підстави вважати її психічною хворобою, небезпечною для оточення (див. пункти 14–15 вище); попередні засудження заявника також підтверджували такий висновок (див. пункт 9 вище).

Отже, на цьому етапі порушення пункту 1(е) не доведено.

D. Період з 3 жовтня 1979 року до 9 квітня 1980 року

65. З 3 жовтня 1979 року, після ухвалення рішення Верховного суду про скасування розпорядження про тримання заявника під вартою (див. пункт 18 вище), оскаржуване позбавлення свободи знову підпало під дію пункту 1(с) до ухвалення рішення реґіонального суду від 9 квітня 1980 року (див. пункт 20 вище).

У цей період тримання під вартою здійснювалося на підставі пункту 4 статті 429 Кримінально-процесуального кодексу, додержання якої не оскаржується. Ризик повторного вчинення правопорушень і далі був підставою тримання п. Герцеґфалви під вартою, зокрема зважаючи на його подальші словесні погрози (див. пункт 20 вище). Таким чином, порушення пункту 1(с) не було.

E. Період з 9 квітня 1980 року до 28 листопада 1984 року

66. Після рішення від 9 квітня 1980 року про повторне поміщення заявника до лікарні (див. пункт 20 вище) почався новий період тримання його під вартою, яке тривало до дня його звільнення 28 листопада 1984 року (див. пункт 23 вище). Воно підпадало під дію лише пункту 1(е) статті 5, оскільки суд не визнав заявника винним (див. пункти 20 і 62 вище).

Спочатку це тримання під вартою реґулювалося положеннями пункту 4 статті 429 Кримінально-процесуального кодексу, а пізніше – пункту 1 статті 25 Кримінального кодексу (див. пункт 46 вище), на підставі якої 6 листопада 1980 року було прийняте остаточне рішення (див. пункт 20 вище). Подальша відмова п. Герцеґфалви від своїх заяв, які спричинили це розпорядження, не змінює цього рішення; саме розпорядження надавало остаточну та обов'язкову силу згаданому рішенню від 9 квітня 1980 року, до того ж воно не було оскаржене (див. пункт 20 вище).

67. Заявник стверджував, що упродовж цього періоду мали місце різноманітні порушення пункту 1 статті 5. По-перше, суд двічі не здійснив щорічного перегляду підстав тримання його під вартою, якого вимагає пункті 3 статті 25 Кримінального кодексу (див. пункти 21–22 та 46 вище). По-друге, він заявляв, що стан його здоров'я поліпшився настільки, що вже більше не існувало підстав для тримання його під вартою; останній прояв фізичної аґресії був зафіксований 9 липня 1981 року, а один із психіатрів, до якого суд звернувся по консультацію, рекомендував звільнити його в березні 1983 року.

68. Суд звертає увагу на те, що перед подовженням строку тримання під вартою, про яке йдеться, 8 лютого 1982 року та 16 лютого 1984 року реґіональний суд звертався по консультацію до кількох експертів. Один з них 22 жовтня 1983 року радив звільнити заявника під нагляд лікаря-психіатра, однак решта з них дотримувалися думки, що його схильність до аґресії залишається підставою для тримання його під вартою, особливо через існування ризику, що в разі звільнення він відмовиться від лікування, незважаючи на його необхідність (див. пункти 21–22 вище).

До того ж жоден із матеріалів справи не підтверджує заяву п. Герцеґфалви, що його аґресивна поведінка була єдиною підставою для застосування оскаржуваних заходів. Отже, Суд не може вважати їх свавільними.

Скарги про недотримання вимог пункту 3 статті 25 Кримінального кодексу розглядатимуться Судом на підставі пункту 4 статті 5 Конвенції. З цієї причини також немає потреби розглядати їх за пунктом 1 статті 5.

F. Висновок

69. Таким чином, порушення пункту 1 статті 5 не встановлено.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5

70. Пан Герцеґфалви також посилався на пункт 3 статті 5, згідно з яким:

Він стверджував, що строк його запобіжного ув'язнення перевищив строки, встановлені цим пунктом.

71. Періоди, що мають братися до уваги, такі: з 27 травня 1978 року до 10 січня 1979 року та з 3 жовтня 1979 року до 9 квітня 1980 року. Суд відсилає до своїх міркувань щодо пункту 1(с) статті 5 (див. пункти 59–61 і 65 вище).

Суд уже заявляв, що підстави, які австрійські суди вважали такими, що виправдовують оскаржуване тримання під вартою, були «відповідними» та «достатніми»; отже, залишається з'ясувати, чи виявили органи влади «особливу старанність» у веденні проваджень (див. серед останніх джерел рішення у справі «Томазі проти Франції» ( Tomasi v. France ) від 27 серпня 1992 року, серія А, № 241-A, с. 35, п. 84).

72. Перший період тривав сім місяців і п'ятнадцять днів, проте в день його початку, 27 травня 1978 року, заявник уже був позбавлений свободи з 13 травня 1977 року, інакше кажучи, понад рік (див. пункт 11 вище).

Він не оскаржував висновки Комісії щодо цього періоду тримання під вартою (див. пункти 33–50 доповіді). Суд також не вбачає ніякої недбалості з боку органів влади в період з 27 травня 1978 року до 10 січня 1979 року, наприклад, зволікання з провадженням, на порушення Конвенції. Більше того, заявник сам спричинив довшу тривалість провадження, зокрема інцидентом, пов'язаним з головою реґіонального суду (див. пункти 13–14 вище).

Щодо періоду від 3 жовтня 1979 року до 9 квітня 1980 року, то він не є надмірним, якщо брати до уваги, зокрема, інший склад суду, якому Верховний суд передав справу (див. пункти 18 і 20 вище).

73. Висновок: порушення пункту 3 статті 5 допущено не було.

III . СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 4 СТАТТІ 5

74 . Заявник також скаржився на порушення пункту 4 статті 5, який передбачає:

Він стверджував, що рішення австрійських судів на підставі пункту 3 статті 25 Кримінального кодексу (див. пункт 46 вище) не були постановлені «без зволікань».

Уряд оспорив це твердження; Комісія погодилася з ним по суті.

75 . Процедура, передбачена пунктом 3 статті 25 Кримінального кодексу, фактично є автоматичним та періодичним судовим контролем (див., зокрема, рішення у справі «Х. проти Сполученого Королівства», згадуване вище, серія А, № 46, с. 23, п. 52).

Згідно з прецедентною практикою Суду щодо застосування пунктів 1 і 4 статті 5 Конвенції, з метою відповідності вимогам Конвенції такий контроль має здійснюватися з дотриманням як матеріально-правових, так і процесуальних норм національного законодавства, а також з дотриманням мети статті 5, а саме – захищати особу від свавілля. Остання умова передбачає не лише обов'язкове прийняття компетентними судами рішень «без зволікань» (див. рішення у справі «Коенджбіхарі проти Нідерландів» ( Koendjbiharie v. the Netherlands ) від 25 жовтня 1990 року, серія А, № 185-B, с. 40, п. 27), а й наявність розумних інтервалів між цими рішеннями. Останнє питання має бути розглянуте першим, враховуючи, що австрійські суди мали намір забезпечити, щоб ці інтервали не перевищували одного року.

76. Єдиними скаргами, що підлягають розгляду на підставі пункту 4 статті 5, є ті, що стосуються періоду після 9 квітня 1980 року, оскільки решту скарг Комісія 4 жовтня 1989 року оголосила необґрунтованими з огляду на пункт 2 статті 27.

77. У справі, яка розглядається, на підставі пункту 3 статті 25 Кримінального кодексу було прийнято три рішення з інтервалами: у п'ятнадцять місяців (6 листопада 1980 року – 8 лютого 1982 року), два роки (8 лютого 1982 року – 16 лютого 1984 року) та дев'ять місяців (16 лютого 1984 року – 14 листопада 1984 року), відповідно. Перші два рішення не можуть вважатися такими, що прийняті з розумними інтервалами, особливо з огляду на те, що численні клопотання про звільнення, які подавав п. Герцеґфалви, залишилися без відповіді (див. пункти 20–23 вище).

Ці висновки означають, що Суду немає потреби розглядати дотримання норм національного законодавства в цих рішеннях.

78 . Отже, пункт 4 статті 5 було порушено.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3

79. Пан Герцеґфалви скаржився також на своє лікування. Йому примусово давали заспокійливі препарати і годували, він був ізольований та прикутий наручниками до гамівного ліжка упродовж тижнів після інциденту 15 січня 1980 року (див. пункти 24–28 вище), він зазнав брутального поводження, що є несумісним зі статтею 3, згідно з якою:

80. Комісія висловила думку, що спосіб лікування не відповідав вимогам статті 3: різноманітні оскаржувані заходи були жорстокими та надмірно тривалими і, взяті разом, становили нелюдське й таке, що принижує гідність, поводження і навіть спричинили погіршення стану пацієнта.

81. Уряд, у свою чергу, вважав, що ці заходи були здебільшого наслідком поведінки заявника, оскільки він відмовлявся від лікування, яке було конче необхідним через погіршення стану його психічного та фізичного здоров'я.

Отже, після повернення п. Герцеґфалви до лікарні 10 вересня 1979 року постала необхідність у примусовому годуванні, з огляду на його надзвичайне знесилення внаслідок відмови від будь-якої їжі (див. пункти 24–25 вище). Згодом, почасти на його власне прохання, його годували через зонд, принаймні доки він продовжував голодування.

Аналогічно, лише його опір лікуванню, надзвичайна аґресивність, погрози та насильницькі дії щодо персоналу лікарні пояснювали причину, через яку персонал застосовував примусові заходи, включаючи як внутрішньом'язові ін'єкції седативних препаратів, так і застосування наручників та гамівного ліжка. Ці заходи погоджували з куратором п. Герцеґфалви, їх застосовували тільки з лікувальною метою і припинили, щойно стан пацієнта дозволив це зробити.

Насамкінець, Уряд стверджував, що ізоляція, на яку скаржився п. Герцеґфалви, насправді полягала у поміщенні його до окремої камери на його прохання. Він спілкувався з лікарями та медичними сестрами, міг приймати відвідувачів і навіть гуляти в саду.

82. Суд вважає, що стан пригніченості та безпорадності, що є типовим для пацієнтів психіатричних лікарень, вимагає особливої ретельності в перевірці дотримання Конвенції. Тимчасом як, на підставі визначених правил медицини, на медичні органи покладено прийняття рішень щодо застосування методів лікування, в разі потреби – і примусових, з метою збереження фізичного та психічного здоров'я пацієнтів, які повністю не здатні приймати самостійні рішення і за яких вони, таким чином, несуть відповідальність, такі пацієнти, попри це, залишаються під захистом статті 3, яка вимагає недопущення приниження гідності.

За загальним визнанням, встановлені принципи медицини є вирішальними в таких випадках; як правило, захід, що є терапевтично необхідним, не може вважатися нелюдським або таким, що принижує гідність. Попри це, Суд повинен переконатися в наявності доказів такої медичної необхідності.

83. У цьому випадку викликає стурбованість надмірно тривале застосування наручників та гамівного ліжка (див. пункти 27–28 вище). Проте поданих Суду доказів недостатньо для спростування арґументу Уряду, що, згідно з принципами психіатрії, загальновизнаними на той час, медична необхідність виправдовувала оскаржуване поводження. До того ж безпосередні твердження заявника не підкріплені доказами. Зокрема, це стосується тверджень стосовно подій 15 січня 1980 року (див. пункт 27 вище) та подовження строку ізоляції.

84. Таким чином, порушення статті 3 не доведено.

V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8

85. Пан Герцеґфалви також скаржився, що, застосовуючи щодо нього примусове годування та лікування, яке він оскаржив, а також відмовляючись пересилати його кореспонденцію, керівництво лікарні порушило ще й статтю 8, у якій передбачається:

86. Перші дві скарги стосуються фактів, уже оскаржених на підставі статті 3. Отже, слід звертатися до пункту 83, викладеного вище. До того ж Суд надає вирішального значення відсутності конкретної інформації, яка спростувала б арґумент Уряду, що керівництво лікарні мало право вважати психічну хворобу заявника такою, що унеможливлювала прийняття ним самостійних рішень. Таким чином, з цього погляду статтю 8 не порушено.

87. Третя й остання скарга спрямована, зокрема, проти застосованої у психіатричній лікарні практики, коли всі листи заявника надсилалися кураторові для вирішення, які з них пересилати адресатам (див. пункт 36 вище).

Уряд погодився, що це було втручанням у здійснення паном Герцеґфалви права на повагу до його кореспонденції, але доводив, що воно було обґрунтованим на підставі пункту 2 статті 8, оскільки основною його метою був захист здоров'я заявника.

88. Таке втручання становить порушення статті 8, якщо тільки воно не здійснюється «згідно із законом», не застосовується з леґітимною метою або цілями пункту 2 статті 8 і до того ж не є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей.

Суд нагадує, що вираз «згідно із законом» вимагає, найперше, щоб оскаржуваний захід був обґрунтованим на підставі національного закону; він також звертається до якості такого закону, вимагаючи його доступності для особи, яка повинна також мати можливість передбачити, які наслідки він матиме для неї; крім того, цей захід має відповідати принципові верховенства права (див., серед інших, рішення у справах Круслена (Kruslin) і Ювіґа (Huvig) проти Франції від 24 квітня 1990 року, серія А, № 176-A, с. 20, п. 26–27, та № 176-B, с. 52, п. 25–26).

89. Незважаючи на те, що в цій справі не виникає сумніву щодо наявності правової підстави та доступності закону, цього не можна сказати про вимогу передбачуваності закону щодо змісту та характеру застосовних заходів.

Дотримання принципу верховенства права передбачає, що в національному праві має існувати засіб захисту від свавільних втручань у права, захищені пунктом 1 статті 8. Якщо закон надає державним органам дискреційні повноваження, мають бути визначені межі такої дискреції, хоча обсяг цих меж залежатиме від конкретних обставин справи (див., серед інших, рішення у справі «Сілвер та інші проти Сполученого Королівства» ( Silver and Others v. the United Kingdom ) від 25 березня 1983 року, серія А, № 61, с. 33, п. 88; рішення у справі «Мелоун проти Сполученого Королівства ( Malone v. the United Kingdom ) від 2 серпня 1984 року, серія А, № 82, с. 32–33, п. 67–68; та згадувані вище рішення у справах Круслена та Ювіґа, серія А, № 176-A, с. 22–23, п. 30, та № 176-B, с. 54–55, п. 29).

90. Уряд доводив, що оскаржувані рішення були прийняті безпосередньо на підставі статті 51 (1) Закону про лікарні та статей 216 і 282 Цивільного кодексу, до яких слід додати ще й статтю 8 (2) Закону про лікарні та статті 3 і 4 Положення щодо недієздатності (див. пункти 51–54 вище).

91. Через нечіткість формулювання ці положення не визначають меж або умов здійснення дискреційних повноважень, що стало першопричиною оскаржуваних заходів. Необхідність чіткого визначення ще більша, коли йдеться про тримання під вартою у психіатричних закладах, де особи, яких там тримають, дуже часто настільки залежать від волі медичного керівництва, що кореспонденція є для них єдиним зв'язком із зовнішнім світом.

Щоправда, як уже раніше зазначав Суд, навряд чи було можливим сформулювати положення закону таким чином, щоб він передбачав кожний можливий випадок (див., зокрема, згадуване вище рішення у справі Сілвера та інших, серія А, № 61, с. 33, п. 88). Таким чином, за повної відсутності будь-яких деталей щодо характеру дозволених обмежень або їхньої мети, тривалості та обсягу або призначення їх перегляду, зазначені вище положення не надають мінімального захисту від свавілля, як вимагає принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Згідно з інформацією, наданою Суду, прецеденту з виправлення такого стану речей не існує. Отже, допущено порушення статті 8 Конвенції.

92. Дійшовши такого висновку, Суд не вважає за необхідне розглядати питання стосовно дотримання інших вимог пункту 2 статті 8 у цій справі.

VI. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10

93. Заявник доводив, що обмеження його доступу до інформації (див. пункт 38 вище) було порушенням статті 10.

Уряд погодився, що мали місце втручання, але доводив, що вони обґрунтовані на підставі статті 51 (1) Закону про лікарні та відповідають пункту 2 статті 10 Конвенції.

94. Суд уже виклав причини, з яких він не може розглядати статтю 51 (1) цього закону як «закон» у значенні пункту 2 статті 8 (див. пункт 91 вище). Не маючи підстав для іншого висновку, Суд вважає, що було також порушення статті 10. З огляду на це, немає необхідності розглядати інші вимоги пункту 2 цієї статті.

VII . СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13

95. Нарешті, п. Герцеґфалви скаржився на порушення статті 13, оскільки не було забезпечено ефективного національного засобу правового захисту стосовно оскаржуваних порушень Конвенції.

96. Суд не вважає за необхідне приймати будь-яку ухвалу з цього питання, зважаючи на висновки, зроблені ним щодо статей 8 і 10 (див. пункти 91 і 94 вище).

VIII. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50

97. Відповідно до статті 50 Конвенції,

На підставі цієї статті заявник подав вимоги про присудження йому компенсації за матеріальну шкоду та відшкодування судових витрат.

98. Пан Герцеґфалви залишив на розсуд Суду оцінку завданої йому моральної шкоди. Орієнтовно він оцінив її у 2 737 753 802 австрійських шилінґи і 45 грошів за період з 15 травня 1972 року до 1 грудня 1979 року і подав розрахунки, що підтверджували цю цифру.

Стосовно витрат на своє представлення в органах Конвенції, він вимагав 8000 німецьких марок та 12 000 австрійських шилінґів на гонорари адвокатові та транспортні витрати, відповідно.

99. Уряд назвав заявлені компенсаційні суми нереальними та надмірними; Комісія своєї думки не висловила.

100. Керуючись принципом справедливості, Суд оцінює шкоду, спричинену визнаними порушеннями, у 100 000 австрійських шилінґів. Він наказує повністю відшкодувати витрати, з вирахуванням із цієї суми 22 971 французького франка, уже виплачених Радою Європи як правова допомога.

На цих підставах суд одноголосно

1. Постановляє, що порушення пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції не було.

2. Постановляє, що було допущено порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

3. Постановляє, що порушення статті 3 не було.

4. Постановляє, що було допущено порушення статті 8 стосовно кореспонденції заявника, але не допущено порушення стосовно призначеного йому лікування.

5. Постановляє, що було допущено порушення статті 10.

6. Постановляє, що немає потреби розглядати справу також і на підставі статті 13.

7. Постановляє, що протягом трьох місяців держава-відповідач повинна виплатити заявникові 112 000 (сто дванадцять тисяч) австрійських шилінґів і 8000 (вісім тисяч) німецьких марок, з вирахуванням 22 971 (двадцяти двох тисяч дев'ятсот сімдесяти одного) французького франка.

8. Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.

Учинено англійською та французькою мовами й оголошено на відкритому засіданні в Палаці прав людини, Страсбурґ, 24 вересня 1992 року.

Марк-Андре Ейссен,
Секретар Суду

Рольф Рюссдаль,
Голова Суду

  Примітки Секретаря Суду:

1 Справі привласнено номер 48/1991/300/371. Перше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа вказують на порядкові номери справи у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних початкових заяв до Комісії.

2 З поправками, внесеними згідно зі статтею 11 Протоколу № 8, що набрав чинності 1 січня 1990 року.

3 З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише з остаточною друкованою версією рішення Суду (том 244 серії А Публікацій Суду), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії Суду.

до змісту