ЄВРОПЕЙСЬКИЙ
СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
МАКВІКАР проти СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА
У справі «МакВікар проти Сполученого Королівства»
Європейський суд з прав людини (перша секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:
п. К. Л. Розакіс ( C. L. Rozakis ) , голова
пані Ф. Тюлкен ( F. Tulkens )
сер Ніколас Братца (Sir Nicolas Bratza )
п. П. Лоренцен ( P. Lorenzen )
пані Н. Важич ( N. Vajic )
п. А. Ковлер ( A. Kovler )
п. В. Загребельський (V. Zagrebelski ),
а також п. Е. Фріберг (E. Fribergh ) , секретар секції ,
після наради за зачиненими дверима 18 квітня 2002 року
постановляє таке рішення, ухвалене в зазначений день:
ПРОЦЕДУРА
1 . Справу розпочато за заявою (№ 46311/99) проти Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, поданою до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) громадянином Сполученого Королівства Джоном Роджером МакВікаром ( John Roger McVicar ) (заявник) 18 грудня 1998 року.
2. У Суді заявника представляв п. Д. Прайс ( D. Price ), адвокат, що практикує в Лондоні. Уряд Сполученого Королівства (Уряд) представляла його уповноважена особа п. Г. Ллевеллін ( H. Llewellyn ) з Міністерства закордонних справ та у справах Співдружності.
3. Заявник стверджував, що неможливість для відповідача у судовій справі стосовно дифамації вимагати правової допомоги становила порушення пункту 1 статті 6 і статті 10 Конвенції. Він також заявляв, що неприйняття як доказу показань свідків під час судового розгляду його справи, тягар доведення невинуватості, який покладався на нього під час захисту, наказ про оплату ним судових витрат і судова заборона, яка накладала обмеження на його майбутні публікації, становили порушення статті 10 Конвенції.
4. Заяву було передано до третьої секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду). Зі складу цієї секції, відповідно до пункту 1 правила 26 Реґламенту Суду, було сформовано палату для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції).
5. Ухвалою від 10 травня 2001 року Суд оголосив заяву частково прийнятною.
6. 1 листопада 2001 року, після сформування нового складу секцій Суду, заяву було передано до першої секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду). Зі складу цієї секції, відповідно до пункту 1 правила 26 Реґламенту Суду, було створено палату для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції).
7. Заявник та Уряд подали свої зауваження по суті справи (пункт 1 правила 59). Після консультацій зі сторонами Суд постановив, що потреби в розгляді справи по суті немає (пункт 2 (наприкінці) правила 59), і кожна зі сторін надала письмові відповіді на зауваження іншої.
ЩОДО ФАКТІВ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
8. Заявник – громадянин Британії, 1940 року народження, проживає в Лондоні.
9. Заявник має диплом соціолога, він журналіст і ведучий радіо- й телепрограм. Був дописувачем багатьох національних газет і журналів, неодноразово виступав на радіо й телебаченні.
У вересні 1995 року в журналі Spiked було опубліковано статтю, в якій заявник висловив припущення, що легкоатлет Лінфорд Крісті ( Linford Christie ) вживає заборонені стимулятори. У статті, зокрема, йшлося про те, що:
«На підставі непрямих доказів багато хто вважає, але не може довести, що Крісті вживає стимулятори... Якщо впродовж років він вводив в оману експертів, то абсолютно малоймовірно, що його буде викрито за кілька місяців до того, як він, можливо, залишить спринтерські змагання. Хоч як би там було, закривавлена голка для підшкірного упорскування відсутня, тож немає й прямого доказу для обвинувачення Крісті. ...
Певна річ, десять днів між отриманням травми в Ґетеборґу та перемогою в Цюриху дали Крісті можливість одужати від легкого ушкодження підколінного сухожилля і без побоювання вибіркового тесту посилено тренуватися протягом семи днів, підтримавши себе забороненими препаратами, а можливо, й гормонами людського росту, що надало йому швидкості та сили пробігти дистанцію за 10,03 сек. при зустрічному вітрі. Як знати. ...
Крісті демонструє й багато інших можливих наслідків дії цих стимулювальних препаратів. Його дивовижні фізичні дані, як за параметрами, так і за визначенням, характерні для вживання анаболічних стероїдів. …Аналогічні міркування стосуються і швидкості [ sic ], з якою він набрав вагу. На самому початку своєї спринтерської кар'єри він був схожий на жердину, а в 1986–1988 роках набрав 13 кілограмів ваги, перетворившись на 70-кілограмового здорованя, яким залишається й нині. Стероїди мають і інші побічні дії... Трьома найпоширенішими є пиха, нав'язливі галюцинації та манія переслідування. Здається, Лінфорд щиро вважає, що пробігти стометрову дистанцію швидше за всіх інших – це не просто захопливе, навіть унікальне видовище, а радше своєрідний монументальний внесок у культуру людства. ...
Тижнева доза гормону людського росту коштує 1200 фунтів . Мібоерон – це стероїд, який коштує ще дорожче. ... Крісті заможний. До того ж його поведінка, фізичні та психологічні риси характерні для спортсмена, який реґулярно вживає стероїди. Цей висновок загалом підтверджується результатами, які він і далі демонструє, досягнувши того віку, коли психологічно він мав би вже бути виснаженим, і особливо разюче швидким одужанням після травми, отриманої в Ґетеборґу. ...
Окрім усіх критеріїв, які не піддаються тестуванню і дають опосередковані підстави для припущення, що Крісті, можливо, реґулярно вживає такі препарати, вирішальним є власний характер Крісті та його ставлення до змагань. Це спортсмен, девізом якого є «перемога за будь-яку ціну», і його націленість на перемогу може спонукати людей до думки, що він не залишив би своїм суперникам можливості для перемоги, відмовившись від свого єдиного шансу здобути славу та багатство».
10. У грудні 1995 року п. Крісті подав до Високого суду позов про дифамацію проти заявника, редактора журналу та видавництва. Редактора та видавництво представляв адвокат п. Девід Прайс, який спеціалізувався на справах про дифамацію та на позовах, пов'язаних із засобами масової інформації. Перед публікацією п. Прайс консультував видавництво щодо відповідності статті, про яку йдеться, вимогам закону. Окремий позов п. Крісті вчинив до видавництва та деяких дистриб'юторів журналу.
11. Упродовж більшої частини провадження у справі заявник представляв себе сам, оскільки не мав змоги сплачувати гонорар адвокатам і тому що, згідно з додатком 2 частини II Закону про правову допомогу 1988 року, правова допомога не надається при розгляді позовів про дифамацію. Його заперечення у відповідь позивачеві полягали в тому, що твердження в його статті правдиві по суті й щодо фактів.
У газетній статті, яку заявник разом з іншими документами передав до Суду, повідомлялося, що в червні 1996 року заявник успішно захищав сам себе у кримінальному провадженні, коли його було обвинувачено в нападі на сусіда.
12. 28 червня 1996 року відбулося розпорядче засідання, на якому п. Прайс (від імені редактора та видавництва), заявник та адвокат п. Крісті виступили із заявами. Було видано розпорядження, згідно з яким вимагалося, зокрема, щоб до 2 жовтня 1996 року позивач і відповідач обмінялися заявами свідків з викладом фактів; кожен міг викликати чотирьох експертів-свідків (фізіолога, фармаколога, психолога та тренера з атлетики), однак лише за умови, якщо зміст показань кожного експерта буде розкрито в повідомленнях, якими вони мають обмінятися до 30 жовтня 1996 року. Пізніше ці строки за загальною згодою було подовжено до певної дати у грудні 1996 року та квітні 1997 року, відповідно.
13. Заявник висловив бажання спиратися на свідчення легкоатлета Джефрі Валусімбі ( Geoffrey Walusimbi ), який нібито розповів заявникові, що п. Крісті навчив його вживати стимулятори. Стосовно п. Валусімбі заявник подав наступний документ, датований 19 грудня 1996 року, маючи на меті викласти суть свідчень, які він мав намір долучити до справи на підставі Реґламенту Верховного суду (РВС), правило 2А(5) розділу 38 (див. нижче):
«Другий відповідач вручив виклик до суду п. Джефрі Валусімбі... Він має намір долучити його свідчення стосовно:
a) його виступу в масці у [телевізійній] програмі «Панорама» «Олімпійські ігри із стимуляторами» ( “Drug Olympics” ), ...коли він признався у вживанні стимуляторів;
b) його стосунків із Лінфордом Крісті під час тренувань;
c) його подорожей за кордон разом з Лінфордом Крісті, коли вони відвідували різноманітні спортивні клініки, зокрема клініку «Фест Медікел» ( “First Medical” ) у Флориді;
d) його поінформованості про вживання стимуляторів самим Лінфордом Крісті».
14. Одним з експертів-свідків, яких бажав викликати заявник, був остеопат Террі Мауль ( Terry Moule ). Пан Мауль займався спортивною медициною понад двадцять років і лікував п. Крісті. Він нібито розповідав заявникові, що, спираючись на власний досвід, оглянувши спортсмена й доторкнувшись до його тіла, він може сказати, чи вживав той стимулятори, і що він упевнений у реґулярному вживанні їх п. Крісті. Однак на тій підставі, що раніше він був пов'язаний з п. Крісті, п. Мауль не захотів подавати виклад свідчень. Отже, заявник не подав жодного повідомлення стосовно експертного свідчення п. Мауля, як того вимагало рішення розпорядчого засідання. У квітні 1997 року замість повідомлення про зміст показань експерта він подав наведений нижче документ, який помилково вважав прийнятним на підставі правила 2А(5) розділу 38 РВС:
«Террі Мауль – професійний фізіотерапевт і як такий супроводжував спортсменів команди на Олімпійські ігри 1992 року в Барселоні. Він знає, як стероїди впливають на тіло, і стверджує про «відчуття стероїду на дотик» та особливий вигляд тіла, якого воно набуває завдяки вживанню анаболічних андрогенних стероїдів. Він спеціаліст з реакцій організму на ці препарати, якщо спортсмен до того ж займається важкою атлетикою. Він розуміє, як старіння позначається на функціонуванні м'яза, що «швидко скорочується». Він масажував позивача на початку його кар'єри.
Террі Маулю було надіслано повістку до суду».
15. Згідно зі списком, судовий розгляд справи мав початися 15 червня 1998 року. На той час заявник залишився єдиним відповідачем у справі, бо редактор загинув в автомобільній катастрофі у вересні 1996 року, а видавництво збанкрутувало. 30 квітня 1998 року заявник доручив п. Прайсу, який не займався справою з часу загибелі редактора, представляти його інтереси в суді. Раніше п. Прайс надавав юридичні консультації редакторові та видавництву до і після опублікування статті, отже, він сформулював заперечення проти позову п. Крісті на підставі тієї обмеженої інформації, яку мав у своєму розпорядженні на той час.
16. Пан Крісті звернувся з клопотанням не допустити п. Прайса до участі у справі на тій підставі, що він був відповідальним за рішення опублікувати оспорювану статтю, надавши консультації редакторові, і що законність самого цього рішення є спірною. У зв'язку з цим п. Крісті доводив наявність конфлікту нтересів стосовно п. Прайса. 8 червня 1998 року суддя Високого суду п. Попплвелл ( Popplewell ) задовольнив клопотання п. Крісті, але через три дні апеляційний суд скасував це рішення. Під час обох слухань заявника представляв п. Прайс.
17. Приблизно за тиждень до судового розгляду соліситори п. Крісті заявили про свій намір подати клопотання судді, що розглядав справу, з вимогою не допустити виклику заявником кількох свідків, у тому числі п. Мауля та п. Валусімбі. Оскільки заявник доручив п. Прайсу представляти його інтереси, п. Прайс намагався отримати повні заяви свідків. Після повідомлення, отриманого від соліситорів п. Крісті, п. Мауль погодився підписати виклад свідчень, в якому він описував, зокрема, наслідки вживання стероїдів та високий рівень їх вживання серед спортсменів і стверджував, що «було б майже неможливо досягти найвищих результатів на 100-метровій дистанції без вживання заборонених стимуляторів». Цей виклад було вручено соліситорам п. Крісті о 15 годині у п'ятницю 12 червня 1998 року, коли залишалась одна година робочого часу до початку судового розгляду.
18. 15 та 16 червня 1998 року суддя Попплвелл заслухав попередні подання п. Прайса від імені заявника та соліситора п. Крісті щодо прийнятності показань свідків. 15 червня 1998 року стосовно прийнятності експертних показань п. Мауля та професора Бекетта ( Beckett ) від імені заявника він ухвалив:
«Правила [розкриття свідчень] розраховані на те, щоб уникнути пастки. ...Вони не розраховані на те, щоб поставити під удар невмілу сторону в судовій справі. Існує положення для судді, згідно з яким при виконанні свого обов'язку він надає дозвіл на виклик свідків. На початку свого виступу п. Прайс заявляє, що на позивачеві лежить обов'язок убезпечити себе від несподіванок. Це неправильне розуміння реґламенту суду. Реґламент передбачає, що, бажаючи викликати експерта, сторона повинна викласти суть висновку цього експерта. Пан Прайс доводить, що експертна заява п. Мауля веде до одного висновку: оглянувши позивача і зробивши масаж його тіла, кожен зрозуміє, що збирається сказати п. Мауль. Я вважаю, що це можна тлумачити інакше. Позивач міг би зрозуміти, що це непереконливий доказ. Це ускладнювалось і тим фактом, що в заяві п. Мауля йшлося про можливість бачити наслідки дії анаболічних стероїдів, але про позивача він ніде цього не говорить конкретно. Найближче до цього він підходить у пункті 8, зазначивши, що принаймні 70% спортсменів систематично вживають стероїди. Подана заява нічого не додає захистові.
Одна сторона не зобов'язана привертати увагу іншої сторони до недоліків у показаннях її свідків. Під час судового розгляду часто вирішується питання прийнятності свідчень. З цього приводу позивач зазнав критики, але помилково. Сторона повинна переконатися в тому, що було дотримано приписів судового реґламенту. Ніхто не висловив припущення, що відповідач не зміг отримати заяви в письмовій формі. Той факт, що він має заяви, свідчить про інше. Відповідач виступав стороною у справі особисто, але певний час його представляв п. Прайс, до того ж п. МакВікару не бракує досвіду. Він дуже добре усвідомлював можливі наслідки. Можна сказати, що п. Прайс не повністю вів справу, але він робив це з 30 квітня 1998 року. Перегляд справи виявив би, що письмові заяви було підготовлено без дотримання приписів реґламенту. ...Те, що я маю право на свободу розсуду, зрозуміло. Здійснення цього права покликане забезпечити справедливе вирішення справи. ...»
Суддя продовжував, що він має урівноважити шкоду, якої буде завдано заявникові у разі неприйняття свідчення як доказу, та шкоду, якої буде завдано п. Крісті в разі прийняття свідчень п. Мауля. Було б несправедливим дозволити п. Маулю свідчити в суді, не надавши п. Крісті часу для наведення контрарґументів, але видавати для цього ухвалу про відстрочку само по собі зашкодило б п. Крісті, тому що заявникові бракувало достатніх коштів для відшкодування додаткових витрат, які лягали б на нього внаслідок цього. Суддя дійшов висновку: «Якщо відповідач зазнає більшої шкоди, ніж позивач, то саме на нього ляже відповідальність. Винуватий він. Я не дозволяю долучити свідчення п. Мауля». Він також не дозволив заявникові наводити ту частину свідчення професора Бекетта, в якій ідеться про ефективність тестів на допінги та легкість, з якою можна уникнути заборони їх вживання, на підставі того, що ці питання не порушувалися заявником, а внесення поправок до заяви не допускається.
19. 16 червня 1998 року суддя відхилив клопотання заявника про долучення свідчень п. Валусімбі на тій підставі, що було б несправедливим стосовно п. Крісті поставити його перед надто загальними твердженнями про вживання ним препаратів, деталі яких були б йому невідомі доти, доки п. Валусімбі не почав би давати свідчення.
20. Заявник оскаржив ці ухвали в апеляційному суді. Під час апеляційного провадження, що відбулося 18 червня 1998 року, його знову представляв п. Прайс. Постановляючи рішення, лорд-суддя Мей ( May ), як і суддя суду першої інстанції, зауважив, що інтереси заявника «такі самі», як і інтереси його колишніх співвідповідачів – редактора та видавництва. Він продовжував:
«Спочатку я розглядаю заяву п. Мауля. Його заява-виклад, подана у квітні 1997 року, містила дуже мало деталей щодо суті свідчень, які він міг подати. У ній містяться лише посилання на досвід і кваліфікацію п. Мауля як фізіотерапевта, а далі він просто говорить, що робив масаж позивачеві на самому початку його кар'єри. У поданих нині свідченнях докладніше йдеться про його досвід і називаються імена деяких спортсменів, яких він лікував, у тому числі й позивача. У них ідеться про корисність і вплив анаболічних стероїдів на легкоатлетів, зокрема під час змагань з бігу на 100-метрову дистанцію. Як свідчить досвід п. Мауля, значна частина професійних атлетів вживає стероїди. В його заяві йдеться про те, що завдяки своєму досвіду п. Мауль, як правило, може візуально визначити, чи вживає спортсмен стероїди, і що він може це зробити, доторкнувшись до його м'язів. ...
За визнанням п. Прайса, заява-виклад не містить жодної конкретної версії стосовно того, що міг би сказати п. Мауль, а за припущенням, п. Мауль підтвердив би, що тіло позивача і на вигляд, і на дотик свідчить про вживання заборонених препаратів. Я не приймаю це твердження. Неможливо навіть припустити, що заява є викладом свідчень, які мають бути долучені до справи відповідно до вимог правила 2А(5) розділу 38 реґламенту. ...
Питання, стосовно яких, на думку п. Прайса, мав висловитися п. Мауль, не обговорювалися в суді і не були предметом жодного поданого раніше свідчення або експертного висновку. Тому я не бачу, на яких підставах позивач мав очікувати раптової появи цього матеріалу в останній момент.
Пан Прайс заявляє про значний громадський інтерес у тому, щоб усі відповідні та доказові свідчення було долучено до матеріалів справи, аби запобігти винесенню рішення, що суперечить істині. ... Це важливе твердження суддя взяв до уваги, і так само вчинив я. Річ у тім, що існують конкуруючі громадські інтереси. Один з них полягає в тому, що сторони судового процесу не повинні з'являтися в останній момент з несподіваними свідченнями, ставлячи цим протилежну сторону в невигідне становище; інший – у тому, що на підставах, які часто висловлювалися в цьому суді, здійснення правосуддя взагалі вимагає, щоб призначені дати судового розгляду не змінювалися в останній момент, хіба що за абсолютно виняткових обставин. ...
На мою думку, здійснення суддею його дискреційного права щодо п. Мауля є прозорим і переконливим. В заяві-викладі не сповіщалося про свідчення п. Мауля. Їх виклад було подано в останній можливий момент перед початком судового розгляду. Без перенесення дати цього розгляду (про яке, як правильно вважав суддя, не могло бути й мови і яке в будь-якому разі зашкодило б позивачеві) позивач зазнав би шкоди, не маючи змоги належним чином відреаґувати на ці свідчення. Будь-яка шкода, завдана відповідачеві, була наслідком його власного упущення.
Суддя повинен був постановити збалансоване рішення, що він, на мою думку, й зробив, спираючись на належні й непохитні принципи. На цій підставі я не заторкував би рішення судді щодо свідчення п. Мауля».
Стосовно свідчень п. Валусімбі він сказав:
«Заява-виклад, подана стосовно п. Валусімбі, містила посилання на повідомлене ним у програмі «Панорама». Запис програми було подано разом з документами. Тепер заявник хоче викликати п. Валусімбі, щоб той засвідчив, що вживання атлетами стимуляторів дуже поширене і що існують способи уникнення тестів. Він хотів його викликати до судді для того, щоб п. Валусімбі дав свідчення з перших вуст, що позивач вживав стимулятори. Про це не йшлося в запереченні до позову, не було цього і в матеріалах «Панорами». Суддя вчинив правильно, не прийнявши це свідчення як доказ, а заяви про дозвіл на оскарження цієї частини рішення немає. Суддя постановив, що таке загальне свідчення майже нічого не додає до проблеми поширеного вживання стимуляторів. Я погоджуюся з цією думкою головним чином тому, що дозволив долучити свідчення професора Бекетта, в якому йдеться про те саме. Додаткові загальні свідчення стосовно поширеного серед спортсменів вживання стимуляторів не доводять того, що й позивач вживав стимулятори або що є підстави підозрювати його в цьому. Це запізніле свідчення також порушувало приписи та правила судового реґламенту, і я вважаю, що суддя вчинив правильно, здійснивши своє дискреційне право й визнавши це свідчення неприйнятним».
21. Основний судовий розгляд відбувся того самого дня, 18 червня 1998 року. Заявник представляв себе сам, оскільки його кошти вичерпалися. 3 липня 1998 року суд присяжних більшістю голосів (десять проти двох) постановив рішення, що оскаржувану статтю слід розуміти таким чином:
«Пан Крісті – шахрай, який реґулярно вживав заборонені стимулятори для поліпшення своїх результатів у спортивних змаганнях».
Суд також визнав, що заявник не довів правдивості статті в такому її тлумаченні.
Хоча п. Крісті не вимагав відшкодування, заявникові було наказано оплатити судові витрати і було видано судову заборону,
«...яка [заявникові] самому, його службовцям, представникам чи будь-кому іншому забороняла надалі оприлюднювати (прямо чи опосередковано) твердження про те, що позивач – шахрай, який реґулярно вживав стимулятори для поліпшення своїх результатів у спортивних змаганнях, або спонукати до оприлюднення таких тверджень чи формулювань, які матимуть такі самі чи аналогічні наслідки...»
22. Після цього вердикту дистриб'ютори та видавці, проти яких було вчинено окремий позов, досягли згоди з п. Крісті, який вимагав виплати компенсації (див. пункт 10 вище).
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА
A. Сполучене Королівство
1. Дифамація
23. Згідно з англійським правом, предметом позову з приводу дифамації є захист репутації позивача та відшкодування шкоди, завданої йому незаконним опублікуванням наклепницьких тверджень стосовно нього. Заперечення у відповідь на позов застосовується тоді, коли наклепницьке твердження є достатньо правдивим. На відповідача покладається тягар доведення правдивості такого твердження за принципом зважування достовірності доказів.
2. Правова допомога
24. На час, про який ідеться у справі, надання правової допомоги в цивільних справах реґулювалося Законом про правову допомогу 1988 року. Згідно з пунктом 1 частини II додатку 2 до цього закону, «провадження, які повністю або частково стосуються дифамації», було виключено з умов надання правової допомоги в цивільних справах.
3. Обмін заявами свідків
25. На той час порядок розгляду цивільних справ у Високому суді реґулювався Реґламентом Верховного суду (РВС). Відповідно до правила 2A розділу 38 РВС:
«1. Повноваження суду на підставі цього правила здійснюються з метою справедливого й невідкладного розгляду справи або питання, порушеного в суді, та з метою заощадження коштів...
2. У письмових повістках про початок провадження за позовом суд дає вказівку кожній стороні вручити – у межах 14 тижнів (чи іншого періоду, який може визначити суд), упродовж яких відбуватимуться слухання з приводу викликів до суду та на таких умовах, які може визначити суд, – письмовий виклад усних свідчень, які сторона має намір долучити до справи, з будь-яких питань щодо фактів, які розглядатимуться судом. ...
4. Письмовий виклад свідчень, що подається згідно з цим правилом,
a) має бути датований, крім випадків наявності поважної причини (що має бути викладена в супровідному листі), підписаний свідком, показання якого розраховують долучити, і містити його підтвердження щодо правильності змісту – в міру його обізнаності та розуміння; ...
5. Якщо сторона не може отримати письмовий виклад свідчень від передбачуваного свідка згідно з пунктом 4(a), суд може зобов'язати сторону, яка висловила бажання подати таке показання, назвати іншій стороні ім'я цього свідка і (якщо суд не розпорядиться інакше) подати виклад суті свідчень, які вона має намір долучити до справи. ...
7. Відповідно до пункту 9, якщо сторона, що подає виклад свідчень, все-таки викличе такого свідка на судовий розгляд – ...
b) ця сторона не може без згоди інших сторін чи без дозволу суду наводити показання такого свідка, якщо в поданому викладі не розкрито зміст і суть цього показання...
10. У разі якщо сторона не виконує вказівку обмінятися викладом свідчень, вона не має права без дозволу суду долучати до справи свідчення, на яке поширюється ця вказівка. ...»
На виклад свідчень, поданий згідно з правилом 2A(5), зазвичай посилаються як на заяву-виклад.
4. Висновки експертів
26. Відповідно до правила 37 розділу 38 РВС:
«1. ...стосовно усного показання експерта, якщо, на думку суду, немає особливих підстав не робити цього, він наказує розкрити суть показання у формі письмового повідомлення або повідомлень тим іншим сторонам і в межах такого строку, який може визначити суд».
Як і в правилі 2A(10) щодо показань свідків (зазначених вище), суд, згідно із загальними повноваженнями, викладеними у правилі 5 розділу 3 РВС, може надати дозвіл долучити показанння експерта пізніше, якщо обидві сторони не виконали вказівок суду.
B. Сполучені Штати Америки
27. У справі «”Нью-Йорк Таймс” проти Саллівана» ( New York Times v. Sullivan ) (1964) 376 US 254, Верховний суд Сполучених Штатів ухвалив, що, згідно з першою та чотирнадцятою поправками до Конституції США, штат не може присудити посадовій особі відшкодування шкоди за неправдиві відомості наклепницького характеру щодо його поведінки в рамках виконання службових обов'язків, якщо вона не доведе наявності «злого умислу». Це виявляється у тому, що дані твердження було зроблено з усвідомленням їхньої неправдивості або з безвідповідальним ставленням до того, правдиві вони чи ні. Постановляючи рішення, суддя Бреннан ( Brennan ) зауважив, що:
«Покладання на відповідача тягаря доведення правдивості тверджень не означає, що це буде стримувальним чинником лише стосовно неправдивих заяв. Навіть суди, визнаючи переконливими арґументи щодо правдивості тверджень, погоджуються з проблематичністю надання правових доказів стосовно того, що стверджуваний наклеп був правдивим в усіх його конкретних фактах. ...Застосування такого правила, можливо, стримуватиме у висловлюваннях майбутніх критиків посадових осіб як таких – навіть якщо така критика вважатиметься правильною і фактично є правильною – через сумнів щодо можливості довести це в суді або через побоювання витрат, пов'язаних із таким доведенням. Вони схильні лише робити заяви, що “виходять далеко за межі законності”».
ОСКАРЖЕННЯ
28. Заявник стверджував, що ненадання правової допомоги при розгляді справ стосовно дифамації порушує його право на ефективний доступ до суду на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції. Зокрема, він привертав увагу до складності законів і процедури розгляду позовів стосовно дифамації, а також до того факту, що свідчення п. Мауля та п. Валусімбі не було долучено до справи і що на нього було покладено тягар доведення правдивості тверджень, коли він захищав себе у Високому суді.
29. Далі він стверджував, що відсутність можливості правової допомоги, неприйняття свідчень як доказів і тягар доведення, покладений на нього, разом з ухвалою про оплату витрат п. Крісті та судовою забороною повторювати свої твердження порушили його право на свободу вираження поглядів за статтею 10 Конвенції.
ЩОДО ПРАВА
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
30. Заявник скаржився, що ненадання правової допомоги при розгляді справ стосовно дифамації порушує його право на ефективний доступ до суду відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції.
У відповідній частині пункт 1 статті 6 передбачає:
«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків... має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. ...»
A. Арґументи сторін
1. Заявник
31. Заявник стверджував, що йому було відмовлено в ефективному доступі до суду через відсутність можливості правової допомоги для захисту в позові про дифамацію, вчиненому до нього п. Крісті. Він доводив, що відповідні положення Закону про правову допомогу 1988 року (Закон 1988 року) є свавільними, оскільки перешкоджають учасникам проваджень, пов'язаних із дифамацією, отримати правову допомогу, незважаючи на справедливий характер і факти конкретної справи. Він стверджував, що таку беззастережну відмову не можна вважати законним пріоритетом у наданні правової допомоги, яку забезпечує Уряд.
32. Зокрема, заявник стверджував, що ненадання правової допомоги, передбаченої Законом 1988 року, у провадженнях стосовно дифамації не відповідає тому великому значенню, яке надається таким провадженням згідно з англійським матеріальним і процесуальним правом. Він наголошував, що дифамація є одним з небагатьох питань цивільного провадження, які загалом розглядаються лише у Високому суді за участю судді та присяжних. Заявник стверджував, що позов проти нього був однією з багатьох справ стосовно дифамації, у яких порушувалися питання, що становили громадський інтерес, і що, з огляду на відносну заможність іншої сторони, йому слід було надати правову допомогу, щоб він мав можливість представляти свою справу на рівних умовах.
33. Заявник вказував, що є багато спільного між його становищем та становищем заявниці у справі «Ейрі проти Ірландії» ( Airey v. Ireland ) (рішення від 9 жовтня 1979 року, серія A, № 32). По-перше, право та процедура, що застосовувалися в його справі, були складними. По-друге, він зазнав труднощів із тягарем доведення, який вимагав свідчень, зокрема, в разі необхідності, і шляхом перехресного допиту. По-третє, провадження відбувалося у «вельми напруженій емоційній атмосфері», а в його випадку воно ще й широко висвітлювалося засобами масової інформації. Заявник зазначав, що в цьому провадженні на кін було поставлено і його репутацію як журналіста, і його фінанси, у зв'язку з чим він не зміг побудувати свій захист у суді з необхідною мірою об'єктивності.
34. Заявник розмежовував свою справу з попередніми рішеннями Комісії щодо заяв № 10871/84 «Вінер проти Сполученого Королівства» ( Winer v. the United Kingdom ) 48 DR 154 (1986), № 10594/83 «Мунро проти Сполученого Королівства» ( Munro v. the United Kingdom ) 52 DR 158 (1987), № 21325/93 «Стіл і Морріс проти Сполученого Королівства» ( Steel and Morris v. the United Kingdom ) (1993) та № 27436/95 «Стюарт-Брейді проти Сполученого Королівства» ( Stewart-Brady v. the United Kingdom ) (1997). Він доводив, що ці рішення ґрунтуються кожне на своїх власних особливостях і що, на відміну від цієї справи, заявники не змогли довести, що їм було завдано шкоду внаслідок ненадання правової допомоги. Як показник завданої йому шкоди, заявник наводив неприйняття як доказів показань двох його найнадійніших свідків, через те що він неправильно зрозумів вимоги щодо належного подання доказів. Він також наводив технічні похибки у складанні заперечень проти позову, які частково призвели до вилучення свідчень п. Мауля та обмежили можливість заявника піддати перехресному допитові п. Крісті та його свідків під час судового розгляду. Він стверджував про подальше спричинення шкоди, зумовлене тим, що він не знав, як домогтися розкриття результатів перевірки п. Крісті на вживання стимуляторів і яким чином вимагати вилучення зі справи певних показань свідка п. Крісті на тій підставі, що ці показання не передбачалися.
35. Заявник привертав увагу до обмеженої правової допомоги, яку він одержав від п. Прайса упродовж усього провадження (див. пункти 11, 15 і 21 вище). Він наголосив, що п. Прайс не поговорив з жодним із свідків, представляючи редактора та видавництво, і не дав ніяких порад стосовно того, як їм слід обґрунтовувати заяви, зроблені в статті. Його також не було проконсультовано, коли йшлося про дотримання розпоряджень, виданих у червні 1996 року (див. пункт 12 вище). У зв'язку з дорученням п. Прайсу ведення своєї справи у квітні 1998 року, заявник вказував, що неможливо виправити вже зроблені помилки, зважаючи на обсяг роботи, яку потрібно було виконати, зокрема внаслідок досудової стратегії п. Крісті (див. пункти 16–21 вище).
2. Уряд
36. Уряд доводив, що в цій справі заявника не було позбавлено ефективного доступу до суду.
37. Уряд привертав увагу до зазначених вище справ Вінера, Мунро, Стіла та Морріса , а також Стюарта-Брейді, в яких Комісія встановила, що відсутність правової допомоги у справах стосовно дифамації не спричиняє порушення пункту 1 статті 6. Він пояснював ці рішення, посилаючись на три чинники. По-перше, відсутність спеціального положення щодо проваджень у цивільних справах, яке корелювало б із правом на правову допомогу в провадженнях у кримінальних справах, передбаченому пунктом 3(с) статті 6, означає, що обов'язок з надання правової допомоги на підставі пункту 1 статті 6 має обмежений характер. По-друге, це констатація того факту, що Конвенція залишає за державами вільний вибір застосування засобів для забезпечення права на ефективний доступ до суду. Такі засоби можуть включати, наприклад, спрощення правил процедури, а не надання правової допомоги. По-третє, це законний характер тих діючих систем правової допомоги в цивільних справах, які (з огляду на брак коштів) обмежують здійснення права на правову допомогу, якщо тільки такі обмеження не є свавільними.
Як показала справа Стіла та Морріса, на цей аналіз не впливав статус сторони у провадженнях як відповідача. Справді, Уряд стверджував, що, вирішуючи питання, кому належить перевага при наданні правової допомоги у справах про дифамацію, було б неправильно робити це на користь відповідача, а не позивача.
38. Уряд привернув увагу до того факту, що п. Прайс, перед тим як заявник доручив йому вести свою справу, представляв видавництво й редактора у цій самій справі, і з огляду на це був повністю поінформований щодо фактів і проблем, пов'язаних з цією справою у відповідний час. Потім він понад шість тижнів представляв заявника до самого початку судового розгляду. Зокрема, він був присутнім на слуханні щодо прийнятності свідчень п. Мауля та п. Валусімбі. Уряд заявляв, що з рішень судді Попплвелла та апеляційного суду було зрозуміло, що, якби заявник розкрив ці свідчення у належній формі за кілька тижнів до початку судового розгляду, а не в останню хвилину, чинник на користь прийнятності свідчень міг би бути зовсім іншим.
39. Уряд доводив, що заявник – успішний професійний журналіст, а отже, він здатен ефективно формулювати й висловлювати арґументи і добре розуміти закони та процесуальні норми навіть за відсутності правової допомоги.
40. З огляду на всі обставини, Уряд доводив, що становище заявника у цій справі не можна прирівнювати до становища заявниці у згадуваній вище справі Ейрі.
41. Уряд також стверджував, що покладення на заявника тягаря доведення правдивості тверджень не було свавільним згідно з національним правом. Було справедливим покласти тягар доведення на особу, яка переконливо доводила конкретний стан речей, а не на особу, яка заперечувала наявність такого стану, – з огляду на труднощі, які виникали тоді, коли вимагалося довести протилежне. Журналісти повинні діяти відповідально, перевіряючи свої джерела, і, перш ніж публікувати твердження, переконатися в тому, що ці твердження мають об'єктивне підґрунтя.
42. Уряд зазначав, що існування правового інституту тягаря доведення в англійському праві властиве не лише справам про дифамацію; це майже неодмінна риса кожного судового розгляду цивільної справи. Як заявляв Уряд, той факт, що у цій справі тягар доведення лежав на заявникові як на відповідачеві, не означав, що йому необхідно надати правову допомогу.
43. Стосовно складності справи, Уряд стверджував, що правила, які реґулюють подання експертних та інших свідчень (див. пункти 25 і 26 вище), прості й розраховані на те, щоб пропорційно сприяти досягненню мети, яка є леґітимною і легкою для розуміння, а саме – надати кожній стороні можливість дістати достатнє уявлення про справу під час судового розгляду. Справді, у цій справі Високий суд у присутності заявника дав чітку й конкретну вказівку щодо процедури, якої потрібно дотримуватися (див. пункт 12 вище).
44. Уряд зауважив, що Закон про дифамацію у контексті справи заявника не є складним, оскільки єдиним реальним питанням, яке розглядав суд, була достатня правдивість висловлених тверджень.
45. Як стверджував Уряд, той факт, що справа стосовно дифамації розглядалася суддею та присяжними Високого суду, не обґрунтовує і не підкріплює той арґумент, що пункт 1 статті 6 вимагає надання заявникові правової допомоги. На суддю покладалася відповідальність за забезпечення справедливості судового розгляду, і кожна сторона мала реальну можливість ефективно представити свою справу для прийняття рішення присяжними. Рішення судді не долучати певні докази заявника не дорівнювало відмові у такій можливості, а радше було наслідком того, що заявник не зміг скористатися нею. Справді, здійснення дискреційного права щодо неприйняття як доказу показань п. Мауля та п. Валусімбі і водночас прийняття іншого доказу заявника, який також було представлено з порушенням вимог процесуальних норм, встановлювало справедливу рівновагу між правами кожної сторони і зменшувало затримку провадження загалом.
B. Оцінка Суду
46. Суд нагадує, що право доступу до суду є невід'ємним елементом права на справедливий судовий розгляд згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції (див., серед інших джерел, рішення у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» ( Golder v. the United Kingdom ) від 21 лютого 1975 року, серія A, № 18, п. 36).
47. Далі він наголошує, що, попри відсутність у контексті судового розгляду цивільної справи пункту, подібного до пункту 3 (с) статті 6 Конвенції, пункт 1 статті 6 може інколи змусити державу надати правову допомогу адвоката, коли доведено, що така допомога необхідна для ефективного доступу до суду, або тому, що юридичне представництво розглядається як обов'язкове, або внаслідок складності процедури чи справи (див. рішення у справі «Ейрі проти Ірландії» від 9 жовтня 1979 року, серія A, № 32, п. 26).
48. Проте, як з'ясувалось у самій справі Ейрі (п. 24 і 26), пункт 1 статті 6 дозволяє державі вільний вибір засобів, які мають бути застосовані для ґарантування сторонам у справі права на ефективний доступ до суду. Питання, чи вимагає ця стаття надання юридичного представництва особі, що є стороною у справі, залежатиме від конкретних обставин справи і, зокрема, від того, чи змогла б ця особа представляти свою справу належно й задовільно без допомоги адвоката.
49. У справі Ейрі Суд особливо наголошував на великій кількості обставин, які в сукупності привели до висновку, що пані Ейрі було відмовлено в ефективному праві доступу до суду, коли держава відмовила їй у правовій допомозі. По-перше, провадження, пов'язане із заявою щодо видання наказу про судове розлучення з чоловіком, було порушено на підставі її клопотання і відбувалося у Високому суді, де процедура була складною. По-друге, це судове провадження, крім того, що воно пов'язанe з розглядом складних питань права, викликало необхідність доводити порушення подружньої вірності, наявність збочень або жорстокості, що могло потребувати показань експертів або виклику й допиту свідків. По-третє, шлюбні спори часто спричиняють емоційну нестабільність, що навряд чи сумісна з об'єктивністю, яка вимагається від захисту в суді. Суд також привертав увагу до того факту, що заявниця походила з бідної родини, у молоді роки, до заміжжя та народження дітей, працювала продавцем у крамниці, а більшу частину свого життя не працювала.
За всіх обставин Суд вважав абсолютно неймовірним, що пані Ейрі зможе сама ефективно представляти свою справу. Далі він зауважував, що ця думка підтверджується тим фактом, що в кожному з 255 проваджень за заявами про видання судового наказу про окреме проживання подружжя, порушених в Ірландії із січня 1972 року по грудень 1978 року, заявника представляв адвокат.
50. Повертаючись до даної справи, Суд висловлює думку, що питання, яке слід розглянути, полягає не в тому, чи справді заявник мав доступ до суду, оскільки він був відповідачем у справі. Скарги заявника радше стосуються взагалі справедливості провадження, пов'язаного з наклепом, та його права за пунктом 1 статті 6 Конвенції ефективно захищати себе. Однак принципи, які застосовуються до цієї скарги, аналогічні тим, що застосовувались у справі Ейрі.
51. Суд зауважує, що заявник був відповідачем за позовом стосовно дифамації, учиненим проти нього порівняно заможною та відомою людиною. Справа розглядалася суддею та присяжними у Високому суді. Вона привернула велику увагу засобів масової інформації та становила громадський інтерес. На заявника ліг тягар доведення, коли потрібно було довести, за принципом зважування достовірності доказів, що твердження, висловлені ним стосовно позивача, є за своєю суттю правдивими, а для того щоб це зробити, потрібно було навести показання свідків та експертів, причому деякі з цих показань суд не визнав як докази, оскільки заявник не дотримав приписів судового реґламенту. Під час судового розгляду, який тривав понад два тижні, від нього також вимагалося ретельно перевірити свідчення, подані від імені позивача, і здійснити перехресний допит свідків та експертів позивача. Він не мав юридичної освіти, і хоча виявилося, що раніше він успішно здійснював свій захист у порівняно нескладній кримінальній справі (див. пункт 11 вище), Суд вважає, що судовий розгляд, пов'язаний з обвинуваченням у наклепі, вочевидь спричинив значно більше напруження фізичних та емоційних сил заявника, ніж якби його представляв досвідчений професійний адвокат. Проте залишається з'ясувати, чи відсутність правової допомоги за всіх наявних обставин спричинила позбавлення заявника справедливого суду і порушила його право на ефективний захист за пунктом 1 статті 6.
52. Суд не вважає вирішальним у цьому питанні той факт, що справу розглядали суддя і присяжні Високого суду. Як стверджується у справі Ейрі (п. 26), можуть бути випадки, коли можливість особистої участі у слуханні у Високому суді, навіть без правової допомоги адвоката, задовольнятиме вимоги пункту 1 статті 6. Це не та справа, у якій внутрішнє право вимагає представництва адвоката у Високому суді.
53. Так само і той факт, що на заявника було покладено тягар доведення правдивості висловлених проти п. Крісті тверджень, не може автоматично вимагати надання правової допомоги. Справді, покладення тягаря доведення вимагало від заявника наведення показань свідків та експертів і спростування доказів, поданих позивачем. Проте Суд зазначає, що заявник був високоосвіченим і досвідченим журналістом, здатним сформулювати переконливий довід на свій захист. З цього погляду його становище було зовсім іншим, порівняно зі становищем заявниці у справі Ейрі.
54. Суд вважає, що правила, згідно з якими і суддя першої інстанції, і апеляційний суд не прийняли як докази свідчення п. Мауля та п. Валусімбі, були чіткими й недвозначними. Зокрема, у правилі 2А (5) розділу 38 РВС викладено вимоги до законної заяви-викладу свідків щодо фактів, тоді як правило 37 розділу 38 РВС не передбачало аналогічної вимоги до показань експертів (див. пункти 25 і 26 вище). Розпорядчий наказ від 28 червня 1996 року також був чітким і недвозначним щодо встановлення строків обміну заявами свідків та висновками експертів. Згодом ці строки було змінено за згодою сторін (див. пункт 12 вище).
За всіх цих обставин Суд вважає, що для заявника мало бути зрозумілим, чого вимагали від нього правила реґламенту і розпорядчий наказ стосовно подання доказів з боку його свідків та експертів. Не будучи впевненим щодо будь-якого конкретного питання, він міг би попросити роз'яснення під час слухання 28 червня 1996 року, на якому був присутнім.
55. Стосовно закону про дифамацію, Суд не вважає, що він настільки складний, щоб вимагати надання особі у становищі заявника правової допомоги згідно з пунктом 1 статті 6. Результат позову за обвинуваченням у наклепі залежав від відповіді на просте запитання, чи міг заявник довести, зважуючи достовірність доказів, що оспорювані твердження є правдивими у своїй суті.
56. Суд зазначає, що п. Прайс представляв заявника з 30 квітня 1998 року до початку судового розгляду (див. пункти 15 і 21 вище). Ще раніше п. Прайс представляв у судовому розгляді співвідповідачів заявника за позовом, інтереси яких суддя першої інстанції та апеляційний суд охарактеризували як «ідентичні» інтересам заявника (див. пункт 20 вище).
57. Стосовно неприйняття як доказу свідчень п. Мауля, суддя суду першої інстанції зауважив, що перегляд виявив би, що заява-виклад, подана у квітні 1997 року, не відповідала вимогам розпорядчого наказу (див. пункт 18 вище). Фактично сам п. Прайс в апеляційному суді визнав, що повідомлення не містило жодних тверджень про те, про що міг свідчити п. Мауль. Докладніший виклад свідчень було подано лише у другій половині дня 12 червня 1998 року, майже через шість тижнів після того, як п. Прайсу було доручено ведення справи, і, за словами апеляційного суду, «в останній можливий момент перед початком судового розгляду» (див. пункт 20 вище).
58. Неприйняття як доказу свідчення п. Валусімбі про поширену практику вживання стимуляторів у світовій атлетиці та уникнення контролю, як видається, не вплинуло на здатність заявника ефективно наводити арґументи на свій захист, оскільки, як зазначив апеляційний суд, ця частина його доказів не мала конкретного посилання на п. Крісті, і в будь-якому разі про це йшлося у свідченні професора Бекетта. Щодо конкретніших аспектів доказів п. Валусімбі, то суддя, який розглядав справу в першій інстанції, не прийняв їх на тій підставі, що вони були недостатньо арґументовані і їх не було серед матеріалів, на які робилися посилання в заяві-викладі. Заявник не оскаржував цей аспект рішення судді першої інстанції.
Загалом ця частина свідчень п. Валусімбі, що доповнює й роз'яснює заяву-виклад, була, за висловом апеляційного суду, «подана надто пізно, з порушенням реґламенту суду» (див. пункт 20 вище).
59. Отже, очевидно, що недотримання заявником процесуальних вимог при поданні заяв-викладів стосовно п. Мауля та п. Валусімбі було не єдиним чинником, який вплинув на думку суддів національних судів, коли вони вирішили скористатися своїми дискреційними повноваженнями для неприйняття цих свідчень. Якби повніші й докладніші показання цих свідків було подано раніше або лінію захисту заявника було змінено до початку судового розгляду, як тільки він доручив ведення справи юридичному представникові, судді могли б розпорядитися своїми дискреційними повноваженнями інакше, і заявник, можливо, зміг би навести конкретніші арґументи на свою користь під час судового розгляду.
60. Той факт, вважає Суд, що з 30 квітня 1998 року і до початку судового розгляду заявника представляв адвокат, який спеціалізувався на справах про дифамацію і який раніше брав участь у цій справі, захищаючи співвідповідачів заявника в судовому розгляді, також підтверджується тим, що відсутність у заявника правової допомоги не перешкоджала йому ефективно здійснювати свій захист і обґрунтовувати заперечення щодо позову у справі про наклеп. Значущість цього чинника не применшується тим, що адвокат заявника був надто зайнятий, реаґуючи на досудову стратегію п. Крісті упродовж кількох тижнів до самого початку судового розгляду (див. пункти 16–21 вище). Якщо будь-які аспекти закону, що стосувалися справи заявника та процесуальних норм, пов'язаних із провадженням у справі, були незрозумілими для нього, заявник міг проконсультуватися з п. Прайсом до початку судового розгляду.
61. І нарешті, стосовно емоційного стану заявника у цій справі, Суд нагадує, що в рішенні за заявою № 10594/83 «Мунро проти Сполученого Королівства» (52 DR 158 (1987)) Комісія зауважувала, що загальний характер судового розгляду справи про дифамацію, в якій захищається репутація особи, звісно ж, має відрізнятися від розгляду заяви про судове розлучення подружжя, який реґулює правові відносини двох осіб і може мати серйозні наслідки для дітей у цій родині. З огляду на це і зважаючи на кваліфікованість і досвід заявника (див. пункт 9 вище), Суд не вважає, що емоційний стан заявника не відповідав тому рівню об'єктивності, якого вимагає здійснення захисту в суді, попри чинники, визначені у пункті 51 вище.
62. З огляду на всі обставини, Суд доходить висновку, що заявникові не перешкоджали ефективно здійснювати свій захист у Високому суді і що його не було позбавлено справедливого судового розгляду через відсутність у нього права на правову допомогу. Звідси випливає, що порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ
63. Далі заявник доводив, що ненадання йому правової допомоги, неприйняття свідчень як доказів і покладення на нього тягаря доведення разом з ухвалою про оплату ним судових витрат п. Крісті та судовою забороною повторювати свої твердження порушили його право на свободу вираження поглядів, закріплене статтею 10 Конвенції.
У відповідній частині стаття 10 передбачає:
«1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. ...
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом... для захисту репутації або прав інших осіб... і є необхідними у демократичному суспільстві».
A. Арґументи сторін
1. Заявник
64. Заявник стверджував, що вилучення справ стосовно дифамації з числа тих, у яких має надаватися правова допомога на підставі Закону 1988 року, суперечить принципам важливості свободи вираження поглядів у зв'язку з фактами його справи, яка стосувалася відповідача з обмеженими коштами, проти якого позов з обвинуваченням у дифамації вчинила заможна людина.
65. Він доводив, що у справах, пов'язаних із дифамацією, відповідачі, яких не представляє адвокат, часто перебуватимуть у явно невигідному становищі порівняно зі своїми опонентами, якщо враховувати складність закону та процесуальних норм у цій сфері і той факт, що вони несуть тягар доведення правдивості оспорюваних тверджень. Такий підхід може утримувати письменників і видавців від опублікування матеріалів, які викликають громадський інтерес і фактично є правдивими. На підтримку цього арґументу заявник навів уривок з рішення Верховного суду Сполучених Штатів у справі «”Нью-Йорк Таймс” проти Саллівана», згадуваний у пункті 27 вище. Або ж такий підхід може призвести до того, що письменник або видавець програє у судовому розгляді справу про дифамацію, яку в іншому випадку він виграв би, що, у свою чергу, могло б призвести до судової заборони і навіть до закриття чи банкрутства.
66. Далі заявник стверджував, що відмова прийняти як докази свідчення п. Мауля та п. Валусімбі порушила статтю 10 Конвенції. Він заявляв, що в результаті цієї відмови він не зміг забезпечити свій захист, і, зрештою, судовою забороною його зобов'язали не повторювати своїх тверджень, які, на його переконання, є достовірними. За таких обставин було несправедливим те, що національні суди не прийняли свідчення просто на тій підставі, що в разі їх прийняття виникла б потреба відкласти судовий розгляд.
67. Заявник також скаржився, що покладення на нього тягаря доведення правдивості тверджень про п. Крісті саме по собі несправедливе. Він посилався на тенденції національного загального права, згідно з якими, хоч умовно такий стандарт доведення є перевіркою «зважування достовірності доказів», на практиці чим серйозніше твердження, тим переконливішим має бути доказ для його підтвердження. Він вважав, що належне урівноваження свободи слова та захисту репутації вимагало від п. Крісті як позивача доведення неправдивості тверджень. Така докорінна зміна нинішньої позиції не обмежила б радикально захист репутації позивача, тому що видавці все одно мусили б перевіряти правдивість запропонованих статей перед їх опублікуванням.
68. Заявник також стверджував, що покладення на нього судових витрат п. Крісті та судова заборона повторення тверджень становить непропорційне втручання в його право на свободу вираження поглядів.
2. Уряд
69. Уряд нагадав, що свобода слова, закріплена статтею 10 Конвенції, не є абсолютною і що ця стаття, зокрема, не дає права на опублікування матеріалів наклепницького характеру.
70. На думку Уряду, якщо відсутність правової допомоги та застосування процесуальних норм щодо подання свідчень відповідають положенням статті 6 Конвенції за обставин конкретної справи, вони мають також відповідати і положенням статті 10. Справді, «права інших» у цілях пункту 2 статті 10 включали право позивачів на справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку у справах стосовно дифамації. Особа, яка зробила заяву, не обмежуючи себе у здійсненні свободи вираження поглядів, не могла правомірно очікувати чогось більшого, ніж надання їй можливості захищати себе згідно з пунктом 1 статті 6, якби справа дійшла до судового розгляду.
71. Беручи статтю 10 окремо, Уряд стверджував, що правила процедури були передбачені законом, вони мали законну мету захисту прав інших і були пропорційними цій меті, встановлюючи справедливий баланс між інтересами сторін у судовій справі. Щодо покладення тягаря доведення стосовно питання захисту від обвинувачення, то це не становило втручання у свободу вираження поглядів і в будь-якому разі було законним, з огляду на відповідальність, що покладається на журналістів і визнається статтею 10. Спосіб забезпечення національними органами влади рівноваги між правами позивачів у справах про дифамацію на підставі пункту 1 статті 6 і статті 8 та правами відповідачів у таких справах на підставі пункту 1 статті 6 і статті 10 повністю лежить у межах свободи розсуду, яка застосовується завжди, коли потрібно урівноважити конкуруючі права згідно з Конвенцією.
B. Оцінка Суду
1. Загальні принципи
72. Суд нагадує загальний принцип, що, хоча засоби масової інформації не повинні виходити за рамки обмежень, встановлених в інтересах захисту репутації приватних осіб, на них покладається обов'язок передавати інформацію та ідеї стосовно питань, які становлять громадський інтерес. Не лише преса має завдання передавати таку інформацію та ідеї: громадськість також має право отримувати їх (див. справу «”Бладет Тромсо” і Стенсаас проти Норвегії» ( Bladet Tromso and Stensaas v. Norway ) [GC], № 21980/93, ECHR 1999-III, п. 62).
73. Проте стаття 10 Конвенції не ґарантує абсолютно необмеженої свободи вираження поглядів навіть стосовно висвітлення пресою питань, які викликають великий громадський інтерес. Відповідно до умов пункту 2 статті, здійснення цієї свободи водночас породжує «обов'язки та відповідальність», які набувають особливого значення, коли, як у цій справі, постає питання про завдання шкоди репутації окремих осіб та посягання на «права інших». З огляду на ці «обов'язки та відповідальність», ґарантія, що надається журналістам статтею 10 стосовно повідомлення інформації з питань, які мають загальний інтерес, поширюється на них за умови, що вони діють добросовісно і надають правильну й достовірну інформацію, згідно з журналістською етикою (див., серед інших авторитетних джерел, справу «Бладет Тромсо», п. 65).
2. Відсутність правової допомоги і неприйняття свідчень як доказів
74. Заявник скаржився за статтею 10 на відсутність правової допомоги у провадженнях стосовно дифамації і неприйняття свідчень п. Мауля та п. Валусімбі як доказів.
75. Вище Суд виклав свій висновок стосовно пункту 1 статті 6 Конвенції, що заявникові не перешкоджали ефективно захищати себе у справі, яка розглядалась у Високому суді, і що відсутність правової допомоги не призвела до несправедливості провадження (див. пункт 62). А отже, Суд вважає, що відсутність такого права, на підставі фактів цієї справи, не була втручанням у право заявника на свободу вираження поглядів за статтею 10 Конвенції.
76. Щодо неприйняття як доказу свідчень п. Мауля та п. Валусімбі, Суд уже висловив свою думку, що правила, згідно з якими було видано ухвалу про неприйняття свідчень, чіткі й недвозначні (див. пункт 54). Він також зауважив, що заявник та його представник могли б раніше вжити певних заходів у провадженні, які вплинули б на рішення щодо неприйняття цих свідчень, але не зробили цього (див. пункт 59).
77. Суд зауважує, що свідчення, про які йдеться, були не прийняті як доказ не просто на підставі недотримання заявником відповідних процесуальних норм та розпорядчого наказу. Радше ухвалу про неприйняття свідчень було видано на здійснення дискреційних повноважень суду, передбачених реґламентом, і після того як суддя першої інстанції та апеляційний суд детально проаналізувати конкуруючі громадські інтереси, які фігурували у справі, та врівноважили їх з інтересами заявника (див. пункт 20 вище).
78. Як зазначив далі Суд, завдяки тому, що апеляційний суд врівноважив ці інтереси, заявник дістав можливість під час судового розгляду посилатися на свідчення професора Бекетта, попри той факт, що їх було подано без дотримання правил процедури. Суд вважає безпідставним піддавати критиці спосіб, у який суддя, що розглядав справу, та апеляційний суд урівноважили зазначені конкуруючі інтереси.
79. Отже, з приводу того, наскільки неприйняття свідчень п. Мауля та п. Валусімбі призвело до втручання у право заявника на свободу вираження поглядів, Суд вважає, що таке втручання було виправданим на підставі пункту 2 статті 10 як необхідне для захисту прав п. Крісті.
3. Покладення на заявника судових витрат п. Крісті та судова заборона повторювати твердження
80. Як було зазначено, п. Крісті не вимагав відшкодування шкоди, тому постанова з цього приводу не виносилася. Щодо судової заборони (див. пункт 21 вище), Суд не вважає, що її сформульовано надто невиразно, якщо брати до уваги серйозний характер тверджень, правдивості яких заявник не довів.
81. З огляду на висновки Суду щодо скарги заявника на підставі пункту 1 статті 6 (див. пункт 62 вище), на характер оспорюваних тверджень (див. пункт 86 нижче) і на той факт, що заявник не довів правдивості цих тверджень, за принципом зважування достовірності доказів, Суд не вважає, що вимога оплатити судові витрати п. Крісті в дифамаційному провадженні була несправедливою. Заборона повторення тверджень також не була несправедливою.
82. Стосовно того, що постанова про оплату судових витрат і судова заборона могли завадити заявникові та іншим журналістам у майбутньому брати участь у дебатах з питань, які становлять законний громадський інтерес, Суд вважає це виправданим на підставі пункту 2 статті 10, оскільки цього вимагали інтереси захисту репутації та прав п. Крісті.
4. Тягар доведення
83. Суд нагадує, що в його прецедентному праві робиться чітке розмежування між твердженнями фактичного характеру, з одного боку, та оцінними судженнями – з іншого. Наявність фактів може бути продемонстрована, тоді як оцінні судження не підлягають доведенню (див. рішення у справі «Лінґенс проти Австрії» ( Lingens v. Austria ) від 8 липня 1986 року, серія A, № 103, п. 46).
84. Крім того, наголошує Суд, у згадуваній вище справі «Бладет Тромсо» він роз'яснював, що для звільнення газети від її звичайного обов'язку перевіряти фактичні твердження, які мали наклепницький характер стосовно приватних осіб, вимагало особливих підстав. Питання наявності таких підстав залежить, зокрема, від того, наскільки наклепницьким є характер оспорюваних тверджень, і від того, наскільки обґрунтовано газета може вважати надійними свої джерела стосовно цих тверджень (п. 66).
85. У цій справі присяжні більшістю голосів (десять проти двох) постановили, що твердження, висловлені в оспорюваній статті проти п. Крісті, прирівнюються до ствердження фактів, що п. Крісті – шахрай, який реґулярно вживає заборонені стимулятори з метою поліпшення своїх досягнень на спортивних змаганнях (див. пункт 21 вище). Крім того, зауважує Суд, стаття була спеціально і виключно спрямована проти п. Крісті. Суд вважає, що потенційні наслідки тверджень, висловлених у цій статті, були дуже серйозними для особи, яка досягла слави й багатства лише завдяки своїм спортивним досягненням.
86. Суд не може висловлювати свої зауваження стосовно того, наскільки обґрунтовано заявник міг покладатися на свої джерела, коли писав цю статтю, оскільки ці джерела не встановлені. Проте Суд зауважує, що є кілька чинників, які вказують на те, що перевіркою правдивості чи надійності цих тверджень заявник зайнявся повною мірою лише після того, як проти нього було порушено справу за обвинуваченням у наклепі. По-перше, у своїй заяві до Суду заявник стверджував, що оцінювання того, чи вживав п. Крісті стимулятори або міг небезпідставно підозрюватись у їх вживанні, неминуче вимагало б великої кількості експертних висновків, дістати які було б для заявника складно через обмежені кошти. По-друге, в самій образливій статті не згадувалося про те, на яких авторитетних джерелах ґрунтувалося твердження про вживання стимуляторів. Фактично у статті заявник визнавав, що «закривавлена голка для підшкірного упорскування відсутня, тож немає й прямого доказу для обвинувачення Крісті», і що це твердження підкріплювалося лише «опосередкованими підставами» (див. пункт 9 вище). По-третє, свідчення п. Мауля та п. Валусімбі, які заявник характеризував як вирішальні у цій справі, сформульовані надто розпливчасто; вони були подані більше ніж через рік після опублікування статті й були деталізовані лише перед самим початком судового розгляду.
87. За всіх цих обставин Суд вважає, що вимога доведення заявником правдивості висловлених у статті тверджень, за принципом зважування достовірності доказів, становила виправдане обмеження його свободи вираження поглядів згідно з пунктом 1 статті 10 Конвенції в інтересах захисту репутації та прав п. Крісті.
5. Підсумок
88. На цих підставах Суд робить висновок, що відсутність правової допомоги, неприйняття свідчень, ухвала про оплату судових витрат п. Крісті та судова заборона, а також ухвала про тягар доведення не були порушенням статті 10 Конвенції.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Постановляє, що порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було.
2. Постановляє, що порушення статті 10 Конвенції не було.
Учинено англійською мовою і повідомлено у письмовій формі 7 травня 2002 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.
Крістос Розакіс,
голова
Ерік Фріберг,
секретар
