ЄВРОПЕЙСЬКИЙ
СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
АННОНІ ДІ ҐЮССОЛЯ ТА ІНШІ ПРОТИ ФРАНЦІЇ
У справі «Анноні ді Ґюссоля та інші проти Франції»
Європейський суд з прав людини (третя секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:
п. В. Фурманн (W. Fuhrmann), голова
п. Ж.-П. Коста (J.-P. Costa)
п. П. Куріс (P. Kuris)
пані Ф. Тюлкен (F. Tulkens)
п. К. Юнґвірт (K. Jungwiert)
сер Ніколас Братца (Sir Nicolas Bratza)
пані Х.С. Ґрев (H.S. Greve),
а також пані С. Долле (S. Dolle), секретар секції,
після нарад за зачиненими дверима 29 лютого та 17 жовтня 2000 року
постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу розпочато за двома заявами (№ 31819/96 і 33293/96) проти Республіки Франція, поданими до Європейської комісії з прав людини (Комісія) на підставі колишньої статті 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) трьома громадянами Франції: п. Ґідо Анноні ді Ґюссоля ( Guido Annoni di Gussola ), пані Валері Деборд ( Valerie Desbordes ) та п. Стефаном Омером ( Stephane Omer ) (заявники); першу заяву було подано 4 червня, дві інші – 26 вересня 1996 року.
2. Уряд Франції (Уряд) представляла його уповноважена особа п. Р. Абрахам ( R. Abraham ), директор з правових питань Міністерства закордонних справ.
3. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, заявники стверджували, що їм було відмовлено в доступі до Касаційного суду, в якому вони мали намір оскаржити питання права щодо ухвалених проти них рішень апеляційних судів, оскільки голова Касаційного суду, застосувавши статтю 1009-1 нового Цивільно-процесуального кодексу, зняв зі слухання їхню скаргу, не зваживши на фінансове становище заявників.
4. 14 січня 1998 року Комісія (друга палата) ухвалила повідомити Уряд про заяви, запропонувавши надати письмові зауваження щодо їхньої прийнятності та по суті. 20 березня 1998 року Уряд подав свої зауваження. Пан Ґідо Анноні ді Ґюссоля відповів на них 4 грудня 1998 року, а пані Валері Деборд і п. Стефан Омер – 7 травня 1998 року.
5. Заяви було передано до Суду 1 листопада 1998 року, коли набрав чинності Протокол № 11 до Конвенції (пункт 2 статті 5 Протоколу № 11). Розглянути їх було доручено третій секції (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду).
6. 6 січня 2000 року палата визнала заяви прийнятними 1.
7. Відкрите слухання відбулося 29 лютого 2000 року в Палаці прав людини у Страсбурзі (пункт 2 правила 59).
На судовому розгляді були присутні:
a) від Уряду
пані М. Дюброкар (M. Dubrocard),
заступник директора з питань прав людини
Юридичного департаменту
Міністерства закордонних справ, уповноважена особа,
п. Ж. Бітті ( G. Bitti ) , працівник відділу з прав людини,
Управління європейських та міжнародних справ
Міністерства юстиції, консультант ;
b) від заявників
п. Ж.-А. Блан ( J.-A. Blanc ), адвокат Державної ради
( Conseil d'Etat ) та при Касаційному суді, захисник.
Суд заслухав виступи п. Блана та пані Дюброкар.
ЩОДО ФАКТІВ
I. Обставини справи
A. Справа п. Анноні ді Ґюссоля
8. 15 жовтня 1990 року банк Diffusion industrielle nouvelle ( DIN ) надав заявникові споживчу позичку в сумі 172 000 французьких франків під 14,5% річних для придбання автомобіля. Погашення позички мало відбуватися шляхом щомісячних внесків у розмірі 4419 французьких франків 44 сантимів упродовж п'ятдесяти семи місяців (що загалом становить 251 908 французьких франків 8 сантимів).
9. У березні 1991 року банк повідомив заявника про свій намір відібрати його автомобіль, оскільки заявник не cплатив внесків за січень та лютий 1991 року. Заявник погасив заборгованість.
10. З липня по жовтень 1991 року заявник припинив виплату внесків через несправності, що виникли у придбаному автомобілі.
11. У листопаді 1991 року він зробив один платіж.
12. 14 грудня 1991 року банк DIN розірвав договір позички, продавши транспортний засіб за 74 243 французькі франки 56 сантимів, і порушив проти заявника справу про стягнення несплаченої частини позички.
13. 24 квітня 1992 року голова суду малої інстанції м. Нантюа ( Nantua ) зобов'язав заявника сплатити суму в розмірі 98 032 французьких франків. Заявник оскаржив цей припис, не погодившись із розміром заявленої суми та ціною, за якою було продано автомобіль.
14. Судовим рішенням від 24 червня 1993 року суд малої інстанції м. Нантюа зобов'язав заявника сплатити 95 156 французьких франків 26 сантимів плюс відсотки за угодою в розмірі 14,5% річних і додатково 3000 французьких франків. Заявник подав апеляційну скаргу на це рішення, стверджуючи, що банк учинив винні дії, здійснивши продаж автомобіля за нікчемно низькою ціною. Він вимагав відшкодування завданої йому шкоди через погашення його заборгованості перед банком. У субсидіарному порядку заявник просив дозволити йому сплачувати борг упродовж двох років.
15. У 1994 році заявника, який працював консультантом у Швейцарії, було звільнено за скороченням штату, і з 1 січня 1995 року він почав отримувати мінімальну соціальну допомогу ( revenu minimum d'insertion – RMI ) в розмірі 3569 французьких франків на місяць.
16. 31 травня 1995 року Ліонський апеляційний суд, задовольнивши частково скаргу заявника, зобов'язав його сплатити банкові DIN суму в розмірі 90 371 французького франка 26 сантимів разом із нарахованими відсотками у визначеному розмірі, починаючи з 19 лютого 1992 року, а також 3000 французьких франків як відшкодування за порушення умов договору. Апеляційний суд визнав, що заявник не довів вини банку, а отже, підстав вимагати від банку відшкодування збитків немає.
17. 18 вересня 1995 року заявник звернувся з оскарженням до Касаційного суду, 18 січня 1996 року подав письмове пояснення, в якому йшлося про три підстави для касаційної скарги. Заявник, зокрема, вказав на несправедливі дії банку DIN з огляду на те , що в листопаді 1991 року він (заявник) сплатив 10 000 французьких франків та зобов'язувався повернути решту боргу до кінця року, однак DIN відібрав автомобіль, який він придбав за цією позичкою, та продав за нікчемно низьку ціну. Заявник просив Касаційний суд визнати наявність порушення щодо права в рішенні апеляційного суду, який його недостатньо вмотивував, не пояснивши причин відхилення апеляційних підстав щодо відповідальності фінансової установи за погіршення його становища, коли автомобіль не було продано за його реальною вартістю, яка була більш ніж достатньою для покриття вартості позички.
18. 16 лютого 1996 року, оскільки заявник не виконав рішення апеляційного суду, банк DIN звернувся до Касаційного суду з клопотанням про зняття справи зі слухання на підставі статті 1009-1 нового Цивільно-процесуального кодексу.
19. Заявник вніс перше подання, в якому йшлося про його неспроможність сплатити – навіть частинами – суму, яку від нього вимагали, оскільки був безробітним і за єдине джерело доходу з 1 січня 1995 року йому правила мінімальна соціальна допомога в розмірі 3569 французьких франків на місяць. Окрім того, він мав дворічну заборгованість з орендної плати. Заявник вніс друге подання, в якому повідомляв, що 14 березня 1996 року звернувся з проханням надати йому правову допомогу.
20. Рішенням від 16 квітня 1996 року, за результатами судового засідання, яке відбулося 27 лютого 1996 року, уповноважений голови Касаційного суду розпорядився зняти справу зі слухання на таких підставах:
«Розпорядження «зняти справу зі слухання», яке, відповідно до цього положення [стаття 1009-1], може бути застосоване до особи, визнаної судом боржником, яка звертається з оскарженням до Касаційного суду, не є ні покаранням за відсутність належної старанності з боку цієї особи, ні наслідком будь-якої неприйнятності.
Таке розпорядження є адміністративно-реґулятивним заходом, який має на меті нагадати сторонам, що звернення до Касаційного суду є екстраординарним засобом правового захисту, який, відповідно до загальних засад судоустрою, покликаний забезпечити бенефіціарові якнайповніше виконання судового рішення, ухваленого суддями попередніх (нижчих) інстанцій.
Клопотання про таке розпорядження, яке має тільки тимчасовий характер і зберігає всі права, засоби та підстави для касаційного оскарження, може бути подане тільки після того, як секретар повідомить про надходження справи до Касаційного суду, і незалежно від того, чи сплив строк, відведений для внесення заявником чи відповідачем подань.
Пан Ґідо Анноні ді Ґюссоля не довів, що він ужив заходів на підтвердження його наміру виконати рішення суду нижчого рівня, і не навів жодних обставин особистого характеру, які свідчили б, що виконання судового рішення матиме для нього явно непомірні наслідки.
З огляду на викладене, касаційна скарга має бути знята зі слухання в Касаційному суді...»
21. Сума, яку повинен повернути заявник, після нарахування відсотків за контрактом збільшилася на той час до 150 000 французьких франків.
22. 15 березня 1998 року заявника та його родину було виселено з помешкання через несплату за проживання упродовж двох років.
23. З 1 квітня 1998 року заявник почав отримувати щомісячну пенсію в розмірі 2480 французьких франків 65 сантимів.
24. Своїм розпорядженням від 25 листопада 1998 року маґістрат – уповноважений голови Касаційного суду констатував, що касаційна скарга втратила силу, оскільки не було вжито жодних дій для її поновлення упродовж двох років від дня, коли було видано розпорядження про зняття її зі слухання.
B. Справа подружжя Деборд-Омер
25. 13 жовтня 1990 року фінансова компанія SOVAC надала пані Деборд кредит для придбання автомобіля в сумі 85 000 французьких франків під 20,90%. Пан Омер, її чоловік, виступив як поручник.
26. Перші дев'ятнадцять щомісячних внесків – на загальну суму 45 760 французьких франків 36 сантимів – було сплачено. Заявники не змогли виплатити наступні щомісячні внески, оскільки п. Омер втратив роботу.
27. Компанія SOVAC відібрала і продала автомобіль у примусовому порядку, отримавши 41 658 французьких франків 43 сантими. Посилаючись на факт невиконання заявниками договірних зобов'язань, компанія порушила проти них справу з вимогою негайно повернути 38 669 французьких франків 97 сантимів – невиплачену частину основної суми за договором, а також сплатити відсотки за договірною ставкою 20,90%, починаючи з 1 листопада 1992 року.
28. 16 квітня 1993 року Аббевільський ( Abbeville ) реґіональний суд відхилив позовні вимоги компанії SOVAC, арґументувавши свою відмову тим, що погоджену суму кредиту в розмірі 85 000 французьких франків було використано під час однієї операції, і, отже, всю операцію слід розглядати не як кредитування окремими траншами, а як типову операцію надання єдиного кредиту. Суд також нагадав, що за такого кредитування загальна сума розділеного на транші кредиту має розглядатися відповідно до статті 5 Закону про інформування та захист споживачів у сфері здійснення кредитних операцій від 10 січня 1978 року. Суд встановив факт відсутності вказівки на загальну суму кредитування в угоді й ухвалив рішення про невідповідність умов здійснення кредитування вимогам, що містяться в статті 23 цього закону, згідно з яким компанія SOVAC втратила право на отримання відсотків. Компанія SOVAC подала апеляцію.
29. 11 жовтня 1994 року Ам'єнський ( Amiens ) апеляційний суд скасував це рішення, погодившись із доводами компанії SOVAC , що стаття 5 згаданого закону недостатньо «гнучка» для того, щоб пропонувати змінну відсоткову ставку. Єдину ставку було використано лише тому, що заявники погодились отримати відразу всю суму, а не окремими траншами, якби вони виявили таке бажання. Апеляційний суд зобов'язав заявників виплатити заявлену суму разом із складним відсотком, починаючи з 20 вересня 1993 року.
30. 17 січня 1995 року заявники звернулися з проханням надати їм правову допомогу в підготовці оскарження до Касаційного суду. 15 червня 1995 року, з огляду на матеріальну скруту заявників (рівень їхніх доходів не перевищував 862 французьких франків на одну особу), таку допомогу їм було надано.
31. 14 серпня 1995 року заявники звернулися до Касаційного суду через наданого їм адвоката, а 11 січня 1996 року адвокат вніс подання. Заявники стверджували, що фінансова компанія порушила законодавчі положення про захист прав споживачів. Вони посилалися на практику палати з цивільних справ Касаційного суду про скасування рішень щодо сплати відсотків у справах, в яких було встановлено, що в договорі позички кредитор не визначив загальної реальної відсоткової ставки або загальної суми кредиту, розбитої на частини.
32. 27 березня 1996 року компанія SOVAC звернулася до голови Касаційного суду з клопотанням зняти справу зі слухання на підставі статті 1009-1 нового Цивільно-процесуального кодексу.
33. 14 травня 1996 року заявники оскаржили це подання, посилаючись на своє скрутне фінансове становище, що підтверджувалось наданням їм правової допомоги в 1995 році.
34. У розпорядженні від 21 травня 1996 року маґістрат – уповноважений голови Касаційного суду визнав, зокрема, що заявники не довели, що вони використали «всі можливі засоби на підтвердження своєї готовності виконати рішення суду першої інстанції та не навели переконливих обставин особистого характеру, які дали б змогу припустити, що виконання судового рішення призведе до явно непомірних наслідків». Маґістрат – уповноважений голови Касаційного суду видав розпорядження про зняття справи зі слухання.
ІІ. Відповідне національне право та практика
35. Новий Цивільно-процесуальний кодекс
Стаття 386 передбачає:
«Процедура судового розгляду справи втрачає силу, якщо жодна зі сторін упродовж двох років не докладає до неї належної старанності».
Стаття 1009-1 нового Цивільно-процесуального кодексу у своєму первісному варіанті, запропонованому в постанові № 89-511 від 20 липня 1989 року, має такий вигляд:
«За винятком випадків, коли касаційна скарга зупиняє виконання оскаржуваного рішення, голова [Касаційного суду] може за клопотанням відповідача та після отримання висновку Генерального прокурора і зауважень сторін ухвалити рішення про зняття справи зі слухання, якщо заявник не доведе, що він виконав оскаржуване рішення, – якщо тільки голова не визнає, що таке рішення може спричинити явно непомірні наслідки.
При підтвердженні виконання оскаржуваного рішення голова повинен дати дозвіл на винесення справи на слухання».
Постановою № 99-131 від 26 лютого 1999 року до статті 1009-1 були внесені зміни, які набрали чинності 1 березня. Відтоді вона має такий вигляд:
«За винятком випадків, коли касаційна скарга зупиняє виконання оскаржуваного рішення, голова [Касаційного суду] або його уповноважений на клопотання відповідача та після отримання висновку Генерального прокурора і зауважень сторін ухвалює рішення про зняття справи зі слухання, якщо заявник не доведе, що він виконав оскаржуване рішення, – якщо тільки голова не визнає, що таке рішення може спричинити явно непомірні наслідки. Клопотання відповідача подається до спливу визначеного в статтях 982 та 991 строку, в іншому разі суд має визнати його неприйнятним. Рішення про зняття справи зі слухання не впливає на строки, що їх має дотримуватися подавець клопотання відповідно до статей 978 і 989».
Тоді ж додано ще дві статті:
Стаття 1009-2
«Відлік часу втрати касаційною скаргою сили починається від дати видачі розпорядження про зняття справи зі слухання і припиняється документом, що беззастережно свідчить про намір виконати оскаржуване рішення».
Стаття 1009-3
«Голова суду або його уповноважений – у разі, якщо він не визнає втрати касаційною скаргою сили, – на підставі підтвердженого виконання оскаржуваного рішення дає дозвіл на винесення справи на слухання судом.
Відлік визначених для відповідача у статтях 982 та 991 строків має починатися від дати видачі повідомлення про винесення справи на слухання».
36. Судова практика
(i) «Особи, що звертаються з касаційними скаргами до Касаційного суду, не можуть посилатися на статтю 6 Європейської конвенції з прав людини, протестуючи проти клопотання про зняття справи зі слухання, оскільки вони змогли скористатися своїм правом на касаційне оскарження і не повинні ухилятися від виконання своїх зобов'язань щодо виконання рішень, ухвалених проти них судом. В іншому разі вони цим самим позбавлять супротивну сторону прероґативи, якою ця остання наділена відповідно до законодавства про судоустрій» ( Касаційна ухвала голови суду, 22 лютого 1995 року, Bull . civ . ord ., № 6 ).
(ii) «...Подружжя... оскаржило в касаційному порядку рішення... апеляційного суду, згідно з яким мусило сплатити... 206 050 французьких франків 31 сантим... наводячи як доказ факт надання їм правової допомоги у повному обсязі...
Підставою для надання такої допомоги був підтверджений факт, що їхній місячний дохід становить 3834 французькі франки. З огляду на це та виходячи з розміру суми, яку подружжя мало сплатити за рішенням суду, стає зрозуміло, що це рішення криє в собі явно непомірні наслідки для заявників» ( Касаційна ухвала голови суду, № 91205 від 2 лютого 2000 року ).
(iii) «За рішенням... апеляційного суду пан L. та SCI A. мають виплатити панові D.B. різні суми...
Пан L. стверджує, що він неплатоспроможний... Подані документи підтверджують, що він отримує мінімальну соціальну допомогу і перебуває у вкрай скрутному матеріальному становищі... за цих обставин виконання судового рішення матиме для заявника явно непомірні наслідки...» ( Касаційна ухвала голови суду, № 90971 від 12 січня 2000 року ).
ЩОДО ПРАВА
I. ОБ'ЄДНАННЯ СПРАВ
37. Зазначивши, що заяви № 31819/96 (Анноні ді Гюссоля) та 33293/96 (Деборд та Омер) стосуються статті 1009-1 нового Цивільно-процесуального кодексу і містять аналогічні скарги, Суд ухвалив об'єднати їх в одну справу, відповідно до пункту 1 статті 43 Реґламенту Суду.
II. ПОПЕРЕДНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ
38. Уряд заперечує проти стверджуваної неможливості повністю використати національні засоби правового захисту, оскільки строк процедури втрати сили касаційними скаргами заявників ще не сплив, а отже, вони мали можливість поновити їх розгляд Касаційним судом. Уряд також вважає, що заявники не мали статусу потерпілих, поки їхні касаційні скарги не втратили сили, а стверджувана заявниками шкода не була остаточно визначена і могла ще зазнати змін. Уряд посилається на статті 34 і 35 Конвенції.
39. Попри те що процедура втрати сили касаційними скаргами досягла завершення 21 травня і 25 листопада 1998 року, відповідно, Суд вважає, що ці виняткові випадки безпосередньо пов'язані з вивченням заяв по суті, оскільки основним мотивом скарг заявників була саме відсутність можливості внести клопотання про розгляд їхніх скарг Касаційним судом.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
40. Заявники скаржилися, що їм було відмовлено в доступі до Касаційного суду, у якому вони намагались оскаржити рішення Ліонського та Ам'єнського апеляційних судів з питань права, оскільки, незважаючи на їхнє скрутне фінансове становище, голова Касаційного суду зняв їхні справи зі слухання, відповідно до статті 1009-1 нового Цивільного кодексу. Вони вважали, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції, який передбачає:
«Кожен при вирішені питання щодо його цивільних прав та обов'язків... має право на справедливий... розгляд... судом...»
А. Арґументи сторін
1. Заявники
41. На думку заявників, започаткована декретом 1989 року реорганізація хоч і була задекларована як захід, спрямований на «поліпшення морального аспекту судового розгляду», фактично замислювалася переважно як захід для скорочення числа справ, що претендують на розгляд у Касаційному суді. Проте сподівання не справдилися, оскільки в багатьох справах порушувалися такі питання факту і права, на які навіть не очікували. Крім того, процедура зняття справи зі слухання відволікає значну кількість суддів, уповноважених головою Касаційного суду, та забирає час, який вони могли б приділити вивченню цих заяв.
42. Заявники вважають, що положення, яке лежить в основі їхніх тверджень, – а воно вже й так сформульоване жорстко, оскільки передбачає як єдиний виняток наявність «явно непомірних наслідків», – застосовано суворо і навіть брутально. Це суперечить доктринальному підходу. Зняття справи зі слухання, що не властиво для касаційної судової інстанції і є напівзаходом, який, по-перше, не впливає на неефективність виконання судових рішень у Франції, і, по-друге, на надмірну тривалість процедури у вищих судових інстанціях. Окрім того, така процедура означає, що здійснення конституційно ґарантованого права на участь у судовому провадженні ставиться в залежність від здійснення іншого права – на виконання судових рішень, яке не є конституційно ґарантованим. І, нарешті, таке положення визначає гроші як критерій доступу до Касаційного суду і встановлює дискримінацію у відносинах між сторонами.
43. Тому заявники вважають, що запроваджена система зняття справ зі слухання є несправедливою за своєю суттю і не узгоджується з правом доступу до суду, коли виконавча влада в особі звичайного адміністративного органу (чи навіть головного судді Франції, який діє як адміністративна особа), що наділений певними дискреційними повноваженнями, може простим адміністративним рішенням, яке не підлягає оскарженню в суді, визначити, чи має право сторона у справі на розгляд її скарги в Касаційному суді.
44. Голова Касаційного суду ухвалив рішення зняти скарги заявників зі слухання, навіть не зваживши на «явно непомірні наслідки», до яких спричинило б виконання неґативного для них судового рішення. Заявники – якщо взяти до уваги їхнє скрутне фінансове становище – були просто фізично не в змозі здійснити навіть найменші виплати. Пан Анноні ді Ґюссоля повідомив, що він у письмовій формі поінформував голову суду про те, що два роки був безробітним і мав майже дворічний борг за оренду помешкання. Окрім того, він навів докази, що отримував мінімальну соціальну допомогу. Пані Деборд і п. Омер вважали, що сам факт надання їм правової допомоги свідчив про низький рівень їхніх доходів і що було б надмірно вимагати від них виконання рішення апеляційного суду.
На думку заявників, ця інформація не була вивчена належним чином і детально головою суду. Принаймні цього не видно із шаблонно сформульованого розпорядження про зняття справи зі слухання, мотиви відмови в якому цілковито ідентичні з тими, що вміщені в усіх тогочасних рішеннях про зняття справ зі слухання.
Заявники визнають, що діяльність голови суду впродовж останніх років зазнала значних позитивних змін. Про це свідчить те, що рішень, які містять відмову зняти справу зі слухання, помітно побільшало, а рішення про зняття стали вмотивованішими, що врешті-решт дало змогу виробити критерії оцінки «явно непомірних наслідків» – як-от, приміром, наявність факту отримання правової чи мінімальної соціальної допомоги.
На завершення заявники роблять висновок, що застосування до них статті 1009-1 не було адекватне їхньому матеріальному становищу, і, отже, фінансова скрута стала для них серйозною перешкодою на шляху до оскарження рішення в Касаційному суді, що неприпустимо в демократичному суспільстві.
2. Уряд
45. Уряд зазначив, що положення статті 1009-1 нового Цивільно-процесуального кодексу пояснювалися тим, що звернення до Касаційного суду є екстраординарним засобом, який не призупиняв виконання рішень попередніх судових інстанцій у цивільному провадженні. Відповідач за касаційною скаргою має право на виконання в повному обсязі ухваленого на його користь рішення суду апеляційної інстанції. Відповідно, процедура зняття справи зі слухання, запроваджена декретом 1989 року, мала сприяти негайному виконанню такого судового рішення і розглядалась як засіб «судової етики», який, з одного боку, посилює авторитет судів нижчих інстанцій та поглиблює повагу до їхніх рішень шляхом забезпечення прав кредиторів і звільнення їх від тяганини, пов'язаної з виконанням судового рішення, а з іншого – перешкоджає боржникам звертатися до Касаційного суду з метою відтягти сплату боргу.
Уряд заперечив, що застосування статті 1009-1 мало автоматичний характер: голова Касаційного суду ухвалював свої рішення за результатами обговорення і видавав розпорядження про зняття справи зі слухання лише в разі, коли не вважав, що оскаржуване судове рішення містить у собі ризик «явно непомірних наслідків». Тобто рішення про зняття справи зі слухання не було остаточним, а лише призупиняло її розгляд до того часу, коли боржник або негайно виконає оскаржуване судове рішення в повному обсязі, або доведе свій намір забезпечити реґулярну сплату боргу частинами.
Застосування в судовій практиці статті 1009-1 останніми роками стало значно виваженішим, кожне оскаржуване рішення розглядається на предмет «явно непомірних наслідків», що їх може спричинити його виконання. Уряд наполягає, що голова суду в кожному конкретному випадку вивчає матеріальний стан та особисті обставини боржників, оцінюючи можливість виконати оскаржуване судове рішення. Рішення голови суду є судово-адміністративним засобом, який не підлягає оскарженню.
Насамкінець Уряд зазначив, що Європейська комісія з прав людини вже підтвердила відповідність заходу, запровадженого статтею 1009-1, положенням Конвенції в тому сенсі, що його метою є забезпечення «належного рівня відправлення правосуддя» (див. «М. проти Франції» ( M. v. France ), заява № 20373/92, ухвала Комісії від 9 січня 1995 року, Decisions and Reports 80-B, с. 56, та «Марк Вено проти Франції» ( Marc Venot v. France ), заява № 28845/95, доповідь Комісії від 21 квітня 1999 року, не опублікована).
46. Уряд стверджує, що з практики Європейського суду з прав людини випливає, що право доступу до суду не є абсолютним і може допускати окремі обмеження в контексті законної мети за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та цією метою (див. рішення: «Ґолдер проти Сполученого Королівства» ( Golder v. the United Kingdom ) від 21 лютого 1975 року, серія A, № 18; «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» ( Ashingdane v. the United Kingdom ) від 28 травня 1985 року, серія A, № 93; «Літґоу та інші проти Сполученого Королівства» ( Lithgow and Others v. the United Kingdom ) від 8 липня 1986 року, серія A, № 102, та «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom ) від 13 липня 1995 року, серія A, № 316-B). Мало того – і в останній із наведених вище справ на цьому особливо наголошено, – держави в питаннях реґламентації доступу до судових інстанцій наділено широкою свободою розсуду. На думку Уряду, Європейський суд не повинен перебирати на себе функції французьких органів влади щодо визначення політики в цій сфері чи оцінювати факти, на підставі яких голова Касаційного суду ухвалив те або інше рішення.
47. Що ж до застосування згаданих принципів у цих двох справах, то Уряд констатував, що в жодній із них не було й натяку на виконання – навіть часткове – рішень, ухвалених Ам'єнським та Ліонським апеляційними судами. Таким чином, розпорядження про зняття справ зі слухання були пропорційні меті, яку переслідував декрет від 20 липня 1989 року (див. п. 35), а саме – вжити адміністративно-реґулятивних заходів з метою нагадати про екстраординарний характер касаційної процедури та ґарантувати стороні, на користь якої було ухвалене судове рішення, якнайповніше здійснення прав, визнаних за цією стороною судом попередньої інстанції. Рішення щодо зняття справи зі слухання ухвалюються за результатами відкритого обговорення, під час якого з'ясовується, чи може оскаржуване рішення спричинити для заявників явно непомірні наслідки. Ці наслідки, як підкреслив Уряд, аналізуються з огляду на перспективу виконання оскаржуваного рішення, а не стосовно рішення про зняття справи зі слухання. Для цього на підставі наданих – як необхідні арґументи у спорі – відповідних документальних свідчень визначається конкретна фінансова ситуація. Касаційний суд враховує, наприклад, похилий вік заявника, його матеріальне становище, стан здоров'я, надзвичайні обставини особистого, сімейного чи професійного характеру.
У справі пані Деборд і п. Омера заявники обмежилися у своїх доводах тим, що їм було надано правову допомогу, і не звернули уваги голови суду на той факт, що на їхньому утриманні було двоє неповнолітніх дітей, а їхній реальний місячний дохід не перевищував 862 французьких франків. У іншій справі п. Анноні ді Ґюссоля обмежився тим, що додав до своєї заяви надіслані йому повідомлення на отримання мінімальної соціальної допомоги в 1995 та 1996 роках.
Окрім того, що заявники не надали всіх документів для підтвердження своєї неплатоспроможності, розмір суми, належної до сплати на виконання оскаржуваного судового рішення, не був невідповідним їхньому фінансовому становищу і не перевищував меж, які були встановлені Європейською комісією з прав людини у справі «Фервіль проти Франції» ( Ferville v. France ) (заява № 27659/95, доповідь Комісії від 31 серпня 1998 року, не опублікована) та в згаданій вище справі Марка Вено, коли заявники мали виплатити кредиторам 5 403 339 і 2 500 000 французьких франків, відповідно, плюс відсотки. Уряд і далі дотримується думки, що визначальним критерієм адекватності застосованого в цих справах засобу є розмір сум, які вимагалося сплатити за оскаржуваними судовими рішеннями, і нагадує, що спершу заявникам було присуджено сплатити 38 669 і 90 371 французький франк, відповідно.
Стосовно інших чинників, що мають бути враховані, зокрема таких, як шанси на успішний розгляд касаційної скарги чи факт надання правової допомоги, то Уряд нагадав, що, оскільки рішення голови суду є засобом адміністративного судочинства, то голова суду не може оцінювати шанси на успіх скарги, яку заявники подали в порядку касації. Стаття 1009-1 цього не вимагає, а передбачає лише об'єктивний розгляд факту виконання чи невиконання оскаржуваного судового рішення та оцінку особистих обставин сторін. Сама по собі констатація того, що в справі пані Деборд і п. Омера рішення суду першої інстанції було скасоване в апеляційному порядку, є несуттєвою, оскільки така розбіжність не впливає на рішення голови суду стосовно того, видавати чи не видавати розпорядження про зняття справи зі слухання. Те саме стосується і факту отримання правової допомоги, який не може розглядатись як достатня підстава для подання касаційної скарги (в кращому разі він може вважатися «презумпцією» наявності явно непомірних наслідків) та не звільняє від виконання рішень апеляційних судів.
Уряд вважає, що обставини застосування до заявників статті 1009-1 нового Цивільно-процесуального кодексу не порушують їхнього права на доступ до Касаційного суду. Якщо спершу Уряд залишав питання обґрунтованості скарги п. Анноні ді Ґюссоля на розсуд Європейського суду, то тепер він остаточно дійшов висновку про її необґрунтованість з огляду на брак наданої голові Касаційного суду інформації, яка була б достатньою, щоб оцінити наявність будь-яких «явно непомірних наслідків».
В. Оцінка Суду
48. Суд нагадує про усталену практику, згідно з якою він не перебирає на себе функцій національних судів. Тлумачення національного законодавства є завданням національних структур, передовсім судів. Окрім того, право на суд, складником якого є право доступу до суду, не є абсолютним і підпадає під імпліцитно встановлені обмеження, зокрема коли йдеться про умови прийнятності у процедурі оскарження, оскільки така процедура за самою своєю природою вимагає реґулювання з боку держави, яка наділена для цього певною свободою розсуду (див., зокрема, рішення у справі «”Едифікасьйонес Марч Ґальєґо С.А.” проти Іспанії» ( Edificaciones March Gallego S. A v. Spain ) від 19 лютого 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998-I, с. 290, п. 34, та рішення у справі «Ґарсія Манібардо проти Іспанії» (Garcia Manibardo v. Spain), № 38695/97, п. 36, ECHR 2000-II).
49. У цій справі касаційні заяви були зняті зі слухання Касаційного суду за рішенням його голови, яке було ухвалене відповідно до статті 1009-1 нового Цивільно-процесуального кодексу на тій підставі, що заявники не довели факту виконання ними оскаржуваного рішення.
50. Суд вважає законними цілі, переслідувані зобов'язанням виконувати судові рішення, зокрема з метою забезпечити захист кредиторів, запобігти апеляціям, що подаються задля виграшу часу, посилити повноваження суддів нижчих інстанцій та зменшити навантаження на Касаційний суд. Суд вважає, що запроваджена система дасть змогу тимчасово зменшити число заяв у черзі на розгляд у Касаційному суді в межах «розумного строку», як це ґарантується пунктом 1 статті 6 Конвенції.
51. В будь-якому разі, незважаючи на те, що «система, згідно з якою доступ до вищої судової інстанції залежить від виплати визначеної судом нижчої інстанції суми, криє в собі проблему в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції, ... вона, однак, не перешкоджає державам, які є сторонами Конвенції, реґламентувати доступ до судів апеляційних інстанцій і запроваджена для забезпечення ефективного судочинства» (див. згадуване вище рішення «М. проти Франції»). З огляду на це Комісія вважає, що порядок, запроваджений статтею 1009-1, ґарантує належне відправлення правосуддя і «забезпечує дотримання принципу, згідно з яким розгляд заяви у касаційному провадженні – що обмежується розглядом питань права – є екстраординарним засобом захисту в цивільному судочинстві і не призупиняє рішень попередніх судових інстанцій. «Зняття справи зі слухання» не застосовується автоматично: голова Касаційного суду заслуховує арґументи обох сторін, і відповідне рішення ухвалюється лише в разі, коли наслідки оскаржуваного рішення визнано такими, що не є явно непомірними. Нарешті, Комісія зазначає, що єдина мета такого заходу, як зняття справи зі слухання, це – відкласти її розгляд у касаційній інстанції, поки не буде виконане попереднє судове рішення» (див. згадуване вище рішення у справі «М. проти Франції»).
52. Суд не має наміру повертатися до питання про відповідність цієї процедури положенням Конвенції і нагадує, що у своїй попередній практиці вже визначив, що «виконання судового рішення має розглядатись як складник судового процесу в контексті статті 6» (див. рішення в справі «Горнсбі проти Греції» ( Hornsby v. Greece ) від 19 березня 1997 року, Reports 1997-II, с. 510 – 511, п. 40, та рішення у справі «”Іммобільяре Саффі” проти Італії» ( Immobiliare Saffi v. Italy ), [GC] № 22774/93, п. 63, ECHR 1999-V). Водночас Суд зазначає, що виконання судових рішень у двох справах, що розглядаються, має специфічну особливість, яка полягає в тому, що стаття 1009-1 дає відповідачеві право звертатися до Касаційного суду з клопотанням зняти справу заявника зі слухання, що становить ризик певної «приватизації» судочинства.
53. Суд має встановити: чи рішення про зняття справ зі слухання, ухвалені відповідно до статті 1009-1 нового Цивільно-процесуального кодексу, обмежували заявникам доступ до суду «в такий спосіб чи такою мірою, що право виявилось ослабленим у своїй суті»; чи переслідували ці рішення законну мету і чи дотримано розумної пропорційності між застосованими засобами та цією метою (див. згадуване вище рішення у справі Ашинґдейна, с. 24 – 25, п. 57). Іншими словами, у світлі «явно непомірних наслідків», що їх мав оцінити голова Касаційного суду, Суд у наведених випадках повинен визначити, чи порушують рішення про зняття справ зі слухання право заявників на доступ до Касаційного суду.
54. Суд нагадує, що стаття 6 Конвенції не зобов'язує Договірні держави запроваджувати апеляційні або касаційні суди. Однак, якщо такі інстанції існують, вони мають ґарантувати заявникам права, що передбачені в статті 6, зокрема право на ефективний доступ до судів для отримання рішень стосовно їхніх «цивільних прав та обов'язків» (див. рішення у справі «”Леваж Престасьйон Сервіс” проти Франції» ( Levages Prestations Services v. France ) від 23 жовтня 1996 року, Reports 1996-V, с. 1544, п. 44).
55. Суд зазначив, що розпорядження про зняття справ зі слухання були винесені на тій підставі, що заявники не змогли підтвердити свій намір виконати рішення суду нижчої інстанції та не навели жодних обставин особистого характеру, які викликали б занепокоєння або дали змогу припустити, що його виконання призведе до «явно непомірних наслідків». Проте Суд з'ясував, що заявники мали значну заборгованість і, поза сумнівом, на час подання клопотань про зняття справ зі слухання їхнє матеріальне становище було вкрай скрутним. З огляду на те, що п. Анноні ді Ґюссоля впродовж усього означеного періоду отримував мінімальну соціальну допомогу, а пані Деборд і п. Омер так само мали мізерні статки, можна було передбачити, що виконання оскаржуваних рішень буде для них надзвичайно проблематичним. Уряд певним чином має рацію, стверджуючи, що умова вичерпання засобів правового захисту на національному рівні теоретично задовольняється лише тоді, коли заява вже не може бути розглянута через сплив певного проміжку часу, це саме правило застосовується і для набуття статусу потерпілого в сенсі статті 34 Конвенції. Однак Суд зауважує, що суть скарг заявників полягає в позбавленні самої можливості для їхніх касаційних заяв бути розглянутими, особливо коли зважити, що заяви стосувалися судових рішень, виконання яких було передбачувано нереальним. Наявна очевидна невідповідність між матеріальним становищем заявників та сумами, що їх вони повинні були сплатити згідно із судовими рішеннями. Суд не поділяє думки Уряду, що така невідповідність не перевищила меж, установлених Комісією в справах Фервіля та Марка Вено.
56. Суд нагадує, що «...Конвенція має тлумачитися у світлі сьогодення... Вона покликана ґарантувати особі реальні права, що можуть бути практично реалізовані у сферах, які вона охоплює... Хоча в Конвенції пояснюється, які саме права є цивільними і політичними, чимало з них обумовлені соціальними або економічними чинниками... Сам факт тлумачення Конвенції як такої, що може поширюватися на сферу соціальних та економічних прав, не може бути вирішальним арґументом проти такого тлумачення; між цією сферою і сферою, яку охоплює Конвенція, не існує якоїсь непроникної межі» (див. рішення у справі «Ейрі проти Ірландії» ( Airey v. Ireland ) від 9 жовтня 1979 року, серія A, № 32, с. 14 – 15, п. 26). На цій підставі Суд робить висновок, що ненадійна фінансова ситуація заявників, за якої про виконання рішення апеляційного суду не може навіть бути мови, є вирішальним чинником в оцінці обмежень їхнього права на доступ до Касаційного суду.
57. З огляду на викладене, Суд вважає, що повідомлення про отримання мінімальної соціальної допомоги в одній справі та констатація факту фінансової скрути в іншій (що видно з рішення відділу судової допомоги) самі по собі є достатніми для підтвердження матеріального стану, на який мав би зважити голова Касаційного суду. Проте очевидно, що такі фінансові обставини не було враховано при вивченні «явно непомірних наслідків», до яких спричинило б виконання рішень апеляційного суду. Суд зазначає, що розпорядження про зняття справ зі слухання є невмотивованими та ідентичними в обох випадках і не дають підстав переконатися, що особисту ситуацію кожного заявника було детально вивчено, хоч їхнє фінансове становище давало змогу передбачити «явно непомірні наслідки» згаданих рішень, як це мало місце в нещодавній практиці Касаційного суду (див. пункт 36 вище). Нарешті, свою відмову на клопотання залишити справу для слухання голова Касаційного суду повинен умотивовувати з урахуванням матеріального становища заявників. Новий варіант статті 1009-1 (див. пункт 35 вище) якраз передбачає, щоб розпорядження про зняття справи зі слухання видавалося після подання сторонами зауважень, а не простих повідомлень. Така поправка, як видається, вимагає приділяти більше уваги інтересам кожної зі сторін.
58. Насамкінець Суд зазначає, що, незалежно від того, чи мають стосунок підстави для апеляції до оцінки наявності «явно непомірних наслідків», реформа, запроваджена статтею 1009-1, вимагає, щоб відповідач, подаючи клопотання про зняття справи зі слухання, робив це якнайоперативніше, з тим аби уникнути надто тривалої загрози праву заявника на доступ до Касаційного суду. Суд убачає в цьому бажання запобігти паралічу касаційного провадження, результат якого може бути несприятливим для відповідача. У цьому зв'язку Суд зазначає, що розбіжності в рішеннях суду першої інстанції та апеляційного суду в справі пані Деборд і п. Омера свідчать про наявність питань права, розгляд яких міг би мати перспективу на успіх. Суд не вважає за необхідне оцінювати, чи було «вмотивованим» звернення заявників до Касаційного суду, – неможливість виконати ухвалене проти них судове рішення та проіґнороване питання про «явно непомірні наслідки» видаються цілком достатніми для цього, – однак констатує, що факт надання безоплатної правової допомоги пані Деборд і п. Омеру давав підстави для припущення про їхню неспроможність сплатити суму за оскаржуваним судовим рішенням, а це є серйозною підставою для касаційної скарги.
59. У світлі всіх цих обставин Суд вважає, що рішення про зняття касаційних скарг заявників зі слухання Касаційного суду було непропорційним засобом у контексті досягнення законної мети, тим самим було створено перешкоду ефективному доступу заявників до Касаційного суду.
Отже, Суд відхиляє попередні зауваження Уряду та визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
60. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
61. Пан Анноні ді Ґюссоля оцінив завдану йому матеріальну та моральну шкоду, яка полягає у втраті можливості скасувати винесене проти нього судове рішення та в постійних погрозах з боку банку DIN, у 200 000 французьких франків. Пан Омер та пані Деборд вимагали таку саму суму на тих самих підставах.
62. Суд зауважує, що в цій справі присудження справедливої сатисфакції може ґрунтуватися лише на тій підставі, що заявник не мав можливості скористатися ґарантіями статті 6 Конвенції у Касаційному суді. Суд не може робити припущень щодо наслідків можливого судового розгляду, однак вважає, що заявники зазнали певної моральної шкоди через відсутність доступу до Касаційного суду і що визнання факту порушення Конвенції не є достатнім відшкодуванням. Керуючись принципом справедливості та відповідно до статті 41, Суд присуджує: п. Анноні ді Ґюссоля 100 000 французьких франків, пані Деборд і п.Омерові – по 50 000 французьких франків кожному.
B. Судові витрати
63. Пан Анноні ді Ґюссоля вимагав компенсувати йому 28 702 французькі франки за витрати, яких він зазнав під час провадження в органах Конвенції. Пан Омер і пані Деборд визначили цю суму в розмірі 29 908 французьких франків.
64. Оскільки в обох справах ішлося про порушення того самого положення нового Цивільно-процесуального кодексу і вів їх один адвокат, Уряд вважає, що вимоги заявників щодо відшкодування заявлених ними витрат є невиправдано завищеними, і пропонує виплатити по 10 000 французьких франків компенсації у кожній справі.
65. Суд не погоджується з думкою Уряду і присуджує заявлені суми, а саме: 28 702 французькі франки п. Анноні ді Ґюссоля та по 14 904 французькі франки 50 сантимів п. Омеру та пані Деборд.
C. Відсоткова ставка у разі несвоєчасної сплати
66. Згідно з наявною в Суду інформацією, передбачена законом відсоткова ставка у Франції на день ухвалення цього рішення становить 2,74 % річних.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Об'єднує заяви.
2. Об'єднує за основним змістом попередні зауваження Уряду та відхиляє їх.
3. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
4. Постановляє, що:
a) держава-відповідач має виплатити заявникам упродовж трьох місяців, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, такі суми:
(i) 100 000 (сто тисяч) французьких франків як компенсацію за моральну шкоду п. Анноні ді Ґюссоля та по 50 000 (п'ятдесят тисяч) французьких франків п. Омеру та пані Деборд;
(ii) ) 28 702 (двадцять вісім тисяч сімсот два) французькі франки як компенсацію за судові витрати п. Анноні ді Ґюссоля та по 14 904 (чотирнадцять тисяч дев'ятсот чотири) французькі франки 50 (п'ятдесят) сантимів п. Омеру та пані Деборд;
b) простий відсоток – 2,74% річних – має нараховуватися на зазначені вище суми зі спливом трьох місяців до повного розрахунку.
5. Відхиляє решту вимог заявників про справедливу сатисфакцію.
Учинено французькою мовою та повідомлено в письмовій формі 14 листопада 2000 року, згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.
В. Фурманн,
голова
С. Долле,
секретар
1 Примітка канцелярії:
Рішення можна отримати в канцелярії Суду.
