ЛАРКОС ПРОТИ КІПРУ

ЛАРКОС ПРОТИ КІПРУ
(LARKOS V . CYPRUS )

У справі «Ларкос проти Кіпру»
Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою – відповідно до статті 27 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція), зміненої Протоколом № 111 , та згідно з відповідними положеннями Реґламенту Суду 2 , – до складу якої увійшли судді:

п. Л. Вільдхабер ( L. Wildhaber ) , голова
пані Е. Палм ( E. Palm )
п. А. Пастор Рідруехо ( A. Pastor Ridruejo )
п. Л. Феррарі Браво (L. Ferrari Bravo )
п. Л. Кафліш (L. Caflisch )
п. І. Кабраль Баррето (I. Cabral Barreto )
п. Ж.-П. Коста (J.-P. Costa )
п. K. Юнґвірт (К. Jungwiert )
п. М. Фішбах (M. Fischbach )
п. Б. Жупанчич ( B. Zupancic )
пані Н. Важич (N. Vajic )
пан і В. Томассен (W. Thomassen )
пані М. Цаца - Ніколовська (M. Tsatsa-Nikolovska )
п. Т. Пантіру ( T. Pantiru )
п. Е. Левіц ( E. Levits )
п. K. Трая (К. Traja )
п. А. Н. Лоїзу ( A.N. Loizou ) , суддя ad hoc ,

a тако ж М. де Сальвія ( M. de Salvia ) , Секретар Суду ,

після нарад за зачиненими дверима 7 січня та 4 лютого 1999 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа передана до Суду, згідно з колишньою статтею 19 Конвенції 3 , Урядом Кіпру (Уряд) 11 травня 1998 року в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 колишньої статті 32 та статтею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 29515/95) проти Республіки Кіпр, поданою до Європейської комісії з прав людини (Комісія) на підставі колишньої статті 25 громадянином Кіпру п. Ксенісом Ларкосом ( Xenis Larkos ) 21 листопада 1995 року.

У своїй заяві Уряд посилався на колишні статті 44 та 48, змінені Протоколом № 9 4 , який Кіпр ратифікував. Мета заяви – отримати рішення Суду стосовно того, чи свідчать факти у справі про порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8.

2. Заявник призначив п. A. Деметріадеса ( A. Demetriades ) , адвоката, що практикує в Нікозії, представляти його в Суді (правило 31 колишнього Реґламенту Суду «В»). Генеральний аторней Республіки Кіпр п. A. Ma ркідес ( A. Markides ) виступав як представник Уряду.

3. Як голова палати, яку спочатку було створено (колишня стаття 43 Конвенції та колишнє правило 21) для розгляду, зокрема, процесуальних питань, що можуть поставати, поки не набрав чинності Протокол № 11, тодішній Голова Суду п. Р. Бернхардт ( R . Bernhardt ) через Секретаря Суду провів консультації з уповноваженою особою Уряду, адвокатом заявника та представником Комісії щодо організації письмової процедури. Відповідно до виданого після цього розпорядження, Секретар 20 листопада 1998 року отримав зауваження заявника та Уряду. Обом сторонам Голова Суду подовжив строк подання їхніх зауважень.

4. Після того, як 1 листопада 1998 року набрав чинності Протокол № 11, згідно з пунктом 5 статті 5 цього Протоколу справу було передано до Великої палати Суду. До складу Великої палати ввійшли за посадою п. Л. Лукайдес ( L . Loucaides ), суддя, обраний від Кіпру ( пункт 2 статті 27 Конвенції та пункт 4 правила 24 Реґламенту Суду ), п. Л. Вільдхабер, Голова Суду, пані E . Палм, заступник Голови Суду, та п. Ж.-П. Коста і п. М. Фішбах, заступники голів секцій (пункт 3 статті 27 Конвенції та пункти 3 та 5 (а) правила 24). Іншими членами, призначеними, аби завершити комплектування Великої палати, були п. Л. Феррарі Браво, п. Л. Кафліш, п. Кабраль Баррето, п. К. Юнґвірт, п. Б. Жупанчич, пані Н. Важич, п. Дж. Хедіґан ( J . Hedigan ), пані В. Томассен, пані М. Цаца-Ніколовська, п. Т. Пантіру, п. Е. Левіц та п. К. Трая (пункт 3 правила 24 та пункт 4 правила 100). Пізніше п. Лукайдеса, який брав участь у розгляді справи Комісією, було відкликано з Великої палати (правило 28). Замість нього Уряд призначив п. А. Н. Лоїзу, що раніше був обраний суддею від Кіпру (пункт 2 статті 27 та пункт 1 правила 29). Пізніше п. А. Пастор Рідруехо, підмінний суддя, замінив п. Хедіґана, який не зміг брати участь у подальшому провадженні (пункти 3 та 5 (b) правила 24 ). Суд вирішив, що немає потреби пропонувати Комісії делеґувати одного зі своїх членів до Великої палати (правило 99).

5. 4 листопада 1998 року після консультацій з уповноваженою особою Уряду та представником заявника Велика палата вирішила не проводити слухання, вважаючи, що здійснення нею функцій згідно з пунктом 1 (а) статті 38 Конвенції цього не вимагає (пункт 2 правила 59). Діставши дозвіл подати додаткові зауваження до своїх меморандумів, заявник та Уряд подали їх 7 грудня 1998 року. 17 грудня 1998 року Велика палата, посилаючись на це своє рішення та підстави, що його вмотивовують, відхилила клопотання Уряду про проведення слухання в цій справі.

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Заявник

6. Заявник – громадянин Кіпру, 1936 року народження, державний службовець у відставці. 1 травня 1967 року він узяв в оренду в держави Кіпр будинок, у якому й живе з того часу зі своєю дружиною та чотирма дітьми. Договір оренди мав багато спільного з типовим контрактом про оренду майна, де обумовлено сплату заявником орендної плати, використання та ремонт майна, попередження про припинення оренди і термін закінчення контракту. Згідно з договором, оренда закінчиться у випадку, якщо заявника буде переведено на роботу до іншого району.

B. Повідомлення з вимогою звільнити приміщення

7. 3 грудня 1986 року Міністерство фінансів поінформувало заявника, що дозвіл, на підставі якого він займав це приміщення, скасовано і що він має звільнити приміщення до 30 квітня 1987 року. Заявник відмовився, після чого 3 червня 1987 року генеральний аторней повідомив його, що, в разі якщо будинок не буде звільнено до 31 липня 1987 року, проти нього буде порушено справу.

8. 3 липня 1987 року заявник відповів, що він зі своєю сім'єю проживає в цьому будинку впродовж двадцяти років, що він мусив витрачати значні суми на ремонт і перебудову помешкання, оскільки компетентні державні органи не дбали про його підтримання в належному стані. Він стверджував, що в розумінні Закону про контроль за орендою 1983 року (Закон № 23/1983 – див. пункти 14 та 15 нижче) він є «законним орендарем» і заявив, що й надалі займатиме це приміщення, оскільки його право на це захищене законом.

9. 9 березня 1989 року у відповіді на другий лист генерального аторнея від 5 січня 1989 року заявник підтвердив свою попередню позицію.

C. Провадження щодо виселення

10. 3 лютого 1990 року Уряд Кіпру порушив проти заявника провадження щодо його виселення в окружному суді Нікозії. З-поміж іншого, Уряд стверджував, що заявник займає цей будинок не згідно з договором оренди в розумінні Закону про контроль за орендою 1983 року, а на підставі адміністративного наказу про надання йому цього помешкання як державному службовцеві.

11. 5 лютого 1992 року окружний суд Нікозії постановив рішення проти заявника. Суд не вирішував питання щодо правових підстав, на яких заявник займав це приміщення. Результатом тлумачення судом Закону про контроль за орендою 1983 року був висновок, що захист цим законом не поширюється на заявника, оскільки накладає зобов'язання лише на приватних власників, а не на державу Кіпр. Отже, особа, котра орендує приміщення, які є державною власністю, не може вважатися «законним орендарем».

Заявникові було наказано звільнити приміщення до 30 червня 1992 року.

D. Твердження заявника в апеляції

12. Заявник оскаржив це рішення до Верховного суду, посилаючись на статтю 14 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1. Під час розгляду справи у Верховному суді основний арґумент заявника був такий : його права як орендаря є «правами на володіння майном» у значенні статті 1 Протоколу № 1, він вважав себе потерпілим внаслідок дискримінації щодо користування цими правами, тому що Закон про контроль за орендою 1983 року в тлумаченні окружного суду Нікозії не захищає приватних орендарів перед державою, тоді як цей самий закон захищає державу як «законного орендаря» у випадках, коли держава орендує приміщення, що є власністю приватної особи. Заявник також стверджував, що він є потерпілим і від подальшої дискримінації, яка полягає в тому, що відповідний закон захищає його менше, ніж орендарів, що наймають приміщення у приватних осіб.

E. Відхилення апеляції заявника

13. 22 травня 1995 року Верховний суд відхилив апеляцію заявника, вважаючи, що як орендар він не може претендувати на жодні майнові права згідно зі статтею 1 Протоколу № 1. Суд також визнав, що в будь-якому разі поняття рівності не вимагає, щоб особа, яку Закон про контроль за орендою 1983 року захищає як орендаря, автоматично підпадала під вимогу надавати такий самий захист і своїм орендарям, якщо виявиться, що ця особа володіє майном. Зрештою в зауваженні, зробленому між іншим, суд висловив думку, що навіть якби ця справа стосувалася різного ставлення, передбаченого законом, до майна, яке здається в оренду приватними власниками, та майна, що здається в оренду державою, все одно не було б порушення Конституції чи Конвенції, тому що «було б розумним вважати, що не є необхідним надання захисту [ орендарям ] проти [ держави ], становище якої відмінне від становища приватного власника, і від держави не очікується, що вона управлятиме своєю власністю згідно з тими самими критеріями, що й приватний власник».

Після цього рішення заявникові загро ж увало негайне виселення.

II. Відповідне національне право

A. Закон про контроль за орендою 1983 року (Закон № 23/1983)

14. Згідно з пунктом 1 статті 3 , Закон про контроль за орендою 1983 року застосовується лише до житлових будинків та магазинів у місцевостях, означених як «реґульовані місцевості» , що їх у статті 2 оголошено такими відповідно до попереднього законодавства та які включають кожну іншу місцевість, оголошену «реґульованою місцевістю» наказом Ради міністрів. У пункті 1 статті 3, яка не зазнала змін внаслідок поправок, що пізніше вносилися до Закону 1983 року, сформульовано обставини, за яких може бути видано наказ.

Пункт 1 с татт і 3 пе р едбачає:

«Якщо Рада міністрів вважає за доцільне підтримати необхідний рівень фонду житлових будинків та магазинів з доступною орендною платою та забезпечити умови володіння ними, або якщо цього вимагає громадський інтерес, вона може своїм наказом, опублікованим в “Офіційному урядовому віснику”, оголосити будь-яку місцевість Кіпру реґульованою місцевістю, після чого положення цього Закону будуть застосовуватися до всіх житлових споруд чи магазинів у цій місцевості».

15. Згідно зі статтею 11 , орендарі житла, розташованого в межах «реґульованої місцевості», які зі спливом або припиненням дії першого строку договору оренди продовжують займати це приміщення ( «законні орендарі» ) , не можуть бути виселені, за винятком випадків, обумовлених у Законі про контроль за орендою, а саме: у разі несплати орендної плати, несанкціонованого використання майна та якщо це житло потрібне для користування йому самому або його дружині, дітям чи іншим утриманцям.

B. Конституційні положення

16. Згідно зі статтею 54 (e) Конституції, нагляд за майном, що належить Республіці Кіпр, та право розпоряджання ним покладається на Р аду міністрів. Ці повноваження мають здійснюватися відповідно до положень Конституції та закону.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

17. 21 листопада 1995 року п. Ларкос звернувся до Комісії. Посилаючись на статтю 8 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1 у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, він скаржився, що його як орендаря державного майна не захищає Закон про контроль за орендою 1983 року, який поширюється лише на осіб, що орендують майно у приватних власників.

18. 21 травня 1997 року Комісія ( перша палата ) оголосила заяву № 29515/95 прийнятною. У своїй доповіді від 14 січня 1998 року ( колишня стаття 31 Конвенції ) Комісія висловила одностайну думку , що було порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 і що немає потреби розглядати питання стосовно того, чи було порушення статті 14 у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1. Повний текст думки Комісії долучено як додаток до цього рішення.

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ

19. У своєму меморандумі заявник просив Суд визнати, що держава-відповідач порушила свої зобов'язання за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8, а також за статтею 14 у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції, та присудити йому справедливу сатисфакцію на підставі статті 41 Конвенції.

20. Зі свого боку , Уряд стверджував, що факти у справі не свідчать про порушення статей, на які посилається заявник.

ЩОДО ПРАВА

I. Обсяг справи

21. Передаючи справу до Суду, Уряд заявив, що його мета – отримати рішення стосовно того, чи свідчать факти у справі про порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 ( див. пункт 1 вище) . Однак Суд має юрисдикцію розглядати всі факти у справі в тому обсязі, в якому вона була оголошена Комісією прийнятною, в тому числі скаргу заявника згідно зі статтею 14 Конвенції у поєднанні з Протоколом № 1 (див., mutatis mutandis , рішення у справі « Ерда ґ оз проти Туреччини » ( Erdagoz v. Turkey ) від 22 жовтня 1997 року , Reports of Judgments and Decisions 1997-VI, с. 2310 – 11, п. 34 – 36). Це фактично не оспорювалося Урядом, який розглядав цю іншу скаргу у своїх додаткових зауваженнях.

II. Стверджуване порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8

22. Заявник, з яким погодилася Комісія, стверджував, що як орендар державного майна він зазнав незаконної дискримінації його права на повагу до свого житла через те, що на відміну від приватного орендаря, який наймає житло у приватного власника, він не захищений від виселення зі спливом строку оренди. Він посилався на статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8.

23. Відповідне положення статті 14 передбачає:

«Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, ґарантується без будь-якої дискримінації за ознакою… або інших обставин».

24. Стаття 8, зокрема, передбачає:

«1. Кожен має право на повагу до… його житла…»

25. Заявник доводив, що його ситуація є аналогічною ситуації, коли приватний орендар наймає житло у приватного власника. Договір оренди, підписаний ним 1967 року, мав чимало спільного з договором, що укладається між приватним власником та орендарем. Він наполягав, що відмінності в Законі про контроль за орендою 1983 року, як вони були розтлумачені внутрішніми судами (див. пункти 11 і 13 вище), між такими орендарями, як він сам, та приватними орендарями, що наймають будинки у приватних власників, не можуть бути виправдані згідно зі статтею 14. Зокрема, він стверджував, що держава-відповідач не вмотивувала відмінностей у ставленні до орендарів, що наймають приміщення в держави, стосовно захисту їх від виселення, нічим іншим, окрім загальних посилань на міркування державних інтересів. Крім того, ці відмінності не забезпечують рівноваги між державними інтересами, на які посилалася держава-відповідач, і захистом права на повагу до його житла, оскільки вони мали непропорційний вплив на здійснення ним цього права, зобов'язавши його та його сім'ю залишити дім, який вони займають уже впродовж тридцяти одного року.

26. Уряд наголосив, що заявник належить до іншої категорії орендарів, оскільки він наймає житло, власником якого є держава, а отже, перебуває в іншому становищі порівняно з приватним орендарем, який наймає житло у приватного власника. На відміну від приватного власника, Уряд має розпоряджатися державним майном, керуючись насамперед Конституцією та законом. Це фактично означає, що, замість здавати майно в оренду з міркувань отримання прибутку, Уряд повинен у своїх угодах враховувати передусім громадський інтерес. З цієї позиції рішення відмовити заявникові в захисті від виселення – з метою забезпечити органам влади можливість здійснювати інші домовленості щодо використання майна, про яке йдеться, – було виправданим, оскільки він не належить до тих категорій приватних орендарів, яким такий захист надається згідно із Законом про контроль за орендою 1983 року. Уряд доводить, що надання такому орендареві, як заявник, права залишатися в державному будинку на невизначений строк перешкоджатиме органам влади виконувати зобов'язання щодо управління державним майном згідно з конституційними та юридичними вимогами.

27. Комісія вважала, що Уряд не навів умотивованого та об'єктивного виправдання такій відмінності у ставленні до орендарів. На цих підставах Комісія визнала, що було допущено порушення за цим пунктом скарги.

28. Суд зауважує, що він покликаний розглянути лише те, як вплинуло тлумачення Закону про контроль за орендою 1983 року внутрішніми судами на конвенційні права заявника як приватного орендаря, що наймає в держави житло, розташоване в реґульованій місцевості, а не взагалі його вплив на конвенційні права фізичних або юридичних осіб, що здають в оренду державне майно для інших цілей, а не для житла.

Розуміючи це, Суд зазначає, що сама можливість для п. Ларкоса посилатися на ґарантію від незаконної дискримінації, яка міститься в статті 14 Конвенції, не заперечувалася, і не бачить причин, аби постановити інше рішення. Суд підкреслює, що скарга заявника стосується того, яким чином стверджувана відмінність у ставленні впливає на здійснення його права на повагу до житла, ґарантованого статтею 8 Конвенції. Пан Ларкос вважав, що статтю 8 Конвенції було порушено, бо як орендар державного майна він постав перед загрозою виселення з помешкання. Проте для цілей статті 14 достатньо того, що факти, на які спирається заявник, підпадають під дію статті 8, і доречність застосування цієї статті неможливо заперечувати з огляду на рішення окружного суду Нікозії, який видав наказ про виселення п. Ларкоса з його житла (див., mutatis mutandis , рішення у справі «Інце проти Австрії» ( Inze v. Austria ) від 28 жовтня 1987 року , серія A , № 126, с. 17, п. 36). Мало того, навіть якщо заявника ще не виселено з його житла, все одно Закон про контроль за орендою було застосовано в цій справі фактично йому на шкоду, оскільки він та його сім'я живуть під загрозою виселення від самого початку провадження, і ця загроза стала ще реальнішою після рішення Верховного суду (див. пункт 13 вище).

29. Щодо обсягу ґарантій згідно зі статтею 14, Суд нагадує, що, відповідно до прецедентного права, відмінність у поводженні є дискримінаційною, якщо «вона не має об'єктивного та розумного виправдання» – тобто не переслідує «законної мети» – або якщо не дотримано «розумної пропорційності між засобами, що застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти». До того ж Договірні держави мають певну свободу розсуду, оцінюючи, наскільки виправданим є неоднакове поводження та якою мірою така відмінність у поводженні за однакових обставин може бути виправданою (див., наприклад, рішення у справі « Ґайґузуц проти Австрії» ( Gaygusuz v. Austria ) від 16 вересня 1996 року , Reports 1996-IV, с. 1142, п. 42).

30. Оцінюючи вимогу п. Ларкоса розглядати його становище як подібне чи аналогічне до становища приватних орендарів, котрі наймають житло у приватних власників, Суд повинен ретельно розглянути умови договору оренди, який п. Ларкос уклав з органами влади. Суд зазначає, що в договорі немає посилання на той факт, що майно передається йому в оренду як державному службовцеві та що подовження строку оренди залежить від його перебування на державній службі. Проте в договорі є пункт щодо переведення заявника з району, в якому розташований цей будинок (див. пункт 6 вище), хоча цей пункт було внесено з метою захистити його власні інтереси, а не інтереси держави, в разі виникнення таких обставин. Крім того, в договорі ніяк не обумовлено наслідків виходу заявника на пенсію або його відставки з державної служби. З договору не випливає також, що орендну плату заявникові було призначено за пільговим тарифом з огляду на його статус. Фактично Уряд і не намагався довести у своїх зауваженнях, що орендна плата п. Ларкоса є нижчою за ринкову або що договір оренди відрізняється від типового договору між орендарем та орендодавцем. Враховуючи ці міркування і, зокрема, встановлений факт передачі державного майна в оренду на приватно-правових засадах, Суд вважає, що п. Ларкос у контексті Закону про контроль за орендою 1983 року цілком виправдано може претендувати на те, щоб його ситуація розглядалася як аналогічна тій, коли інші приватні орендарі наймають житло у приватних власників, власність яких розташована в реґульованій місцевості .

31. Суд зауважує, що держава-відповідач, посилаючись на свої обов'язки за Конституцією стосовно управління державним майном, намагалася виправдати відмінність у ставленні до орендарів, що наймають державну власність (таких, як заявник), та до приватних орендарів, які наймають житло у приватних власників. Суд погоджується, що певні заходи, які мають наслідком неоднакове поводження з особами у схожій ситуації, можуть бути виправдані з огляду на публічний інтерес, але він вважає, що в цій справі Уряд не надав переконливого пояснення щодо того, яким чином виселення заявника слугуватиме загальним інтересам. Уряд не вказав на жодний переважний інтерес, який би міг бути підставою для вилучення заявника з числа орендарів, яких захищає Закон про контроль за орендою 1983 року. Стосовно твердження Уряду, що здавання в оренду державних приміщень не пов'язане з отриманням прибутку і, отже, не може бути прирівняне до оренди майна приватних орендодавців (див. пункт 26 вище), Суд хотів би зауважити таке: ніщо не заважає органам державної влади вимагати від своїх орендарів сплачувати орендну плату за ринковою ціною, хоч, як уже зазначалося, в цій справі не доведено, що орендну плату заявникові було встановлено за пільговим тарифом. Безумовно, держава передала майно в користування заявникові, діючи не в публічно-правовій якості та з урахуванням громадських інтересів, а як сторона приватно-правової угоди (див. пункт 30 вище).

Суд підкреслює, що цей закон розроблено як засіб соціального захисту орендарів, які живуть у певних місцевостях Кіпру. Рішення не поширювати цей захист на орендарів, які наймають державне житло і проживають поруч із орендарями, що наймають житло у приватних орендодавців, потребує детального виправдання, тим більше що саму державу, коли вона наймає житло у приватних власників (див. пункти 12 і 13 вище), цей закон захищає. Проте Уряд не навів будь-яких умотивованих та об'єктивних арґументів на виправдання неоднакового ставлення до орендарів, яке б відповідало вимогам статті 14 Конвенції – навіть з урахуванням свободи розсуду у сфері управління майном.

32. Відповідно, Суд дійшов висновку, що було порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8.

III. Стверджуване порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1

33. Заявник стверджував, що, згідно з умовами договору оренди, він користувався певними правами власника щодо будинку, про який ідеться, які у сукупності з ґарантованим Законом про контроль за орендою 1983 року захистом орендаря від виселення прирівнюються до «володіння» у значенні статті 1 Протоколу № 1. На думку заявника, ненадання йому захисту від виселення з огляду на статус орендаря державного майна було втручанням у його право на мирне володіння майном і становило порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1.

34. Стаття 1 Протоколу № 1 передбачає:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном …»

35. У відповідь Уряд стверджував, що заявник не має жодного права власності на орендований ним будинок, яке б становило «володіння» у значенні статті 1 Протоколу № 1, а отже, не може посилатися на статтю 14 Конвенції. Далі Уряд додав: якщо Суд дійде протилежного висновку, арґументи, наведені ним для виправдання неоднакового ставлення в контексті іншої скарги заявника (див. пункт 26 вище), є так само переконливими, аби підтвердити висновок, що порушення не було також і в цьому пункті.

36. Погоджуючись із висновком Комісії, Суд визнає, що, з урахуванням її рішення щодо скарги заявника згідно зі статтею 14 у поєднанні зі статтею 8 (див. пункт 32 вище), немає потреби розглядати цю скаргу окремо.

IV. Застосування статті 41 Конвенції

37. Заявник вимагав компенсації за матеріальну та моральну шкоду, а також відшкодування судових витрат згідно зі статтею 41 Конвенції, яка передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Матеріальна шкода

38. Заявник вимагав 2400 кіпрських фунтів як компенсацію за витрати на різні ремонти, які він був змушений виконувати в будинку між 1986 та 1998 роками. За твердженням заявника, підтримання майна в належному стані, згідно з договором оренди, покладалося на державу. Проте з 1986 року, коли було розпочато провадження щодо виселення, держава не виконувала цього договірного зобов ' язання.

39. Уряд заперечив, що за договором держава зобов ' язана підтримувати майно в належному стані. В будь-якому разі, заявник не має права на відшкодування зазначеної суми, оскільки немає причинного зв'язку між стверджуваним порушенням та витратами, яких він зазнав.

40. Суд погоджується з думкою Уряду про відсутність причинного зв'язку між проблемою, котра, як визнано, становить порушення (див. пункт 32 вище), та матеріальною шкодою, якої, за твердженням заявника, він зазнав. Отже, його вимогу за цим пунктом відхилено.

В. Моральна шкода

41. За словами заявника, з 1986 року він та його сім'я живуть у стані напруження та постійного хвилювання через загрозу виселення. Непевність стосовно того, чи муситимуть вони залишити будинок, порушила нормальний плин його сімейного життя. Він доводив, що судове провадження проти держави, його колишнього роботодавця, зашкодило його кар'єрі на державній службі, а неґативні повідомлення у місцевій пресі про його спроби відстояти свої права вплинули на його репутацію. Заявник вимагав присудити йому 10 000 кіпрських фунтів як компенсацію за моральну шкоду.

42. Уряд відповів, що заявника не було виселено з будинку , і, отже, будь-яка стверджувана моральна шкода має розглядатися у світлі цього факту. Крім того, заявник не вмотивував, яким чином стверджуване порушення зашкодило його перспективам підвищення на державній службі. На думку Уряду, якби Суд визнав наявність порушення Конвенції, це визнання й становило б достатню сатисфакцію згідно з цим пунктом.

43. Суд зазначає, що з 1986 року заявник живе під загрозою виселення з будинку, який він займає із сім'єю з 1967 року. Цілком розумно вважати, що рішення органів влади виселити заявника та марні спроби останнього протистояти їхнім зусиллям, обстоюючи свої права в судах, стали причиною стресу та постійного хвилювання. Навіть якщо органи влади, можливо, й не тиснули з вимогою виконати судовий наказ про виселення після рішення Верховного суду (див. пункт 13 вище), заявник фактично впродовж тривалого часу потерпає внаслідок непевної ситуації та страху втратити своє помешкання з усіма наслідками для нього та його сім'ї, що з цього випливатимуть.

Ухвалюючи рішення на справедливій основі, Суд присуджує п. Ларкосу 3000 кіпрських фунтів за цим пунктом його вимог.

C. Судові витрати

44. Заявник вимагав відшкодувати йому кошти, витрачені на судові провадження в національних судах та у страсбурзьких інституціях. Згідно з підрахунками, поданими ним на підтримку своїх вимог, ця сума становила 10 661 кіпрський фунт.

45. На думку У ряду, наведені заявником арґументи не підтверджують обґрунтованості та розумності фактичних витрат. Зокрема, Уряд піддав сумніву факт залучення трьох адвокатів у національному провадженні, а отже, й суму 6388 кіпрських фунтів, витрачену на них, а також суму на оплату послуг адвоката у провадженні в Страсбурзі (4283 кіпрські фунти ). Уряд вирішив, що заявникові належить відшкодовувати витрати на участь у провадженні в національних судах не більше ніж одного адвоката.

46. Зваживши на детальні розрахунки, подані заявником, характер провадження в національних судах та міркування справедливості, Суд присудив заявникові 5000 кіпрських фунтів разом із податком на додану вартість, який може нараховуватися.

D. Відсотки в разі несвоєчасної сплати

47. Згідно з наявною в Суду інформацією, передбачена законом відсоткова ставка на Кіпрі станом на день ухвалення цього рішення становила 8 % річних.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє, що було порушення статті 14 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.

2 . Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу заявника стосовно порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1.

3 . Постановляє,

a) що держава-відповідач має сплатити заявникові в межах тримісячного строку 3000 ( три тисячі ) кіпрських фунтів за моральну шкоду ;

b) що держава-відповідач має сплатити заявникові в межах тримісячного строку 5000 ( п'ять тисяч ) кіпрських фунтів як відшкодування судових витрат разом із податком на додану вартість ;

c) що зі спливом зазначеного тримісячного строку до повного розрахунку має сплачуватися простий відсоток за річною ставкою 8 % .

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції .

Учинено англійською та французькою мовами й оголошено на відкритому засіданні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 18 лютого 1999 року.

Люціус Вільдхабер,
Голова Суду

Mікеле де Сальвія,
Секретар Суду

Згідно з п унктом 2 статті 45 Конвенції та пунктом 2 правила 74 Реґламенту Суду, до цього рішення додано окрему думку п. Кабраля Баррето.

Л.В.
M. д. С.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ КАБРАЛЯ БАРРЕТО

Я згоден з тим, що ця справа стосується порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8.

Але, на відміну від моїх колеґ, котрі вважають, що сам факт ухвалення національними судами рішення про виселення заявника становить порушення Конвенції, я дотримуюся думки, що порушення було б наявним лише в разі, якби загрозу виселення було здійснено.

Все залежить від того, наскільки серйозним є нинішнє становище заявника та його сім'ї, які з моменту, коли було розпочато провадження у справі щодо володіння майном, живуть під загрозою виселення.

Я згоден, що страждання, спричинені цією ситуацією, мають розглядатися Судом як «моральна шкода» (див., mutatis mutandis , рішення у справі «Бельджуді проти Франції» ( Beldjoudi v. France ) від 26 березня 1992 року , серія A , № 234-A, с. 30, п. 86).

Проте стосовно питання, чи було порушення, я віддаю перевагу дещо іншому підходу, а саме: статтю 14 у поєднанні зі статтею 8 було б порушено, якби рішення щодо виселення п. Ларкоса із сім'єю з їхнього будинку було виконано.

Тимчасом як – з підстав, які немає потреби тут викладати, – нас не задовольняє застосування цих самих міркувань у справах стосовно депортації іноземців (див. згадуване вище рішення у справі «Бельджуді проти Франції» та рішення у справі «Насрі проти Франції» ( Nasri v. France ) від 13 липня 1995 року, серія A , № 320-B, а також мою окрему думку, що збігається з думкою більшості, у справі « H.L.R . проти Франції» ( H.L.R. v. France ) , думку Комісії, Reports of Judgments and Decisions 1997-III, с. 770), застосування їх у цій справі, на мій погляд, сприяло б ефективнішому захистові прав заявника.

Слід пам'ятати, що мета Конвенції – ґарантувати не якісь абстрактні права, а права, які є практичними та дієвими (див., наприклад, рішення у справі «Артіко проти Італії» ( Artico v. Italy ) від 13 травня 1980 року , серія A , № 37, с. 15 – 16, п. 33).

Примітки канцелярії :

1 2 Протокол № 11 та Реґламент Суду набрали чинності 1 листопада 1998 року.

3 Від дня, коли набрав чинності Протокол № 11, яким змінено статтю 19, Суд функціонує на постійній основі.

4 Протокол № 9 набрав чинності 1 жовтня 1994 року і був скасований Протоколом № 11.

до змісту

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ	СПРАВИ ЄРОПЕЙСЬКОГО СУДУ

№ 29515/95

ЛАРКОС ПРОТИ КІПРУ
ЛАРКОС ПРОТИ КІПРУ (LARKOS V . CYPRUS ) У справі «Ларкос проти Кіпру» Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою – відповідно до статті 27 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція), зміненої Протоколом № 111 , та згідно з відповідними положеннями Реґламенту Суду 2 , – до складу якої увійшли судді: п. Л. Вільдхабер ( L. Wildhaber ) , голова пані Е. Палм ( E. Palm ) п. А. Пастор Рідруехо ( A. Pastor Ridruejo ) п. Л. Феррарі Браво (L. Ferrari Bravo ) п. Л. Кафліш (L. Caflisch ) п. І. Кабраль Баррето (I. Cabral Barreto ) п. Ж.-П. Коста (J.-P. Costa ) п. K. Юнґвірт (К. Jungwiert ) п. М. Фішбах (M. Fischbach ) п. Б. Жупанчич ( B. Zupancic ) пані Н. Важич (N. Vajic ) пан і В. Томассен (W. Thomassen ) пані М. Цаца - Ніколовська (M. Tsatsa-Nikolovska ) п. Т. Пантіру ( T. Pantiru ) п. Е. Левіц ( E. Levits ) п. K. Трая (К. Traja ) п. А. Н. Лоїзу ( A.N. Loizou ) , суддя ad hoc , a тако ж М. де Сальвія ( M. de Salvia ) , Секретар Суду , після нарад за зачиненими дверима 7 січня та 4 лютого 1999 року постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів: ПРОЦЕДУРА 1. Справа передана до Суду, згідно з колишньою статтею 19 Конвенції 3 , Урядом Кіпру (Уряд) 11 травня 1998 року в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 колишньої статті 32 та статтею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 29515/95) проти Республіки Кіпр, поданою до Європейської комісії з прав людини (Комісія) на підставі колишньої статті 25 громадянином Кіпру п. Ксенісом Ларкосом ( Xenis Larkos ) 21 листопада 1995 року. У своїй заяві Уряд посилався на колишні статті 44 та 48, змінені Протоколом № 9 4 , який Кіпр ратифікував. Мета заяви – отримати рішення Суду стосовно того, чи свідчать факти у справі про порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8. 2. Заявник призначив п. A. Деметріадеса ( A. Demetriades ) , адвоката, що практикує в Нікозії, представляти його в Суді (правило 31 колишнього Реґламенту Суду «В»). Генеральний аторней Республіки Кіпр п. A. Ma ркідес ( A. Markides ) виступав як представник Уряду. 3. Як голова палати, яку спочатку було створено (колишня стаття 43 Конвенції та колишнє правило 21) для розгляду, зокрема, процесуальних питань, що можуть поставати, поки не набрав чинності Протокол № 11, тодішній Голова Суду п. Р. Бернхардт ( R . Bernhardt ) через Секретаря Суду провів консультації з уповноваженою особою Уряду, адвокатом заявника та представником Комісії щодо організації письмової процедури. Відповідно до виданого після цього розпорядження, Секретар 20 листопада 1998 року отримав зауваження заявника та Уряду. Обом сторонам Голова Суду подовжив строк подання їхніх зауважень. 4. Після того, як 1 листопада 1998 року набрав чинності Протокол № 11, згідно з пунктом 5 статті 5 цього Протоколу справу було передано до Великої палати Суду. До складу Великої палати ввійшли за посадою п. Л. Лукайдес ( L . Loucaides ), суддя, обраний від Кіпру ( пункт 2 статті 27 Конвенції та пункт 4 правила 24 Реґламенту Суду ), п. Л. Вільдхабер, Голова Суду, пані E . Палм, заступник Голови Суду, та п. Ж.-П. Коста і п. М. Фішбах, заступники голів секцій (пункт 3 статті 27 Конвенції та пункти 3 та 5 (а) правила 24). Іншими членами, призначеними, аби завершити комплектування Великої палати, були п. Л. Феррарі Браво, п. Л. Кафліш, п. Кабраль Баррето, п. К. Юнґвірт, п. Б. Жупанчич, пані Н. Важич, п. Дж. Хедіґан ( J . Hedigan ), пані В. Томассен, пані М. Цаца-Ніколовська, п. Т. Пантіру, п. Е. Левіц та п. К. Трая (пункт 3 правила 24 та пункт 4 правила 100). Пізніше п. Лукайдеса, який брав участь у розгляді справи Комісією, було відкликано з Великої палати (правило 28). Замість нього Уряд призначив п. А. Н. Лоїзу, що раніше був обраний суддею від Кіпру (пункт 2 статті 27 та пункт 1 правила 29). Пізніше п. А. Пастор Рідруехо, підмінний суддя, замінив п. Хедіґана, який не зміг брати участь у подальшому провадженні (пункти 3 та 5 (b) правила 24 ). Суд вирішив, що немає потреби пропонувати Комісії делеґувати одного зі своїх членів до Великої палати (правило 99). 5. 4 листопада 1998 року після консультацій з уповноваженою особою Уряду та представником заявника Велика палата вирішила не проводити слухання, вважаючи, що здійснення нею функцій згідно з пунктом 1 (а) статті 38 Конвенції цього не вимагає (пункт 2 правила 59). Діставши дозвіл подати додаткові зауваження до своїх меморандумів, заявник та Уряд подали їх 7 грудня 1998 року. 17 грудня 1998 року Велика палата, посилаючись на це своє рішення та підстави, що його вмотивовують, відхилила клопотання Уряду про проведення слухання в цій справі. ЩОДО ФАКТІВ I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ A. Заявник 6. Заявник – громадянин Кіпру, 1936 року народження, державний службовець у відставці. 1 травня 1967 року він узяв в оренду в держави Кіпр будинок, у якому й живе з того часу зі своєю дружиною та чотирма дітьми. Договір оренди мав багато спільного з типовим контрактом про оренду майна, де обумовлено сплату заявником орендної плати, використання та ремонт майна, попередження про припинення оренди і термін закінчення контракту. Згідно з договором, оренда закінчиться у випадку, якщо заявника буде переведено на роботу до іншого району. B. Повідомлення з вимогою звільнити приміщення 7. 3 грудня 1986 року Міністерство фінансів поінформувало заявника, що дозвіл, на підставі якого він займав це приміщення, скасовано і що він має звільнити приміщення до 30 квітня 1987 року. Заявник відмовився, після чого 3 червня 1987 року генеральний аторней повідомив його, що, в разі якщо будинок не буде звільнено до 31 липня 1987 року, проти нього буде порушено справу. 8. 3 липня 1987 року заявник відповів, що він зі своєю сім'єю проживає в цьому будинку впродовж двадцяти років, що він мусив витрачати значні суми на ремонт і перебудову помешкання, оскільки компетентні державні органи не дбали про його підтримання в належному стані. Він стверджував, що в розумінні Закону про контроль за орендою 1983 року (Закон № 23/1983 – див. пункти 14 та 15 нижче) він є «законним орендарем» і заявив, що й надалі займатиме це приміщення, оскільки його право на це захищене законом. 9. 9 березня 1989 року у відповіді на другий лист генерального аторнея від 5 січня 1989 року заявник підтвердив свою попередню позицію. C. Провадження щодо виселення 10. 3 лютого 1990 року Уряд Кіпру порушив проти заявника провадження щодо його виселення в окружному суді Нікозії. З-поміж іншого, Уряд стверджував, що заявник займає цей будинок не згідно з договором оренди в розумінні Закону про контроль за орендою 1983 року, а на підставі адміністративного наказу про надання йому цього помешкання як державному службовцеві. 11. 5 лютого 1992 року окружний суд Нікозії постановив рішення проти заявника. Суд не вирішував питання щодо правових підстав, на яких заявник займав це приміщення. Результатом тлумачення судом Закону про контроль за орендою 1983 року був висновок, що захист цим законом не поширюється на заявника, оскільки накладає зобов'язання лише на приватних власників, а не на державу Кіпр. Отже, особа, котра орендує приміщення, які є державною власністю, не може вважатися «законним орендарем». Заявникові було наказано звільнити приміщення до 30 червня 1992 року. D. Твердження заявника в апеляції 12. Заявник оскаржив це рішення до Верховного суду, посилаючись на статтю 14 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1. Під час розгляду справи у Верховному суді основний арґумент заявника був такий : його права як орендаря є «правами на володіння майном» у значенні статті 1 Протоколу № 1, він вважав себе потерпілим внаслідок дискримінації щодо користування цими правами, тому що Закон про контроль за орендою 1983 року в тлумаченні окружного суду Нікозії не захищає приватних орендарів перед державою, тоді як цей самий закон захищає державу як «законного орендаря» у випадках, коли держава орендує приміщення, що є власністю приватної особи. Заявник також стверджував, що він є потерпілим і від подальшої дискримінації, яка полягає в тому, що відповідний закон захищає його менше, ніж орендарів, що наймають приміщення у приватних осіб. E. Відхилення апеляції заявника 13. 22 травня 1995 року Верховний суд відхилив апеляцію заявника, вважаючи, що як орендар він не може претендувати на жодні майнові права згідно зі статтею 1 Протоколу № 1. Суд також визнав, що в будь-якому разі поняття рівності не вимагає, щоб особа, яку Закон про контроль за орендою 1983 року захищає як орендаря, автоматично підпадала під вимогу надавати такий самий захист і своїм орендарям, якщо виявиться, що ця особа володіє майном. Зрештою в зауваженні, зробленому між іншим, суд висловив думку, що навіть якби ця справа стосувалася різного ставлення, передбаченого законом, до майна, яке здається в оренду приватними власниками, та майна, що здається в оренду державою, все одно не було б порушення Конституції чи Конвенції, тому що «було б розумним вважати, що не є необхідним надання захисту [ орендарям ] проти [ держави ], становище якої відмінне від становища приватного власника, і від держави не очікується, що вона управлятиме своєю власністю згідно з тими самими критеріями, що й приватний власник». Після цього рішення заявникові загро ж увало негайне виселення. II. Відповідне національне право A. Закон про контроль за орендою 1983 року (Закон № 23/1983) 14. Згідно з пунктом 1 статті 3 , Закон про контроль за орендою 1983 року застосовується лише до житлових будинків та магазинів у місцевостях, означених як «реґульовані місцевості» , що їх у статті 2 оголошено такими відповідно до попереднього законодавства та які включають кожну іншу місцевість, оголошену «реґульованою місцевістю» наказом Ради міністрів. У пункті 1 статті 3, яка не зазнала змін внаслідок поправок, що пізніше вносилися до Закону 1983 року, сформульовано обставини, за яких може бути видано наказ. Пункт 1 с татт і 3 пе р едбачає: «Якщо Рада міністрів вважає за доцільне підтримати необхідний рівень фонду житлових будинків та магазинів з доступною орендною платою та забезпечити умови володіння ними, або якщо цього вимагає громадський інтерес, вона може своїм наказом, опублікованим в “Офіційному урядовому віснику”, оголосити будь-яку місцевість Кіпру реґульованою місцевістю, після чого положення цього Закону будуть застосовуватися до всіх житлових споруд чи магазинів у цій місцевості». 15. Згідно зі статтею 11 , орендарі житла, розташованого в межах «реґульованої місцевості», які зі спливом або припиненням дії першого строку договору оренди продовжують займати це приміщення ( «законні орендарі» ) , не можуть бути виселені, за винятком випадків, обумовлених у Законі про контроль за орендою, а саме: у разі несплати орендної плати, несанкціонованого використання майна та якщо це житло потрібне для користування йому самому або його дружині, дітям чи іншим утриманцям. B. Конституційні положення 16. Згідно зі статтею 54 (e) Конституції, нагляд за майном, що належить Республіці Кіпр, та право розпоряджання ним покладається на Р аду міністрів. Ці повноваження мають здійснюватися відповідно до положень Конституції та закону. ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ 17. 21 листопада 1995 року п. Ларкос звернувся до Комісії. Посилаючись на статтю 8 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1 у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, він скаржився, що його як орендаря державного майна не захищає Закон про контроль за орендою 1983 року, який поширюється лише на осіб, що орендують майно у приватних власників. 18. 21 травня 1997 року Комісія ( перша палата ) оголосила заяву № 29515/95 прийнятною. У своїй доповіді від 14 січня 1998 року ( колишня стаття 31 Конвенції ) Комісія висловила одностайну думку , що було порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 і що немає потреби розглядати питання стосовно того, чи було порушення статті 14 у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1. Повний текст думки Комісії долучено як додаток до цього рішення. ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ 19. У своєму меморандумі заявник просив Суд визнати, що держава-відповідач порушила свої зобов'язання за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8, а також за статтею 14 у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції, та присудити йому справедливу сатисфакцію на підставі статті 41 Конвенції. 20. Зі свого боку , Уряд стверджував, що факти у справі не свідчать про порушення статей, на які посилається заявник. ЩОДО ПРАВА I. Обсяг справи 21. Передаючи справу до Суду, Уряд заявив, що його мета – отримати рішення стосовно того, чи свідчать факти у справі про порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 ( див. пункт 1 вище) . Однак Суд має юрисдикцію розглядати всі факти у справі в тому обсязі, в якому вона була оголошена Комісією прийнятною, в тому числі скаргу заявника згідно зі статтею 14 Конвенції у поєднанні з Протоколом № 1 (див., mutatis mutandis , рішення у справі « Ерда ґ оз проти Туреччини » ( Erdagoz v. Turkey ) від 22 жовтня 1997 року , Reports of Judgments and Decisions 1997-VI, с. 2310 – 11, п. 34 – 36). Це фактично не оспорювалося Урядом, який розглядав цю іншу скаргу у своїх додаткових зауваженнях. II. Стверджуване порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 22. Заявник, з яким погодилася Комісія, стверджував, що як орендар державного майна він зазнав незаконної дискримінації його права на повагу до свого житла через те, що на відміну від приватного орендаря, який наймає житло у приватного власника, він не захищений від виселення зі спливом строку оренди. Він посилався на статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8. 23. Відповідне положення статті 14 передбачає: «Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, ґарантується без будь-якої дискримінації за ознакою… або інших обставин». 24. Стаття 8, зокрема, передбачає: «1. Кожен має право на повагу до… його житла…» 25. Заявник доводив, що його ситуація є аналогічною ситуації, коли приватний орендар наймає житло у приватного власника. Договір оренди, підписаний ним 1967 року, мав чимало спільного з договором, що укладається між приватним власником та орендарем. Він наполягав, що відмінності в Законі про контроль за орендою 1983 року, як вони були розтлумачені внутрішніми судами (див. пункти 11 і 13 вище), між такими орендарями, як він сам, та приватними орендарями, що наймають будинки у приватних власників, не можуть бути виправдані згідно зі статтею 14. Зокрема, він стверджував, що держава-відповідач не вмотивувала відмінностей у ставленні до орендарів, що наймають приміщення в держави, стосовно захисту їх від виселення, нічим іншим, окрім загальних посилань на міркування державних інтересів. Крім того, ці відмінності не забезпечують рівноваги між державними інтересами, на які посилалася держава-відповідач, і захистом права на повагу до його житла, оскільки вони мали непропорційний вплив на здійснення ним цього права, зобов'язавши його та його сім'ю залишити дім, який вони займають уже впродовж тридцяти одного року. 26. Уряд наголосив, що заявник належить до іншої категорії орендарів, оскільки він наймає житло, власником якого є держава, а отже, перебуває в іншому становищі порівняно з приватним орендарем, який наймає житло у приватного власника. На відміну від приватного власника, Уряд має розпоряджатися державним майном, керуючись насамперед Конституцією та законом. Це фактично означає, що, замість здавати майно в оренду з міркувань отримання прибутку, Уряд повинен у своїх угодах враховувати передусім громадський інтерес. З цієї позиції рішення відмовити заявникові в захисті від виселення – з метою забезпечити органам влади можливість здійснювати інші домовленості щодо використання майна, про яке йдеться, – було виправданим, оскільки він не належить до тих категорій приватних орендарів, яким такий захист надається згідно із Законом про контроль за орендою 1983 року. Уряд доводить, що надання такому орендареві, як заявник, права залишатися в державному будинку на невизначений строк перешкоджатиме органам влади виконувати зобов'язання щодо управління державним майном згідно з конституційними та юридичними вимогами. 27. Комісія вважала, що Уряд не навів умотивованого та об'єктивного виправдання такій відмінності у ставленні до орендарів. На цих підставах Комісія визнала, що було допущено порушення за цим пунктом скарги. 28. Суд зауважує, що він покликаний розглянути лише те, як вплинуло тлумачення Закону про контроль за орендою 1983 року внутрішніми судами на конвенційні права заявника як приватного орендаря, що наймає в держави житло, розташоване в реґульованій місцевості, а не взагалі його вплив на конвенційні права фізичних або юридичних осіб, що здають в оренду державне майно для інших цілей, а не для житла. Розуміючи це, Суд зазначає, що сама можливість для п. Ларкоса посилатися на ґарантію від незаконної дискримінації, яка міститься в статті 14 Конвенції, не заперечувалася, і не бачить причин, аби постановити інше рішення. Суд підкреслює, що скарга заявника стосується того, яким чином стверджувана відмінність у ставленні впливає на здійснення його права на повагу до житла, ґарантованого статтею 8 Конвенції. Пан Ларкос вважав, що статтю 8 Конвенції було порушено, бо як орендар державного майна він постав перед загрозою виселення з помешкання. Проте для цілей статті 14 достатньо того, що факти, на які спирається заявник, підпадають під дію статті 8, і доречність застосування цієї статті неможливо заперечувати з огляду на рішення окружного суду Нікозії, який видав наказ про виселення п. Ларкоса з його житла (див., mutatis mutandis , рішення у справі «Інце проти Австрії» ( Inze v. Austria ) від 28 жовтня 1987 року , серія A , № 126, с. 17, п. 36). Мало того, навіть якщо заявника ще не виселено з його житла, все одно Закон про контроль за орендою було застосовано в цій справі фактично йому на шкоду, оскільки він та його сім'я живуть під загрозою виселення від самого початку провадження, і ця загроза стала ще реальнішою після рішення Верховного суду (див. пункт 13 вище). 29. Щодо обсягу ґарантій згідно зі статтею 14, Суд нагадує, що, відповідно до прецедентного права, відмінність у поводженні є дискримінаційною, якщо «вона не має об'єктивного та розумного виправдання» – тобто не переслідує «законної мети» – або якщо не дотримано «розумної пропорційності між засобами, що застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти». До того ж Договірні держави мають певну свободу розсуду, оцінюючи, наскільки виправданим є неоднакове поводження та якою мірою така відмінність у поводженні за однакових обставин може бути виправданою (див., наприклад, рішення у справі « Ґайґузуц проти Австрії» ( Gaygusuz v. Austria ) від 16 вересня 1996 року , Reports 1996-IV, с. 1142, п. 42). 30. Оцінюючи вимогу п. Ларкоса розглядати його становище як подібне чи аналогічне до становища приватних орендарів, котрі наймають житло у приватних власників, Суд повинен ретельно розглянути умови договору оренди, який п. Ларкос уклав з органами влади. Суд зазначає, що в договорі немає посилання на той факт, що майно передається йому в оренду як державному службовцеві та що подовження строку оренди залежить від його перебування на державній службі. Проте в договорі є пункт щодо переведення заявника з району, в якому розташований цей будинок (див. пункт 6 вище), хоча цей пункт було внесено з метою захистити його власні інтереси, а не інтереси держави, в разі виникнення таких обставин. Крім того, в договорі ніяк не обумовлено наслідків виходу заявника на пенсію або його відставки з державної служби. З договору не випливає також, що орендну плату заявникові було призначено за пільговим тарифом з огляду на його статус. Фактично Уряд і не намагався довести у своїх зауваженнях, що орендна плата п. Ларкоса є нижчою за ринкову або що договір оренди відрізняється від типового договору між орендарем та орендодавцем. Враховуючи ці міркування і, зокрема, встановлений факт передачі державного майна в оренду на приватно-правових засадах, Суд вважає, що п. Ларкос у контексті Закону про контроль за орендою 1983 року цілком виправдано може претендувати на те, щоб його ситуація розглядалася як аналогічна тій, коли інші приватні орендарі наймають житло у приватних власників, власність яких розташована в реґульованій місцевості . 31. Суд зауважує, що держава-відповідач, посилаючись на свої обов'язки за Конституцією стосовно управління державним майном, намагалася виправдати відмінність у ставленні до орендарів, що наймають державну власність (таких, як заявник), та до приватних орендарів, які наймають житло у приватних власників. Суд погоджується, що певні заходи, які мають наслідком неоднакове поводження з особами у схожій ситуації, можуть бути виправдані з огляду на публічний інтерес, але він вважає, що в цій справі Уряд не надав переконливого пояснення щодо того, яким чином виселення заявника слугуватиме загальним інтересам. Уряд не вказав на жодний переважний інтерес, який би міг бути підставою для вилучення заявника з числа орендарів, яких захищає Закон про контроль за орендою 1983 року. Стосовно твердження Уряду, що здавання в оренду державних приміщень не пов'язане з отриманням прибутку і, отже, не може бути прирівняне до оренди майна приватних орендодавців (див. пункт 26 вище), Суд хотів би зауважити таке: ніщо не заважає органам державної влади вимагати від своїх орендарів сплачувати орендну плату за ринковою ціною, хоч, як уже зазначалося, в цій справі не доведено, що орендну плату заявникові було встановлено за пільговим тарифом. Безумовно, держава передала майно в користування заявникові, діючи не в публічно-правовій якості та з урахуванням громадських інтересів, а як сторона приватно-правової угоди (див. пункт 30 вище). Суд підкреслює, що цей закон розроблено як засіб соціального захисту орендарів, які живуть у певних місцевостях Кіпру. Рішення не поширювати цей захист на орендарів, які наймають державне житло і проживають поруч із орендарями, що наймають житло у приватних орендодавців, потребує детального виправдання, тим більше що саму державу, коли вона наймає житло у приватних власників (див. пункти 12 і 13 вище), цей закон захищає. Проте Уряд не навів будь-яких умотивованих та об'єктивних арґументів на виправдання неоднакового ставлення до орендарів, яке б відповідало вимогам статті 14 Конвенції – навіть з урахуванням свободи розсуду у сфері управління майном. 32. Відповідно, Суд дійшов висновку, що було порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8. III. Стверджуване порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1 33. Заявник стверджував, що, згідно з умовами договору оренди, він користувався певними правами власника щодо будинку, про який ідеться, які у сукупності з ґарантованим Законом про контроль за орендою 1983 року захистом орендаря від виселення прирівнюються до «володіння» у значенні статті 1 Протоколу № 1. На думку заявника, ненадання йому захисту від виселення з огляду на статус орендаря державного майна було втручанням у його право на мирне володіння майном і становило порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1. 34. Стаття 1 Протоколу № 1 передбачає: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном …» 35. У відповідь Уряд стверджував, що заявник не має жодного права власності на орендований ним будинок, яке б становило «володіння» у значенні статті 1 Протоколу № 1, а отже, не може посилатися на статтю 14 Конвенції. Далі Уряд додав: якщо Суд дійде протилежного висновку, арґументи, наведені ним для виправдання неоднакового ставлення в контексті іншої скарги заявника (див. пункт 26 вище), є так само переконливими, аби підтвердити висновок, що порушення не було також і в цьому пункті. 36. Погоджуючись із висновком Комісії, Суд визнає, що, з урахуванням її рішення щодо скарги заявника згідно зі статтею 14 у поєднанні зі статтею 8 (див. пункт 32 вище), немає потреби розглядати цю скаргу окремо. IV. Застосування статті 41 Конвенції 37. Заявник вимагав компенсації за матеріальну та моральну шкоду, а також відшкодування судових витрат згідно зі статтею 41 Конвенції, яка передбачає: «Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію». A. Матеріальна шкода 38. Заявник вимагав 2400 кіпрських фунтів як компенсацію за витрати на різні ремонти, які він був змушений виконувати в будинку між 1986 та 1998 роками. За твердженням заявника, підтримання майна в належному стані, згідно з договором оренди, покладалося на державу. Проте з 1986 року, коли було розпочато провадження щодо виселення, держава не виконувала цього договірного зобов ' язання. 39. Уряд заперечив, що за договором держава зобов ' язана підтримувати майно в належному стані. В будь-якому разі, заявник не має права на відшкодування зазначеної суми, оскільки немає причинного зв'язку між стверджуваним порушенням та витратами, яких він зазнав. 40. Суд погоджується з думкою Уряду про відсутність причинного зв'язку між проблемою, котра, як визнано, становить порушення (див. пункт 32 вище), та матеріальною шкодою, якої, за твердженням заявника, він зазнав. Отже, його вимогу за цим пунктом відхилено. В. Моральна шкода 41. За словами заявника, з 1986 року він та його сім'я живуть у стані напруження та постійного хвилювання через загрозу виселення. Непевність стосовно того, чи муситимуть вони залишити будинок, порушила нормальний плин його сімейного життя. Він доводив, що судове провадження проти держави, його колишнього роботодавця, зашкодило його кар'єрі на державній службі, а неґативні повідомлення у місцевій пресі про його спроби відстояти свої права вплинули на його репутацію. Заявник вимагав присудити йому 10 000 кіпрських фунтів як компенсацію за моральну шкоду. 42. Уряд відповів, що заявника не було виселено з будинку , і, отже, будь-яка стверджувана моральна шкода має розглядатися у світлі цього факту. Крім того, заявник не вмотивував, яким чином стверджуване порушення зашкодило його перспективам підвищення на державній службі. На думку Уряду, якби Суд визнав наявність порушення Конвенції, це визнання й становило б достатню сатисфакцію згідно з цим пунктом. 43. Суд зазначає, що з 1986 року заявник живе під загрозою виселення з будинку, який він займає із сім'єю з 1967 року. Цілком розумно вважати, що рішення органів влади виселити заявника та марні спроби останнього протистояти їхнім зусиллям, обстоюючи свої права в судах, стали причиною стресу та постійного хвилювання. Навіть якщо органи влади, можливо, й не тиснули з вимогою виконати судовий наказ про виселення після рішення Верховного суду (див. пункт 13 вище), заявник фактично впродовж тривалого часу потерпає внаслідок непевної ситуації та страху втратити своє помешкання з усіма наслідками для нього та його сім'ї, що з цього випливатимуть. Ухвалюючи рішення на справедливій основі, Суд присуджує п. Ларкосу 3000 кіпрських фунтів за цим пунктом його вимог. C. Судові витрати 44. Заявник вимагав відшкодувати йому кошти, витрачені на судові провадження в національних судах та у страсбурзьких інституціях. Згідно з підрахунками, поданими ним на підтримку своїх вимог, ця сума становила 10 661 кіпрський фунт. 45. На думку У ряду, наведені заявником арґументи не підтверджують обґрунтованості та розумності фактичних витрат. Зокрема, Уряд піддав сумніву факт залучення трьох адвокатів у національному провадженні, а отже, й суму 6388 кіпрських фунтів, витрачену на них, а також суму на оплату послуг адвоката у провадженні в Страсбурзі (4283 кіпрські фунти ). Уряд вирішив, що заявникові належить відшкодовувати витрати на участь у провадженні в національних судах не більше ніж одного адвоката. 46. Зваживши на детальні розрахунки, подані заявником, характер провадження в національних судах та міркування справедливості, Суд присудив заявникові 5000 кіпрських фунтів разом із податком на додану вартість, який може нараховуватися. D. Відсотки в разі несвоєчасної сплати 47. Згідно з наявною в Суду інформацією, передбачена законом відсоткова ставка на Кіпрі станом на день ухвалення цього рішення становила 8 % річних. НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО 1. Постановляє, що було порушення статті 14 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції. 2 . Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу заявника стосовно порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1. 3 . Постановляє, a) що держава-відповідач має сплатити заявникові в межах тримісячного строку 3000 ( три тисячі ) кіпрських фунтів за моральну шкоду ; b) що держава-відповідач має сплатити заявникові в межах тримісячного строку 5000 ( п'ять тисяч ) кіпрських фунтів як відшкодування судових витрат разом із податком на додану вартість ; c) що зі спливом зазначеного тримісячного строку до повного розрахунку має сплачуватися простий відсоток за річною ставкою 8 % . 4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції . Учинено англійською та французькою мовами й оголошено на відкритому засіданні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 18 лютого 1999 року. Люціус Вільдхабер, Голова Суду Mікеле де Сальвія, Секретар Суду Згідно з п унктом 2 статті 45 Конвенції та пунктом 2 правила 74 Реґламенту Суду, до цього рішення додано окрему думку п. Кабраля Баррето. Л.В. M. д. С. ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ КАБРАЛЯ БАРРЕТО Я згоден з тим, що ця справа стосується порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8. Але, на відміну від моїх колеґ, котрі вважають, що сам факт ухвалення національними судами рішення про виселення заявника становить порушення Конвенції, я дотримуюся думки, що порушення було б наявним лише в разі, якби загрозу виселення було здійснено. Все залежить від того, наскільки серйозним є нинішнє становище заявника та його сім'ї, які з моменту, коли було розпочато провадження у справі щодо володіння майном, живуть під загрозою виселення. Я згоден, що страждання, спричинені цією ситуацією, мають розглядатися Судом як «моральна шкода» (див., mutatis mutandis , рішення у справі «Бельджуді проти Франції» ( Beldjoudi v. France ) від 26 березня 1992 року , серія A , № 234-A, с. 30, п. 86). Проте стосовно питання, чи було порушення, я віддаю перевагу дещо іншому підходу, а саме: статтю 14 у поєднанні зі статтею 8 було б порушено, якби рішення щодо виселення п. Ларкоса із сім'єю з їхнього будинку було виконано. Тимчасом як – з підстав, які немає потреби тут викладати, – нас не задовольняє застосування цих самих міркувань у справах стосовно депортації іноземців (див. згадуване вище рішення у справі «Бельджуді проти Франції» та рішення у справі «Насрі проти Франції» ( Nasri v. France ) від 13 липня 1995 року, серія A , № 320-B, а також мою окрему думку, що збігається з думкою більшості, у справі « H.L.R . проти Франції» ( H.L.R. v. France ) , думку Комісії, Reports of Judgments and Decisions 1997-III, с. 770), застосування їх у цій справі, на мій погляд, сприяло б ефективнішому захистові прав заявника. Слід пам'ятати, що мета Конвенції – ґарантувати не якісь абстрактні права, а права, які є практичними та дієвими (див., наприклад, рішення у справі «Артіко проти Італії» ( Artico v. Italy ) від 13 травня 1980 року , серія A , № 37, с. 15 – 16, п. 33). Примітки канцелярії : 1 2 Протокол № 11 та Реґламент Суду набрали чинності 1 листопада 1998 року. 3 Від дня, коли набрав чинності Протокол № 11, яким змінено статтю 19, Суд функціонує на постійній основі. 4 Протокол № 9 набрав чинності 1 жовтня 1994 року і був скасований Протоколом № 11. до змісту