ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
БЕЛЬЗЮК ПРОТИ ПОЛЬЩІ ( BELZIUK V. POLAND )
У справі «Бельзюк проти Польщі» 1
Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою – згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) та відповідними положеннями Реґламенту Суду «В» 2, – до складу якої увійшли такі судді:
п. Р. Бернхардт ( R . Bernhardt ), голова,
п. Тор Вільялмсон ( Th o r Vilhj a lmsson )
п. Ф. Матчер (F. Matscher)
п. К. Руссо (К. Russo)
п. Ж. М. Моренілла ( J . M . Morenilla )
п. Є. Макарчик (J. Makarczyk)
п. П. Ямбрек ( P . Jambrek )
п. У. Ломус ( U . L o hmus )
п. Х. Касадеваль ( J . Casadevall ),
а також п. Г. Пецольд (H. Petzold), Секретар Суду, та п. П. Дж. Махоуні ( P . J . Mahoney ) , засупник Секретаря,
після нарад за зачиненими дверима 1 грудня 1997 року та 24 лютого 1998 року
постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:
ПРОЦЕДУРА
1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) та Урядом Польщі (Уряд) 23 квітня та 13 червня 1997 року, відповідно, в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 і статтею 47 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція). Справу розпочато за заявою (№ 23103/93) проти Республіки Польща, поданою до Комісії на підставі статті 25 Конвенції громадянином Польщі п. Антоні Бельзюком ( Antoni Belziuk ) 31 травня 1993 року.
У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48, а також на заяву Польщі про визнання обов'язкової юрисдикції Суду (стаття 46). Уряд посилався на статтю 48. Запит подано з метою отримання рішення стосовно того, чи свідчать факти у справі про порушення державою-відповідачем її зобов'язань за пунктом 1 у поєднанні з пунктом 3 (с) статті 6 Конвенції.
2. У відповідь на запит, зроблений згідно з пунктом 3 (d) правила 35 Реґламенту Суду «В», заявник повідомив про свій намір взяти участь у провадженні і призначив адвоката, який представлятиме його (правило 31). 21 жовтня 1997 року голова палати надав адвокатові дозвіл послуговуватися польською мовою як у письмовому, так і в усному провадженні (пункт 3 правила 28).
3. До складу палати, якій було передано справу, увійшли за посадою: п. Є. Макарчик, суддя, обраний від Польщі (стаття 43 Конвенції), і п. Р. Бернхардт, заступник Голови Суду (пункт 4 ( b ) правила 21). 28 квітня 1997 року в присутності Секретаря Голова Суду п. Р. Рюссдаль ( R . Ryssdal ) визначив жеребкуванням імена інших семи членів палати, а саме: п. Тора Вільялмссона, п. Ф. Матчера, п. Р. Макдоналда ( R . Macdonald ), п. Ж. М. Моренілли, п. П. Ямбрека, п. У. Ломуса і п. Х. Касадеваля (стаття 43 (наприкінці) Конвенції та пункт 5 правила 21). Пізніше п. К. Руссо, підмінний суддя, замінив п. Макдоналда, який не зміг брати участь у подальшому розгляді справи (пункт 1 правила 22 та пункт 1 правила 24).
4. Як голова палати (пункт 6 правила 21), п. Бернхардт через Секретаря Суду провів консультації з уповноваженою особою Уряду, адвокатом заявника та представником Комісії щодо організації провадження (пункт 1 правила 39 і правило 40). Відповідно до виданого 4 червня 1997 року розпорядження, Секретар Суду отримав меморандуми заявника та Уряду 9 і 13 жовтня 1997 року, відповідно.
5. Згідно з рішенням голови, відкрите слухання відбулося 27 листопада 1997 року в Палаці прав людини у Страсбурзі. Перед цим Суд провів підготовче засідання.
На судовому розгляді були присутні:
а) від Уряду:
п. К. Джевіцький ( K . Drzewicki ),
професор міжнародного публічного права, уповноважена особа,
пані Е. Халубінська ( E . Chalubinska ),
суддя при Міністерстві юстиції,
пані М. Вонсек-Вядерек ( M . W a sek - Wiaderek ),
радник із правових питань Міністерства закордонних справ,
пані М. Сикульська ( M . Sykulska ),
викладач курсу міжнародного публічного права, консультанти;
b) від Комісії:
п. Б. Марксер ( B . Marxer ), представник;
c) від заявника:
пан Є. Ґалковський ( J . Ga l kowski ),
адвокат Спілки адвокатів міста Бєльсько-Бяла
( Bielsko - Bia l a ), адвокат.
Суд заслухав виступи п. Марксера, п. Ґалковського та п. Джевіцького.
ЩОДО ФАКТІВ
І. Обставини справи
6. Заявник – 1949 року народження, проживає в м. Ґорліце ( Gorlice ) , Польща.
7. 31 травня 1992 року його було заарештовано за підозрою у спробі викрадення автомобіля і 2 червня 1992 року поміщено до слідчого ізолятора.
8. Розгляд справи відбувся 24 вересня , 15 жовтня та 25 листопада 1992 року в Тарнувському районному суді ( Tarn?w S a d Rejonowy ). Було заслухано свідчення власника автомобіля та його сусіда, а також поліційного експерта. Всі троє підтвердили, що замок у дверцятах автомобіля було пошкоджено при спробі відкрити його. Суд визнав за доказ знайдену поблизу заявника під час його арешту сумку з інструментами, які могли бути використані для відмикання автомобільного замка. Заявник був присутній на судових слуханнях. Відповідно до наданої Урядом інформації, він відмовився від послуг адвоката.
9. 25 листопада 1992 року районний суд призначив заявникові покарання у вигляді трьох років позбавлення волі за спробу здійснити крадіжку. Доводи свідків не мали жодних розбіжностей, і суд визнав їх достатніми та логічними.
10. Заявник подав на це рішення районного суду апеляцію до Тарнувського воєводського суду ( Sad Wojewodzki ). Він, зокрема, наголошував, що суд першої інстанції залишив без уваги його пояснення, а повірив лише свідкам обвинувачення, а тому вимагав, щоб були заслухані як свідки його співучасник та двоє поліцейських, які його заарештували, а також щоб його було припроваджено із в'язниці до воєводського суду для участі в слуханні.
11. 21 квітня 1993 року воєводський суд відхилив вимогу заявника щодо участі в судовому засіданні, вважаючи, що в цьому немає потреби, оскільки заявник навів усі факти під час слухання в районному суді. Окрім того, у своїй письмовій апеляційній заяві він детально виклав свої міркування стосовно оскаржуваного вироку. І нарешті, на думку суду, заявник мав достатньо часу, щоб подати додаткові зауваження, якщо такі були.
12. 10 травня 1993 року воєводський суд після слухання, на якому був присутній прокурор, але не було заявника ( див. пункт 14 нижче ), відхилив апеляцію .
13. Воєводський суд заслухав прокурора, який звернувся з клопотанням залишити в силі попередній вирок, оскільки районний суд детально розглянув усі докази вини п. Бельзюка, про що свідчить те, що за одним із двох висунутих проти нього обвинувачень його було виправдано. На думку воєводського суду, докази, подані заявником, були недостатні і вмотивовані насамперед бажанням уникнути ув'язнення. Окрім того, заявник не вимагав заслухати інших свідків під час розгляду справи в районному суді, а лише в апеляційній заяві зажадав допитати поліцейських, які заарештували його. Воєводський суд визнав за недоцільну цю вимогу, вважаючи докази, наведені в районному суді, достатніми для доведення вини заявника.
ІІ . ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО
14. У відповідних положеннях польського Кримінально-процесуального кодексу, який був чинним на час розгляду справи, сказано:
Стаття 69
«Обвинувачувана особа, яка не має обраного на власний розсуд адвоката, може звернутися з проханням надати допомогу офіційно призначеного адвоката в разі, якщо доведе свою неспроможність оплатити адвокатський захист, не завдавши значної матеріальної шкоди собі та своїй сім'ї».
Стаття 399
«Для розгляду справи суд апеляційної інстанції призначає слухання...»
Пункт 1 статті 400
«Судове слухання має відбутися незалежно від присутності сторін. Однак слухання не може відбутися в разі відсутності прокурора...»
Стаття 401
«Якщо розгляд справи відбувається на слуханні, суд може ухвалити припровадити на судове засідання обвинувачувану особу, яка перебуває в місцях позбавлення волі».
Стаття 402
«1. Суд апеляційної інстанції не заслуховує свідків.
2. У виняткових випадках суд може заслухати свідків у судовому засіданні … якщо це прискорить провадження …»
15. Чинний на той час Кримінально-процесуальний кодекс передбачав двоступеневу процедуру судового розгляду. Воєводські суди розглядали, зокрема, апеляції на рішення районних судів. Для оскарження рішень воєводських судів існували лише правові засоби екстраординарного характеру. Кримінально-процесуальний кодекс, який згодом було доповнено, на сьогодні передбачає і процедуру касаційного оскарження судових рішень, ухвалених апеляційними судами.
16. Стаття 383 Кримінально-процесуального кодексу забороняє судам апеляційної інстанції ухвалювати вирок, що передбачає суворіше покарання, ніж те, яке було призначене за вироком суду першої інстанції, в разі якщо апеляцію подає засуджена особа.
17. Згідно із Законом про прокуратуру 1985 року, до складу прокуратури входять генеральний прокурор і підпорядковані йому прокурори. Прокурори незалежні у своїй діяльності, але вони зобов'язані виконувати приписи прокурорів вищого рівня.
ІІІ. ЗАЯВА ПОЛЬЩІ ВІД 1 БЕРЕЗНЯ 1993 РОКУ ВІДПОВІДНО ДО С ТАТТІ 46 КОНВЕНЦІЇ
18. В заяві від 1 березня 1993 року , яку міністр закордонних справ Польщі передав Генеральному секретареві Ради Європи, Польща визнала юрисдикцію Суду в такому формулюванні:
«Уряд Республіки Польща – відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, яку було відкрито для підписання в Римі 4 листопада 1950 року, – заявляє, що він визнає на період трьох років, який починається з 1 травня 1993 року, як правове зобов'язання ipso facto , що не потребує жодних додаткових угод, за умови взаємності з боку інших Високих Договірних Сторін, юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, які стосуються тлумачення та застосування зазначеної вище Конвенції.
Чинність цієї заяви автоматично подовжується на наступні трирічні періоди, якщо тільки Уряд Республіки Польща не денонсує цю заяву, вручивши Генеральному секретареві Ради Європи повідомлення про це щонайменше за шість місяців до спливу першого та всіх наступних періодів».
19. Пан Бельзюк звернувся до Комісії 31 травня 1993 року зі скаргою на численні порушення статті 5, пунктів 1, 2, 3 (с) та 3 ( d ) статті 6, пункту 1 статті 7 та статті 14 Конвенції. Зокрема, він стверджував, що прокурор не вислухав його спільника та знищив листи, що їх він надсилав як безпосередньо прокуророві, так і до районного суду. Крім того, прокурор, зі слів заявника, вручив йому обвинувальний акт 19 серпня 1992 року – тоді як він датований 2 червня 1992 року – і змусив супроти його волі підписати цей документ. Заявник також оскаржував упереджений характер розгляду його справи та оцінювання доказів у районному суді, вважаючи, що призначення йому більш суворого покарання як рецидивістові було дискримінацією. Він оскаржував і провадження у воєводському суді, де йому, зокрема, було відмовлено в дозволі взяти участь у слуханні, проіґноровано його прохання про правову допомогу та не надано для підтримки офіційно призначеного адвоката.
20. 29 листопада 1995 року Комісія оголосила заяву ( № 23103/93) неприйнятною, за винятком скарг на порушення пункту 1 у поєднанні з пунктом 3 (с) статті 6 Конвенції внаслідок несправедливого провадження в Тарнувському воєводському суді. У своїй доповіді від 26 лютого 1997 року (стаття 31) вона одноголосно визнала порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з пунктом 3 (с) цієї статті. Повний текст висновку Комісії наведено в додатку до цього рішення 3.
ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ21. У своєму меморандумі та під час слухання заявник звернувся до Суду з проханням визнати порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 3 (с) цієї статті та присудити йому справедливу сатисфакцію відповідно до статті 50 Конвенції.
Уряд, зі свого боку, у своєму меморандумі та під час слухання просив Суд визнати заяву неприйнятною, по-перше, через відсутність юрисдикції Суду за критерієм ratione temporis та, по-друге, через невичерпання заявником національних засобів правового захисту. Як альтернативу, Уряд запропонував відхилити скаргу заявника як таку, що не свідчить про порушення Конвенції.
ЩОДО ПРАВА
I . СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТІВ 1 ТА 3 (с) СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
22. Пан Бельзюк наполягав, що його було позбавлено права захищати себе особисто в Тарнувському воєводському суді. Він також стверджував, що було порушено принцип змагальності сторін через відмову в його проханні бути присутнім на слуханні, тоді як прокурор, навпаки, взяв у ньому участь і подав свої висновки воєводському суду. Заявник послався на пункт 1 статті 6 у поєднанні з пунктом 3 (с) цієї статті Конвенції, які передбачають:
«1. Кожен... при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий... розгляд... судом, встановленим законом...
...
3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:
...
c) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або – якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя;»
A. Попередні заперечення Уряду
23. Уряд, так само як і під час розгляду заяви в Комісії, висловив два попередні заперечення. Підставою для першого була відсутність юрисдикції Суду за критерієм ratione temporis , для другого – невичерпання заявником національних засобів правового захисту.
1. Відсутність юрисдикції Суду за критерієм ratione temporis
24. Уряд обстоює – як першорядне для нього – твердження, що юрисдикція Суду не поширюється на цю справу, оскільки заявникові скарги на порушення пунктів 1 і 3 (с) статті 6 Конвенції стосуються діянь, судових рішень та подій, які мали місце до 1 травня 1993 року – дати, коли Польща визнала обов'язковість юрисдикції Суду (див. пункт 18 вище). У зв'язку з цим Уряд підкреслив, що всі ці скарги ґрунтуються на рішенні Тарнувського воєводського суду від 21 квітня 1993 року, згідно з яким заявникові було відмовлено в присутності на апеляційному слуханні (див. пункт 11 вище). Саме на цій підставі Уряд не може нести відповідальність за Конвенцією за недоліки, начебто допущені в апеляційному судовому слуханні 10 травня 1993 року.
25. Заявник погоджується з рішенням Комісії щодо прийнятності. Комісія визнала, що відмова заявникові в особистій присутності на засіданні воєводського суду, навіть якщо це мало місце до 30 квітня 1993 року, надалі вплинула на позицію заявника стосовно його права на захист у судових засіданнях, які відбулись уже після цієї дати. З огляду на це скарги, що стосуються розгляду справи у воєводському суді, не можуть бути відхилені як такі, що не належать до компетенції Комісії ratione temporis .
26. Суд зазначив: попри те що Польща визнала юрисдикцію Суду в усіх питаннях, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції, 1 травня 1993 року (див. пункт 18 вище), у цій справі головним фактом, який лежить в основі заявникової скарги, є не рішення Тарнувського воєводського суду від 21 квітня 1993 року, а радше розгляд справи в апеляційній інстанції, який відбувся 10 травня 1993 року (див. пункт 12 вище). Рішення щодо відповідності пунктам 1 і 3 (с) статті 6 Конвенції має бути ухвалене саме стосовно цього судового засідання, на якому був присутній прокурор і відсутній заявник. Це попереднє заперечення має бути відхилене (див., mutatis mutandis , рішення у справі «Зана проти Туреччини» ( Zana v . Turkey ) від 25 листопада 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997- VII , с. 2545–46, п. 42).
2. Невичерпання національних засобів правового захисту
27. Як альтернатива, Уряд стверджував про невичерпання заявником національних засобів правового захисту, що суперечить статті 26 Конвенції, яка передбачає:
«Комісія може прийняти питання до розгляду тільки після того, як були вичерпані всі національні засоби, згідно із загальновизнаними нормами міжнародного права, i впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення».
Уряд підкреслив, що заявник, не скориставшись із можливості вдатися до послуг адвоката, котрого могли призначити офіційно відповідно до статті 69 польського Кримінально-процесуального кодексу (див. пункт 14 вище), яка, так само як і пункт 3 (с) статті 6 Конвенції, передбачає право захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, не вичерпав усіх національних засобів захисту.
28. Під час провадження в Комісії та в Суді заявник стверджував, що в листі від 29 квітня 1993 року він клопотався про допомогу офіційно призначеного адвоката і звертався до воєводського суду з проханням дозволити йому бути присутнім на апеляційному слуханні та захищати себе особисто (див. пункт 11 вище), а отже, вичерпав усі засоби правового захисту на національному рівні.
29. На думку Комісії, порушене Урядом питання про відсутність звернення заявника по правову допомогу не пов'язане з питанням про вичерпання заявником засобів правового захисту на національному рівні.
30. Суд нагадує, що правило вичерпання національних засобів правового захисту, про яке йдеться в статті 26 Конвенції, зобов'язує кожну особу, перш ніж подавати скаргу проти держави до міжнародного судового чи арбітражного органу, використати всі засоби, які передбачені національною правовою системою (див., зокрема, рішення у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» ( Akdivar and Others v . Turkey ) від 16 вересня 1996 року, Reports 1996- IV , с. 1210, п. 65).
31. Суд зазначив, що немає одностайності щодо того, чи звертався насправді заявник по допомогу офіційно призначеного адвоката .
Однак Суд нагадує, що в основі скарги заявника – відмова Тарнувського воєводського суду задовольнити його прохання бути присутнім на засіданні суду апеляційної інстанції та захищати себе особисто (див. пункти 10 і 11 вище). За цих обставин заявника слід вважати таким, що вичерпав усі доступні та достатні засоби, передбачені національною правовою системою, як це й необхідно для подання скарги. Тому попереднє зауваження Уряду щодо невичерпання національних засобів правового захисту має бути відхилене.
В. Суть скарги
І. Арґументи сторін у Суді
а) Заявник
32. Заявник стверджує, що засідання суду апеляційної інстанції 10 травня 1993 року, на якому був присутній лише прокурор, відбулося з порушенням його права на справедливий судовий розгляд, зокрема права брати особисту участь у слуханні, а також із порушенням принципу змагальності. Незважаючи на прохання заявника, йому було відмовлено в присутності на слуханні, що для нього було надзвичайно важливо, оскільки Тарнувський воєводський суд мав повноваження розглядати його справу як щодо права, так і щодо фактів. Окрім того, під час судового засідання прокурор, усупереч твердженню Уряду (див. пункт 35 нижче), не стояв на сторожі загального інтересу, а виступав, на думку п. Бельзюка, як його супротивник, оскільки просив апеляційний суд відхилити його апеляцію проти рішення суду першої інстанції.
b ) Уряд
33. Уряд наголошував, що апеляційні суди в Польщі хоч і компетентні розглядати справу як щодо права, так і щодо фактів, однак питання фактів розглядають у дуже обмеженому обсязі (див. пункт 14 вище) і рішення, як правило, ухвалюють на основі матеріалів справи, що були підготовлені судом першої інстанції. В разі, коли виникає необхідність переглянути правдивість доказів, суд апеляційної інстанції повинен скасувати рішення та повернути справу на перегляд до суду першої інстанції.
34. Стосовно функцій прокурора в польському кримінальному судочинстві Уряд стверджує, що його роль не обмежується лише обвинуваченням, а поширюється і на сферу захисту загального інтересу. Прокурори хоч і зобов'язані виконувати розпорядження свого керівництва, однак є незалежними та безсторонніми і керуються принципом рівності всіх громадян перед законом (див. пункт 17 вище).
35. Уряд підкреслив, що під час слухання в апеляційній інстанції справа щодо фактів не розглядалася, оскільки не було якихось виняткових обставин, які вимагали б переглянути докази та заслухати заявника, який уже навів свої доводи в суді першої інстанції. Заявник не надіслав своїх письмових зауважень до Тарнувського воєводського суду після того, як було відхилено його прохання про особисту присутність на слуханні (див. пункт 11 вище). Окрім того, оскільки прокурор не оскаржив рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції не міг призначити суворішого покарання (див. пункт 16 вище), а отже, прокурор під час судового засідання був присутній не як обвинувач, а як охоронець загального інтересу.
с) Комісія
36. У Суді представник Комісії нагадав, що в принцип рівності сторін перед судом включає фундаментальне право на забезпечення змагальності кримінального провадження, завдяки якому обом сторонам ґарантується можливість відповісти на зауваження іншої сторони. Однак у справі, що розглядається, цього принципу не було дотримано, оскільки заявник був позбавлений права взяти участь у засіданні суду апеляційної інстанції, а отже, і відповісти на висновки прокурора, який, зокрема, рекомендував воєводському суду відхилити апеляційну заяву. На цій підставі Комісія одноголосно ухвалила рішення про порушення права заявника на справедливий судовий розгляд.
2. Оцінка Суду
а) Загальні принципи
37. Пам'ятаючи про значущість у демократичному суспільстві права на справедливий судовий розгляд (див., зокрема, рішення у справі «Де Куббе проти Бельгії» ( De Cubber v . Belgium ) від 26 жовтня 1984 року, серія A , № 86, с. 16, п. 30), Суд передовсім нагадує про основоположні принципи, вироблені його попередньою практикою щодо пункту 1 і пункту 3 (с) статті 6, котрі стосуються цієї справи:
(і) Процедура кримінального судочинства є єдиним цілим, і захист, передбачений статтею 6, не обмежується рішенням суду першої інстанції. Держава має забезпечити підсудним можливість і в апеляційних судах користуватися всіма основними ґарантіями за цією статтею (див., зокрема, рішення у справі «Моннелл та Морріс проти Сполученого Королівства» ( Monnell and Morris v . the United Kingdom ) від 2 березня 1987 року, серія A , № 115, с. 21, п. 54; та рішення у справі «Екбатані проти Швеції» ( Ekbatani v . Sweden ) від 26 травня 1988 року, серія A , № 134, с. 12, п. 24).
( ii ) Особа, яку обвинувачують у вчиненні кримінального правопорушення, повинна мати – і це є основним принципом, що лежить в основі поняття справедливого судового розгляду, – ґарантоване право бути присутньою на засіданні в суді першої інстанції. Однак на апеляційному рівні особиста присутність підзахисного не обов'язкова. Навіть коли суд апеляційної інстанції має повноваження переглядати справу як щодо фактів, так і щодо права, стаття 6 не вимагає відкритого розгляду або особистої присутності сторін. Усе залежить від особливостей слухання та того, наскільки інтереси підзахисного представлені та захищені в апеляційній судовій інстанції, зокрема у світлі питань, які вирішує цей суд, та їхнього значення для заявника (див., зокрема, вже згадуване вище рішення у справі Екбатані, с. 12, п. 25; рішення у справі «Гелмерс проти Швеції» ( Helmers v . Sweden ) від 29 жовтня 1991 року, серія A , №. 212- A , с. 15, п. 31–32; та рішення у справі «Кремцов проти Австрії» ( Kremzow v . Austria ) від 21 вересня 1993 року, серія A , № 268- B , с. 43, п. 58–59).
( iii ) Принцип рівності сторін перед судом є лише одним зі складників поняття справедливого судового розгляду, що включає також фундаментальне право на змагальність кримінального провадження, котре передбачає надання як стороні обвинувачення, так і стороні захисту можливості ознайомитись із поданими іншою стороною зауваженнями та доказами і відповісти на них. Національне законодавство може забезпечити дотримання цієї вимоги різними шляхами, однак обраний спосіб повинен ґарантувати, щоб супротивній стороні було повідомлено про подання зауважень і щоб ця сторона мала реальну можливість прокоментувати їх (див., зокрема, рішення у справі «Брандштеттер проти Австрії» ( Brandstetter v . Austria ) від 28 серпня 1991 року, серія A , № 211, с. 27, п. 66–67; т a рішення у справі «Лобу Машаду проти Португалії» ( Lobo Machado v . Portugal ) від 20 лютого 1996 року, Reports 1996- I , с. 206–207, п. 31).
b ) Застосування викладених вище принципів у цій справі
38. Суд зазначив, що Тарнувський воєводський суд був повною мірою наділений повноваженнями розглядати справу як щодо права, так і щодо фактів (див. пункт 14 вище). Заявник, якому було відмовлено в присутності на слуханні в апеляційній інстанції, намагався оскаржити ухвалене проти нього рішення та навести докази на підтримку свого оскарження (див. пункти 10 і 11 вище). Враховуючи значення цього рішення для п. Бельзюка, якого було засуджено до трьох років позбавлення волі, Суд вважає, що Тарнувський воєводський суд не міг розглянути належним чином – у контексті поняття справедливого судочинства – всі аспекти справи без безпосередньої оцінки свідчень, що їх заявник міг надати за особистої присутності (див., mutatis mutandis , рішення у справі «Боттен проти Норвегії» ( Botten v . Norway ) від 19 лютого 1996 року, Reports 1996- I , с. 145, п. 52). У цьому разі він мав би можливість оскаржити свій вирок та висновки прокурора, а також навести докази на підтримку своєї апеляційної заяви. Слід підкреслити, що інтереси заявника на апеляційному слуханні фактично ніхто не представляв, оскільки там не було не тільки його самого, а й захисника. Не має жодного значення той факт, що заявник відмовився від допомоги адвоката, на чому наголошує Уряд (див. пункт 8 вище). Відповідно до пунктів 1 і 3 (с) статті 6 Конвенції, за таких обставин він мав право бути присутнім на слуханні в апеляційній інстанції та захищати себе особисто. З цього випливає, що було порушено право заявника на особисту участь у слуханні справи в суді.
39. Як стверджує Уряд, прокурор, не оскарживши рішення суду першої інстанції, був присутній під час слухань в апеляційній інстанції не як обвинувач, а як охоронець загальних інтересів (див. пункт 35 вище). Однак подання прокурора до Тарнувського воєводського суду було спрямоване на відхилення апеляційної скарги заявника та підтвердження винесеного йому вироку, а отже, він виступив у ролі представника обвинувачення у традиційному значенні цього інституту (див. рішення у справі «Ван Орсховен проти Бельгії» ( Van Orshoven v . Belgium ) від 25 червня 1997 року, Reports 1997- III , с. 1050–51, п. 37–38). Для дотримання принципу рівності сторін та забезпечення права змагальності під час судового провадження необхідно, щоб заявник міг брати участь у судовому засіданні та оскаржувати подання прокурора. Не можна погодитися, що за обставин цієї справи – особиста присутність прокурора в залі суду та вагомість його усних заяв – допущене порушення принципу рівності сторін могло бути виправлене, якби свої зауваження заявник подав до воєводського суду в письмовому вигляді (див. пункт 35 вище), (див., mutatis mutandis , рішення у справі «Булут проти Австрії» ( Bulut v . Austria ) від 22 лютого 1996 року, Reports 1996- I І, с. 359–360, п. 47–49).
40. З огляду на значущість у демократичному суспільстві права на справедливий судовий розгляд, Суд визнає порушення пункту 1 у поєднанні з пунктом 3 (с) статті 6 Конвенції.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 КОНВЕНЦІЇ
41. Заявник звернувся з вимогою про надання йому справедливої сатисфакції згідно зі статтею 50 Конвенції, яка передбачає:
«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з... Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Моральна шкода
42. Пан Бельзюк вимагав 20 000 доларів США як компенсацію за моральну шкоду. Він вважав, що ця сума необхідна для того, щоб примусити державу покласти край поширеній практиці порушення в судах апеляційної інстанції прав, які ґарантують пункти 1 та 3 (с) статті 6 Конвенції.
43. На думку Уряду, якщо Суд визнає факт порушення, таке визнання й становитиме достатню справедливу сатисфакцію. В разі якщо Суд вважатиме інакше, Уряд просив Суд визначити розмір справедливої сатисфакції, керуючись власною практикою розгляду кримінальних справ та з урахуванням національних обставин.
44. Представник Комісії вважав, що, з огляду на стверджувані порушення прав заявника, йому має бути присуджена компенсація за моральну шкоду в розумному розмірі.
45. За обставин цієї справи Суд вважає, що судове рішення саме по собі становить достатню справедливу сатисфакцію (див., mutatis mutandis , рішення у справі «К.- F . проти Німеччини» ( K .- F . v . Germany ) від 27 листопада 1997 року, Reports 1997- VII , с. 2676, п. 75–77).
B. Судові витрати
46. Заявник також вимагав 5000 доларів США як компенсацію витрат у зв'язку з підготовкою та захистом справи у конвенційних інституціях. Він стверджував, що ця сума відповідає реальним витратам.
47. Уряд не висловив жодних зауважень з приводу цієї вимоги заявника.
48. Представник Комісії підтримав вимогу заявника. Він нагадав, що заявник отримав від Ради Європи правову допомогу, пов'язану з його участю в процедурі розгляду справи в конвенційних інституціях, але на цю допомогу пішла лише частина реально здійснених витрат. Основні видатки зумовлені високою ціною адвокатських послуг у Польщі та першопрохідницьким характером роботи, яку здійснив захисник заявника, з огляду на те, що ця справа є лише другою польською справою в Суді.
49. Відповідно до усталеної прецедентної практики Суду, присудження компенсації здійснюється в обсягах реальних витрат заявника, з урахуванням їхньої необхідності та розумності розцінок ( див. , зокрема , рішення у справі «Ціммерманн і Штайнер проти Швейцарії» ( Zimmermann and Steiner v . Switzerland ) від 13 липня 1983 року , серія A , № 66, с . 14, п. 36). У цьому зв'язку Суд зазначає, що заявник, який отримав правову допомогу від Ради Європи, пов'язану з його участю в провадженні у конвенційних інституціях, надіслав уточнення щодо заявлених витрат лише 23 лютого 1998 року, майже через три місяці після дати слухання справи. З огляду на це, Суд не може прийняти вимоги заявника .
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Відхиляє попередні зауваження Уряду.
2. Постановляє, що було порушення пункту 1 у поєднанні з пунктом 3 (c) статті 6 Конвенції.
3. Постановляє , що визнання порушення становить достатню справедливу сатисфакцію за стверджувану моральну шкоду.
4. Відхиляє вимогу заявника про відшкодування судових витрат.
Учинено англійською та французькою мовами й оголошено на відкритому засіданні у Палаці з прав людини, Страсбурґ, 25 березня 1998 року.
Підпис : Рудольф Бернхардт,
голова
Підпис : Герберт Пецольд,
секретар
1 Примітки Секретаря Суду :
Справі привласнено номер 45/1997/829/71035. Перше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа вказують на порядкові номери справи у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних початкових заяв до Комісії.
2 Реґламент Суду «В», який набрав чинності 2 жовтня 1994 року, застосовується у всіх справах щодо держав, які взяли на себе зоб ов'язання за Протоколом № 9.
3 Примітка Секретаря Суду :
З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише з друкованою версією судового рішення (у Reports of Judgments and Decisions 1998), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії Суду.
