ЄВРОПЕЙСЬКИЙ
СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
ЕДИФІКАСЬЙОНЕС МАРЧ ҐАЛЬЄҐО С.А.» проти ІСПАНІЇ
У справі «”Едифікасьйонес Марч Ґальєґо С.А.” проти Іспанії» 1
Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою – згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) та відповідних положень Реґламенту Суду « A » 2, – до складу якої увійшли судді:
п. Р. Бернхардт ( R . Bernhardt ), голова
п. Ф. Ґьольчюклю ( F . Golcuklu)
п. К. Руссо ( C. Russo )
п. А. Шпільманн ( A. Spielmann )
п. І. Фойгель ( I. Foighel )
п. Ж. М. Моренілла ( J.M. Morenilla )
п. А. Б. Бака ( A.B. Baka )
п. М. А. Лопес Роча ( M.A. Lopes Rocha )
п. Є. Макарчик ( J. Makarczyk ),
а також п. Г. Пецольд ( H . Petzold ), Секретар Суду , та п. П. Дж. Махоуні ( P. J. Mahoney ), заступник Секретаря ,
після нарад за зачиненими дверима 28 листопада 1997 року та 29 січня 1998 року
постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:
ПРОЦЕДУРА
1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 21 січня 1997 року, в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 28028/95) проти Королівства Іспанії, поданою до Комісії на підставі статті 25 створеним відповідно до іспанського законодавства товариством з обмеженою відповідальністю «Едифікасьйонес Марч Ґальєґо С.А.» та його директором п. Федеріко Марчем Олмосом ( Federico March Olmos ) 19 травня 1995 року. У жовтні 1995 року п. Марч помер. Справа, яку передано до Суду, стосується лише «Едифікасьйонес Марч Ґальєґо С.А.».
У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 та 48 Конвенції та на заяву Іспанії про визнання обов'язкової юрисдикції Суду (стаття 46). Запит подано з метою отримання рішення Суду стосовно того, чи свідчать факти у справі про порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за пунктом 1 статті 6 Конвенції.
2. У відповідь на запит, зроблений згідно з пунктом 3 ( d ) правила 33 Реґламенту Суду «А», компанія-заявник повідомила про свій намір взяти участь у провадженні та призначила адвоката, який представлятиме її в Суді (правило 30). Голова палати п. Р. Бернхардт надав адвокатові дозвіл користуватися іспанською мовою (правило 27).
3. До складу палати ввійшли за посадою п. Ж. М. Моренілла, суддя, обраний від Іспанії (стаття 43 Конвенції), та п. Бернхардт, заступник Голови Суду (пункт 4 ( b ) правила 21). 21 лютого 1997 року у присутності Секретаря Голова Суду п. Р. Рюссдаль ( R . Ryssdal ) визначив жеребкуванням імена інших семи членів палати, а саме : п. Ф. Ґьольчюклю, п. К. Руссо, п. А. Шпільманна, п. І. Фойгеля, п. А. Б. Баки, п. М. А. Лопеса Рочі та п. Є. Макарчика (стаття 43 (наприкінці) Конвенції та пункт 5 правила 21).
4. Як голова палати (пункт 6 правила 21), п. Бернхардт через Секретаря Суду провів консультації з уповноваженою особою уряду Іспанії (Уряд), адвокатом компанії-заявника та представником Комісії (Комісія) щодо організації провадження (пункт 1 статті 37 та правило 38). Згідно з виданим після цього 12 березня 1997 року розпорядженням, Секретар отримав меморандуми Уряду і заявника 14 і 27 серпня 1997 року, відповідно.
5. 17 жовтня 1997 року на вимогу Секретаря, згідно з розпорядженням голови палати, Комісія подала різноманітні матеріали здійсненого нею провадження.
6. Згідно з рішенням голови палати, який надав представникові Уряду дозвіл виступати в Суді іспанською мовою (пункт 2 правила 27), відкрите слухання відбулося 24 листопада 1997 року в Палаці прав людини у Страсбурзі. Перед цим Суд провів підготовче засідання.
На судовому розгляді були присутні :
a ) від Уряду
п. Х. Борреґо Борреґо ( J . Borrego Borrego ),
керівник юридичного департаменту
Європейської комісії та Суду з прав людини,
Міністерство юстиції, уповноважена особа;
b ) від Комісії
п. Дж.-К. Сойєр ( J .- C . Soyer ), представник ;
с) від компанії-заявника
п. Дж. Л. Бенедикто Ґіль ( J . L . Benedicto Gil ),
колеґія адвокатів Аліканте, адвокат .
Суд заслухав виступи п. Сойєра, п. Бенедикто Ґіля та п. Борреґо Борреґо. Пан Бенедикто Ґіль під час слухання справи надав різноманітні документи.
ЩОДО ФАКТІВ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
7. «Едифікасйьонес Марч Ґальєґо С.А.» – товариство з обмеженою відповідальністю, засноване 1985 року, офіс зареєстровано в Бенідормі, Аліканте ( Benidorm, Alicante ). Пан Федеріко Марч Олмос був його одноосібним директором.
8. 11 грудня 1989 року проти компанії-заявника, а також п. Марча як її ґаранта було розпочато провадження щодо сплати ( juicio ejecutivo cambiario ) у Валенсійському суді першої інстанції № 10 за позовом іншої компанії – « Мануель Кодесідо Марі С.Л.» ( Manuel Codesido Mar i S . L .), яка вимагала сплатити їй 4 367 842 песети за переказним векселем. Канцелярія суду дістала вказівку повідомити відповідачів про те, що в разі несплати їхнє майно буде конфісковано і що вони можуть подати заяву про тимчасове припинення провадження.
9. Оскільки зареєстрованого офісу компанії-заявника не виявилося за адресою, зазначеною у переказному векселі, компанія-позивач 21 лютого 1990 року звернулася до суду з проханням видати на підставі статей 1444 та 1460 Цивільно-процесуального кодексу ухвалу про конфіскацію майна компанії-заявника без будь-якої попередньої вимоги про сплату і зобов'язати компанію з'явитися до суду в порядку edictos ( див. пункт 24 нижче).
10. 26 лютого 1990 року п. Марч постав перед судом першої інстанції, котрий визначив, яку саме частину майна п. Марча може бути конфісковано, та надав йому три дні, щоб повідомити про свій намір – якщо такий з'явиться – подати заяву про тимчасове припинення провадження (див. пункт 24 нижче). Повідомлення про провадження та конфіскацію майна було вручено дружині п. Марча.
11. 1 березня 1990 року «Едифікасьйонес Марч Ґальєґо С.А.» у цьому самому суді заявила про свій намір подати заяву про тимчасове припинення провадження проти компанії. У документі, який повідомляв про цей намір і який було подано до суду адвокатом компанії пані І., стверджувалося: «...останню судову повістку та копії заяви з приводу провадження щодо сплати було передано моєму клієнтові 26 лютого...».
12. 6 березня 1990 року, згідно зі статтею 1463 Цивільно-процесуального кодексу, суд надав компанії-заявникові чотири дні, аби підготувати свої подання, надати докази та подати заяву про тимчасове припинення провадження (див. пункт 24 нижче). Суд повідомив, що п. Марч не з'явився у триденний строк, наданий йому судом 26 лютого 1990 року, і оголосив, що він не виконав своїх зобов'язань.
13. 9 березня 1990 року пані І., котра діяла від імені п. Марча, згідно з «повноваженнями подавати документи в провадженнях», у межах чотириденного строку, наданого компанії-заявникові судом, подала офіційну заяву про тимчасове припинення провадження. В ній містилося клопотання стосовно того, щоб суд оголосив переказний вексель, про який ідеться, недійсним, оскільки із суми, на яку його було виписано, не повністю сплачено обов'язковий податок на векселі.
14. 15 березня 1990 року суд постановив, що заява про тимчасове припинення провадження є неприйнятною ( se tuvo por no formulada ) на таких підставах:
«1. Пан Федеріко Марч Олмос не з'явився до суду вчасно – тобто не дотримав офіційних вимог .
2. Адвокат (яка подавала заяву про тимчасове припинення провадження) не отримала від згаданої особи (п. Марча) повноважень діяти, або принаймні таке повноваження було надано неофіційно, оскільки його немає у матеріалах справи .
3. Єдина сторона, яка в межах наданого часу повідомила про свій намір подати заяву про тимчасове припинення провадження, – це компанія «Едифікасьйонес Марч Ґальєґо С.А.». Вона належним чином, згідно з вимогами, надала повноваження пані [ I .]…
4. Боржниками, яких можна чітко визначити, є двоє: з одного боку, це компанія «Едифікасьйонес Марч Ґальєґо С.А.», з іншого – фізична особа, п. Федеріко Марч Олмос …»
У своєму рішенні ( providencia ) суд також зазначив, що не було необхідності викликати компанію-заявника у порядку edictos , як про те просила компанія «Мануель Кодесідо Марі С.Л.» 21 лютого 1990 року. Незважаючи на те, що офіс компанії-заявника було зареєстровано за іншою адресою, її представники з'явилися до суду вчасно – згідно зі статтею 261 Цивільно-процесуального кодексу. У рішенні було зазначено, що п. Марч не з'явився до суду (див. пункт 12 вище), на відміну від компанії-заявника, яка, проте, не подала офіційної заяви про тимчасове припинення провадження відповідно до статей 1462 та 1463 Цивільно-процесуального кодексу (див. пункт 24 нижче).
15. 20 березня 1990 року адвокат компанії-заявника подала до суду першої інстанції заяву про поновлення у правах ( reposici o n ) , доводячи, що заяву про тимчасове припинення провадження було подано від імені компанії, а той факт, що в ній з'явилося ім'я п. Марча, є друкарською помилкою, яка не спотворила її змісту, бо зрозуміло, що намір подати заяву про припинення провадження виходив від компанії-заявника, а не від п. Марча.
16. У своєму рішенні ( auto ) від 30 березня 1990 року суд підтримав оскаржуване рішення.
17. 6 квітня 1990 року компанія-заявник подала апеляцію. У своєму рішенні від 23 жовтня 1991 року суд провінції Валенсія ( Valencia Audiencia provincial ) підтримав рішення від 30 березня 1990 року. На думку суду, ця помилка підпадає під locus standi компанії-заявника та п. Марча: перша частина – ім'я «Марч» – в обох випадках справді однакова, але друга – інша. Заяву про тимчасове припинення провадження було подано від імені «Марч Олмос», фізичної особи, а не від «Марч Ґальєґо», компанії, одноосібним директором якої була ця фізична особа.
18. Тим часом 9 червня 1990 року суд першої інстанції Валенсії, прийнявши рішення вважати п. Марча таким, що не з'явився в суді, а «Едифікасьйонес Марч Ґальєґо С.А.», яку не було викликано до суду, але яка вчасно визначилася зі своїм наміром подати заяву про тимчасове припинення провадження, такою, що з'явилася до суду, видав наказ про продовження провадження щодо сплати за переказним векселем ( sentencia de remate ).
19. 14 червня 1990 року компанія-заявник оскаржила це рішення. 23 жовтня 1991 року суд провінції Валенсія відхилив апеляцію на тій підставі, що 30 березня 1990 року заява компанії-заявника про тимчасове припинення провадження була відхилена Валенсійським судом першої інстанції № 10.
20. 21 листопада 1991 року «Едифікасьйонес Марч Ґальєґо» та п. Марч, на підставі пункту 1 статті 24 Конституції, подали до Конституційного суду (див. пункт 23 нижче) апеляцію amparo , в якій стверджували, що відмова судів виправити канцелярську помилку в заяві про тимчасове припинення провадження суперечить справедливості процедури.
21. 3 грудня 1991 року суму за переказним векселем було сплачено компанії-позивачеві.
22. 19 грудня 1994 року Конституційний суд, усупереч думці власної колеґії королівських адвокатів, постановив, що помилка, допущена у визначенні того, хто ж саме подав заяву про припинення провадження, є не звичайним недоглядом, якому легко зарадити, а наслідком недостатньої ретельності, і відхилив апеляцію компанії-заявника.
Суд насамперед зазначив, що право вчиняти позов та отримувати вмотивоване рішення судів підпорядковується вимогам, передбаченим законом. Суди зобов'язані застосовувати процесуальні правила у контексті мети, досягнення якої обумовлене законодавством, уникаючи як надмірного формалізму, що призводить до порушення справедливості процедури, ґарантованої статтею 24 Конституції, так і надмірної гнучкості, що зводить нанівець процесуальні вимоги, встановлені законом.
Суд звернув увагу на відмінність правового статусу компанії-заявника (юридична особа) та п. Федеріко Марча Олмоса (фізична особа) і заявив:
«Відмінність юридичних статусів заінтересованих сторін – одна з яких є юридичною особою, товариством з обмеженою відповідальністю («Едифікасьйонес Марч Ґальєґо С.А.»), інша – фізичною особою (п. Федеріко Марч Олмос), – та очевидна однаковість чи відмінність їхніх інтересів, спричинена схожістю назви компанії та імені її директора, і той факт, що п. Федеріко Марч Олмос як одноосібний директор компанії надав її законним представникам повноваження діяти (як було зазначено в рішенні від 15 березня 1990 року), на думку заінтересованих сторін, не виправдовують судового рішення про те, що у визначенні особи, яка подала офіційну заяву про тимчасове припинення провадження, було допущено помилку. З іншого боку, ці самі чинники виправдовують (як це зробили і суди загальної юрисдикції) висновок, що у провадженнях було допущено невибачну неуважність. Не можна іґнорувати того факту, що помилку потрібно було виправити після [ закінчення процедури офіційного подання ] заяви про тимчасове припинення провадження. Все це унеможливлює визнання Судом зазначеної помилки звичайним недоглядом, який можна було виправити, внісши пропущений елемент. У цій справі, окрім того, що помилка, про яку йдеться, стосувалася важливого складника документа, а саме – особи, яка підготувала цей документ, вона мала бути виправлена поза межами обов ' язкового строку, встановленого для офіційного подання заяви про тимчасове припинення провадження (стаття 1463 Цивільно-процесуального кодексу в поєднанні зі статтею 241 Закону про здійснення правосуддя), а також для випадків, пов'язаних із запізнілим виправленням важливого елемента процесуального заходу, котрий мав здійснюватися в межах обов ' язкового строку. Суд постановив, що невиправлення [помилки] не становить порушення права на ефективний судовий захист».
II . ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО
A. Конституція
23. Пункт 1 статті 24 Конституції передбачає :
«Кожна особа, здійснюючи свої права та законні інтереси, має право на ефективний судовий захист, і за жодних обставин їй не може бути відмовлено в цьому праві ».
B. Цивільно-процесуальний кодекс
24. Відповідними положеннями Цивільно-процесуального кодексу є такі :
Стаття 279
« Будь-яке вручення процесуального документа або повістки, яке не відповідає вимогам цього розділу [ цього кодексу ], є недійсним .
Проте, якщо особа, якій вручається процесуальний документ або повістка, ознайомлюється з ними під час провадження, таке вручення процесуального документа є так само дійсним, якби воно відбулося відповідно до закону.
…»
Стаття 1444
«Якщо постійна адреса або місце проживання боржника невідомі, за заявою позивача Суд може ухвалити видати наказ про конфіскацію без попередження про сплату …»
Стаття 1460
«Якщо постійна адреса або місце проживання боржника невідомі, боржника повідомляють про виклик до суду в порядку edictos …»
[ За процедури виклику до суду edictos , повістка розміщується на дошці оголошень відповідного судового органу, а коли це доцільно – публікується в «Офіційному віснику» та провідних газетах провінції (стаття 269 Цивільно-процесуального кодексу) .]
Стаття 1461
«У межах строку, який не може перевищувати трьох робочих днів з дня виклику до суду, боржник може подати заяву про тимчасове припинення провадження щодо сплати, з'явившись до суду разом зі своїм адвокатом [ procurador ]».
Стаття 1462
«Після закінчення строку, зазначеного у двох попередніх статтях, боржник, який не з'явився до суду разом зі своїм адвокатом, вважається таким, що не виконав своїх зобов'язань, і провадження продовжуються без повторного виклику боржника або надсилання йому будь-яких інших, ніж передбачені законом, повідомлень...»
Стаття 1463
«Якщо в межах встановленого часу та відповідно до встановлених вимог боржник повідомить про свій намір подати заяву про тимчасове припинення провадження, він вважається таким, що подає заяву, і в чотириденний строк, який не може бути подовжено, повинен зробити це офіційно, а також, якщо вважає за необхідне, висунути заперечення проти позову та надати докази у справі …»
Стаття 1464
« Лише такі заперечення можуть вважатися прийнятними у провадженнях щодо сплати:
…
Усі інші заперечення, які може висунути боржник, переносяться в звичайне провадження, що не перешкоджає постановленню рішення, в якому міститься наказ про сплату [ de remate ]».
Стаття 1479
«Рішення, які постановлено у провадженнях щодо сплати [ juicio ejecutivo ] , не є остаточними, сторони мають право порушувати звичайні провадження стосовно цього самого питання ».
C. Закон про здійснення правосуддя ( Закон № 6/1985 від 1 липня 1985 року)
25. Відповідними положеннями Закону про здійснення правосуддя є такі :
Стаття 11(3)
«Згідно з принципом ефективного захисту, закріпленим у статті 24 Конституції, суди завжди ухвалюють рішення щодо позовів і відхиляти їх можуть лише на підставі формального недоліку, якщо цей недолік не може бути виправлено або якщо він не відповідає процедурі, передбаченій законом [ для цих цілей ]».
Стаття 241
«Процесуальні заходи, вжиті після встановленого строку, мають бути скасовані, якщо це дозволяється характером обмеження строку, про який ідеться ».
Стаття 267(2)
«Явні канцелярські та арифметичні помилки можуть виправлятися будь-коли ».
ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ
26. «Едифікасьйонес Марч Ґальєґо С.А.» та п. Федеріко Марч Олмос 19 травня 1995 року звернулися до Комісії, стверджуючи, що: всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, вони не мали справедливого судового розгляду, а отже, їхнє право на оскарження ( contestation ) в суді було порушено; переказний вексель від самого початку містив помилку, а повідомлення, зроблені під час провадження, не відповідали положенням Цивільно-процесуального кодексу.
27. У рішеннях від 15 січня 1996 року та від 24 червня 1996 року Комісія оголосила заяву ( № 28028/95) прийнятною стосовно скарги компанії-заявника про позбавлення її права на судовий розгляд спору щодо її цивільних прав та обов'язків і неприйнятною стосовно решти скарг, зокрема скарг п. Федеріко Марча Олмоса. У своїй доповіді від 26 листопада 1996 року (стаття 31) Комісія двадцятьма трьома голосами проти чотирьох висловила думку, що порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було. Повний текст думки Комісії та окремої думки, що не збігається з позицією більшості, викладеної в доповіді, долучено як додаток до цього рішення 3.
ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ
28. У своєму меморандумі Уряд звернувся до Суду з проханням постановити, що відхилення заяви компанії-заявника про тимчасове припинення провадження не було порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції.
29. Під час слухання представник компанії-заявника звернувся до Суду з проханням визнати порушення пункту 1 статті 6 та присудити компанії справедливу сатисфакцію на підставі статті 50 Конвенції.
ЩОДО ПРАВА
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
30. Компанія-заявник скаржилася, що через звичайну канцелярську помилку, яку легко виявити та виправити, іспанські суди оголосили неприйнятною її заяву про тимчасове припинення провадження щодо сплати за переказним векселем. Вона вважала, що суд порушив її право на вирішення спору щодо переказного векселя, і посилалася на пункт 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якого передбачає:
«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків... має право на справедливий... розгляд...судом…»
Компанія «Едифікасьйонес Марч Ґальєґо С.А.» підкреслювала, що провадження як проти самої компанії, так і проти п. Марча Олмоса як її ґаранта, порушила компанія «Мануель Кодесідо Марі С.Л.», яка вимагала від них 4 367 842 песети згідно з переказним векселем, котрий, за словами компанії-заявника, містив помилку, що унеможливлювала обґрунтування цієї вимоги. Проте в оформленні заяви щодо тимчасового припинення провадження проти компанії-заявника було допущено неточність, через яку виходило, що позов офіційно вчинено від імені п. Марча Олмоса, а не від імені «Едифікасьйонес Марч Ґальєґо С.А.».
Таким чином, звичайна канцелярська, суто друкарська помилка в імені сторони, яка подає заяву про тимчасове припинення провадження, позбавила компанію-заявника права на вирішення спору щодо її цивільних прав та обов'язків у судовому розгляді.
31. Як і Комісія, Уряд оспорював цей арґумент. Він підкреслив, що саме п. Марч, хоч він і не з'явився до суду, є фактичним подавцем заяви про тимчасове припинення провадження, а не «Едифікасьйонес Марч Ґальєґо», яка, проте, вважала себе такою і з'явилася на виклик суду.
Якщо одна й та сама особа, в цьому випадку п. Марч, діяла водночас і як фізична особа, і як одноосібний директор компанії, вона мала бути особливо ретельною, аби запобігти будь-якій плутанині між його повноваженнями у цих двох ролях. Уряд вважав, що помилка, якої припустилися під час подання заяви про тимчасове припинення провадження, являла собою невибачний недогляд.
Крім того, Уряд стверджував, що судова процедура щодо сплати за переказним векселем є спрощеним провадженням, дуже формальним за своїм характером, єдиною метою якого є сплата боргу, на який було дано згоду і який було визнано, але ще не сплачено. На відміну від звичайного розгляду вимоги по суті, строки на кожному етапі провадження були дуже обмежені і жодне подовження їх не допускалося.
32. Суд зауважує, що і Валенсійський суд першої інстанції, і суд провінції Валенсія (див. пункти 14 і 17 вище) оголосили заяву п. Марча щодо тимчасового припинення провадження неприйнятною і відхилили заяву та апеляцію, подану згодом компанією-заявником. Вказуючи на відмінність юридичних статусів компанії-заявника – юридичної особи та п. Марча Олмоса – фізичної особи, ці суди вирішили, що, незважаючи на ідентичність їхніх інтересів, схожість імені й назви і той факт, що п. Марч Олмос був одноосібним директором компанії-заявника, допущена помилка була не суто канцелярською, а наслідком недостатньої ретельності, і її не можна було виправити.
Із цим погодився Конституційний суд (див. пункт 22 вище), котрий підкреслив, що помилка, про яку йдеться, стосується важливого елемента в документі і пов'язана з особою, що готувала цей документ. Він додав, що принаймні зважаючи на статтю 1463 Цивільно-процесуального кодексу та статтю 241 Закону про здійснення правосуддя, таку помилку можна виправити лише поза межами обов'язкового строку, встановленого для подання заяви про тимчасове припинення провадження.
33. Суд повторює, що він не може підмінювати собою внутрішні суди. Першочерговим завданням національних органів влади, особливо судів, є розв'язання проблем тлумачення внутрішнього законодавства (див., mutatis mutandis , рішення від 22 лютого 1996 року у справі «Булут проти Австрії» ( Bulut v . Austria ), Reports of Judgments and Decisions 1996- II , с. 356, п. 29, та найостанніше авторитетне джерело – рішення від 19 грудня 1997 року у справі «Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії» ( Brualla G o mez de la Torre v . Spain ), Reports 1997- VIII , с. 2955, п. 31). Завдання Суду – встановити, чи сумісні з Конвенцією результати такого тлумачення.
34. З практики Суду очевидно, що «право на суд», одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно підлягає обмеженням, імпліцитно дозволеним, зокрема якщо це стосується умов прийнятності скарги, оскільки завдяки самій своїй суті вимагає реґулювання з боку держави, котра користується певною свободою розсуду. Але такі обмеження не повинні перешкоджати особі в доступі до суду в такий спосіб чи такою мірою, що це становитиме посягання на саму суть цього права. І останнє: такі обмеження не вважатимуться відповідними пункту 1 статті 6, якщо вони не матимуть законної мети або якщо не буде дотримано розумної пропорційності між застосованими засобами та метою, якої намагалися досягти (див., серед інших авторитетних джерел, справу «Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії», згадувану вище, с. 2955, п. 33).
35. Неприйнятність заяви п. Марча щодо тимчасового припинення провадження була наслідком неточного зазначення сторони, яка подавала заяву, тобто помилки, що її надалі неможливо було виправити. Отже, компанію-заявника, єдину сторону, яка з'явилася до суду, було позбавлено можливості самостійно подати заяву про тимчасове припинення провадження з огляду на те, що обмеження строків, установлені в статтях 1461, 1462 та 1463 Цивільно-процесуального кодексу, є обов'язковими і їх подовження не допускається.
Отже, неприйнятність заяви, яку оскаржує компанія-заявник, була наслідком помилки, якої можна було уникнути під час підготовки заяви.
36. Крім того, необхідно взяти до уваги особливий характер оскаржуваного провадження, яке було офіційно порушено з єдиною метою – забезпечити негайну сплату боргу, визнаного боржниками та оформленого у вигляді переказного векселя, підписаного належним чином. З огляду на те, що такі провадження порушуються не з метою визначити суть вимоги, чіткі обмеження строку, якими вони супроводжуються, слугують виключно для прискорення виплати оскаржуваних сум. Отже, як зауважив Конституційний суд (див. пункт 22 вище), помилка, допущена заявником, не могла бути виправлена в межах граничного строку, обумовленого статтею 1463 Цивільно-процесуального кодексу.
37. У підсумку Суд вважає, що компанія-заявник не зазнала жодного втручання у своє право на доступ до суду і, отже, її право на суд не було порушено. Таким чином, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО
Постановляє, що порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було.
Учинено англійською та французькою мовами й оголошено на відкритому слуханні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 19 лютого 1998 року.
Підпис: Рудольф Бернхардт,
Голова Суду
Підпис: Герберт Пецольд,
Секретар Суду
1 Примітки Секретаря Суду:
Справі привласнено номер 7/1997/791/992. Перше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа вказують на порядкові номери у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних початкових заяв до Комісії.
2 Реґламент Суду «А» застосовують до всіх справ, переданих до Суду до набрання чинності Протоколом № 9 (1 жовтня 1994 року), а після цієї дати лише до справ стосовно держав, що не взяли на себе зобов'язань за цим Протоколом. Він відповідає Реґламенту, який набрав чинності 1 січня 1983 року, зі змінами, внесеними кілька разів пізніше.
3 Примітка Секретаря Суду:
З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише з друкованою версією судового рішення (у Reports of Judgments and Decisions 1998), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії Суду.
