ЄВРОПЕЙСЬКИЙ
СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
ГЕОРГІАДІС ПРОТИ ГРЕЦІЇ
У справі «Георгіадіс проти Греції» 1
Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою – згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) та відповідними положеннями Реґламенту Суду «А» 2, – до складу якої увійшли судді :
п. Р. Рюссдаль ( R. Ryssdal ) , Голова Суду
п. Ф. Ґьольчюклю ( F. Golcuklu)
п. Н. Валтікос ( N. Valticos )
п. Р. Пекканен ( R. Pekkanen )
п. А. Н. Лоїзу ( A. N. Loizou )
п. А. Б. Бака ( A. B. Baka )
п. Д. Ґотчев ( D. Gotchev )
п. П. Куріс ( P. Kuris )
п. У. Ломус ( U. Lohmus ) ,
а також п. Г. Пецольд ( H . Petzold ), Секретар Суду , та п. П. Дж. Махоуні ( P. J. Mahoney ), заступник Секретаря,
після нарад за зачиненими дверима 24 січня та 25 квітня 1997 року
постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів :
ПРОЦЕДУРА
1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 17 квітня 1996 року, в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 21522/93) проти Грецької Республіки, поданою до Комісії на підставі статті 25 громадянином Греції п. Анастасіосом Георгіадісом ( Anastasios Georgiadis ) 27 лютого 1993 року.
У своєму запиті Комісія посилалася на колишні статті 44 та 48, а також на заяву Греції про визнання обов'язкової юрисдикції Суду (стаття 46). Запит подано з метою отримання рішення Суду стосовно того, чи свідчать факти у справі про порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за статтями 6 і 13 Конвенції.
2. У відповідь на запит, зроблений згідно з пунктом 3 ( d ) правила 33 Реґламенту Суду «А», заявник повідомив про свій намір взяти участь у провадженні і призначив адвоката, який представлятиме його (правило 30).
27 квітня 1996 року Голова Суду, керуючись пунктом 7 правила 21 та інтересами належного здійснення правосуддя, вирішив, що для розгляду цієї справи та справи «Цирліс та Кулумпас проти Греції» ( Tsirlis and Kouloumpas v . Greece ) ( № 54/1996/673/859-860) необхідно сформувати склад окремої палати . До складу палати, створеної з цією метою, увійшли за посадою п. Н. Валтікос, суддя, обраний від Греції (стаття 43 Конвенції), та п. Р. Рюссдаль, Голова Суду (пункт 4 ( b ) правила 21 ). Того самого дня у присутності Секретаря Голова Суду визначив жеребкуванням імена інших семи членів палати, а саме: п. Ф. Ґьольчюклю, п. Р. Пекканена, п. А. Н. Лоїзу, п. А. Б. Баки, п. Д. Ґотчева, п. П. Куріса та п. У. Ломуса (стаття 43 (наприкінці) Конвенції та пункт 5 правила 21).
4. Заступивши на посаду голови палати (пункт 6 правила 21), п. Р. Рюссдаль через Секретаря Суду провів консультації з уповноваженою особою Уряду Греції (Уряд), адвокатом заявника та представником Комісії щодо організації провадження (пункт 1 правила 37 та правило 38). Відповідно до виданого після цього розпорядження, Секретар одержав 25 жовтня 1996 року меморандум Уряду, а 31 жовтня 1996 року – вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції.
5. Згідно з рішенням Голови Суду, відкрите слухання справи відбулося 21 січня 1997 року в Палаці прав людини у Страсбурзі. Перед цим Суд провів підготовче засідання.
На судовому розгляді були присутні :
a ) від Уряду
п. П. Георгакопулос ( P. Georgakopoulos ),
старший радник,
Державна юридична рада, представник уповноваженої особи ;
пані К. Григоріу ( K. Grigoriou ),
помічник з правових питань,
Державна юридична рада , консультант ;
b ) від Комісії
п. П. Лоренцен ( P. Lorenzen ), представник;
c ) від заявника
п. П. Біцакcіс ( P. Bitsaxis ),
Афінське адвокатське об'єднання, адвокат .
Суд заслухав звернення п. Лоренцена, п. Біцаксіса та пані Григоріу, а також їхні відповіді на запитання.
ЩОДО ФАКТІВ
I. Обставини справи
6. Пан Георгіадіс, 1963 року народження, проживає в Афінах ( Athens ).
7. 3 січня 1989 року Центральна конґреґація «Християнські свідки Єгови» призначила заявника духовною особою префектур Кардіци ( Karditsa ) та Ларіси ( Larissa ). Зокрема, він дістав повноваження виконувати церемонії вінчання осіб згаданої конфесії та повідомляти про виконання цих обрядів компетентні реєстраційні органи. Листом від 13 січня 1989 року начальник підрозділу внутрішніх справ префектури Кардіци повідомив про це призначення реєстраційні органи Кардіци. Листом від 24 січня 1989 року про це призначення було повідомлено реєстраційні органи Ларіси.
8. 11 вересня 1991 року заявник звернувся з клопотанням до військово-вербувального управління Серреса ( Serres ) про звільнення його від обов'язку військової служби на підставі статті 6 Закону № 1763/1988 (Закон 1988 року), згідно з якою таке право мають усі духовні особи «загальновідомих релігій». 17 вересня 1991 року військово-вербувальне управління відхилило заяву, посилаючись на те, що «свідки Єгови» не є «загальновідомою релігією».
9. 7 жовтня 1991 року заявник подав апеляцію до керівника військово-вербувальних програм при Генеральному штабі національної оборони. 18 грудня 1991 року скаргу було відхилено на тій підставі, що він не є духовною особою «загальновідомої релігії». Того самого дня заявник отримав наказ військово-вербувального управління прибути 20 січня 1992 року до військового навчального центру в Науплії ( Nauplia ).
10. Згідно з наказом, заявник прибув до навчального центру в Науплії, але відмовився зайняти своє місце у військовому підрозділі, посилаючись на свій статус духовної особи « загальновідомої релігії ». Вважаючи, що заявник вчинив кримінальне правопорушення у формі непокори (див. пункт 19 нижче), військовий офіцер навчального центру наказав узяти його під варту до судового розгляду і провести попереднє розслідування щодо фактів. Після закінчення розслідування 29 січня 1992 року заявник постав перед судом. Наказ про тримання його під вартою було поновлено, після чого заявника перевели до військової в'язниці в Авлоні ( Avlona ).
11. 13 лютого 1992 року заявник вчинив позов у Верховному адміністративному суді ( Symvoulio tis Epikratias ), вимагаючи скасування рішення керівника військово-вербувальних програм від 18 грудня 1991 року.
12. 16 березня 1992 року постійний військовий трибунал м. Афіни ( Diarkes Stratodikio ) у складі одного військового судді та чотирьох військовослужбовців-засідателів розглянув кримінальні обвинувачення проти заявника. Заслухавши показання та подання сторін стосовно вини заявника, суд вийшов для наради. Після наради голова оголосив вирок. Заявника було визнано невинуватим на підставі «відсутності акту непокори», оскільки він не повинен проходити військову службу, будучи духовною особою «загальновідомої релігії».
13. Заявника було негайно звільнено, але наказано з'явитися на службу до навчального центру в Науплії 4 квітня 1992 року. Призначеного дня заявник прибув до центру в Науплії, де йому було наказано зайняти місце у військовому підрозділі. Коли він відмовився це зробити, проти нього знову було висунуто обвинувачення в непокорі і взято під варту. 15 квітня 1992 року справу було передано до суду.
14. 8 травня 1992 року постійний військовий трибунал м. Афіни розглянув нові обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, висунуті проти заявника. Заслухавши показання та подання сторін щодо вини заявника, суд вийшов для наради. Після наради голова суду оголосив вирок. Заявника було виправдано з огляду на «відсутність акту непокори». Разом із судовим рішенням було оголошено ухвалу такого змісту: «Держава не зобов'язана надавати заявникові компенсацію у зв'язку з перебуванням його під вартою, оскільки тримання під вартою було спричинене його власною грубою недбалістю».
15. Заявника негайно звільнили з авлонської в'язниці, надали відпустку і наказали з'явитися до навчального центру в Науплії 22 травня 1992 року. Йому знову було наказано прибути до свого підрозділу. Після того як він відмовився, його було обвинувачено в непокорі та взято під варту.
16. 7 липня 1992 року Верховний адміністративний суд скасував рішення керівника військово-вербувальних програм від 18 грудня 1991 року, посилаючись на те, що «свідки Єгови» є «загальновідомою релігією» і що адміністративні органи не поставили під сумнів подані заявником дані на підтвердження його статусу духовної особи цієї релігії.
17. 27 липня 1992 року заявника було тимчасово звільнено відповідно до рішення постійного військового трибуналу м. Салоніки, який засідав у суддівській кімнаті. Наказ про тимчасове звільнення від військової служби було видано на підставі того, що заявник є духовною особою «загальновідомої релігії».
18. 10 вересня 1992 року постійний військовий трибунал м. Салоніки розглянув висунуті проти заявника обвинувачення у кримінальному правопорушенні. Заслухавши показання та подання сторін стосовно вини заявника, суд вийшов для наради. Після наради голова суду оголосив вирок. Заявника було виправдано на тій підставі, що він не мав наміру вчинити акт непокори. Разом із судовим рішенням було оголошено ухвалу, яка долучалася до рішення і мала такий зміст: «Держава не зобов'язана надавати заявникові компенсацію у зв'язку з перебуванням його під вартою в очікуванні на судовий розгляд, оскільки тримання під вартою спричинене його власною грубою недбалістю».
II. Відповідне національне право і практика
A. Військовий кримінальний кодекс
19. У статті 70 Військового кримінального кодексу зазначено:
«Військовослужбовець збройних сил, який відмовляється... підкоритися наказу свого старшого начальника виконати один із своїх обов'язків, підлягає покаранню...»
20. 16 березня 1992 року Афінський постійний військовий трибунал постановив, що духовна особа «свідків Єгови», яка відмовилася отримати предмети обмундирування, коли її вперше призвали до військової служби, не є винною в непокорі. Трибунал дійшов висновку, що це не становило акту непокори, оскільки обвинувачений не зобов'язаний відбувати військову службу з огляду на свій статус духовної особи «загальновідомої релігії».
21. У статті 434 цього Кодексу зазначено, що в разі невреґульованості процедурного питання у Військовому кримінальному кодексі застосовуються положення Кримінально-процесуального кодексу.
B. Кримінально-процесуальний кодекс
22. У відповідних положеннях Кримінально-процесуального кодексу сказано:
Пункт 2 статті 533
«Особи, до яких було застосовано запобіжне ув'язнення [на період розслідування справи] і яких згодом було виправдано…, мають право вимагати компенсацію..., якщо при розгляді справи було доведено, що вони не вчинили кримінального правопорушення, за яке їх було взято під варту...»
Пункт 1 статті 535
«Держава не зобов'язана надавати компенсацію особі, яку... тримали в запобіжному ув'язненні, якщо вона сама винна в цьому, чи то через свої умисні дії, чи через власну грубу недбалість».
Стаття 536
«1. На усне клопотання особи, котру було виправдано, суд, який слухав справу, з'ясовує, чи зобов'язана держава сплатити компенсацію, і виносить відповідну окрему ухвалу разом зі своїм рішенням у справі. Однак суд має право також виносити таку ухвалу з власної ініціативи ( proprio motu )...
2. Ухвала стосовно обов'язку держави сплатити компенсацію не може бути оскаржена в окремому порядку; з іншого боку, вона має бути скасована, якщо скасовано рішення щодо основного питання кримінального розгляду».
Стаття 5 37
«1. Особа, яка зазнала збитків, має право вимагати компенсацію від цього самого суду.
2. У такому випадку вона повинна подати заяву прокуророві [ Epitropos ] при цьому суді не пізніше ніж упродовж сорока восьми годин після оголошення рішення у відкритому судовому засіданні».
Пункт 1 статті 539
«У випадку, коли є рішення про необхідність сплати компенсації державою, особа, яка має право на таку компенсацію, може вчинити позов у цивільному суді, який не може піддати сумніву існування цього обов'язку держави».
Пункт 1 статті 540
«Особи, яких несправедливо... тримали в запобіжному ув'язненні, повинні отримати компенсацію за будь-які матеріальні збитки, яких вони зазнали внаслідок свого... ув'язнення. Вони повинні також отримати компенсацію за моральну шкоду...»
ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ
23. Пан Георгіадіс звернувся до Комісії 27 лютого 1993 року. Посилаючись на статтю 3, пункти 1 і 5 статті 5, пункт 1 статті 6, а також на статті 9, 13 і 14 Конвенції, він скаржився на те, що тримання його під вартою було незаконним і становило дискримінацію за ознакою його релігійних переконань, що він зазнав нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження, а також на те, що він не здійснив свого права на справедливий судовий розгляд питання про компенсацію у зв ' язку з незаконним триманням його під вартою. Пан Георгіадіс також скаржився, посилаючись на пункт 1 статті 4 Протоколу № 7, що його двічі обвинувачували у правопорушенні, у вчиненні якого його раніше було визнано невинуватим.
24. 10 жовтня 1994 року Комісія оголосила заяву ( № 21522/93) прийнятною щодо питань, пов'язаних з відхиленням військовим трибуналом без проведення судового розгляду вимоги заявника стосовно компенсації та невідповідним обґрунтуванням рішень щодо цього. Скаргу на підставі пункту 1 статті 5 було оголошено неприйнятною через невичерпання внутрішніх засобів захисту. У своїй доповіді від 27 лютого 1996 року (стаття 31) Комісія висловила одностайну думку, що було порушено пункт 1 статті 6 і що немає необхідності розглядати питання, чи було порушення статті 13.
Повний текст висновку Комісії долучено як додаток до цього рішення 3.
ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ
25. На слуханні справи заявник звернувся до Суду з проханням визнати, що у його справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції.
Уряд, зі свого боку, просив Суд відхилити всі обвинувальні заяви про наявність порушення Конвенції.
ЩОДО ПРАВА
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
26. Пан Георгіадіс скаржився, що був позбавлений права на справедливий судовий розгляд стосовно компенсації за стверджуване протиправне тримання його під вартою. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, у відповідному положенні якої зазначено:
«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків... має право на справедливий... розгляд... судом...»
Комісія погодилась із заявником, тимчасом як Уряд заперечував проти застосовності пункту 1 статті 6 до цього судового розгляду.
A. Застосування пункту 1 статті 6
27. Пан Георгіадіс стверджував: якщо ув'язнення є наслідком засудження, скасованого за апеляцією, наступна вимога про компенсацію реґулюється цивільним правом: її можна передавати, надавати у спадок та інакше розпоряджатися нею відповідно до норм цивільного права. Він вважає неналежним, що судовим органом, який ухвалює рішення з питань публічного права, є військовий трибунал; вирішувати питання компенсації має цивільний суд (див. пункт 22 вище). За цих обставин провадження після засудження – провадження, яке стосується його права на компенсацію у зв'язку з ув'язненням, охоплює «вирішення питання щодо його цивільних прав» у значенні пункту 1 статті 6.
28. Комісія вважала, що результат провадження у військових судах є безпосередньо вирішальним для права заявника на компенсацію. Вона дійшла висновку, що, відмовляючи в наданні компенсації, постійні військові трибунали «вирішують питання» щодо «права» особи, яке, можна стверджувати, визнається внутрішнім правом. Далі Комісія висловила думку, що вимоги заявника на підставі статті 533 Кримінально-процесуального кодексу (див. пункт 22 вище) стосуються моральної та матеріальної шкоди, завданої тривалими періодами ув'язнення. Отже, оспорюваним правом було «цивільне право» у значенні статті 6 Конвенції, незалежно від природи спору і того факту, що його розгляд підпадає під юрисдикцію кримінального суду.
29. Уряд заявляв, що, оскільки заявник не подав вимоги щодо компенсації, можна стверджувати, що спору з цього приводу не поставало. У будь-якому разі, як доводив далі Уряд, недоговірна відповідальність держави щодо дій, які виконуються iure imperii , відрізняється від системи, яка реґулює цивільну відповідальність згідно з приватним правом. Основною відмінністю є те, що право на компенсацію, захищене позовом у цивільних судах, виникає лише після того, як кримінальний суд визнає існування самого права на компенсацію. При цьому кримінальні суди користуються абсолютною свободою розсуду. Отже, на тій процесуальній стадії, на яку посилається заявник, «цивільного права» як такого не існувало.
30. Згідно з принципами, закріпленими у прецедентному праві (див., серед інших авторитетних джерел, рішення від 25 листопада 1993 року у справі «Цандер проти Швеції» ( Zander v . Sweden ) , серія A , № 279- B , с . 38, п. 22, та від 19 липня 1995 року у справі «Кероярві проти Фінляндії» ( Keroj a rvi v . Finland ) , с ерія A , № 322, с . 12, п. 32), Суд, зокрема, має з'ясувати наявність спору («оскарження») стосовно «права» особи, про яке можна стверджувати – принаймні на підставах, котрі можна довести, – що воно визнається в національному праві, і встановити, чи був результат оскаржуваного провадження безпосередньо вирішальним для права, про яке йдеться у справі.
31. Стосовно твердження Уряду, що жодної вимоги з приводу компенсації не було подано, Суд не бачить, якій корисній меті могла б прислужитися така процесуальна дія, зважаючи на повтанови військових трибуналів з їхньої власної ініціативи та на остаточний характер цих постанов.
Отже, мав місце «спір», передбачений пунктом 1 статті 6.
32. Далі Суд зауважує, що, незалежно від того, як це виписано в національному праві, пункт 2 статті 533 Кримінально-процесуального кодексу визначає право особи, яка перебувала під вартою, вимагати компенсації після того, як її було виправдано (див. пункт 22 вище). Проте перший пункт статті 535 ( там само ) виключає право на компенсацію у випадку, коли встановлено, що особа спричинила своє ув ' язнення «умисними діями або через власну грубу недбалість». На завершення, відповідно до пункту 2 статті 536 (там само), рішення щодо обов'язку держави виплатити компенсацію не може бути оскаржене в окремому порядку.
33. З огляду на стислі постанови, в яких військові трибунали м. Афіни та м. Салоніки недвозначно визначили, що «заявникові не слід виплачувати компенсацію у зв'язку із запобіжним ув'язненням, оскільки тримання під вартою було спричинене його власною грубою недбалістю» (див. пункти 14 і 18 вище), не можна заперечувати той факт, що результат провадження на підставі статті 533 був безпосередньо вирішальним для встановлення права заявника на компенсацію.
34. Залишається з'ясувати, чи могло таке право вважатися «цивільним» правом, як це стверджував заявник.
У зв'язку з цим Суд нагадує, що концепцію «цивільних прав та обов'язків» не слід тлумачити виключно через посилання на внутрішнє право держави-відповідача і що пункт 1 статті 6 застосовується незалежно як від статусу сторін, так і від характеристик законодавства, яким реґулюється вирішення спору, а також характеристик органу влади, якому надаються повноваження для вирішення справи (див. серед інших авторитетних джерел рішення від 8 липня 1987 року у справі «Бараона проти Португалії» ( Baraona v . Portugal ), серія A , № 122, с. 18, п. 42).
35. Суд зазначає, що – хоча передумова для дії статті 533 Кримінально-процесуального кодексу, тобто тримання під вартою з подальшим виправданням, стосується питань публічного права, – право на компенсацію, надане цим положенням, за самою своє суттю має цивільний характер ( de caract e re civil ). Типові риси приватного права, які має ця стаття, – і Уряд це не заперечував – підтверджують даний висновок, як і той факт, що саме цивільні суди повинні визначати точну суму належної компенсації (див. пункт 22 вище).
36. Виходячи з цього, Суд доходить висновку, що питання застосування статті 533 у справі заявника підпадає під дію пункту 1 статті 6 Конвенції.
B . Дотримання пункту 1 статті 6
37. Заявник скаржився на ненадання йому можливості для того, щоб було розглянуто його справу стосовно компенсації за тримання під вартою: питання відповідальності держави розглядалося військовими судами з їхньої ініціативи разом з питанням його вини. Крім того, заявник стверджував, що було також порушення пункту 1 статті 6, оскільки військові трибунали не обґрунтували належним чином свої рішення.
38. Комісія зазначила, що не було достовірно встановлено факт відмови заявника від свого права на судовий розгляд, і погодилася з тим, що не було дотримано вимог пункту 1 статті 6.
39. Уряд стверджував, що, оскільки заявник не висував жодних вимог про компенсацію, то не існує ні арґументів, ні тверджень, які підлягали б розгляду та/або спростуванню в обґрунтованому рішенні. Отже, пункт 1 статті 6 порушено не було.
40. Суд дотримується іншої думки. Рішення стосовно компенсації не може бути прийняте без надання заявникові можливості викласти судам свої арґументи з цього приводу. Процедуру, за якою питання цивільних прав вирішуються без будь-якого заслуховування сторін, не можна вважати сумісною з пунктом 1 статті 6. Крім того, постанови стосовно компенсації, що ухвалювалися постійними військовими трибуналами з їхньої ініціативи, фактично позбавляли заявника можливості подати заяву самому (див. пункт 22 вище). Більше того, він не міг оскаржувати ці ухвали (там само).
41. Стосовно твердження про відсутність належної обґрунтованості рішень військових трибуналів, слід зазначити, що, звільняючи державу від відповідальності за тримання заявника під вартою, національні суди посилалися на «грубу недбалість» заявника. При цьому вони повторювали формулювання пункту 2 статті 533 (див. пункт 22 вище).
42. Суд нагадує, що міра обов'язку суду вмотивовувати свої рішення може варіюватися залежно від характеру рішення. Питання про те, чи виконав суд свій обов'язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, можна вирішити лише у світлі обставин справи (див. рішення від 9 грудня 1994 року у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» ( Ruiz Torija v . Spain ), серія A , № 303- A , с. 12, п. 29).
43. У цій справі національні суди ухвалили рішення, яке звільняє державу від відповідальності за тримання заявника під вартою з огляду на його власну «грубу недбалість». Неточність цієї концепції, яка передбачає і оцінку питань факту, вимагала від судів детальнішого обґрунтування, особливо якщо їхня ухвала була вирішальною для права заявника на компенсацію.
Отже, Суд доходить висновку, що було порушено пункт 1 статті 6.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
44. Заявник скаржився, що, оскільки рішення військових трибуналів стосовно компенсації не підлягали оскарженню, він був позбавлений права на ефективний засіб правового захисту згідно з національним законодавством, що було порушенням його прав за Конвенцією. На його думку, було порушення статті 13 Конвенції, у якій сказано:
«Кожен, чиї права i свободи, викладенi в цiй Конвенцiї, порушуються, має право на ефективний засiб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що дiяли як офiцiйнi особи».
45. З огляду на свої висновки стосовно пункту 1 статті 6 Конвенції, Суд не вважає необхідним розглядати справу на підставі статті 13.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 КОНВЕНЦІЇ
46. Відповідно до статті 50 Конвенції,
«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з... Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, то Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A . Шкода
47. Пан Георгіадіс вимагав виплати компенсації в сумі 18 000 000 драхм .
48. Уряд вважав, що ця вимога невиправдана і не підкріплена відповідними доказами. Сума в 600 000 драхм, на його думку, має бути достатньою для компенсації як завданої шкоди, так і судових витрат у зв'язку з цією справою та справою «Цирліс та Кулумпас проти Греції», які розглядалися разом.
49. Суд зазначає, що Комісія не оголосила скаргу п. Георгіадіса на підставі пункту 1 статті 5 прийнятною (див. пункт 24 вище). Визнання Судом порушення у цьому сенсі зводиться до скарги заявника за пунктом 1 статті 6 стосовно того, що після його виправдання не відбулося справедливого розгляду щодо компенсації за тримання його під вартою.
Оскільки вимога заявника стосовно справедливої сатисфакції пов'язана з матеріальною шкодою, Суд не може висловлювати припущення щодо результату розгляду питання про компенсацію, яку він міг би отримати на підставі ґарантій, закріплених у статті 6. Отже, ця вимога має бути відхилена.
Що стосується стверджуваної моральної шкоди, завданої заявникові, Суд вважає, що це рішення саме по собі становить достатню справедливу сатисфакцію.
B . Судові витрати
50. Заявник вимагав загалом 4 650 000 драхм як відшкодування судових витрат на провадження як у національних судах, так і в органах Конвенції.
51. На думку Уряду, ця сума була надмірною, тоді як представник Комісії залишив це питання на розсуд Суду.
52. Суд, керуючись принципом справедливості, як того вимагає стаття 50, присуджує заявникові 750 000 драхм за судові витрати.
C . Відсотки у разі несвоєчасної сплати
53. За наявною в Суду інформацією, встановлена законом відсоткова ставка, чинна у Греції на день постановлення цього рішення, становить 6 % річних.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Постановляє, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
2. Постановляє, що немає необхідності розглядати скарги заявника за статтею 13 Конвенції.
3. Постановляє, що це рішення саме по собі становить достатню справедливу сатисфакцію за будь-яку моральну шкоду.
4. Постановляє,
а) що упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна виплатити заявникові 750 000 (сімсот п'ятдесят тисяч) драхм за судові витрати ;
b ) що простий відсоток, 6 % річних, виплачуватиметься зі спливом зазначених вище трьох місяців до повного розрахунку .
5. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції .
Учинено англійською та французькою мовами й оголошено на відкритому засіданні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 29 травня 1997 року.
Підпис : Рольф Рюссдаль,
Голова Суду
Підпис : Герберт Пецольд,
Секретар Суду
1 Примітки Секретаря Суду:
Справі привласнено номер 56/1996/675/865. Перше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа вказують на порядкові номери справи у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних початкових заяв до Комісії.
2 Реґламент Суду «А» застосовують до всіх справ, переданих у Суд до набрання чинності Протоколом № 9 (1 жовтня 1994 року), а після цієї дати лише до справ стосовно держав, що не взяли на себе зобов'язань за цим Протоколом. Він відповідає Реґламенту, який набрав чинності 1 січня 1983 року, зі змінами, внесеними кілька разів пізніше.
3 Примітка Секретаря Суду:
З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише з друкованою версією цього рішення ( Reports of Judgments and Decisions 1997- III ), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії Суду.
