КЕРОЯРВІ ПРОТИ ФІНЛЯНДІЇ

КЕРОЯРВІ ПРОТИ ФІНЛЯНДІЇ
(KEROJARVI V. FINLAND)

У справі «Кероярві проти Фінляндії» 1
Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою – згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та о сновних свобод (Конвенція) і відповідними положеннями Реґламенту Суду « B» 2, – до складу якої увійшли судді:

п. Р. Бернхардт ( R . Bernhardt) , голова
п. Тор Вільялмссон ( Thor Vilhjalmsson)
п. І. Фойгель ( I. Foighel)
п. Р. Пекканен ( R . Pekkanen)
сер Джон Фріленд ( Sir John Freeland)
п. А. Б. Бака (A.B. Baka)
п. Л. Вільдхабер ( L . Wildhaber)
п. К. Юнґвірт ( K . Jungwiert)
п. П. Куріс ( P . Kuris) ,

а також п. Г. Пецольд ( H . Petzold) , Секретар Суду,

після нарад за зачиненими дверима 24 лютого та 19 червня 1995 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа передана до Суду Урядом Республіки Фінляндія (Уряд) 10 червня 1994 року, в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та с таттею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 17506/90) проти Фінляндії, поданою до Європейської комісії з прав людини (Комісія) на підставі с татті 25 громадянином Фінляндії Ерккі Кероярві ( Erkki Kerojarvi ) 25 серпня 1990 року .

Уряд у своїй заяві посилався на статті 44 і 48. Заяву подано з метою отримання рішення стосовно того, чи свідчать факти у справі про порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

2. У відповідь на запит, зроблений згідно з пунктом 3 ( d ) правила 35 Реґламенту Суду « B» , заявник повідомив про свій намір взяти участь у провадженні і призначив адвоката, який представлятиме його (правило 31).

3. До складу палати увійшли за посадою п. Р . Пекканен, суддя, обраний від Фінляндії (стаття 43 Конвенції), та п. Р. Рюссдаль ( R . Ryssdal ), Голова Суду (пункт 3 ( b ) правила 21). 25 червня 1994 року в присутності Секретаря Голова Суду визначив жеребкуванням імена інших семи членів , а саме: п. Тора Вільялмссона, п. І. Фойгеля , п. Ф. Біґі ( F . Bigi ), сера Джона Фріленда, п. А. Б. Баки, п. Л. Вільдхабера і п. К. Юнґвірта (с таття 43 (наприкінці) Конвенції та пункт 4 правила 21). Згодом п. П. Куріс, підмінний суддя, замінив п. Біґі, який на зміг взяти участь у подальшому розгляді справи (пункт 1 правила 22 і пункт 1 правила 24).

4. Як голова палати (пункт 5 правила 21), п. Рюссдаль через Секретаря Суду провів консультації з уповноваженою особою Уряду Фінляндії, представником Комісії та адвокатом заявника щодо організації провадження (пункт 1 правила 39 і правило 40). Відповідно до розпорядження від 6 липня 1994 року, Секретар отримав меморандуми заявника та Уряду 2 листопада 1994 року. 12 грудня 1994 року представник Комісії подав роз'яснення у відповідь. Згодом п . Р. Бернхардт , заступник Голови Суду, замінив п. Рюссдаля, який не зміг взяти участь у подальшому розгляді справи (частина друга пункту 5 правила 21).

У період з 25 січня по 20 лютого 1995 року – на прохання Секретаря, за розпорядженням Голови – Уряд, Комісія і заявник надали Суду низку документів та інших матеріалів з подробицями справи.

5. Згідно з рішенням Голови Суду, відкрите слухання справи відбулося 22 лютого 1995 року в Палаці прав людини у Страсбурзі. Перед цим Суд провів підготовче засідання.

На судовому розгляді були присутні:

a) від Уряду

п. Г. Роткірх (H . Rotkirch),
начальник Управління
з правових питань
Міністерства закордонних справ, уповноважена особа,

п. А. Косонен ( A . Kosonen) , юрисконсульт
Міністерства закордонних справ, співуповноважена особа ,

п. Ю. Гірвонен (J . Hirvonen) , юрисконсульт
Міністерства юстиції, консультант ;

b ) від Комісії

п. М. П. Пеллонпя (M.P. Pellonpaa ), представник;

c ) від заявника

п. М. Фредман (M . Fredman) , адвокат, захисник .

Суд заслухав звернення п. Пеллонпя, п. Роткірха , п. Косонена та п. Фредмана, а також їхні відповіді на запитання, поставлені Судом і двома його членами.

ЩОДО ФАКТІВ

I. Обставини справи

6. Пан Ерккі Кероярві – громадянин Фінляндії , 1924 року народження, пенсіонер, проживає в Гельсінкі.

7. 5 вересня 1985 року Державне управління з питань к омпенсацій за нещасні випадки ( tapaturmavirasto , olycksfallsverket – Управління компенсацій ) у зв'язку із зверненням заявника прийняло рішення, згідно із Законом 1948 року про тілесні ушкодження, отримані під час проходження військової служби ( sotilasvammalaki , lag om skada , adragen i militartjanst , 28.5.1948/404 – Закон 1948 року), про виплату державою (Фінляндією) компенсації за конкретні хвороби, на які, як стверджував заявник, він захворів унаслідок проходження військової служби під час війни 1939–1945 років між Фінляндією і Радянським Союзом. Управління компенсацій погодилося, що шрапнельне поранення на спині заявника є ушкодженням, отриманим на військовій службі, але відхилило його вимоги у зв'язку з паховою грижею, хронічним простатитом , гострим тонзилітом та кількома іншими хворобами. Враховуючи, що ступінь непрацездатності становив менше ніж десять відсотків – мінімуму, необхідного для визнання пенсії за інвалідністю ( elinkorko , livr a nta ), відповідно до статті 8 Закону 1948 року (див. пункт 19 нижче), – Управління компенсацій відмовило заявникові у виплаті йому компенсації.

При розгляді скарги суд з питань страхування ( vakuutusoikeus , forsakringsdomstolen ) визнав, що заявник таки хворіє на тонзиліт, у зв'язку з чим він загалом має право на компенсацію, але встановив, що ступінь його непрацездатності становить менше ніж десять відсотків. Таким чином, 4 вересня 1986 року суд відхилив звернення заявника про виплату компенсації. 15 грудня 1987 року Верховний суд підтвердив це рішення.

8. У січні 1988 року заявник звернувся до Управління к омпенсацій з проханням змінити ступінь його непрацездатності. Він посилався на медичний висновок від 3 червня 1987 року, що підтверджував наявність у нього зазначених вище хвороб. У травні 1988 року він подав іще один медичний висновок.

23 серпня 1988 року Управління компенсацій відхилило його прохання, оскільки заявник не зміг довести, що обставини, на підставі яких проводилася початкова оцінка ступеня його непрацездатності, суттєво змінилися.

9. Заявник оскаржив це рішення до суду з питань страхування. Він навів додаткові докази, зокрема результати рентґенівського обстеження і лабораторних аналізів від 17 квітня 1989 року, і повторно подав прохання виділити йому компенсацію, у задоволенні якого йому раніше було відмовлено, як зазначено в пункті 7 вище.

10. Під час розгляду справи суд з питань страхування отримав висновок Управління компенсацій від 24 жовтня 1988 року, в якому без обґрунтування підстав було рекомендовано відмовити п. Кероярві в задоволенні прохання . Суд отримав також копії особової справи заявника і медичної картки з даними про його медичні обстеження у воєнний період зі Штабу військового округу Західної Уусімаа ( L a nsi - Uudenmaan sotilaspiirin esikunta , staben for Vastra Nylands milit a rdistrikt ). Як свідчать ці документи, зокрема, у 1940 році заявник проходив у військовому госпіталі лікування пахової грижі, а в 1943 році його прооперували у зв'язку з цією хворобою.

Суд з питань страхування не ознайомив заявника з копіями висновку і медичних карток. Проте їх було включено до матеріалів справи, яка розглядалася цим судом, і під час провадження заявник міг ознайомитися з ними (стаття 19 Закону 1951 року про доступ до офіційних документів – laki yleisten asiakirjain julkisuudesta , lagen om allm a nna handlingars offentlighet , 9.2.1951/83).

11. 19 жовтня 1989 року суд з питань страхування відмовив заявникові в задоволенні прохання змінити ступінь його непрацездатності, встановивши, що внаслідок шрапнельного ушкодження і гострого тонзиліту його непрацездатність становить менше ніж десять відсотків. Суд відхилив також його компенсаційну вимогу, оскільки рішення Верховного суду з цього питання від 15 грудня 1987 року (див. пункт 7 вище) вступило в законну силу (див. пункт 21 нижче). У своєму рішенні суд з питань страхування зазначив, що суду було надано згаданий вище висновок Управління к омпенсацій і картки зі штабу військового округу. Далі в рішенні вказувалося, що суд з питань страхування поверне особову картку і картку з даними про медичні обстеження заявника під час війни до штабу і що це рішення може бути оскаржене у Верховному суді, «якщо питання [стосується] визнання права на компенсацію».

12. 31 грудня 1989 року заявник оскаржив до Верховного суду рішення суду з питань страхування про те, що рішення Верховного суду від 15 грудня 1987 року щодо компенсаційної вимоги є остаточним. Заявник просив забезпечити йому щорічне профілактичне лікування і компенсувати окремі витрати на особисте утримання. Він стверджував, що тілесні ушкодження, одержані ним під час війни, мали незворотний характер. У своїй скарзі він не вказав, що його не було ознайомлено з документами, отриманими судом з питань страхування.

13. Суд з питань страхування передав до Верховного суду матеріали справи, серед яких був висновок Управління компенсацій, але не було особової справи і медичних карток, які повернули до штабу військового округу (див. пункт 11 вище). Уряд зазначив, що копії матеріалів особової справи було долучено до матеріалів справи, яка розглядалася Верховним судом перший раз. Крім того, Уряд вказав, що під час другого провадження суд з питань страхування і Верховний суд виносили свої рішення на підставі особової справи і медичних карток.

14. На відкритому слуханні 22 лютого 1995 року Уряд зазначив, що у відповідний період ні в суді з питань страхування, ні у Верховному суді не практикувалося передавати сторонам для ознайомлення відповідні документи, незалежно від того, чи були вони в справі і чи питання, яке розглядається, стосується прийнятності скарги чи суті справи.

15. 7 червня 1990 року Верховний суд залишив рішення суду з питань страхування від 19 жовтня 1989 року без змін. У р ішенні Верховного суду зазначалося:

«У своїй скарзі до Верховного суду п. Кероярві просив виплатити йому компенсацію за [певні хвороби].

Верховний суд постановив:

Рішення суду з питань страхування залишити без змін.

...»

16. Заявник не мав адвоката ні в суді з питань страхування, ні у Верховному суді. Упродовж усього провадження він не знайомився з матеріалами справи.

II. Відповідне національне право

17. Компенсаційний план, який у Фінляндії повністю фінансується державою і передбачає матеріальну допомогу за тілесні ушкодження і хвороби, що є наслідком проходження військової служби, було створено згідно із Законом 1948 року. Відповідно до статті 1 Закону 1956 року про розширення сфери застосування Закону про тілесні ушкодження, отримані під час проходження військової служби ( laki sotilasvammalain soveltamisalan laajentamisesta, lag angaende utvidgad tillampning av lagen om skada , adragen i militartjanst , 15.6.1956/390), дія Закону 1948 року, зокрема, поширюється на фінських солдатів, які зазнали поранень під час війни між Фінляндією і Радянським Союзом протягом 1939–1945 років.

18. Загальне положення частини 1 статті 1 Закону 1948 року передбачає, що, згідно із Законом, компенсація «надається» особам за тілесне ушкодження або хворобу, що є наслідком проходження військової служби цими особами, в тому числі й особами, призваними на службу. Детальні норми про види ушкоджень і хвороб, які при вирішенні питання про надання компенсації згідно із Законом можуть вважатися такими, що є наслідком проходження військової служби, викладено у статтях 2 і 3.

19. У пункті 1 статті 8 розділу 2 «Про к омпенсацію» ( Korvaukset, Ersattingar ) сказано:

«Поранена або хвора особа, ступінь непрацездатності якої становить принаймні десять відсотків, має право на довічну пенсію. Ступінь непрацездатності виражається чисельним показником, який показує обсяг, на який зменшилася здатність особи утримувати себе внаслідок даного ушкодження або хвороби».

20. Пункт 2 статті 29 станом на відповідний час передбачав, що рішення суду з питань страхування щодо права на отримання компенсації згідно з Законом 1948 року може бути оскаржене до Верховного суду. Однак в окремих випадках р ішення суду з питань страхування вважається остаточним.

Згідно з роз'ясненням цього положення, запропонованим Верховним судом, відповідна особа може оскаржити рішення в частині, яка стосується права на отримання компенсації , але не ступеня непрацездатності, а отже, останнє не підлягає оскарженню.

21. Згідно із загальними принципами права Фінляндії, рішення Верховного суду, яким особі повністю або частково відмовлено в задоволенні вимоги про надання їй державних пільг і яке вступило в законну силу ( lainvoima , laga kraft ), не підлягає подальшому оскарженню. Однак воно не вважається res judicata ( oikeusvoima , rattskraft ). Заявник може в будь-який час подати нову заяву до компетентного органу з проханням повторно розглянути його вимогу (див., зокрема, Jaakko Uotila , Seppo Laakso , Teuvo Pohjolainen , Jarmo Vuorinen , с. 186–189, у Yleishallinto - oikeus paapiirteitta in , Tampere , 1989). Цей принцип стосується і звернень про надання компенсацій згідно із Законом 1948 року.

22. Відповідно до нової редакції пункту 2 статті 29 зі змінами, внесеними 1 січня 1994 року (Законом № 1225/93), рішення суду з питань страхування у справах, що розглядаються відповідно до Закону, є остаточними. Однак в окремих, чітко визначених випадках стаття 25 (також зі змінами) передбачає можливість поновлення провадження у справі в Управлінні компенсацій або в суді з питань страхування.

23. У відповідних випадках положення, що реґулюють порядок розгляду справ у судах загальної юрисдикції, можуть застосовуватися і в судах з питань страхування (пункт 4 статті 9 Закону 1958 року про суди з питань страхування – laki vakuutusoikeudesta , lag om forsa kringsdomstolen , 17.1.1958/14).

Згідно зі статтею 6 розділу 26 Судово-процесуального кодексу, ( oikeudenk a ymiskaari , rattegangsbalken ), якщо суд апеляційної інстанції ( hovioikeus , hovratten ) за власною ініціативою отримав певний висновок або письмові показання, що можуть вплинути на результати розгляду справи, цей суд зобов'язаний отримати письмові зауваження сторін щодо цих матеріалів, крім випадків, коли в цьому явно немає потреби.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

24. У своїй заяві (№ 17506/90) від 25 серпня 1990 року до Комісії заявник скаржився з приводу кількох питань, пов'язаних з розглядом його вимоги про визнання вищого ступеня непрацездатності. На його думку, було порушено пункт 1 с татті 6 і с таттю 14 Конвенції.

25. 7 квітня 1993 року Комісія визнала скаргу прийнятною за пунктом 1 с татті 6 у частині непередання матеріалів справи для провадження у Верховному суді, а решту питань, порушених у заяві, визнала неприйнятними. У своїй доповіді від 11 січня 1994 року (стаття 31), Комісія постановила (одноголосно), що було порушено пункт 1 с татті 6. Повний текст висновку Комісії наведено в додатку до цього рішення 3.

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ

26. На слуханні справи 22 лютого 1995 року Уряд просив Суд відхилити всі обвинувальні заяви про наявність порушення Конвенції.

27. Однак заявник наполягав на своєму, а саме: 1) постановити, що під час провадження у Верховному суді було допущено порушення його права на справедливий судовий розгляд, ґарантованого с таттею 6 Конвенції ; і 2) присудити йому справедливу сатисфакцію відповідно до с татті 50.

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

28. Заявник скаржився , що Верховний суд не виправив з власної ініціативи процесуальне порушення, допущене судом з питань страхування, який не передав копії деяких документів, які стосувалися справи. На думку заявника, цим було порушено його право на справедливий судовий розгляд, згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає, що:

«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків ... має право на справедливий... розгляд... судом ...»

29. На думку Уряду, пункт 1 с татті 6 не було порушено, і це питання не підлягає розгляду.

30. Комісія погодилася із заявником.

31. Справа розглядалася в суді з питань страхування до ратифікації Конвенції Фінляндією 10 травня 1990 року і тому не підпадає під юрисдикцію Суду ratione temporis . Тому Суд вирішив обмежитися розглядом провадження у Верховному суді, і заперечень щодо цього висловлено не було.

А. Застосування пункту 1 с татті 6

1. Наявність спору («оскарження») щодо «права» особи

32. Відповідно до принципів, встановлених прецедентним правом Суду (див., окрім інших джерел, рішення у справі «Цандер проти Швеції» ( Zander v . Sweden ) від 25 листопада 1993 року, cерія А, № 279- B , с. 38, п. 22), Суд насамперед повинен з'ясувати наявність спору («оскарження») щодо «права» особи, про яке можна стверджувати – принаймні на підствавах, котрі можна довести, – що воно визнається в національному праві. Предмет спору має бути реальним і серйозним. Він може стосуватися не тільки фактичної наявності в особи права, а й обсягів та способу його реалізації. І, нарешті, результат розгляду справи має безпосередньо впливати на можливість реалізації відповідного права.

33. Те, що зазначені вище умови застосування пункту 1 с татті 6 – за винятком останнього критерію – задовольняються, не оспорюється, і Суд не бачить причин для протилежних висновків.

З іншого боку, Уряд не згоден з тим, що дана норма може бути застосована, на тій підставі, що результат розгляду у Верховному суді не міг мати безпосереднього впливу на можливість реалізації права заявника на компенсацію згідно із Законом 1948 року. Справа не підлягала юрисдикції Верховного суду в частині визначення ступеня непрацездатності (див. пункт 20 вище), а також призначення компенсації , оскільки в даному випадку Верховний суд розглянув вимогу заявника у своєму попередньому рішенні від 15 грудня 1987 року, і тому, за словами Уряду, питання не підлягає повторному розгляду ( res judicata ) . Таким чином, як стверджує Уряд, Верховний суд не розглядав і не міг розглядати справу заявника по суті.

34. Заявник і представник Комісії зауважили, що зазначені вище арґументи не лише висуваються Урядом у Суді вперше, а й суперечать тому, що Уряд перед тим стверджував у Комісії, а саме – що розгляд справи по суті належав до компетенції Верховного суду. Таким чином, нові арґументи ґрунтуються на зовсім іншому тлумаченні самого характеру національного провадження. В інтересах дотримання «порядку провадження» в інституціях Конвенції Урядові слід відмовити у винесенні їх на розгляд Суду. У цьому зв'язку представник Комісії навів, як приклад, mutatis mutandis, рішення у справі «”Пайн Веллей Девелопментс Лтд.” та інші проти Ірландії» ( Pine Valley Developments Ltd and Others v . Ireland ) від 29 листопада 1991 року (с ерія А, № 222, с. 21–22, п. 47), а заявник послався на рішення у справі «Стьєрна проти Фінляндії» ( Stjerna v . Finland ) від 25 листопада 1994 року (с ерія А, № 299- B , с . 60, п . 36).

У будь-якому разі, і заявник, і представник Комісії стверджували, що компетенція і апеляційні повноваження Верховного суду поширювались і на розгляд апеляційної скарги по суті, а не мали тих обмежень, про які стверджував Уряд.

35. За даних обставин Суд не вважає за необхідне розв'язувати конфлікт, викликаний зміною позиції Уряду стосовно питання про компетенцію Верховного суду, оскільки Уряд не переконав Суд арґументом про те, що рішення Верховного суду від 15 грудня 1987 року під час першого провадження (див. пункт 7 (наприкінці) вище) призвело до позбавлення цього суду можливості винести рішення щодо вимоги п. Кероярві в рамках його нового звернення до Управління компенсацій. Навпаки, схоже, що рішення просто набрало законної сили, але заявник міг у будь-який час звернутися до компетентного органу з проханням повторно розглянути його вимогу про надання компенсації (див. пункт 21 вище), що він і зробив у січні 1988 року (див. пункт 8 вище). Немає жодних підстав стверджувати, що під час другого провадження у 1990 році Верховний суд не міг задовольнити скаргу, якби він не погодився з висновком по суті справи, даної судом з питань страхування. Отже, що стосується пункту 1 статті 6, то результат цих проваджень у Верховному суді безпосередньо вплинув на можливість реалізації права заявника на компенсацію згідно із Законом 1948 року.

2. Чи слід вважати право заявника цивільним правом

36. Спір між заявником та органами влади Фінляндії стосувався того, чи мав він право на компенсацію згідно із Законом 1948 року через погіршення стану здоров'я під час проходження військової служби. Очевидно, за деякими ознаками право особи, про яке йдеться, можна віднести до сфери публічного права, оскільки воно стосується встановленого законодавством компенсаційного плану , керівництвом і фінансуванням якого займаються виключно органи державної влади Фінляндії. Разом з тим ознаки приватного права тут переважають. Довічна пенсія, передбачена Законом 1948 року, призначається конкретному громадянинові, і її мета полягає в компенсації витрат на особисте утримання у зв'язку з набутою непрацездатністю (див. пункт 18 вище).

Враховуючи зазначене вище, Суд не бачить причин по-різному підходити до вирішення цієї і попередніх справ, у яких Суд встановив, що спори щодо пільг, передбачених планом соціального забезпечення, стосуються «цивільних прав» (див., зокрема, рішення у справі «Фельдбрюґґе проти Нідерландів» ( Feldbrugge v. the Netherlands ) від 29 травня 1986 року, серія А, № 99, с. 12–16, п. 26–40; рішення у справі «Салезі проти Італії» ( Salesi v. Italy ) від 26 лютого 1993 року, с ерія А, № 257- E , с. 59–60, п. 19; рішення у справі «Шулер-Зґраґґен проти Швейцарії» ( Schuler - Zgraggen v. Switzerland ) від 24 червня 1993 року, с ерія А, № 263, с. 17, п. 46). Відповідно, право, про яке йдеться, є «цивільним правом», і Уряд погодився в цьому із Судом.

3. Висновок

37. Отже, справа підпадає під дію пункту 1 с татті 6.

B . Дотримання пункту 1 с татті 6

38. Уряд не погодився з думкою заявника і Комісії, згідно з якою Верховний суд порушив право заявника на справедливий судовий розгляд, не надавши йому копію висновку Управління к омпенсацій, а також особової справи і медичної картки зі штабу військового округу.

Уряд стверджував, що ці документи були одержані судом з питань страхування на його власне прохання і їх було повернуто до штабу військового о кругу . Таким чином, їх не було долучено до матеріалів справи, переданих судом з питань страхування до Верховного суду. Справді, копії особової справи були включені до матеріалів справи під час першого провадження у Верховному суді (див. пункт 13 вище), але, на думку Уряду, вони не могли мати жодного впливу на результати другого провадження. Документи, отримані судом з питань страхування зі штабу військового округу, не містили жодної інформації, яка могла вплинути на результат розгляду справи чи на рішення Верховного суду. Верховний суд відхилив апеляційну скаргу на процесуальних підставах, і надання заявникові зазначених документів не дало б йому жодної додаткової інформації, яка могла б поставити під сумнів рішення Верховного суду.

Висновок Управління компенсацій входив до матеріалів, переданих до Верховного суду, хоча він складався тільки з одного речення , в якому суду з питань страхування рекомендувалося відхилити скаргу як безпідставну. У висновку не роз'яснювалася позиція, попередньо заявлена в рішенні Управління компенсацій від 23 серпня 1988 року, і не наводилися жодні арґументи , на які заявникові необхідно було дати відповідь (див. пункти 8 і 10 вище).

Уряд наголосив, що на жодній стадії провадження заявник не використав можливості ознайомитися з матеріалами справи чи зазначеного висновку, хоча суд з питань страхування посилався на ці документи у своєму рішенні від 19 жовтня 1989 року (див. пункт 11 вище). Заявник також не оскаржив до Верховного суду той факт, що суд з питань страхування не надав йому цих документів (див. пункт 12 вище).

39. На думку заявника і Комісії, незалежно від того, чи зазначені документи могли вплинути на те, що Верховний суд відхилив скаргу, цей суд був зобов'язаний ex officio , відповідно до пункту 1 с татті 6, надати їх заявникові. Поняття «справедливого судового розгляду» передбачає, що заявник повинен мати можливість особисто оцінити їх доречність і значення та висловити будь-які зауваження, які він вважає за потрібні. Оскільки такої можливості йому не було надано, ця процедура не забезпечила заявникові можливості взяти повноцінну участь у провадженні у Верховному суді. Не можна критикувати заявника за те, що він не оскаржив до Верховного суду факт ненадання документів. У ситуації, коли заявник не отримує правової допомоги, на Верховний суд покладається ще більший обов'язок з власної ініціативи простежити, щоб правосуддя не тільки здійснювалося, а й було відкритим.

40. Суд іще раз наголошує , що, відповідно до прецедентного права, яким він керується, спосіб застосування с татті 6 до провадження в судах апеляційної інстанції залежить від особливостей конкретного провадження. При цьому таке провадження слід розглядати загалом у контексті національного правопорядку і ролі апеляційного суду в ньому (див., наприклад, рішення у справі «Моннелл і Морріс проти Сполученого Королівства» ( Monnell and Morris v. the United Kingdom ) від 2 б ерезня 1987 року, с ерія А, № 115, с. 22, п. 56; рішення у справі «Гелмерс проти Швеції» ( Helmers v. S w eden ) від 29 жовтня 1991 року, серія А, №. 212-А, с. 15, п. 31; рішення у справі «Максвелл проти Сполученого Королівства» ( Maxwell v. the United Kingdom ) від 28 жовтня 1994 року, серія А, № 300-C, с. 96, п. 34).

41. У даному випадку Суд не має повноважень ratione temporis розглядати провадження в суді з питань страхування (див. пункт 31 вище). Однак воно може бути взяте до уваги як контекст, у якому розглядається питання про те, чи був справедливим судовий розгляд у Верховному суді (див., mutatis mutandis , рішення у справі «Гокканен проти Фінляндії» ( Hokkanen v. Finland ) від 23 вересня 1994 року, с ерія А, № 299-А, с. 19, п. 53).

У цьому зв'язку Суд зазначає, що суд з питань страхування відхилив вимоги заявника, розглянувши їх принаймні частково по суті, без надання йому висновку і документів, отриманих цим судом від Управління компенсацій і штабу військового округу. Хоча ці документи були відкритими для заявника і він міг ознайомитися з ними в матеріалах справи у суді з питань страхування, заявник, очевидно, дізнався про те, що їх було долучено до матеріалів справи тільки тому, що вони згадувалися в рішенні від 19 жовтня 1989 року. На час ознайомлення заявника з рішенням суду з питань страхування цей суд уже повернув особову справу і медичну картку до штабу (див. пункт 11 вище). Таким чином, Суду видається непереконливим відповідний арґумент Уряду, який не вважає, що питання можливості заявника ознайомитися з документами в суді з питань страхування було настільки вагомим, що його треба враховувати при визначенні справедливості провадження у Верховному суді.

42. На відкритому слуханні 22 лютого 1995 року Уряд заявив, що практика, за якої документи такого характеру не передаються для ознайомлення, є нормальною не тільки для Верховного суду, а й для суду з питань страхування (див. пункт 14 вище).

Суд наголошує, що у світлі цієї практики Верховний суд міг передбачити, що суд з питань страхування не передав висновок Управління компенсацій і військові документи заявникові, і це серйозно вплинуло на можливість заявника оскаржити рішення під час провадження у Верховному суді. Крім того, Верховний суд міг передбачити, що заявник, який не користувався допомогою адвоката, не міг знати про існування зазначеної вище практики. Незважаючи на ці обставини, Верховний суд, який мав достатню компетенцію для розгляду справи по суті, не вжив жодних заходів для ознайомлення заявника з документами. Що стосується обов'язку Верховного суду, який випливає з пункту 1 с татті 6, то не має значення те, що заявник не оскаржив факт неознайомлення з документами, зазначеними в рішенні суду з питань страхування, як і те, що він мав змогу ознайомитися з матеріалами справи у Верховному суді (див. пункти 11 і 13 вище). Таким чином, процедура розгляду справи у Верховному суді не забезпечувала належної участі в ній скаржника, тобто п. Кероярві (див. згадуване вище рішення у справі Фельдбрюґґе, с. 17–18, п. 44, згадуване вище рішення у справі Шулер-Зґраґґен, с. 18, п. 52 і рішення у справі «МакМайкл проти Сполученого Королівства» ( McMichael v. the United Kingdom ) від 24 лютого 1995 року, с ерія А, № 307- B , с. 53–54, п. 80).

43. З огляду на зазначене вище, не можна стверджувати, що заявникові було забезпечено справедливий судовий розгляд під час провадження у Верховному суді.

Отже, слід констатувати порушення пункту 1 с татті 6.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 КОНВЕНЦІЇ

44. Стаття 50 Конвенції передбачає :

«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового органу або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають із... Конвенції , і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, то Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію» .

А. Моральна шкода

45. Заявник вимагав компенсацію за моральну шкоду, завдану йому внаслідок незабезпечення справедливого судового розгляду, в розмірі 160 000 фінських марок .

46. Факту заподіяння заявникові моральної шкоди внаслідок непередання йому документів не доведено. Суд , як і Уряд, вважає , що визнання порушення пункту 1 статті 6 саме по собі становить справедливу сатисфакцію.

B . Судові та інші витрати

47. Заявник також вимагав відшкодування судових та інших витрат у розмірі 76 144 фінські марки за такими пунктами :

a) 3000 марок за витрати у фінських судах, у тому числі витрати на отримання копій документів, які «приховувалися від нього»;

b ) 20 000 марок (без урахування податку на додану вартість) за 30 годин роботи його адвоката у зв'язку з провадженням у Комісії;

c ) 50 000 марок (без урахування податку на додану вартість) за 70 годин роботи над підготовкою справи та участь у розгляді в Суді ;

d ) 3144 марки за переклад документів, переданих до інституцій Конвенції.

48. Стосовно пункту (a), Уряд стверджує, що, оскільки заявник не піднімав у Верховному суді питання про порушення Конвенції , то компенсація за витрати в національному провадженні не підлягає виплаті . Так само не повинні відшкодовуватися витрати на фотокопіювання, оскільки Уряд сам забезпечив заявника копіями документів.

Що стосується пунктів ( b ) і ( c ), то Уряд вважає гонорар адвоката надмірним. Щодо пункту ( d ) Уряд заперечень не висунув.

49. На думку представника Комісії, вимоги щодо судових витрат слід вважати обґрунтованими.

50. Суд не вважає, що витрати на національне провадження були пов'язані з необхідністю виправлення недоліків чи визнання їх відсутності у розгляді справи, в якій було встановлено факт порушення Конвенції (див., зокрема, згадуване вище рішення у справі Хокканена, с. 28, п. 80). Тому вимогу , висунуту в пункті (a), слід відхилити.

Що стосується пунктів ( b ) і ( c ), то Суд не вважає вимоги заявника надмірними. Таким чином, Суд присудив заявникові 70 000 марок плюс податок на додану вартість, з яких слід вирахувати 7350 французьких франків, уже виплачених Радою Європи як правова допомога.

Кошти, передбачені пунктом ( d ), слід виплатити повністю .

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє , що пункт 1 с татті 6 Конвенції застосовується до даної справи.

2. Постановляє , що було порушення пункту 1 с татті 6 Конвенції .

3. Постановляє , що саме по собі це рішення становить достатню справедливу сатисфакцію за стверджувану моральну шкоду.

4. Постановляє , що держава-відповідач має виплатити заявникові у тримісячний строк 73 144 (сімдесят три тисячі сто сорок чотири) фінські марки, на які має нараховуватися простий відсоток за судові та інші витрати, пов'язані з провадженням у Страсбурзі, з вирахуванням 7350 (семи тисяч трьохсот п'ятдесяти) французьких франків, конвертованих у фінські марки за курсом на день постановлення цього рішення.

5. Відхиляє решту вимог про справедливу сатисфакцію.

Учинено а нглійською та французькою мовами й оголошено на відкритому засіданні в Палаці прав людини, Страсбурґ, 19 липня 1995 року.

Підпис : Рудольф Бернхардт,
голова

За Секретаря:
Підпис : Пол Махоуні,
заступник Секретаря

Відповідно до пункту 2 с татті 51 Конвенції та пункту 2 правила 55 Реґламенту Суду « B» , до цього рішення додано окрему думку п. Пекканена, яка збігається з позицією більшості.

Парафовано : Р . Б .
Парафовано : П . М .

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ПЕККАНЕНА, ЯКА ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Я приєднався до рішення моїх колеґ про наявність порушення пункту 1 с татті 6 Конвенції, з урахуванням того, що цей висновок обумовлений винятковими обставинами справи.

У процесуальних питаннях Верховний суд Фінляндії, як правило, допомагає сторонам під час провадження в цьому суді наскільки це можливо. Однак , на мою думку, відповідно до с татті 6 Конвенції, не можна вимагати від суду апеляційної інстанції перевіряти за власною ініціативою хід провадження у суді нижчої інстанції і вживати заходів для втручання щоразу, коли є підстави припускати наявність певних недоліків. Такий принцип, хоч би яким бажаним він видавався, складно реалізувати на практиці. Найперше, компетенція апеляційних судів у Договірних державах переважно обмежується розглядом вимог, висунутих у скарзі . Крім того, ці суди, як правило, несуть величезне навантаження, і якщо їх додатково зобов'язати, відповідно до с татті 6 Конвенції, виконувати з власної ініціативи зазначену вище функцію, то на їхні плечі ляже завдання , виконання якого від них не можна реально очікувати і яке може виявитися серйозною перешкодою для ефективного здійснення правосуддя. Таким чином, у принципі не слід вимагати, щоб суд апеляційної інстанції, відповідно до с татті 6 Конвенції, виправляв недоліки провадження в судах нижчої інстанції, якщо він не має на це повноважень і якщо відповідне питання не було порушено в апеляційній скарзі.

У даному випадку заявник не вказав у своїй скарзі до Верховного суду на те, що суд з питань страхування не ознайомив його із зазначеними вище документами, хоча, як вбачається з матеріалів справи в Європейському суді, його повідомили про те, що ці документи було долучено до справи в суді з питань страхування, в момент, коли суд повідомив йому своє рішення (див. пункт 40 рішення ). Однак , хоча заявник не оскаржив до Верховного суду факту ненадання йому документів, я погодився з висновком Суду, згідно з яким відбулося порушення його права за пунктом 1 с татті 6 Конвенції .

Вирішальною причиною цього мого кроку стало те, що у відповідний час, як зазначив Уряд на пізнішій стадії розгляду справи, суд з питань страхування послідовно керувався практикою, згідно з якою він не передавав документи такого характеру, навіть якщо він робив запит щодо них за власною ініціативою . Ця практика навряд чи може вважатися такою, що відповідає поняттю справедливого судового розгляду згідно з пунктом 1 ст атті 6 Конвенції. Разом з тим , оскільки провадження в суді з питань страхування виходить за межі юрисдикції Європейського суду ratione temporis , він може винести рішення лише стосовно провадження у Верховному суді. Цей суд, у свою чергу, враховуючи зазначену вище практику, міг передбачити, що суд з питань страхування не забезпечив заявникові справедливого розгляду, і тому повинен був вжити необхідних заходів для виправлення цього процесуального недоліку в роботі суду нижчої інстанції.

1 Примітки Секретаря Суду:
Справі привласнено номер 20/1994/467/548. Перше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа вказують на порядкові номери справи у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних початкових заяв до Комісії.

2 Реґламент Суду « B» , який набрав чинності 2 жовтня 1994 року, застосовується в усіх справах щодо держав, які взяли на себе зобов'язання за Протоколом № 9.

3 Примітка Секретаря Суду :
З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише з остаточною друкованою версією цього рішення (том 322, серія А П ублікацій Суду ), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії Суду.

до змісту

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ	СПРАВИ ЄРОПЕЙСЬКОГО СУДУ

№ 17506/90

КЕРОЯРВІ ПРОТИ ФІНЛЯНДІЇ
КЕРОЯРВІ ПРОТИ ФІНЛЯНДІЇ (KEROJARVI V. FINLAND) У справі «Кероярві проти Фінляндії» 1 Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою – згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та о сновних свобод (Конвенція) і відповідними положеннями Реґламенту Суду « B» 2, – до складу якої увійшли судді: п. Р. Бернхардт ( R . Bernhardt) , голова п. Тор Вільялмссон ( Thor Vilhjalmsson) п. І. Фойгель ( I. Foighel) п. Р. Пекканен ( R . Pekkanen) сер Джон Фріленд ( Sir John Freeland) п. А. Б. Бака (A.B. Baka) п. Л. Вільдхабер ( L . Wildhaber) п. К. Юнґвірт ( K . Jungwiert) п. П. Куріс ( P . Kuris) , а також п. Г. Пецольд ( H . Petzold) , Секретар Суду, після нарад за зачиненими дверима 24 лютого та 19 червня 1995 року постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів: ПРОЦЕДУРА 1. Справа передана до Суду Урядом Республіки Фінляндія (Уряд) 10 червня 1994 року, в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та с таттею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 17506/90) проти Фінляндії, поданою до Європейської комісії з прав людини (Комісія) на підставі с татті 25 громадянином Фінляндії Ерккі Кероярві ( Erkki Kerojarvi ) 25 серпня 1990 року . Уряд у своїй заяві посилався на статті 44 і 48. Заяву подано з метою отримання рішення стосовно того, чи свідчать факти у справі про порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за пунктом 1 статті 6 Конвенції. 2. У відповідь на запит, зроблений згідно з пунктом 3 ( d ) правила 35 Реґламенту Суду « B» , заявник повідомив про свій намір взяти участь у провадженні і призначив адвоката, який представлятиме його (правило 31). 3. До складу палати увійшли за посадою п. Р . Пекканен, суддя, обраний від Фінляндії (стаття 43 Конвенції), та п. Р. Рюссдаль ( R . Ryssdal ), Голова Суду (пункт 3 ( b ) правила 21). 25 червня 1994 року в присутності Секретаря Голова Суду визначив жеребкуванням імена інших семи членів , а саме: п. Тора Вільялмссона, п. І. Фойгеля , п. Ф. Біґі ( F . Bigi ), сера Джона Фріленда, п. А. Б. Баки, п. Л. Вільдхабера і п. К. Юнґвірта (с таття 43 (наприкінці) Конвенції та пункт 4 правила 21). Згодом п. П. Куріс, підмінний суддя, замінив п. Біґі, який на зміг взяти участь у подальшому розгляді справи (пункт 1 правила 22 і пункт 1 правила 24). 4. Як голова палати (пункт 5 правила 21), п. Рюссдаль через Секретаря Суду провів консультації з уповноваженою особою Уряду Фінляндії, представником Комісії та адвокатом заявника щодо організації провадження (пункт 1 правила 39 і правило 40). Відповідно до розпорядження від 6 липня 1994 року, Секретар отримав меморандуми заявника та Уряду 2 листопада 1994 року. 12 грудня 1994 року представник Комісії подав роз'яснення у відповідь. Згодом п . Р. Бернхардт , заступник Голови Суду, замінив п. Рюссдаля, який не зміг взяти участь у подальшому розгляді справи (частина друга пункту 5 правила 21). У період з 25 січня по 20 лютого 1995 року – на прохання Секретаря, за розпорядженням Голови – Уряд, Комісія і заявник надали Суду низку документів та інших матеріалів з подробицями справи. 5. Згідно з рішенням Голови Суду, відкрите слухання справи відбулося 22 лютого 1995 року в Палаці прав людини у Страсбурзі. Перед цим Суд провів підготовче засідання. На судовому розгляді були присутні: a) від Уряду п. Г. Роткірх (H . Rotkirch), начальник Управління з правових питань Міністерства закордонних справ, уповноважена особа, п. А. Косонен ( A . Kosonen) , юрисконсульт Міністерства закордонних справ, співуповноважена особа , п. Ю. Гірвонен (J . Hirvonen) , юрисконсульт Міністерства юстиції, консультант ; b ) від Комісії п. М. П. Пеллонпя (M.P. Pellonpaa ), представник; c ) від заявника п. М. Фредман (M . Fredman) , адвокат, захисник . Суд заслухав звернення п. Пеллонпя, п. Роткірха , п. Косонена та п. Фредмана, а також їхні відповіді на запитання, поставлені Судом і двома його членами. ЩОДО ФАКТІВ I. Обставини справи 6. Пан Ерккі Кероярві – громадянин Фінляндії , 1924 року народження, пенсіонер, проживає в Гельсінкі. 7. 5 вересня 1985 року Державне управління з питань к омпенсацій за нещасні випадки ( tapaturmavirasto , olycksfallsverket – Управління компенсацій ) у зв'язку із зверненням заявника прийняло рішення, згідно із Законом 1948 року про тілесні ушкодження, отримані під час проходження військової служби ( sotilasvammalaki , lag om skada , adragen i militartjanst , 28.5.1948/404 – Закон 1948 року), про виплату державою (Фінляндією) компенсації за конкретні хвороби, на які, як стверджував заявник, він захворів унаслідок проходження військової служби під час війни 1939–1945 років між Фінляндією і Радянським Союзом. Управління компенсацій погодилося, що шрапнельне поранення на спині заявника є ушкодженням, отриманим на військовій службі, але відхилило його вимоги у зв'язку з паховою грижею, хронічним простатитом , гострим тонзилітом та кількома іншими хворобами. Враховуючи, що ступінь непрацездатності становив менше ніж десять відсотків – мінімуму, необхідного для визнання пенсії за інвалідністю ( elinkorko , livr a nta ), відповідно до статті 8 Закону 1948 року (див. пункт 19 нижче), – Управління компенсацій відмовило заявникові у виплаті йому компенсації. При розгляді скарги суд з питань страхування ( vakuutusoikeus , forsakringsdomstolen ) визнав, що заявник таки хворіє на тонзиліт, у зв'язку з чим він загалом має право на компенсацію, але встановив, що ступінь його непрацездатності становить менше ніж десять відсотків. Таким чином, 4 вересня 1986 року суд відхилив звернення заявника про виплату компенсації. 15 грудня 1987 року Верховний суд підтвердив це рішення. 8. У січні 1988 року заявник звернувся до Управління к омпенсацій з проханням змінити ступінь його непрацездатності. Він посилався на медичний висновок від 3 червня 1987 року, що підтверджував наявність у нього зазначених вище хвороб. У травні 1988 року він подав іще один медичний висновок. 23 серпня 1988 року Управління компенсацій відхилило його прохання, оскільки заявник не зміг довести, що обставини, на підставі яких проводилася початкова оцінка ступеня його непрацездатності, суттєво змінилися. 9. Заявник оскаржив це рішення до суду з питань страхування. Він навів додаткові докази, зокрема результати рентґенівського обстеження і лабораторних аналізів від 17 квітня 1989 року, і повторно подав прохання виділити йому компенсацію, у задоволенні якого йому раніше було відмовлено, як зазначено в пункті 7 вище. 10. Під час розгляду справи суд з питань страхування отримав висновок Управління компенсацій від 24 жовтня 1988 року, в якому без обґрунтування підстав було рекомендовано відмовити п. Кероярві в задоволенні прохання . Суд отримав також копії особової справи заявника і медичної картки з даними про його медичні обстеження у воєнний період зі Штабу військового округу Західної Уусімаа ( L a nsi - Uudenmaan sotilaspiirin esikunta , staben for Vastra Nylands milit a rdistrikt ). Як свідчать ці документи, зокрема, у 1940 році заявник проходив у військовому госпіталі лікування пахової грижі, а в 1943 році його прооперували у зв'язку з цією хворобою. Суд з питань страхування не ознайомив заявника з копіями висновку і медичних карток. Проте їх було включено до матеріалів справи, яка розглядалася цим судом, і під час провадження заявник міг ознайомитися з ними (стаття 19 Закону 1951 року про доступ до офіційних документів – laki yleisten asiakirjain julkisuudesta , lagen om allm a nna handlingars offentlighet , 9.2.1951/83). 11. 19 жовтня 1989 року суд з питань страхування відмовив заявникові в задоволенні прохання змінити ступінь його непрацездатності, встановивши, що внаслідок шрапнельного ушкодження і гострого тонзиліту його непрацездатність становить менше ніж десять відсотків. Суд відхилив також його компенсаційну вимогу, оскільки рішення Верховного суду з цього питання від 15 грудня 1987 року (див. пункт 7 вище) вступило в законну силу (див. пункт 21 нижче). У своєму рішенні суд з питань страхування зазначив, що суду було надано згаданий вище висновок Управління к омпенсацій і картки зі штабу військового округу. Далі в рішенні вказувалося, що суд з питань страхування поверне особову картку і картку з даними про медичні обстеження заявника під час війни до штабу і що це рішення може бути оскаржене у Верховному суді, «якщо питання [стосується] визнання права на компенсацію». 12. 31 грудня 1989 року заявник оскаржив до Верховного суду рішення суду з питань страхування про те, що рішення Верховного суду від 15 грудня 1987 року щодо компенсаційної вимоги є остаточним. Заявник просив забезпечити йому щорічне профілактичне лікування і компенсувати окремі витрати на особисте утримання. Він стверджував, що тілесні ушкодження, одержані ним під час війни, мали незворотний характер. У своїй скарзі він не вказав, що його не було ознайомлено з документами, отриманими судом з питань страхування. 13. Суд з питань страхування передав до Верховного суду матеріали справи, серед яких був висновок Управління компенсацій, але не було особової справи і медичних карток, які повернули до штабу військового округу (див. пункт 11 вище). Уряд зазначив, що копії матеріалів особової справи було долучено до матеріалів справи, яка розглядалася Верховним судом перший раз. Крім того, Уряд вказав, що під час другого провадження суд з питань страхування і Верховний суд виносили свої рішення на підставі особової справи і медичних карток. 14. На відкритому слуханні 22 лютого 1995 року Уряд зазначив, що у відповідний період ні в суді з питань страхування, ні у Верховному суді не практикувалося передавати сторонам для ознайомлення відповідні документи, незалежно від того, чи були вони в справі і чи питання, яке розглядається, стосується прийнятності скарги чи суті справи. 15. 7 червня 1990 року Верховний суд залишив рішення суду з питань страхування від 19 жовтня 1989 року без змін. У р ішенні Верховного суду зазначалося: «У своїй скарзі до Верховного суду п. Кероярві просив виплатити йому компенсацію за [певні хвороби]. Верховний суд постановив: Рішення суду з питань страхування залишити без змін. ...» 16. Заявник не мав адвоката ні в суді з питань страхування, ні у Верховному суді. Упродовж усього провадження він не знайомився з матеріалами справи. II. Відповідне національне право 17. Компенсаційний план, який у Фінляндії повністю фінансується державою і передбачає матеріальну допомогу за тілесні ушкодження і хвороби, що є наслідком проходження військової служби, було створено згідно із Законом 1948 року. Відповідно до статті 1 Закону 1956 року про розширення сфери застосування Закону про тілесні ушкодження, отримані під час проходження військової служби ( laki sotilasvammalain soveltamisalan laajentamisesta, lag angaende utvidgad tillampning av lagen om skada , adragen i militartjanst , 15.6.1956/390), дія Закону 1948 року, зокрема, поширюється на фінських солдатів, які зазнали поранень під час війни між Фінляндією і Радянським Союзом протягом 1939–1945 років. 18. Загальне положення частини 1 статті 1 Закону 1948 року передбачає, що, згідно із Законом, компенсація «надається» особам за тілесне ушкодження або хворобу, що є наслідком проходження військової служби цими особами, в тому числі й особами, призваними на службу. Детальні норми про види ушкоджень і хвороб, які при вирішенні питання про надання компенсації згідно із Законом можуть вважатися такими, що є наслідком проходження військової служби, викладено у статтях 2 і 3. 19. У пункті 1 статті 8 розділу 2 «Про к омпенсацію» ( Korvaukset, Ersattingar ) сказано: «Поранена або хвора особа, ступінь непрацездатності якої становить принаймні десять відсотків, має право на довічну пенсію. Ступінь непрацездатності виражається чисельним показником, який показує обсяг, на який зменшилася здатність особи утримувати себе внаслідок даного ушкодження або хвороби». 20. Пункт 2 статті 29 станом на відповідний час передбачав, що рішення суду з питань страхування щодо права на отримання компенсації згідно з Законом 1948 року може бути оскаржене до Верховного суду. Однак в окремих випадках р ішення суду з питань страхування вважається остаточним. Згідно з роз'ясненням цього положення, запропонованим Верховним судом, відповідна особа може оскаржити рішення в частині, яка стосується права на отримання компенсації , але не ступеня непрацездатності, а отже, останнє не підлягає оскарженню. 21. Згідно із загальними принципами права Фінляндії, рішення Верховного суду, яким особі повністю або частково відмовлено в задоволенні вимоги про надання їй державних пільг і яке вступило в законну силу ( lainvoima , laga kraft ), не підлягає подальшому оскарженню. Однак воно не вважається res judicata ( oikeusvoima , rattskraft ). Заявник може в будь-який час подати нову заяву до компетентного органу з проханням повторно розглянути його вимогу (див., зокрема, Jaakko Uotila , Seppo Laakso , Teuvo Pohjolainen , Jarmo Vuorinen , с. 186–189, у Yleishallinto - oikeus paapiirteitta in , Tampere , 1989). Цей принцип стосується і звернень про надання компенсацій згідно із Законом 1948 року. 22. Відповідно до нової редакції пункту 2 статті 29 зі змінами, внесеними 1 січня 1994 року (Законом № 1225/93), рішення суду з питань страхування у справах, що розглядаються відповідно до Закону, є остаточними. Однак в окремих, чітко визначених випадках стаття 25 (також зі змінами) передбачає можливість поновлення провадження у справі в Управлінні компенсацій або в суді з питань страхування. 23. У відповідних випадках положення, що реґулюють порядок розгляду справ у судах загальної юрисдикції, можуть застосовуватися і в судах з питань страхування (пункт 4 статті 9 Закону 1958 року про суди з питань страхування – laki vakuutusoikeudesta , lag om forsa kringsdomstolen , 17.1.1958/14). Згідно зі статтею 6 розділу 26 Судово-процесуального кодексу, ( oikeudenk a ymiskaari , rattegangsbalken ), якщо суд апеляційної інстанції ( hovioikeus , hovratten ) за власною ініціативою отримав певний висновок або письмові показання, що можуть вплинути на результати розгляду справи, цей суд зобов'язаний отримати письмові зауваження сторін щодо цих матеріалів, крім випадків, коли в цьому явно немає потреби. ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ 24. У своїй заяві (№ 17506/90) від 25 серпня 1990 року до Комісії заявник скаржився з приводу кількох питань, пов'язаних з розглядом його вимоги про визнання вищого ступеня непрацездатності. На його думку, було порушено пункт 1 с татті 6 і с таттю 14 Конвенції. 25. 7 квітня 1993 року Комісія визнала скаргу прийнятною за пунктом 1 с татті 6 у частині непередання матеріалів справи для провадження у Верховному суді, а решту питань, порушених у заяві, визнала неприйнятними. У своїй доповіді від 11 січня 1994 року (стаття 31), Комісія постановила (одноголосно), що було порушено пункт 1 с татті 6. Повний текст висновку Комісії наведено в додатку до цього рішення 3. ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ 26. На слуханні справи 22 лютого 1995 року Уряд просив Суд відхилити всі обвинувальні заяви про наявність порушення Конвенції. 27. Однак заявник наполягав на своєму, а саме: 1) постановити, що під час провадження у Верховному суді було допущено порушення його права на справедливий судовий розгляд, ґарантованого с таттею 6 Конвенції ; і 2) присудити йому справедливу сатисфакцію відповідно до с татті 50. ЩОДО ПРАВА I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ 28. Заявник скаржився , що Верховний суд не виправив з власної ініціативи процесуальне порушення, допущене судом з питань страхування, який не передав копії деяких документів, які стосувалися справи. На думку заявника, цим було порушено його право на справедливий судовий розгляд, згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає, що: «Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків ... має право на справедливий... розгляд... судом ...» 29. На думку Уряду, пункт 1 с татті 6 не було порушено, і це питання не підлягає розгляду. 30. Комісія погодилася із заявником. 31. Справа розглядалася в суді з питань страхування до ратифікації Конвенції Фінляндією 10 травня 1990 року і тому не підпадає під юрисдикцію Суду ratione temporis . Тому Суд вирішив обмежитися розглядом провадження у Верховному суді, і заперечень щодо цього висловлено не було. А. Застосування пункту 1 с татті 6 1. Наявність спору («оскарження») щодо «права» особи 32. Відповідно до принципів, встановлених прецедентним правом Суду (див., окрім інших джерел, рішення у справі «Цандер проти Швеції» ( Zander v . Sweden ) від 25 листопада 1993 року, cерія А, № 279- B , с. 38, п. 22), Суд насамперед повинен з'ясувати наявність спору («оскарження») щодо «права» особи, про яке можна стверджувати – принаймні на підствавах, котрі можна довести, – що воно визнається в національному праві. Предмет спору має бути реальним і серйозним. Він може стосуватися не тільки фактичної наявності в особи права, а й обсягів та способу його реалізації. І, нарешті, результат розгляду справи має безпосередньо впливати на можливість реалізації відповідного права. 33. Те, що зазначені вище умови застосування пункту 1 с татті 6 – за винятком останнього критерію – задовольняються, не оспорюється, і Суд не бачить причин для протилежних висновків. З іншого боку, Уряд не згоден з тим, що дана норма може бути застосована, на тій підставі, що результат розгляду у Верховному суді не міг мати безпосереднього впливу на можливість реалізації права заявника на компенсацію згідно із Законом 1948 року. Справа не підлягала юрисдикції Верховного суду в частині визначення ступеня непрацездатності (див. пункт 20 вище), а також призначення компенсації , оскільки в даному випадку Верховний суд розглянув вимогу заявника у своєму попередньому рішенні від 15 грудня 1987 року, і тому, за словами Уряду, питання не підлягає повторному розгляду ( res judicata ) . Таким чином, як стверджує Уряд, Верховний суд не розглядав і не міг розглядати справу заявника по суті. 34. Заявник і представник Комісії зауважили, що зазначені вище арґументи не лише висуваються Урядом у Суді вперше, а й суперечать тому, що Уряд перед тим стверджував у Комісії, а саме – що розгляд справи по суті належав до компетенції Верховного суду. Таким чином, нові арґументи ґрунтуються на зовсім іншому тлумаченні самого характеру національного провадження. В інтересах дотримання «порядку провадження» в інституціях Конвенції Урядові слід відмовити у винесенні їх на розгляд Суду. У цьому зв'язку представник Комісії навів, як приклад, mutatis mutandis, рішення у справі «”Пайн Веллей Девелопментс Лтд.” та інші проти Ірландії» ( Pine Valley Developments Ltd and Others v . Ireland ) від 29 листопада 1991 року (с ерія А, № 222, с. 21–22, п. 47), а заявник послався на рішення у справі «Стьєрна проти Фінляндії» ( Stjerna v . Finland ) від 25 листопада 1994 року (с ерія А, № 299- B , с . 60, п . 36). У будь-якому разі, і заявник, і представник Комісії стверджували, що компетенція і апеляційні повноваження Верховного суду поширювались і на розгляд апеляційної скарги по суті, а не мали тих обмежень, про які стверджував Уряд. 35. За даних обставин Суд не вважає за необхідне розв'язувати конфлікт, викликаний зміною позиції Уряду стосовно питання про компетенцію Верховного суду, оскільки Уряд не переконав Суд арґументом про те, що рішення Верховного суду від 15 грудня 1987 року під час першого провадження (див. пункт 7 (наприкінці) вище) призвело до позбавлення цього суду можливості винести рішення щодо вимоги п. Кероярві в рамках його нового звернення до Управління компенсацій. Навпаки, схоже, що рішення просто набрало законної сили, але заявник міг у будь-який час звернутися до компетентного органу з проханням повторно розглянути його вимогу про надання компенсації (див. пункт 21 вище), що він і зробив у січні 1988 року (див. пункт 8 вище). Немає жодних підстав стверджувати, що під час другого провадження у 1990 році Верховний суд не міг задовольнити скаргу, якби він не погодився з висновком по суті справи, даної судом з питань страхування. Отже, що стосується пункту 1 статті 6, то результат цих проваджень у Верховному суді безпосередньо вплинув на можливість реалізації права заявника на компенсацію згідно із Законом 1948 року. 2. Чи слід вважати право заявника цивільним правом 36. Спір між заявником та органами влади Фінляндії стосувався того, чи мав він право на компенсацію згідно із Законом 1948 року через погіршення стану здоров'я під час проходження військової служби. Очевидно, за деякими ознаками право особи, про яке йдеться, можна віднести до сфери публічного права, оскільки воно стосується встановленого законодавством компенсаційного плану , керівництвом і фінансуванням якого займаються виключно органи державної влади Фінляндії. Разом з тим ознаки приватного права тут переважають. Довічна пенсія, передбачена Законом 1948 року, призначається конкретному громадянинові, і її мета полягає в компенсації витрат на особисте утримання у зв'язку з набутою непрацездатністю (див. пункт 18 вище). Враховуючи зазначене вище, Суд не бачить причин по-різному підходити до вирішення цієї і попередніх справ, у яких Суд встановив, що спори щодо пільг, передбачених планом соціального забезпечення, стосуються «цивільних прав» (див., зокрема, рішення у справі «Фельдбрюґґе проти Нідерландів» ( Feldbrugge v. the Netherlands ) від 29 травня 1986 року, серія А, № 99, с. 12–16, п. 26–40; рішення у справі «Салезі проти Італії» ( Salesi v. Italy ) від 26 лютого 1993 року, с ерія А, № 257- E , с. 59–60, п. 19; рішення у справі «Шулер-Зґраґґен проти Швейцарії» ( Schuler - Zgraggen v. Switzerland ) від 24 червня 1993 року, с ерія А, № 263, с. 17, п. 46). Відповідно, право, про яке йдеться, є «цивільним правом», і Уряд погодився в цьому із Судом. 3. Висновок 37. Отже, справа підпадає під дію пункту 1 с татті 6. B . Дотримання пункту 1 с татті 6 38. Уряд не погодився з думкою заявника і Комісії, згідно з якою Верховний суд порушив право заявника на справедливий судовий розгляд, не надавши йому копію висновку Управління к омпенсацій, а також особової справи і медичної картки зі штабу військового округу. Уряд стверджував, що ці документи були одержані судом з питань страхування на його власне прохання і їх було повернуто до штабу військового о кругу . Таким чином, їх не було долучено до матеріалів справи, переданих судом з питань страхування до Верховного суду. Справді, копії особової справи були включені до матеріалів справи під час першого провадження у Верховному суді (див. пункт 13 вище), але, на думку Уряду, вони не могли мати жодного впливу на результати другого провадження. Документи, отримані судом з питань страхування зі штабу військового округу, не містили жодної інформації, яка могла вплинути на результат розгляду справи чи на рішення Верховного суду. Верховний суд відхилив апеляційну скаргу на процесуальних підставах, і надання заявникові зазначених документів не дало б йому жодної додаткової інформації, яка могла б поставити під сумнів рішення Верховного суду. Висновок Управління компенсацій входив до матеріалів, переданих до Верховного суду, хоча він складався тільки з одного речення , в якому суду з питань страхування рекомендувалося відхилити скаргу як безпідставну. У висновку не роз'яснювалася позиція, попередньо заявлена в рішенні Управління компенсацій від 23 серпня 1988 року, і не наводилися жодні арґументи , на які заявникові необхідно було дати відповідь (див. пункти 8 і 10 вище). Уряд наголосив, що на жодній стадії провадження заявник не використав можливості ознайомитися з матеріалами справи чи зазначеного висновку, хоча суд з питань страхування посилався на ці документи у своєму рішенні від 19 жовтня 1989 року (див. пункт 11 вище). Заявник також не оскаржив до Верховного суду той факт, що суд з питань страхування не надав йому цих документів (див. пункт 12 вище). 39. На думку заявника і Комісії, незалежно від того, чи зазначені документи могли вплинути на те, що Верховний суд відхилив скаргу, цей суд був зобов'язаний ex officio , відповідно до пункту 1 с татті 6, надати їх заявникові. Поняття «справедливого судового розгляду» передбачає, що заявник повинен мати можливість особисто оцінити їх доречність і значення та висловити будь-які зауваження, які він вважає за потрібні. Оскільки такої можливості йому не було надано, ця процедура не забезпечила заявникові можливості взяти повноцінну участь у провадженні у Верховному суді. Не можна критикувати заявника за те, що він не оскаржив до Верховного суду факт ненадання документів. У ситуації, коли заявник не отримує правової допомоги, на Верховний суд покладається ще більший обов'язок з власної ініціативи простежити, щоб правосуддя не тільки здійснювалося, а й було відкритим. 40. Суд іще раз наголошує , що, відповідно до прецедентного права, яким він керується, спосіб застосування с татті 6 до провадження в судах апеляційної інстанції залежить від особливостей конкретного провадження. При цьому таке провадження слід розглядати загалом у контексті національного правопорядку і ролі апеляційного суду в ньому (див., наприклад, рішення у справі «Моннелл і Морріс проти Сполученого Королівства» ( Monnell and Morris v. the United Kingdom ) від 2 б ерезня 1987 року, с ерія А, № 115, с. 22, п. 56; рішення у справі «Гелмерс проти Швеції» ( Helmers v. S w eden ) від 29 жовтня 1991 року, серія А, №. 212-А, с. 15, п. 31; рішення у справі «Максвелл проти Сполученого Королівства» ( Maxwell v. the United Kingdom ) від 28 жовтня 1994 року, серія А, № 300-C, с. 96, п. 34). 41. У даному випадку Суд не має повноважень ratione temporis розглядати провадження в суді з питань страхування (див. пункт 31 вище). Однак воно може бути взяте до уваги як контекст, у якому розглядається питання про те, чи був справедливим судовий розгляд у Верховному суді (див., mutatis mutandis , рішення у справі «Гокканен проти Фінляндії» ( Hokkanen v. Finland ) від 23 вересня 1994 року, с ерія А, № 299-А, с. 19, п. 53). У цьому зв'язку Суд зазначає, що суд з питань страхування відхилив вимоги заявника, розглянувши їх принаймні частково по суті, без надання йому висновку і документів, отриманих цим судом від Управління компенсацій і штабу військового округу. Хоча ці документи були відкритими для заявника і він міг ознайомитися з ними в матеріалах справи у суді з питань страхування, заявник, очевидно, дізнався про те, що їх було долучено до матеріалів справи тільки тому, що вони згадувалися в рішенні від 19 жовтня 1989 року. На час ознайомлення заявника з рішенням суду з питань страхування цей суд уже повернув особову справу і медичну картку до штабу (див. пункт 11 вище). Таким чином, Суду видається непереконливим відповідний арґумент Уряду, який не вважає, що питання можливості заявника ознайомитися з документами в суді з питань страхування було настільки вагомим, що його треба враховувати при визначенні справедливості провадження у Верховному суді. 42. На відкритому слуханні 22 лютого 1995 року Уряд заявив, що практика, за якої документи такого характеру не передаються для ознайомлення, є нормальною не тільки для Верховного суду, а й для суду з питань страхування (див. пункт 14 вище). Суд наголошує, що у світлі цієї практики Верховний суд міг передбачити, що суд з питань страхування не передав висновок Управління компенсацій і військові документи заявникові, і це серйозно вплинуло на можливість заявника оскаржити рішення під час провадження у Верховному суді. Крім того, Верховний суд міг передбачити, що заявник, який не користувався допомогою адвоката, не міг знати про існування зазначеної вище практики. Незважаючи на ці обставини, Верховний суд, який мав достатню компетенцію для розгляду справи по суті, не вжив жодних заходів для ознайомлення заявника з документами. Що стосується обов'язку Верховного суду, який випливає з пункту 1 с татті 6, то не має значення те, що заявник не оскаржив факт неознайомлення з документами, зазначеними в рішенні суду з питань страхування, як і те, що він мав змогу ознайомитися з матеріалами справи у Верховному суді (див. пункти 11 і 13 вище). Таким чином, процедура розгляду справи у Верховному суді не забезпечувала належної участі в ній скаржника, тобто п. Кероярві (див. згадуване вище рішення у справі Фельдбрюґґе, с. 17–18, п. 44, згадуване вище рішення у справі Шулер-Зґраґґен, с. 18, п. 52 і рішення у справі «МакМайкл проти Сполученого Королівства» ( McMichael v. the United Kingdom ) від 24 лютого 1995 року, с ерія А, № 307- B , с. 53–54, п. 80). 43. З огляду на зазначене вище, не можна стверджувати, що заявникові було забезпечено справедливий судовий розгляд під час провадження у Верховному суді. Отже, слід констатувати порушення пункту 1 с татті 6. II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 КОНВЕНЦІЇ 44. Стаття 50 Конвенції передбачає : «Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового органу або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають із... Конвенції , і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, то Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію» . А. Моральна шкода 45. Заявник вимагав компенсацію за моральну шкоду, завдану йому внаслідок незабезпечення справедливого судового розгляду, в розмірі 160 000 фінських марок . 46. Факту заподіяння заявникові моральної шкоди внаслідок непередання йому документів не доведено. Суд , як і Уряд, вважає , що визнання порушення пункту 1 статті 6 саме по собі становить справедливу сатисфакцію. B . Судові та інші витрати 47. Заявник також вимагав відшкодування судових та інших витрат у розмірі 76 144 фінські марки за такими пунктами : a) 3000 марок за витрати у фінських судах, у тому числі витрати на отримання копій документів, які «приховувалися від нього»; b ) 20 000 марок (без урахування податку на додану вартість) за 30 годин роботи його адвоката у зв'язку з провадженням у Комісії; c ) 50 000 марок (без урахування податку на додану вартість) за 70 годин роботи над підготовкою справи та участь у розгляді в Суді ; d ) 3144 марки за переклад документів, переданих до інституцій Конвенції. 48. Стосовно пункту (a), Уряд стверджує, що, оскільки заявник не піднімав у Верховному суді питання про порушення Конвенції , то компенсація за витрати в національному провадженні не підлягає виплаті . Так само не повинні відшкодовуватися витрати на фотокопіювання, оскільки Уряд сам забезпечив заявника копіями документів. Що стосується пунктів ( b ) і ( c ), то Уряд вважає гонорар адвоката надмірним. Щодо пункту ( d ) Уряд заперечень не висунув. 49. На думку представника Комісії, вимоги щодо судових витрат слід вважати обґрунтованими. 50. Суд не вважає, що витрати на національне провадження були пов'язані з необхідністю виправлення недоліків чи визнання їх відсутності у розгляді справи, в якій було встановлено факт порушення Конвенції (див., зокрема, згадуване вище рішення у справі Хокканена, с. 28, п. 80). Тому вимогу , висунуту в пункті (a), слід відхилити. Що стосується пунктів ( b ) і ( c ), то Суд не вважає вимоги заявника надмірними. Таким чином, Суд присудив заявникові 70 000 марок плюс податок на додану вартість, з яких слід вирахувати 7350 французьких франків, уже виплачених Радою Європи як правова допомога. Кошти, передбачені пунктом ( d ), слід виплатити повністю . НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО 1. Постановляє , що пункт 1 с татті 6 Конвенції застосовується до даної справи. 2. Постановляє , що було порушення пункту 1 с татті 6 Конвенції . 3. Постановляє , що саме по собі це рішення становить достатню справедливу сатисфакцію за стверджувану моральну шкоду. 4. Постановляє , що держава-відповідач має виплатити заявникові у тримісячний строк 73 144 (сімдесят три тисячі сто сорок чотири) фінські марки, на які має нараховуватися простий відсоток за судові та інші витрати, пов'язані з провадженням у Страсбурзі, з вирахуванням 7350 (семи тисяч трьохсот п'ятдесяти) французьких франків, конвертованих у фінські марки за курсом на день постановлення цього рішення. 5. Відхиляє решту вимог про справедливу сатисфакцію. Учинено а нглійською та французькою мовами й оголошено на відкритому засіданні в Палаці прав людини, Страсбурґ, 19 липня 1995 року. Підпис : Рудольф Бернхардт, голова За Секретаря: Підпис : Пол Махоуні, заступник Секретаря Відповідно до пункту 2 с татті 51 Конвенції та пункту 2 правила 55 Реґламенту Суду « B» , до цього рішення додано окрему думку п. Пекканена, яка збігається з позицією більшості. Парафовано : Р . Б . Парафовано : П . М . ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ПЕККАНЕНА, ЯКА ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ Я приєднався до рішення моїх колеґ про наявність порушення пункту 1 с татті 6 Конвенції, з урахуванням того, що цей висновок обумовлений винятковими обставинами справи. У процесуальних питаннях Верховний суд Фінляндії, як правило, допомагає сторонам під час провадження в цьому суді наскільки це можливо. Однак , на мою думку, відповідно до с татті 6 Конвенції, не можна вимагати від суду апеляційної інстанції перевіряти за власною ініціативою хід провадження у суді нижчої інстанції і вживати заходів для втручання щоразу, коли є підстави припускати наявність певних недоліків. Такий принцип, хоч би яким бажаним він видавався, складно реалізувати на практиці. Найперше, компетенція апеляційних судів у Договірних державах переважно обмежується розглядом вимог, висунутих у скарзі . Крім того, ці суди, як правило, несуть величезне навантаження, і якщо їх додатково зобов'язати, відповідно до с татті 6 Конвенції, виконувати з власної ініціативи зазначену вище функцію, то на їхні плечі ляже завдання , виконання якого від них не можна реально очікувати і яке може виявитися серйозною перешкодою для ефективного здійснення правосуддя. Таким чином, у принципі не слід вимагати, щоб суд апеляційної інстанції, відповідно до с татті 6 Конвенції, виправляв недоліки провадження в судах нижчої інстанції, якщо він не має на це повноважень і якщо відповідне питання не було порушено в апеляційній скарзі. У даному випадку заявник не вказав у своїй скарзі до Верховного суду на те, що суд з питань страхування не ознайомив його із зазначеними вище документами, хоча, як вбачається з матеріалів справи в Європейському суді, його повідомили про те, що ці документи було долучено до справи в суді з питань страхування, в момент, коли суд повідомив йому своє рішення (див. пункт 40 рішення ). Однак , хоча заявник не оскаржив до Верховного суду факту ненадання йому документів, я погодився з висновком Суду, згідно з яким відбулося порушення його права за пунктом 1 с татті 6 Конвенції . Вирішальною причиною цього мого кроку стало те, що у відповідний час, як зазначив Уряд на пізнішій стадії розгляду справи, суд з питань страхування послідовно керувався практикою, згідно з якою він не передавав документи такого характеру, навіть якщо він робив запит щодо них за власною ініціативою . Ця практика навряд чи може вважатися такою, що відповідає поняттю справедливого судового розгляду згідно з пунктом 1 ст атті 6 Конвенції. Разом з тим , оскільки провадження в суді з питань страхування виходить за межі юрисдикції Європейського суду ratione temporis , він може винести рішення лише стосовно провадження у Верховному суді. Цей суд, у свою чергу, враховуючи зазначену вище практику, міг передбачити, що суд з питань страхування не забезпечив заявникові справедливого розгляду, і тому повинен був вжити необхідних заходів для виправлення цього процесуального недоліку в роботі суду нижчої інстанції. 1 Примітки Секретаря Суду: Справі привласнено номер 20/1994/467/548. Перше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа вказують на порядкові номери справи у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних початкових заяв до Комісії. 2 Реґламент Суду « B» , який набрав чинності 2 жовтня 1994 року, застосовується в усіх справах щодо держав, які взяли на себе зобов'язання за Протоколом № 9. 3 Примітка Секретаря Суду : З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише з остаточною друкованою версією цього рішення (том 322, серія А П ублікацій Суду ), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії Суду. до змісту