ЄВРОПЕЙСЬКИЙ
СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
РАЙМОНДО ПРОТИ ІТАЛІЇ
У справі «Раймондо проти Італії» 1
Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою – згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) та відповідними положеннями Реґламенту Суду, – до складу якої увійшли судді:
п. Р. Рюссдаль ( R . Ryssdal ) , Голова Суду
п. Р. Бернхардт ( R . Bernhardt )
п . Ф. Матчер (F. Matscher)
п. К. Руссо ( C . Russo )
пані Е. Палм ( E . Palm )
п. І. Фойгель ( I . Foighel )
п. Ф. Біґі ( F. Bigi )
п. Л. Вільдхабер ( L . Wildhaber )
п. Д. Ґотчев ( D . Gotchev ),
а також п. М.-А. Ейссен (M.-A. Eissen), Секретар Суду , та п. Г. Пецольд (H. Petzold), заступник Секретаря ,
після нарад за зачиненими дверима 23 вересня 1993 року та 24 січня 1994 року
постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:
ПРОЦЕДУРА1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 18 січня 1993 року, в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 і статтею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 12954/87) проти Республіки Італії, поданою до Комісії на підставі статті 25 громадянином Італії п. Джузеппе Раймондо ( Giuseppe Raimondo ) 23 квітня 1987 року.
У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48 Конвенції, а також на заяву Італії про визнання обов'язкової юрисдикції Суду (стаття 46). Запит подано з метою отримання рішення стосовно того, чи свідчать факти у справі про порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за пунктом 1 статті 6 Конвенції, статтею 1 Протоколу № 1 та статтею 2 Протоколу № 4.
2. У відповідь на запит, зроблений згідно з пунктом 3 (d) правила 33 Реґламенту Суду, пані Пітеллі ( Pittelli ) , дружина п. Раймондо, та їхні три сини 7 червня 1993 року повідомили Секретаря про смерть свого чоловіка та батька. Вони виявили бажання продовжувати провадження, взяти в ньому участь і призначили адвоката, який їх представлятиме (правило 30). Задля зручності заявник і надалі фігуруватиме як п. Раймондо, хоч відтепер його вдова та три сини вважаються такими, що мають цей статус (див., зокрема, рішення у справі «Пандолфеллі та Палумбо проти Італії» ( Pandolfelli and Palumbo v. Italy ) від 27 лютого 1992 року, серія A, № 231-B, с. 16, п. 2).Пані Пітеллі та її сини погодилися розкрити ім'я п. Раймондо, якого спочатку позначали ініціалами G . R .
3. До складу палати увійшли за посадою п. К. Руссо, суддя, обраний від Італії (стаття 43 Конвенції), та п. Р. Рюссдаль, Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21). 27 лютого 1993 року п. Р. Бернхардт, заступник Голови Суду, в присутності Секретаря визначив жеребкуванням імена інших семи членів палати, а саме: п. Р. Бернхардта, п. Ф. Матчера, пані Е. Палм, п. І. Фойгеля, п. Ф. Біґі, п. Л. Вільдхабера та п. Д. Ґотчева (стаття 43 (наприкінці) Конвенції та пункт 4 правила 21).
4. Як голова палати (пункт 5 правила 21), п. Рюссдаль через Секретаря Суду провів консультації з уповноваженою особою Уряду Італії (Уряд), адвокатом заявника та представником Комісії щодо організації провадження (пункт 1 правила 37 та правило 38). Згідно з виданим після цього розпорядженням, Секретар одержав меморандуми заявника та Уряду 12 та 30 липня 1993 року, відповідно. Представник Комісії письмових зауважень не подав.
5. 6 вересня 1993 року на вимогу Секретаря, згідно з розпорядженням Голови Суду, Комісія подала матеріали здійсненого нею провадження.
6. За рішенням Голови Суду, який надав заявникові дозвіл послуговуватись італійською мовою (пункт 3 правила 27), відкрите слухання відбулося 20 вересня 1993 року в Палаці прав людини у Страсбурзі. Перед цим Суд провів підготовче засідання.
На судовому розгляді були присутні:
a) від Уряду
п. Дж. Раймонді ( G . Raimondi ), суддя,
призначений до дипломатично-правової служби,
Міністерство закордонних справ, співуповноважена особа,
п. Е. Сельваджі ( E . Selvaggi ),
директор департаменту прав людини,
Генеральний директорат із кримінальних справ,
Міністерство юстиції , радник;
b ) від Комісії
п. Е. Бузуттіл ( E . Busuttil ), представник;
c) від заявника
п. М. Мелліні ( M . Mellini ), адвокат, захисник .
Суд заслухав звернення зазначених вище представників, а також їхні відповіді на запитання.
Уряд подав додаткову інформацію 14 жовтня 1993 року. Комісія подала свої письмові коментарі щодо цієї інформації 11 грудня.
ЩОДО ФАКТІВ
I. Конкретні обставини справи
7. Пан Джузеппе Раймондо, підприємець-забудовник, проживав у Даволі (Катанцаро) ( Davoli , Catanzaro ) до часу своєї смерті 11 липня 1992 року. Кримінальну справу проти нього порушено за підозрою в тому, що він належав до злочинної мафіозної організації, яка діяла в Соверато ( Soverato ). Водночас до нього було застосовано різні запобіжні заходи.
A . Кримінальне провадження
8. 24 липня 1984 року прокурор Катанцаро видав санкцію на арешт сімнадцяти осіб, у тому числі й заявника, якому спочатку вдалось уникнути арешту. 7 листопада 1984 року він здався сам, і його відразу було взято під варту.
9. 24 липня 1985 року слідство було завершено , і справу п. Раймондо та чотирнадцятьох інших обвинувачуваних передано до реґіонального суду Катанцаро. Тримання під вартою було замінено на домашній арешт ( arresti domiciliari ).
10. 8 жовтня 1985 року, під час першого слухання суд постановив об'єднати справу з двома іншими і зажадав долучити до матеріалів справи певні документи, після чого відклав її розгляд до 16 січня 1986 року. 30 січня 1986 року суд звільнив п. Раймондо через недостатність доказів ( assoluzione per insufficienza di prove ) і скасував рішення про домашній арешт.
11. 16 січня 1987 року апеляційний суд Катанцаро ухвалив рішення стосовно апеляцій прокурора та п. Раймондо і звільнив останнього на тій підставі, що факт злочину не підтвердився ( perch e il fatto non sussiste ). До Касаційного суду заяв не надходило.
В . Провадження щодо запобіжних заходів
1. В реґіональному суді Катанцаро
12. 16 січня 1985 року прокурор Катанцаро, на підставі рапорту поліції ( carabinieri ) Соверато від 27 грудня 1984 року, звернувся до реґіонального суду з клопотанням про взяття п. Раймондо під спеціальний нагляд поліції та про накладення запобіжного арешту на певні об'єкти власності з огляду на їх можливу конфіскацію (Закон № 1423 від 27 січня 1956 року та Закон № 575 від 31 травня 1965 року, з поправками, внесеними Законом № 646 від 13 вересня 1982 року, – див. пункти 16–18 нижче).
13. Згідно з рішенням реґіонального суду від 13 травня 1985 року, було накладено арешт на шістнадцять об'єктів нерухомого майна (десять земельних ділянок і шість споруд) та шість транспортних засобів, котрі, як вважалося, належали заявникові, про що 15 травня 1985 року було зроблено записи у відповідних державних реєстрах.
16 жовтня реґіональний суд скасував рішення про арешт майна, що належало третім особам, натомість ухваливши рішення конфіскувати кілька будинків заявника та його дружини, на які було накладено арешт, і чотири транспортні засоби, «законне походження» яких не було доведене. Запис про конфіскацію в реєстрі датовано 9 листопада 1985 року.
За цим же рішенням п. Раймондо мали взяти під спеціальний нагляд поліції, який, однак, був встановлений лише після 30 січня 1986 року – дати його звільнення (див. пункт 10 вище). Крім того, п. Раймондо зобов'язали внести заставу в розмірі 2 000 000 лір як ґарантію дотримання умов запобіжного заходу: не залишати помешкання, не попередивши заздалегідь поліцію; з'являтись до поліції у визначені дні; не виходити з помешкання після 21.00 і до 7.00 без вагомих на те підстав і не поінформувавши органи влади про свої наміри.
2. В апеляційному суді Катанцаро
14. За поданням заявника, апеляційний суд Катанцаро після закритого розгляду справи 4 липня 1986 року скасував запобіжний захід у вигляді спеціального нагляду й наказав повернути заявникові внесену ним заставу, а також арештоване та конфісковане майно. В рішенні ( decreto ) суду було визнано «разючу легкість, з якою щодо п. Раймондо були ухвалені оскаржувані ним запобіжні заходи особистого та майнового характеру, що фактично означали для нього фінансовий крах і втрату всіх громадянських прав ». Рішення було зареєстроване 2 грудня 1986 року і завізоване правоможним посадовцем прокуратури 10 грудня. Того ж таки 2 грудня інформацію про це із секретаріату апеляційного суду було направлено компетентному поліційному органові ( questura ), звідти 5 грудня – поліційній дільниці за місцем проживання заявника, яка повідомила його про це рішення 20 грудня.
Рішення стало остаточним 31 грудня 1986 року.
15. Записи про скасування рішення про накладення арешту на нерухоме майно та конфіскацію транспортних засобів було зроблено у відповідних реєстрах 2 лютого (нерухоме майно), 10 лютого (два автомобілі та один фургон) і 10 липня 1987 року (вантажівка).
Заставу було повернено заявникові 24 квітня 1987 року.
Стосовно конфіскованого нерухомого майна, прохання про внесення до реєстру запису про скасування цього заходу датовано 9 серпня 1991 року.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО
A. Чинне на той час законодавство
1. Закон від 27 грудня 1956 року
16. Закон № 1423 від 27 грудня 1956 року (Закон 1956 року) передбачає застосування різних запобіжних заходів до «осіб, які становлять загрозу безпеці та суспільній моралі». Основні положення закону викладені в рішенні у справі «Ґуззарді проти Італії» ( Guzzardi v . Italy ) від 6 листопада 1980 року (серія A, № 39, с. 17-19, п. 46–49):
«46. Відповідно до статті 1, цей Закон застосовується, окрім інших випадків, ... до осіб, яких через їхню поведінку та спосіб життя ( tenore di vita ) слід вважати такими, що здобувають для себе звичайні засоби до існування, хай навіть частково, злочинним шляхом або як винагороду за співучасть у злочині (con il favoreggiamento), або чия поведінка чи інші зовнішні прояви дають підстави вважати їх схильними до злочинів ( che , per le manifestazioni cui abbiano dato luogo , diano fondato motivo di ritenere che siano proclivi a delinquere).
Начальник поліції ( questore ) може надіслати таким особам попередження ( diffida ) ...
(...)
47. (...)
48. ...відповідно до статті 3, [таку особу] може бути взято під спеціальний нагляд поліції ( sorveglianza speciale della pubblica sicurezza ); в разі необхідності такий нагляд може бути поєднаний або із забороною проживати в певному районі (районах) чи провінції (провінціях), або, якщо особа становить особливу небезпеку ( particolare pericolosita ), з приписом про обов'язкове проживання у визначеному районі ( obbligo del soggiorno in un determinato comune ).
Повноваження застосовувати такі запобіжні заходи має лише реґіональний суд головного міста провінції на підставі обґрунтованої заяви від [ questore ] на ім'я голови цього суду (частина перша статті 4). Заслухавши прокурора та заінтересовану особу, яка може користуватися допомогою адвоката і подати свої зауваження в письмовому вигляді, реґіональний суд поза судовим засіданням ухвалює вмотивоване рішення ( provvedimento ) впродовж тридцяти днів (частина друга статті 4).
Прокурор та заінтересована особа протягом десяти днів можуть подати апеляцію, яка не призупиняє рішення суду; апеляційний суд поза судовим засіданням має ухвалити вмотивоване рішення ( decreto ) впродовж тридцяти днів (частини п'ята та шоста статті 4). Це рішення, у свою чергу, може бути оскаржене до Касаційного суду, який поза судовим засіданням має ухвалити рішення впродовж тридцяти днів (частина сьома статті 4).
49. Регіональний суд, ухвалюючи рішення щодо одного із заходів, перелічених у статті 3, визначає строк його застосування – не менш як один рік і не більше ніж п'ять років (частина четверта статті 4) – та правила, яких має дотримуватись особа, стосовно якої вживаються такі заходи (частина перша статті 5). ...»
2. Закон від 31 травня 1965 року
17. Закон № 575 від 31 травня 1965 року (Закон 1965 року) доповнив Закон 1956 року положеннями, що спрямовані проти мафії ( disposizioni contro la mafia ). Згідно зі статтею 1, він застосовується до осіб – таких, як п. Раймондо, – проти яких є докази їхньої належності до «мафіозних» угруповань ( indiziati di appartenere ad associazioni mafiose ).
18. Закон № 646 від 13 вересня 1982 року (Закон 1982 року) посилив попереднє законодавство, зокрема доповнивши Закон 1965 року статтею 2 ter , яка розширює запобіжні заходи, що їх Закон 1956 року дозволяє застосовувати до особи, котру підозрюють у належності до таких угруповань:
«... Реґіональний суд з власної ініціативи ухвалює вмотивоване рішення про накладення арешту на майно, яким безпосередньо чи опосередковано володіє особа, щодо якої розпочато процедуру судового переслідування, коли є підстави стверджувати на основі достатніх доказів – таких, як значна невідповідність між способом життя, реальним та задекларованим доходом, – що це майно є результатом незаконної діяльності або отримане внаслідок інвестування коштів від незаконної діяльності.
Застосовуючи запобіжн і заходи, суд видає розпорядження про конфіскацію майна, на яке було накладено арешт і законне походження якого не доведено. У випадку складних розслідувань цей захід може бути застосований і пізніше, але впродовж одного року після дати накладення арешту.
Реґіональний суд скасовує рішення про арешт у разі, якщо відмовлено в запиті про застосування запобіжних заходів або коли доведено законне походження майна».
B . Судова практика щодо застосування запобіжних заходів, зокрема майнового характеру
19. У своїй доповіді (пункт 43) Комісія зробила короткий огляд судової практики у цій сфері:
«...Запобіжні заходи не суперечать Конституції Італії. Згідно з висновком Конституційного суду, їхня необхідність зумовлена потребою ґарантувати впорядкований та мирний розвиток соціальних відносин не тільки за допомогою законодавчої системи, яка передбачає покарання за незаконні дії, а й положень, що спрямовані на запобігання вчиненню таких дій (рішення Конституційного суду № 27 1959 року та рішення № 23 1964 року).
З огляду на специфічну мету запобіжних заходів, вони стосуються не якихось конкретних протиправних дій, а поведінки в цілому, яку закон визначає як таку, що становить загрозу для суспільства (рішення Конституційного суду № 23 1964 року).
Таким чином, у правовій системі Італії існує суттєва відмінність між кримінальними санкціями та запобіжними заходами: якщо перше є реаґуванням на протиправну дію та наслідки такої дії, то друге є засобом запобігання таким діям.
Іншими словами, кримінальна санкція пов'язана з уже вчиненим правопорушенням, а запобіжний захід спрямований на зменшення ризику майбутніх правопорушень (див., mutatis mutandis , рішення Конституційного суду № 53 1968 року щодо заходів безпеки).
...
Оскільки між кримінальною санкцією та запобіжним заходом наявна суттєва відмінність, то не всі конституційні принципи, що є засадничими для кримінальної санкції, обов'язкові для запобіжного заходу. Наприклад, презумпція невинуватості, визначена в статті 27 Конституції, не стосується запобіжних заходів, якщо вони не зумовлені кримінальною відповідальністю або винуватістю особи (рішення Конституційного суду № 23 1964 року).
Аналогічним чином на такі заходи не поширюється дія пункту 2 статті 25 Конституції, який забороняє ретроактивне застосування положень кримінального законодавства. Порушення цього принципу оскаржувалось у Касаційному суді багато разів у зв'язку з конфіскацією, що передбачена в статті 2 ter Закону 1965 року. Касаційний суд, з одного боку, постановив, що цей принцип не стосується запобіжних заходів (див., наприклад, рішення Касаційного суду у справі Пірайно ( Piraino ) від 30 січня 1985 року), а з іншого – не міг не зазначити, що насправді оскаржуване положення не має зворотної сили, оскільки йдеться про майно, яким особа володіє на момент видачі ухвали про конфіскацію (рішення Касаційного суду у справі Олівері ( Oliveri ) від 12 травня 1986 року), та про незаконне користування цим майном після того, як рішення про його конфіскацію набрало законної сили (рішення Касаційного суду у справі Піпітоне ( Pipitone ) від 4 січня 1985 року).
Незважаючи на ці обмеження, запобіжні заходи залишаються відкритими для контролю за їх відповідністю конституційним положенням.
Починаючи з 1956 року, згідно з практикою Конституційного суду, право на свободу не може зазнавати обмежень у жодному випадку, якщо це не передбачено законом, якщо для цього не встановлено законної судової процедури і якщо немає судового рішення, яке є підставою для такого обмеження (рішення Касаційного суду № 11 1956 року).
Відповідно, суд наголосив, що запобіжні заходи не можуть застосовуватися на підставі лише підозри; підставою для їх застосування є об'єктивне встановлення та оцінювання фактів, що характеризують поведінку і спосіб життя відповідної особи (рішення Конституційного суду № 23 1964 року).
Пізніше суд підтвердив, що конституційність запобіжних заходів визначається дотриманням принципу верховенства права та можливістю звернення з оскарженням до судів, наголосивши, що ці дві умови тісно пов'язані між собою. Таким чином, закон не може обмежуватись означенням лише загальних критеріїв оцінювання небезпеки, він повинен виписати їх із достатньою чіткістю, без чого право на доступ до суду та на змагальність у судовому провадженні втрачає сенс (рішення Конституційного суду № 177 1980 року).
Судова практика Касаційного суду в цьому питанні повністю співвідноситься з практикою Конституційного суду і наочно підтверджує, що провадження, пов'язане із застосуванням запобіжних заходів, має здійснюватися з дотриманням принципу змагальності та з дотриманням права на захист. Порушення цього права зведе нанівець його зміст (див., наприклад, рішення Касаційного суду № 1255 у справі Санторо ( Santoro ) від 29 червня 1984 року).
Що ж до арешту та конфіскації відповідно до статті 2 ter Закону 1965 року, то Касаційний суд відхилив кілька скарг, у яких заявники посилалися на неконституційність цих заходів. Він, зокрема, визначив, що припущення стосовно незаконного походження майна осіб, яких підозрюють у належності до мафіозних угруповань, не суперечить статті 24 Конституції, яка ґарантує право на захист, оскільки конфіскація може відбутися лише за наявності достатніх доказів незаконного походження майна, до якого застосовуються санкції, та відсутності доказів, які це спростовували б (рішення Касаційного суду у згадуваній вище справі Піпітоне).
...
Стосовно відповідності таких заходів, як арешт і конфіскація, праву на вільне ведення приватної економічної діяльності та праву на повагу до приватної власності (статті 41 і 42 Конституції) Касаційний суд зазначив, що ці права не є абсолютними і можуть бути обмежені залежно від загальних інтересів. Такі обмеження застосовуються у випадках, коли йдеться про майно, отримане незаконним шляхом, або про його незаконне використання (рішення Касаційного суду у згадуваних вище справах Олівері та Піпітоне).
...»
20. Державна рада ( Consiglio di Stato ) у своєму висновку № 1489/86 від 18 листопада 1986 року підтвердила, що «хоча конфіскація за своїм означенням дозволяє державі отримати певне майно ..., вона не є сама по собі достатньою для передачі цього майна у власність державних органів...». Для цього необхідно, щоб судове рішення, яке містить припис про конфіскацію, не могло бути відкликане (рішення реґіонального суду Палермо від 19 квітня 1989 року).
ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ
21. Пан Раймондо звернувся до Комісії 23 квітня 1987 року. Він оскаржував: a) незаконність і тривалий строк тримання його під вартою (пункти 1 і 3 статті 5 Конвенції); b ) тривалість процедур, зокрема кримінального розслідування (пункт 1 статті 6); c ) невизнання за ним права на презумпцію невинуватості з огляду на застосування до нього запобіжних заходів (пункт 2 статті 6); d ) зобов'язання внести заставу як ґарантію виконання зазначених вище заходів (стаття 1 Протоколу № 4); e ) посягання на його власність внаслідок накладення арешту та конфіскації частини майна (стаття 1 Протоколу № 1); f ) позбавлення його права на свободу пересування (стаття 2 Протоколу № 4).
22. 6 грудня 1991 року Комісія визнала заяву (№ 12954/87) прийнятною щодо скарг на порушення права мирно володіти своїм майном, права на свободу пересування та на отримання в розумний строк судового рішення про застосування запобіжних заходів. Решту скарг визнано неприйнятними. У своїй доповіді від 21 жовтня 1992 року (стаття 31) Комісія висловила думку, що:
а) не було порушення статті 1 Протоколу № 1 стосовно арешту (вісімнадцять голосів проти одного) та конфіскації майна (шістнадцять голосів проти трьох) до 31 грудня 1986 року, так само і стосовно шкоди, якої було завдано заявникові внаслідок користування арештованим і конфіскованим майном до цієї дати (вісімнадцять голосів проти одного);
b) було порушення статті 1 Протоколу № 1 після 31 грудня 1986 року (одноголосно), оскільки дев'ять об'єктів нерухомого майна та одна вантажівка залишались конфіскованими і після цієї дати;
c) було порушення статті 2 Протоколу № 4 через позбавлення заявника свободи пересування з 4 липня до 20 грудня 1986 року (одноголосно);
d) не було порушення пункту 1 статті 6 стосовно тривалості процедур, пов'язаних із арештом та конфіскацією (одноголосно).
Повний текст висновку Комісії та окремої думки, що не збігається з позицією більшості, наведено в її доповіді, долученій як додаток до цього рішення 2.
ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ УРЯДУ ДО СУДУ23. У своєму меморандумі Уряд звернувся до Суду з проханням «визнати та постановити рішення, що не було порушення ні Конвенції, ні Протоколів № 1 і 4».
ЩОДО ПРАВА
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ № 1
24. Пан Раймондо оскаржував накладення 13 травня 1985 року арешту на шістнадцять об'єктів нерухомого майна і на шість транспортних засобів та конфіскацію кількох із цих об'єктів власності, санкціоновану 16 жовтня 1985 року (див. пункт 13 вище). Він послався на статтю 1 Протоколу № 1, в якій зазначено:
«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».
25. Щоб з'ясувати, чи були оскаржувані заходи необхідними для контролю за «користуванням майном» у контексті частини другої цієї статті, чи мають розглядатись як позбавлення майна у контексті першої, Суд розглянув спочатку питання про застосування цих заходів до 31 грудня 1986 року – часу, коли рішення апеляційного суду Катанцаро стало остаточним (див. пункт 14 вище), а потім – питання про запізніле відображення цього рішення в державних реєстрах вже після цієї дати (див. пункт 15 вище).
A. Застосування запобіжних заходів щодо майна до 31 грудня 1986 року
26. Уряд не заперечував, що відбулося втручання у право заявника на мирне володіння майном. Однак він наполягав, що арешт і конфіскацію виправдовують винятки, що їх, згідно зі статтею 1 Протоколу № 1, не обмежує принцип, сформульований у першому реченні цієї статті.
1. Арешт
27. Як і Комісія, Суд визнав, що арешт був передбачений статтею 2 ter Закону 1965 року (див. пункт 18 вище), а його мета – не позбавити заявника майна, а лише заборонити користуватися ним. Отже, тут має місце застосування частини другої статті 1 Протоколу № 1.
Заявник погодився, що 13 травня 1985 року реґіональний суд мав достатньо доказів для висновку, що арештоване майно було результатом незаконної діяльності або отримане внаслідок інвестування коштів від незаконної діяльності, але він скаржився на застосування такого суворого запобіжного заходу на цьому етапі судового розслідування. Однак, відповідно до статті 2 ter Закону 1965 року, арешт, поза сумнівом, застосовано як попередній захід, що має забезпечити – в разі необхідності – подальшу конфіскацію майна, яке вважається результатом незаконної діяльності. Такий захід виправданий загальними інтересами, і, якщо взяти до уваги надзвичайно небезпечну економічну владу такої «організації», якою є мафія, не можна стверджувати, що накладення арешту на цій стадії провадження було непропорційне поставленій меті.
Таким чином, жодного порушення статті 1 Протоколу № 1 за цим пунктом оскарження встановлено не було.
2. Конфіскація
28. За твердженням заявника, навіть якщо припустити, що конфіскація не позбавила його права володіти своїм майном, запис про неї у державних реєстрах був за формою виконавчою дією, що мала місце до того, як було ухвалене рішення у відповідь на його апеляцію.
29. Хоч конфіскація і передбачає позбавлення майна, вона, однак, не обов'язково реґулюється другим реченням частини першої статті 1 Протоколу № 1 (див. рішення у справі «Хендісайд проти Сполученого Королівства» ( Handyside v . the United Kingdom ) від 7 грудня 1976 року, серія A, № 24, с. 30, п. 63, та рішення у справі «AGOSI проти Сполученого Королівства» ( AGOSI v . the United Kingdom ) від 24 жовтня 1986 року, серія A, № 108, с. 17, п. 51).
Відповідно до італійської судової практики, конфіскація, про яку йдеться в цій справі, не спричиняє подальшого передання права власності державі доти, доки рішення про це не стане остаточним (див. пункт 20 вище). Такого рішення на етапі конфіскації не було, оскільки п. Раймондо оскаржив рішення реґіонального суду Катанцаро від 16 жовтня 1985 року (див. пункт 13 вище). Отже, йдеться про застосування частини другої статті 1 Протоколу № 1.
30. Поділяючи думку Уряду та Комісії, Суд зазначає, що конфіскація в тому вигляді, як це передбачено в статті 2 ter Закону 1965 року, слугує загальному інтересу, а саме: запобігти використанню відповідного майна на шкоду суспільству заявником чи злочинною організацією, у зв'язках із якою він підозрювався.
Суд добре обізнаний із труднощами, що їх зазнає Уряд Італії в боротьбі з мафією. Завдяки своїй злочинній діяльності, зокрема торгівлі наркотиками, та міжнародним зв'язкам ця «організація» володіє величезними коштами, які інвестуються, окрім іншого, і в сектор нерухомого майна. Конфіскація з метою заблокувати рух капіталу, що викликає підозру, є ефективною та необхідною зброєю в боротьбі з цією раковою пухлиною, а тому – цілком відповідним поставленій меті заходом, тим більше що справді не містить жодних додаткових обмежень стосовно арешту.
Нарешті, превентивний характер конфіскації виправдовує її негайне застосування, без огляду на будь-які апеляції.
І насамкінець, держава-відповідач не вийшла за межі свободи розсуду, якою вона наділена відповідно до частини другої статті 1 Протоколу № 1.
3. Контроль за арештованим або конфіскованим майном
31. Посилаючись знову ж таки на статтю 1 Протоколу № 1, п . Раймондо скаржився, що через відсутність контролю з боку муніципальної поліції майно, на яке поширювалася дія згаданих запобіжних заходів, постраждало від різних актів вандалізму.
32. Уряд заперечив це твердження. Враховуючи статус відповідальних за збереження майна – а йдеться про представників муніципальної поліції, призначених судовими органами, – немає підстав для закидів щодо недбалості. Мало того, 1989 року запроваджено нові закони для реґулювання цієї проблеми. Передбачалося, з одного боку, захистити інтереси фізичних осіб, котрим поверталась їхня власність, на яку було накладено арешт, а з іншого – визначити, якими були загальні інтереси щодо власності, на яку було накладено превентивний арешт і яку потім було конфісковано.
33. Так само як і Комісія, Суд визнав, що будь-який арешт або конфіскація неминуче спричинюють збитки. На думку Комісії, скарги заявника не містять достатніх фактів для того, щоб можна було визначити, чи перевищила шкода, якої йому було завдано, розміри шкоди, яка є неминучою в таких випадках. Оскільки заявник не повідомив жодних уточнених даних, Суд погодився з думкою Комісії і дійшов висновку, що за цим пунктом також не було порушення статті 1 Протоколу № 1.
B . Щодо записів про оскаржувані заходи, що залишились у державних реєстрах після 31 грудня 1986 року
34. За твердженням заявника, уповноважені органи запізнилися з виконанням рішення апеляційного суду Катанцаро від 4 липня 1986 року.
35. Уряд стверджує, що нерухоме та рухоме майно було повернуто 2 лютого 1987 року – через два місяці після того, як було внесено реєстровий запис щодо зазначеного рішення. Звичайно ж, формальності, пов'язані із внесенням до державних реєстрів записів про скасування оскаржуваних заходів, вимагали певного часу, однак п. Раймондо міг і повинен був звернутися до відповідної служби і виготовити копію рішення про скасування цих заходів. Стаття 619 колишнього Кримінально-процесуального кодексу, на яку посилався адвокат заявника під час судового розгляду, не застосовувалась, оскільки її дія поширюється тільки на звільнення органами прокуратури застав або скасування арештів як заходів, ужитих для забезпечення сплати боргів обвинуваченого після його засудження (судові витрати, штрафи та оплата перебування у в'язниці).
36. Суд передовсім зазначив, що майно, про яке йдеться, було повернуто 2 лютого 1987 року – через два місяці після того, як було внесено реєстровий запис щодо рішення апеляційного суду. Однак Суд повинен визначити, чи становив порушення права, яке ґарантує стаття 1 Протоколу № 1, той факт, що записи про арешт і конфіскацію залишались у відповідних реєстрах.
Такого порушення не було стосовно нерухомого майна, на яке було накладено арешт 13 травня 1985 року, та стосовно трьох транспортних засобів, конфіскованих 16 жовтня 1985 року, оскільки відповідні записи були зроблені швидко – 2 і 10 лютого 1987 року (див. пункт 15 вище). Проте було порушення зазначеного права у випадку з вантажівкою та дев'ятьма об'єктами нерухомого майна, конфіскованими 16 жовтня 1985 року, тому що запис стосовно вантажівки був зроблений лише 10 липня 1987 року, а стосовно нерухомого майна – вже після 9 серпня 1991 року (див. пункт 15 вище).
Визначати, хто саме в цьому питанні повинен був уживати необхідних заходів або виявляти ініціативу, не є прероґативою Суду. Однак, незважаючи на доводи Уряду, відповідальність органів державної влади не викликає сумніву. Складно зрозуміти, чому потрібно було очікувати, відповідно, понад сім місяців (2 грудня 1986 року – 10 липня 1987 року) та більш як чотири роки і вісім місяців (2 грудня 1986 року – 9 серпня 1991 року) на вреґулювання питання правового статусу певної частини власності п. Раймондо, якщо апеляційний суд Катанцаро ухвалив, що всі її об'єкти слід повернути власникові «після вилучення з реєстрів приписів про виконання рішення» ( previa cancellazione delle formalita concernenti le eseguite trascrizioni ).
Крім того, таке втручання в право не було ані «передбачене законом», ані необхідним «для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів» у значенні статті 1 Протоколу № 1.
Отже, було порушення цього положення.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 ПРОТОКОЛУ № 4
37. Заявник скаржився, що спеціальний нагляд поліції, під який його було взято, становив порушення статті 2 Протоколу № 4, в якій зазначено:
«1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання.
...
3. На здійснення цих прав не встановлюються жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.
...»
38. Уряд заперечив таке твердження. Ухвалене під час закритого засідання рішення про скасування спеціального нагляду набрало чинності, відповідно до вимог закону, лише після його реєстрації, тобто 2 грудня 1986 року. До цього воно залишалося «суто внутрішньою справою». Апеляційному суду Катанцаро не можна ставити за вину недотримання тридцятиденного строку, як це визначено в статті 4 Закону 1956 року, тому що зазначене обмеження в цьому випадку не мало обов'язкового характеру.
39. Суд передовсім зазначає: незалежно від того, що заявник стверджує протилежне, захід, який є предметом оскарження, не позбавляв його свободи за змістом пункту 1 статті 5 Конвенції. Звичайне обмеження свободи пересування як складник встановленого спеціального нагляду підпадає під дію статті 2 Протоколу № 4 (див. згадуване вище рішення у справі «Ґуззарді проти Італії», с. 33, п. 92).
З огляду на загрозу, яку мафія становить для «демократичного суспільства», такий захід був, зокрема, необхідним для «забезпечення громадського порядку» та «запобігання злочинам», а отже, пропорційним поставленій меті до того часу, коли апеляційний суд Катанцаро ухвалив рішення про його скасування, а саме – до 4 липня 1986 року (див. пункт 14 вище).
Залишається період між 4 липня та 20 грудня 1986 року – датою, коли рішення було повідомлене заявникові (див. той самий пункт). Навіть припускаючи, що рішення, ухвалене в закритому засіданні, не мало юридичної сили, доки щодо нього не було внесено реєстрового запису, Суду важко зрозуміти, чому знадобилося приблизно п'ять місяців для його обґрунтування – тоді як воно мало негайно набрати чинності і стосувалось одного з основних прав заявника, а саме: вільно залишати помешкання й повертатись до нього, – а потім іще вісімнадцять днів, щоб поінформувати заявника про скасування заходів.
40. Суд дійшов висновку, що принаймні з 2 по 20 грудня 1986 року втручання не було ані передбаченим законом, ані необхідним, внаслідок чого було порушено статтю 2 Протоколу № 4.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
41. Останнє, на що скаржився п. Раймондо, – це тривалість судового розгляду його апеляції стосовно конфіскації та спеціального нагляду. Він послався на пункт 1 статті 6, яка передбачає:
«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на… розгляд упродовж розумного строку… судом…»
42. Період, який слід розглянути, почався 16 жовтня 1985 року, коли реґіональний суд Катанцаро видав розпорядження щодо відповідних заходів (див. пункт 13 вище), і закінчився 31 грудня 1986 року, коли рішення апеляційного суду стало остаточним. Таким чином, тривалість періоду становить один рік, два місяці та два тижні.
43. Суд погоджується з Урядом і Комісією в тому, що спеціальний нагляд не можна прирівнювати до покарання, оскільки він необхідний для запобігання злочинам . На думку Суду, пов'язана з ним судова процедура не вписується в контекст «визначення... кримінальної відповідальності» (див. згадуване вище рішення у справі Ґуззарді, с. 40, п. 108).
Щодо конфіскації слід зазначити, що стаття 6 застосовується до будь-яких дій, спрямованих на «майновий» об'єкт, та до дій, які спричинили оскаржуване порушення прав, що за своїм характером подібні до майнових (див. рішення у справі «”Едисьйон Перископ” проти Франції» ( Editions P e riscope v . France ) від 26 березня 1992 року, серія A , № 234- B , с. 66, п. 40). Такою є позиція Суду в цій справі.44. З огляду на те, що справу розглядали два суди на національному рівні, Суд не вважає загальний строк судового розгляду нерозумним (див., mutatis mutandis , рішення у справі «Салерно проти Італії» ( Salerno v . Italy ) від 12 жовтня 1992 року, серія A , № 245- D , с. 56, п. 21).
Таким чином, порушення пункту 1 статті 6 не було.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 КОНВЕНЦІЇ45. Стаття 50 передбачає:
«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з… Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію такого рішення чи заходу, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
46. Пан Раймондо вимагав компенсацію за матеріальну та моральну шкоду, не зазначаючи конкретних цифр. Призупинення будівельних робіт внаслідок конфіскації майна та незадовільне його зберігання неґативно позначилося на стані будівель і транспортних засобів. Застосування спеціального нагляду ускладнило пересування заявника та унеможливило ведення професійної діяльності. Крім того, зволікання із записом про скасування конфіскації прирікало на невдачу будь-яку спробу розпорядитися відповідним майном, що призвело до збільшення й без того вже значних боргів.
47. На думку Уряду, заявник не довів, що стверджувані порушення спричинили матеріальну шкоду. Стосовно нематеріальної шкоди, визнання факту порушення – у разі його встановлення – становитиме достатню справедливу сатисфакцію.
48. Представник Комісії беззастережно висловився за те, що заявник зазнав матеріальної та моральної шкоди. Однак, за відсутності конкретної вимоги, йому складно визначитися з її оцінюванням.
49. Суд відхиляє претензії щодо матеріальної шкоди через нечіткість їх формулювання: наявна в матеріалах справи інформація не дала змоги конкретизувати це питання. Однак Суд вважає, що п. Раймондо зазнав певної моральної шкоди, за яку він присуджує йому компенсацію в розмірі 10 000 000 італійських лір.
В. Судові витрати
50. Під час слухання адвокат заявника вимагав відшкодувати 10 552 325 італійських лір (разом із податком на додану вартість) як витрати, пов'язані з провадженням в органах Конвенції.
51. Уряд залишив це питання на розсуд Суду, але зауважив, що сума, яку слід присудити заявникові, має пропорційно співвідноситись із шансами на успіх заяви п. Раймондо.
Представник Комісії не висловився з цього питання.
52. Враховуючи відхилення деяких скарг п. Раймондо, Суд на підставі отриманої інформації та власної практики присуджує заявникові 5 000 000 італійських лір.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Постановляє , що не було порушення статті 1 Протоколу № 1 як стосовно арешту та конфіскації майна заявника до 31 грудня 1986 року, так і щодо шкоди, якої було завдано в результаті цих заходів.
2. Постановляє, що було порушення цієї ж статті, через те що запис про конфіскацію вантажівки та дев'яти об'єктів нерухомого майна, здійснену 16 жовтня 1985 року, залишався у відповідних реєстрах і після 31 грудня 1986 року; що жодного іншого порушення цієї статті не було.
3. Постановляє, що було порушення статті 2 Протоколу № 4 принаймні в тому, що заявник перебував під спеціальним наглядом поліції і після 2 грудня 1986 року.
4. Постановляє, що стаття 6 Конвенції не має застосування до зазначеного спеціального нагляду.
5. Постановляє, що не було порушення цього положення стосовно тривалості судової процедури, пов'язаної з конфіскацією.
6. Постановляє, що держава-відповідач має виплатити п. Раймондо впродовж трьох місяців 10 000 000 (десять мільйонів) італійських лір як компенсацію за моральну шкоду та 5 000 000 (п'ять мільйонів) італійських лір як компенсацію за судові витрати.
7. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.
Учинено французькою та англійською мовами й оголошено на відкритому засіданні в Палаці прав людини, Страсбурґ, 22 лютого 1994 року.
Підпис : Рольф Рюссдаль,
Голова Суду
Підпис : Марк-Андре Ейссен,
Секретар Суду
1 Примітка Секретаря Суду :
Справі привласнено номер 1 / 1993 /396/474 . Перше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа вказують на порядкові номери справи у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних початкових заяв до Комісії.
З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише з остаточною друкованою версією судового рішення том 281- A , серія A Публікацій Суду), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії Суду.
