ЄВРОПЕЙСЬКИЙ
СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
ЦИРЛІС ТА КУЛУМПАС ПРОТИ ГРЕЦІЇ
У справі «Цирліс та Кулумпас проти Греції» 1
Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою – згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) та відповідними положеннями Реґламенту Суду «A» 2, – до складу якої увійшли судді:
п. Р. Рюссдаль (R. Ryssdal), Голова Суду
п. Ф. Ґьольчюклю (F. Golcuklu)
п. Н. Валтікос (N. Valticos)
п. Р. Пекканен (R. Pekkanen),
п. А. Н. Лоїзу (A.N. Loizou)
п. А. Б. Бака (А.B. Baka),
п. Д. Ґотчев ( D. Gotchev)
п. П. Куріс ( P. Kuris)
п. У. Ломус (U. Lohmus),
а також п. Г . Пецольд (H. Petzold), Секретар Суду , та п. П.-Дж. Махоуні (P.J. Mahoney), заступник Секретаря ,
після нарад за зачиненими дверима 24 січня та 25 квітня 1997 року
постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:
ПРОЦЕДУРА
1. Справа була передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 17 квітня 1996 року в межах тримісячного строку, встановленого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції. Справу було розпочато на підставі заяв (№ 19233/91 та 19234/91 ) проти Грецької Республіки, поданих до Комісії на підставі статті 25 двома громадянами Греції — п. Димітріосом Цирлісом ( Dimitrios Tsirlis ) та п. Тимотеосом Кулумпасом ( Timotheos Kouloumpas ) — 26 листопада 1991 року.
У своєму запиті Комісія посилалася на колишні статті 44 і 48 Конвенції та на заяву Австрії про визнання обов'язкової юрисдикції Суду (стаття 46). Запит подано з метою отримання рішення стосовно того, чи свідчать факти у справі про порушення державою-відповідачем своїх зобов`язань за статтями 3, 5, 6, 9, 13 та 14 Конвенції.
2. У відповідь на запит, зроблений відповідно до пункту 3 (d) правила 33 Реґламенту Суду «А», заявники повідомили про свій намір взяти участь у провадженні і призначили адвоката, який представлятиме їх (правило 30).
3. 27 квітня 1996 року Голова Суду, керуючись пунктом 7 правила 21 та інтересами належного здійснення правосуддя, вирішив, що для розгляду цієї справи та справи «Георгіадіс проти Греції» ( Georgiadis v. Greece ) (№ 56/1996/675/865) необхідно сформувати склад окремої палати. До складу палати, створеної з цією метою, увійшли за посадою п. Н. Валтікос, суддя, обраний від Греції (стаття 43 Конвенції), та п. Р. Рюссдаль, Голова Суду (пункт 4 (b) правила 21). Того самого дня у присутності Секретаря Голова Суду визначив жеребкуванням імена інших семи членів палати, а саме: п. Ф. Ґьольчюклю, п. Р. Пекканена, п. А. Н. Лоїзу, п. А. Б. Баки, п. Д. Ґотчева, п. П. Куріса та п. У. Ломуса (стаття 43, у кінці, Конвенції та пункт 5 правила 21).
4. Заступивши на посаду голови палати (пункт 6 правила 21), п. Рюссдаль через Секретаря Суду провів консультації з уповноваженою особою Уряду Греції (Уряд), адвокатом заявників та представником Комісії щодо організації провадження (пункт 1 правила 37 та правило 38). Відповідно до виданого після цього розпорядження, Секретар одержав 25 жовтня 1996 року меморандум Уряду, а 31 жовтня 1996 року – вимоги заявників щодо справедливої сатисфакції.
5. Згідно з рішенням Голови Суду, відкрите слухання відбулося 21 січня 1997 року в Палаці прав людини у Страсбурзі. Перед цим Суд провів підготовче засідання.
На судовому розгляді були присутні:
a) від Уряду
п. П. Георгакопулос ( P. Georgakopoulos ),
старший радник, Державна юридична рада, представник уповноваженої особи,
пані К. Григоріу ( K. Grigoriou ),
помічник з правових питань,
Державна юридична рада, консультант;
b) від Комісії
п. П. Лоренцен ( Р. Lorenzen ), представник;
c) від заявників
п. П. Біцаксіс ( P. Bitsaxis ),
Афінське адвокатське об'єднання, представник;
Суд заслухав звернення п. Лоренцена, п. Біцаксіса та пані Григоріу, а також їхні відповіді на запитання.
ЩОДО ФАКТІВ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
6. Обидва заявники 1964 року народження, проживають у містах Фіви ( Thiva ) і Беотія ( Beotia ), відповідно.
А. Справа п. Цирліса
7. 4 листопада 1987 року Центральна конґреґація «Християнські свідки Єгови Греції» ( Christian Jehovah's Witnesses of Greece ) призначила п. Цирліса духовною особою. Зокрема, він отримав повноваження виконувати церемонії вінчання осіб згаданої конфесії та повідомляти про виконання такого обряду компетентні реєстраційні органи. Листом від 20 листопада 1987 року префектура Східної Аттики ( Eastern Attica ) повідомила про це призначення реєстраційні органи Східної Аттики.
8. 13 лютого 1990 року заявник звернувся з клопотанням до військово-вербувального управління Східної Аттики про звільнення його від обов'язку військової служби на підставі статті 6 Закону 1763/1988 (Закон 1988 року), згідно з якою таке право мають усі духовні особи «загальновідомих релігій». 28 лютого 1990 року військово-вербувальне управління відхилило заяву, посилаючись на те, що «свідки Єгови» не є «загальновідомою релігією». Заявник одразу подав апеляцію до керівника військово-вербувальних програм при Генеральному штабі національної оборони (керівник військово-вербувальних програм).
9. Поки заявник очікував на судовий розгляд з приводу своєї апеляції, він отримав наказ військово-вербувального управління прибути 6 березня 1990 року до військового навчального центру в м. Рефімнон ( Rethymnon ) для проходження військової служби. Згідно з наказом, заявник прибув до Рефімнонського центру, але відмовився зайняти своє місце у військовому підрозділі, посилаючись на свій статус духовної особи «загальновідомої релігії». Він також відмовився виконати наказ військового офіцера носити військову форму. Його було заарештовано, обвинувачено в непокорі (див. пункт 45 нижче) і взято під варту до судового розгляду.
10. 22 березня 1990 року керівник військово-вербувальних програм відхилив апеляцію заявника проти рішення військово-вербувального управління, посилаючись на те, що віросповідання «свідки Єгови» не належить до «загальновідомої релігії».
11. 30 квітня 1990 року постійний військовий трибунал м. Ханья ( Canea ) ( Diarkes Stratodikio ) у складі двох військових суддів та трьох військовослужбовців-засідателів, розглянув кримінальні обвинувачення проти заявника. Пан Цирліс заявив про свою невинуватість, посилаючись на те, що він – духовна особа «загальновідомої релігії», – звільнений від військової служби. Наприкінці слухання голова трибуналу поставив перед його членами таке запитання:
«Чи є [заявник], який належить до громади «свідків Єгови», винним, оскільки він відмовився підкоритися під час військової служби наказові виконати конкретний обов'язок, який був відданий його командиром, а саме – відмовився отримати предмети обмундирування, необхідні для його військового навчання без зброї, під приводом, що йому не дозволяють цього релігійні переконання «свідків Єгови»?
Члени трибуналу одноголосно дали на це запитання ствердну відповідь, визнали заявника винним у непокорі та засудили його до чотирьох років ув'язнення, відрахувавши від цього строку час, який він перебував під вартою, чекаючи на судовий розгляд.
12. 4 травня 1990 року заявник подав проти цього рішення апеляцію до Військового апеляційного суду ( Anatheoritiko Dikastirio ).
13. 21 травня 1990 року заявник вчинив позов у Верховному адміністративному суді ( Symvoulio tis Epikratias ), вимагаючи скасування рішення керівника військово-вербувальних програм від 22 березня 1990 року. Зокрема, він просив поважати його права, так само як права інших духовних осіб.
14. 19 червня 1990 року мало відбутися слухання апеляції заявника у Військовому апеляційному суді, до складу якого входило п'ять військових суддів. Захист домагався виправдання заявника або, як альтернативу, відстрочення слухання справи до винесення рішення Верховним адміністративним судом стосовно адміністративної апеляції заявника. Захист також звернувся з проханням про тимчасове звільнення заявника з-під варти. Військовий суд вирішив відстрочити слухання справи до дати, яку мав призначити прокурор ( Epitropos ). Це було зроблено для того, щоб прокурор мав змогу подати копію первинного клопотання заявника про звільнення від обов'язку військової служби, а також копію остаточного рішення стосовно керівника військово-вербувальних програм. Суд також вирішив відмовити заявникові у тимчасовому звільненні з-під варти.
15. 12 вересня 1990 року заявник звернувся з клопотанням до Верховного адміністративного суду про відстрочення виконання рішення керівника військово-вербувальних програм, яким заявникові було відмовлено у звільненні від військової служби.
16. 29 листопада 1990 року знову мало відбутися слухання апеляції заявника у Військовому апеляційному суді. Тим часом четверта палата Верховного адміністративного суду винесла рішення № 3601/90, яким було прямо підтверджено право духовних осіб релігійної громади «свідків Єгови» на звільнення від військової служби (див. пункт 44 нижче). Прокурор звернувся з клопотанням про відстрочення слухання справи, з огляду на необхідність отримання думки керівника військово-вербувальних програм стосовно такого питання:
«Чи зобов'язаний обвинувачений відбувати військову службу, з огляду на рішення № 3601/90 четвертої палати Верховного адміністративного суду, яким було скасовано рішення керівника військово-вербувальних програм при Генеральному штабі національної оборони про відхилення клопотання про звільнення від обов'язку військової служби, поданого іншою обвинуваченою особою, яка є духовною особою Центральної конґреґації “Християнські свідки Єгови”…? »
17. Прокурор також виступив за те, щоб заявника залишити під вартою. Захист погодився на відстрочення слухання справи і зазначив, що питання стосовно тимчасового звільнення заявника з-під варти «має бути залишене для вирішення судом на власний розсуд». Суд задовольнив клопотання прокурора і виніс рішення залишити заявника під вартою.
18. 16 квітня 1991 року втретє мало відбутися слухання апеляції заявника у Військовому апеляційному суді. На цей самий день припадало і слухання позову, який заявник вчинив у Верховному адміністративному суді з вимогою скасування рішення від 22 березня 1990 року, ухваленого керівником військово-вербувальних програм.
19. Прокурор при Військовому апеляційному суді пропонував відстрочити слухання апеляції заявника з кримінальної справи до винесення рішення Верховним адміністративним судом. Він також виступив за те, щоб заявника залишити під вартою. Захист вважав, що перше питання суд може вирішити на свій власний розсуд, але клопотав про тимчасове звільнення заявника з-під варти.
20. Суд вирішив відстрочити слухання до отримання думки керівника військово-вербувальних програм щодо такого питання: «Чи звільнявся обвинувачений від обов'язку з'явитися на військову службу, з огляду на стверджувану наявність у нього статусу духовної особи?» Суд надалі розпорядився залишити заявника під вартою.
21. 24 квітня 1991 року Верховний адміністративний суд скасував рішення керівника військово-вербувальних програм від 22 березня 1990 року, посилаючись на те, що віросповідання «Свідки Єгови» є «загальновідомою релігією» і що адміністративні органи не піддали сумніву подані заявником дані на підтвердження його статусу духовної особи цієї релігії.
22. 8 травня 1991 року комітет Верховного адміністративного суду у складі трьох членів вирішив, що, зважаючи на існуючі обставини, немає потреби виносити ухвалу стосовно клопотання заявника про відстрочення виконання рішення керівника військово-вербувальних програм.
23. 30 травня 1991 року Військовий апеляційний суд розглянув апеляцію заявника проти рішення постійного військового трибуналу м. Ханья від 30 квітня 1990 року. Питання, яке мав розглянути суд, було сформульоване головою суду таким чином:
« Чи є [заявник], член релігійної громади «свідків Єгови», винним, відмовляючись підкоритися, перебуваючи на військовій службі, наказові свого командира виконати конкретний обов'язок, а саме – отримати предмети обмундирування, необхідні для його військового навчання без зброї, під приводом, що йому не дозволяють цього релігійні переконання “свідків Єгови”? »
24. Заслухавши показання та подання сторін стосовно питання вини заявника, суд вийшов для наради. Після наради голова суду оголосив вердикт. Заявника було виправдано, трьома голосами проти двох, з огляду на «відсутність акту» непокори. Судді, які голосували проти цього рішення, вважали, що «обвинувачений не є духовною особою». Разом із судовим рішенням було оголошено наказ, який додавався до рішення і мав такий зміст: «Держава не зобов'язана надавати заявникові компенсацію у зв'язку з перебуванням його під вартою з 6 березня 1990 року до 30 травня 1991 року, оскільки заявника було ув'язнено через його грубу недбалість».
25. Заявника негайно звільнили з-під варти і тимчасово звільнили від служби у збройних силах у зв'язку з його статусом духовної особи.
B. Справа п. Кулумпаса
26. 4 листопада 1987 року Центральна конґреґація «Християнські свідки Єгови Греції» призначила п. Кулумпаса духовною особою. Зокрема, він отримав повноваження виконувати церемонії вінчання осіб згаданої конфесії та повідомляти про виконання такого обряду компетентні реєстраційні органи. Листом від 20 листопада 1987 року префектура Східної Аттики повідомила про це призначення реєстраційні органи Східної Аттики.
27. 29 листопада 1989 року заявник звернувся з клопотанням до військово-вербувального управління м. Патраса ( Patras ) про звільнення його від обов'язку військової служби на підставі статті 6 Закону 1988 року. 1 березня 1990 року військово-вербувальне управління відхилило заяву, посилаючись на те, що «свідки Єгови» не є «загальновідомою релігією». Заявник одразу подав апеляцію до керівника військово-вербувальних програм.
28. Поки заявник чекав на розгляд своєї апеляції, він отримав наказ військово-вербувального управління прибути 6 березня 1990 року до військового навчального центру в м. Спарта ( Sparta ) для проходження військової служби. Згідно з наказом, заявник прибув до навчального центру в м. Спарта, але відмовився зайняти своє місце у військовому підрозділі, посилаючись на свій статус духовної особи «загальновідомої релігії». Він також відмовився виконати наказ військового офіцера носити військову форму. Його було заарештовано, обвинувачено в непокорі (див. пункт 45 нижче) і взято під варту до судового розгляду.
29. 6 квітня 1990 року керівник військово-вербувальних програм відхилив апеляцію заявника проти рішення військово-вербувального управління, посилаючись на те, що віросповідання «свідків Єгови» не належить до «загальновідомої релігії».
30. 21 травня 1990 року заявник вчинив позов у Верховному адміністративному суді, вимагаючи скасування рішення керівника військово-вербувальних програм від 6 квітня 1990 року. Зокрема, він просив поважати його права, так само як права інших духовних осіб.
31. 30 травня 1990 року постійний військовий трибунал м. Афіни ( Athens ) у складі одного військового судді та чотирьох військовослужбовців-засідателів розглянув кримінальні обвинувачення проти заявника. Пан Кулумпас заявив про свою невинуватість, посилаючись на те, що він – духовна особа «загальновідомої релігії» – звільнений від обов'язку проходження військової служби. Наприкінці слухання голова трибуналу поставив перед його членами таке запитання:
«Чи є [заявник], який належить до “свідків Єгови”, винним, відмовляючись підкоритися під час військової служби наказові виконати конкретний обов'язок, який був відданий його командиром, а саме – відмовляючись отримати предмети обмундирування, необхідні для його військового навчання без зброї, під приводом, що йому не дозволяють цього релігійні переконання “свідків Єгови”?»
Члени трибуналу одноголосно дали на це запитання ствердну відповідь, визнали заявника винним у непокорі та засудили його до чотирьох років ув'язнення, відрахувавши від цього строку час, який він перебував під вартою, чекаючи на судовий розгляд.
32. 1 червня 1990 року заявник оскаржив це рішення у Військовому апеляційному суді.
33. 12 липня 1990 року мало відбутися слухання апеляції заявника у Військовому апеляційному суді. Захист домагався виправдання заявника або, як альтернативу, відстрочення слухання справи до винесення рішення Верховним адміністративним судом стосовно адміністративної апеляції заявника. Суд вирішив відстрочити слухання справи до дати, яку мав визначити прокурор, – щоб надати останньому можливість подати копії деяких документів із Міністерства освіти та Святого синоду Грецької православної церкви. Військове відомство посилалося на ці документи, відхиляючи клопотання заявника про звільнення його від обов'язку військової служби. Суд також підтримав подання як обвинувачення, так і захисту щодо відмови заявникові у тимчасовому звільненні його з-під варти.
34. 12 вересня 1990 року заявник звернувся з клопотанням до Верховного адміністративного суду про відстрочення виконання рішення керівника військово-вербувальних програм, яким заявникові було відмовлено у звільненні від обов'язку військової служби.
35. 27 листопада 1990 року знову мало відбутися слухання апеляції заявника у Військовому апеляційному суді. Тим часом четверта палата Верховного адміністративного суду винесла рішення № 3601/90, яким було прямо підтверджено право духовних осіб релігійної громади «свідків Єгови» на звільнення від обов'язку військової служби (див. пункт 44 нижче). Прокурор звернувся з клопотанням про відстрочення слухання справи, з огляду на необхідність отримання думки керівника військово-вербувальних програм стосовно такого питання:
«Чи зобов'язаний обвинувачений відбувати військову службу, з огляду на рішення № 3601/90 четвертої палати Верховного адміністративного суду, яким було скасовано рішення керівника військово-вербувальних програм при Генеральному штабі національної оборони про відхилення клопотання про звільнення від обов'язку військової служби, поданого іншою обвинуваченою особою, яка є духовною особою Центральної конґреґації “Християнські свідки Єгови”…? »
36. Прокурор також пропонував залишити заявника під вартою. Захист подав прохання про тимчасове звільнення заявника з-під варти. Суд задовольнив клопотання прокурора і постановив відмовити заявникові у тимчасовому звільненні з-під варти.
37. 7 березня 1991 року втретє мало відбутися слухання апеляції заявника у Військовому апеляційному суді. Прокурор попросив відстрочити слухання, оскільки керівник військово-вербувальних програм мав надати свою думку стосовно такого питання: «Чи є обвинувачений уже звільненим від обов'язку відбувати військову службу, з огляду на провадження, порушене на підставі його позову у Верховному адміністративному суді?» Він також пропонував залишити заявника під вартою. Незважаючи на заперечення з боку заявника, суд задовольнив обидва клопотання.
38. 24 квітня 1991 року Верховний адміністративний суд скасував рішення керівника військово-вербувальних програм про відмову заявникові у звільненні від військового обов'язку, посилаючись на те, що віросповідання «свідків Єгови» є «загальновідомою релігією» і що адміністративні органи не піддали сумніву подані заявником дані на підтвердження його статусу духовної особи цієї релігії.
39. 8 травня 1991 року комітет Верховного адміністративного суду у складі трьох членів вирішив, що, зважаючи на існуючі обставини, немає потреби розглядати клопотання заявника про відстрочення виконання рішення керівника військово-вербувальних програм.
40. 29 травня 1991 року Військовий апеляційний суд розглянув апеляцію заявника проти рішення Афінського постійного військового трибуналу від 30 травня 1990 року. Питання, яке мав розглянути суд, було сформульоване головою суду таким чином:
«Чи є [заявник], член релігійної громади «свідків Єгови», винним, відмовляючись підкоритися, перебуваючи на військовій службі, наказу свого командира виконати конкретний обов'язок, а саме – отримати предмети обмундирування, необхідні для його військового навчання без зброї, під приводом, що йому не дозволяють цього релігійні переконання “свідків Єгови”?»
41. Заслухавши показання та подання сторін стосовно питання вини заявника, суд вийшов для наради. Після наради голова суду оголосив рішення. Заявника було виправдано, трьома голосами проти двох, з огляду на «відсутність акту» непокори. Судді, які голосували проти цього рішення, вважали, що «обвинувачений не є духовною особою». Разом з судовим рішенням було оголошено наказ, який додавався до рішення і мав такий зміст: «Держава не зобов'язана надавати заявникові компенсацію у зв'язку з перебуванням його під вартою з 6 березня 1990 року до 29 травня 1991 року, оскільки заявника було ув'язнено через його грубу недбалість».
42. Заявника негайно звільнили з-під варти і тимчасово звільнили від служби у збройних силах у зв'язку з його статусом духовної особи.
II. Відповідне національне право і практикаA. Закон № 1763/1988
43. Стаття 6 Закону № 1763/1988 (Закон 1988 року) звільняє всіх духовних осіб «загальновідомих релігій» від обов'язку військової служби. При застосуванні цього положення священиків Грецької православної церкви звільняють від такого обов'язку без будь-яких застережень.
44. Верховний адміністративний суд неодноразово постановляв, що «свідки Єгови» є «загальновідомою релігією» (рішення № 2105 та 2106/1975, 4635/1977, 2484/1980, 4620/1985 а також 790 та 3533/1986). У своєму рішенні № 3601/1990 Верховний адміністративний суд у прямій формі підтвердив право духовних осіб громади «свідків Єгови» на звільнення від обов'язку військової служби.
В. Військовий кримінальний кодекс
45. У статті 70 Військового кримінального кодексу зазначено:
«Військовослужбовець збройних сил, який відмовляється … підкоритися наказу свого старшого начальника виконати один із своїх обов'язків, підлягає покаранню…»
46. 16 березня 1992 року Афінський постійний військовий трибунал постановив, що духовна особа «свідків Єгови», яка відмовилася отримати предмети обмундирування, коли її вперше призвали до військової служби, не є винною в непокорі. Трибунал дійшов висновку, що це не становило акту непокори, оскільки обвинувачений не був зобов'язаний відбувати військову службу, з огляду на свій статус духовної особи «загальновідомої релігії».
47. У статті 434 зазначено, що в разі невреґульованості процедурного питання у Військовому кримінальному кодексі застосовуються положення Кримінально-процесуального кодексу.
С. Кримінально-процесуальний кодекс48. У відповідних положеннях Кримінально-процесуального кодексу сказано:
Пункт 2 статті 533
«Особи, до яких було застосовано запобіжне ув'язнення [на період розслідування справи] і яких згодом було виправдано…, мають право вимагати компенсацію…, якщо при розгляді справи було доведено, що вони не вчинили кримінального правопорушення, за яке їх було взято під варту…»
Пункт 1 статті 535
«Держава не зобов'язана надавати компенсацію особі, яку… тримали в запобіжному ув'язненні, якщо вона сама винна в цьому, чи то через свої умисні дії, чи через свою грубу недбалість».
Стаття 536
«1. На усне клопотання особи, котру було виправдано, суд, який слухав справу, з'ясовує, чи зобов'язана держава сплатити компенсацію, і виносить відповідну окрему ухвалу разом зі своїм рішенням у справі. Однак суд має право також виносити таку ухвалу з власної ініціативи ( proprio motu )…
2. Ухвала стосовно обов'язку держави сплатити компенсацію не може бути оскаржена в окремому порядку; з іншого боку, вона має бути скасована, якщо скасовано рішення щодо основного питання кримінального розгляду».
Стаття 537
«1. Особа, яка зазнала збитків, має право згодом вимагати компенсацію від цього самого суду.
2. У такому випадку вона повинна подати заяву прокуророві [ Epitropos ] при цьому суді не пізніше, ніж упродовж сорока восьми годин після оголошення рішення у відкритому судовому засіданні».
Пункт 1 статті 539
«У випадку, коли є рішення про необхідність сплати компенсації державою, особа, яка має право на таку компенсацію, може вчинити позов у цивільному суді, який не може піддати сумніву існування цього обов'язку держави».
Пункт 1 статті 540
«Особи, яких несправедливо… тримали у запобіжному ув'язненні, повинні отримати компенсацію за будь-які матеріальні збитки, яких вони зазнали внаслідок свого… ув'язнення. Вони повинні також отримати компенсацію за моральну шкоду…»
ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ
49. Пан Цирліс і пан Кулумпас звернулися до Комісії 26 листопада 1991 року. Посилаючись на статтю 3, пункти 1 і 5 статті 5, пункт 1 статті 6, а також на статті 9, 13 та 14 Конвенції, вони скаржилися на те, що тримання їх під вартою було незаконним і становило дискримінацію за ознакою їхніх релігійних переконань, що вони зазнали нелюдського і такого, що принижує гiднiсть, поводження, а також на те, що вони не здійснили свого права на справедливий судовий розгляд питання про компенсацію у зв'язку з незаконним триманням їх під вартою. Вони також скаржилися, посилаючись на статтю 7, що засудження їх судом було свавільним.
50. 4 вересня 1995 року Комісія оголосила ці заяви (№ 19233/91 та 19234/91) прийнятними, за винятком скарг стосовно законності тримання заявників під вартою до судового розгляду, а також скарги, поданої з посиланням на статтю 7. У своїй доповіді від 7 березня 1996 року Комісія висловила думку, що:
а) було допущено порушення пункту 1 статті 5 (одноголосно);
b) було допущено порушення пункту 5 статті 5 (одноголосно);
c) було допущено порушення пункту 1 статті 6 (одноголосно);
d) немає необхідності розглядати, чи було порушено статтю 13 (одноголосно);
е) було допущено порушення статті 14, взятої у поєднанні зі статтею 9 (двадцять шість голосів проти двох);
f) немає необхідності розглядати, чи було порушено статтю 9 (двадцять чотири голоси проти чотирьох);
g) порушення статті 3 допущено не було (одноголосно).
Повний текст думки Комісії та трьох окремих думок, які містяться в її доповіді, наведено в додатку до цього рішення 3.
ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ
51. На слуханні справи заявники звернулися до Суду з проханням визнати, що матеріали їхніх справ свідчать про наявність порушення статті 3, пунктів 1 і 5 статті 5, пункту 1 статті 6, статей 9, 13 та 14 Конвенції.
Уряд, зі свого боку, просив Суд відхилити всі обвинувальні заяви про наявність порушення Конвенції.
ЩОДО ПРАВА
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
А. Пункт 1 статті 5
52. Пан Цирліс та пан Кулумпас скаржилися, що тримання їх під вартою після засудження судом та до моменту їхнього остаточного виправдання Військовим апеляційним судом становило порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, у відповідному положенні якого зазначено:
«Кожен має право на свободу та особисту недоторканнiсть. Нікого не може бути позбавлено свободи iнакше ніж вiдповiдно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:
а) законне ув'язнення особи пiсля її засудження компетентним судом;
...»
Пан Цирліс у своїй скарзі стверджував, що перебування його під вартою з 30 квітня 1990 року до 30 травня 1991 року не було «законним», якщо розглядати його в контексті цього положення. Пан Кулумпас заявляв таку саму скаргу стосовно строку, який він відбув під вартою з 30 травня 1990 до 29 травня 1991 року. Вони стверджували, що зміст застосовних положень Закону 1988 року не викликає сумнівів: всі духовні особи загальновідомих релігій мають право на звільнення їх від обов'язку військової служби (див. пункт 43 вище). Клопотання п. Цирліса та п. Кулумпаса про звільнення їх від такого обов'язку були подані 13 лютого 1990 року та 29 листопада 1989 року, відповідно. З огляду на існуючу практику Верховного адміністративного суду, який визнав, що «свідки Єгови» є «загальновідомою релігією» (див. пункт 44 вище), і оскільки їхній статус духовних осіб цієї релігії ніколи не піддавався сумніву упродовж судового провадження, незаперечно те, що заявники не були зобов'язані відбувати військову службу. Заявники вважали, що ці факти дають підставу стверджувати, що засудження їх постійними військовими трибуналами м. Ханья та м. Афіни за обвинуваченням у непокорі є «явно свавільним».
Заявники також вимагали кваліфікувати вжиті проти них заходи як складову більш загальної акції з боку органів влади Греції з метою невизнання релігійної меншини.
53. Комісія зазначила, що питання військового обов'язку заявників було головним при вирішенні справи про їхню кримінальну відповідальність за непокору. Суд дійшов висновку, що, іґноруючи факт призначення заявників духовними особами «свідків Єгови» та відповідні прецедентні рішення Верховного адміністративного суду, ці військові трибунали як суди першої інстанції застосували явно неправильне тлумачення статті 6 Закону 1988 року, яка звільняє всіх духовних осіб «загальновідомих релігій» від обов'язку військової служби. Отже, тримання заявників під вартою після вироку суду не може вважатися «законним» у контексті пункту 1 статті 5 Конвенції.
54. Уряд у своєму поданні стверджував, що ніякого порушення пункту 1 статті 5 допущено не було. Заявників було взято під варту після того, як правоможні військові суди визнали їх винними за обвинуваченнями в непокорі. Акт непокори – це відмова військовослужбовця виконати накази свого начальника. У час, коли відбувалися події справи, заявники були військовослужбовцями. Отже, відмовившись виконати наказ їхнього начальника про носіння військової форми одягу, п. Цирліс та п. Кулумпас вчинили кримінальне правопорушення. Це було єдиним питанням, яке розглядали військові суди. Ані командири військових підрозділів, ані військові суди не були уповноважені скасувати адміністративне рішення, яким заявникам було відмовлено у звільненні від військового обов'язку. У будь-якому випадку, заявники відмовилися підкоритися під приводом, що вони є членами громади «свідків Єгови», не зазначаючи свого статусу духовної особи, що підтверджується формулюванням правового спору, яке застосували голови цих військових трибуналів (див. пункти 11, 23, 31 та 40 вище).
Далі стверджувалося, що військові органи вагалися, коли необхідно було дотримати рішення Верховного адміністративного суду, яким духовних осіб «свідків Єгови» було визнано «духовними особами загальновідомої релігії» і таким чином звільнено від військового обов'язку (рішення № 3601/90 – див. пункт 44 вище), оскільки ці органи вважали, що одне рішення не являє собою усталеної практики. Така нерішучість пояснювалася наявністю при винесенні рішень у справах заявників Верховним адміністративним судом окремих думок, які не збігалися з позицією більшості цього суду і які додавалися до цих рішень.
55. Присутні в Суді погодилися з тим, що тримання під вартою п. Цирліса та п. Кулумпаса можна кваліфікувати лише як тримання під вартою «після засудження судом належної юрисдикції», і законність цього заходу необхідно розглядати у світлі пункту 1 (а) статті 5; Суд не вбачає підстав для іншого підходу.
56. Отже, необхідно з'ясувати, чи було тримання під вартою п. Цирліса (з 30 квітня 1990 року до 30 травня 1991 року) та п. Кулумпаса (з 30 травня 1990 року до 29 травня 1991 року) «вiдповiдним до процедури, встановленої законом» та «законним», як того вимагає пункт 1 статті 5 Конвенції. Суд знову наголошує, що це конвенційне положення, по суті, стосується національного законодавства і проголошує обов'язок забезпечувати дотримання матеріально-правових та процедурних норм такого законодавства. Але, крім цього, воно свідчить, що позбавлення свободи має відповідати меті статті 5, а саме – забезпечувати захист громадян від свавілля (див., серед багатьох прецедентів, рішення у справі «Боцано проти Франції» ( Bozano v. France ) від 18 грудня 1986 року, серія A, № 111, с. 23, п. 54, та рішення у справі «Луканов проти Болгарії» ( Lukanov v. Bulgaria ) від 20 березня 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997-II, с. 543-44, п. 41).
57. Як правило, саме національні органи, особливо суди, повинні тлумачити та застосовувати національний закон. Однак, з огляду на те, що недотримання, згідно з пунктом 1 статті 5, національного закону означає порушення Конвенції, певне повноваження для з'ясування того, чи було дотримано національний закон, може і повинен здійснити Суд (див. рішення у справі «Буамар проти Бельґії» ( Bouamar v. Belgium ) від 29 лютого 1988 року, серія А, № 129, с. 21, п. 49).
58. Тримання під вартою вважається, у принципі, законним, якщо його здійснюють відповідно до судового розпорядження. Якщо згодом виявляється, що суд, видаючи це розпорядження, застосував національне право неправильно, це не обов'язково означає, що такий висновок має зворотну силу щодо чинності втручання у вигляді строку тримання під вартою. Саме через це органи Конвенції у Страсбурзі постійно відмовляються задовольнити скарги від засуджених у кримінальних правопорушеннях осіб, які стверджують, що обвинувальний вирок у їхній справі чи винесена міра покарання визнана апеляційним судом такою, що ґрунтується на помилках факту чи права (див. рішення у справі «Бенгам проти Сполученого Королівства» ( Benham v. the United Kingdom ) від 10 червня 1996 року, Reports 1996-III, с. 753, п. 42).
59. Суд зважає на те, що стаття 6 Закону 1988 року стосується духовних осіб усіх «загальновідомих релігій». Ще в 1975 році Верховний адміністративний суд визнав, що «свідки Єгови» мають вважатися такою релігією, і, безперечно, можна вважати, що таку практику було встановлено ще до 1990 року (див. пункт 44 вище). Той факт, що заявники є духовними особами такої релігії, під час проваджень у національних судах не заперечувався. Незважаючи на це, вирішуючи питання кримінальної відповідальності заявників і, отже, законності тримання їх під вартою, військові органи грубо проіґнорували цю практику. Внаслідок цього п. Цирліс та п. Кулумпас провели в ув ' язненні, відповідно, тринадцять та дванадцять місяців.
60. Крім того, вперте невизнання відповідними органами влади «свідків Єгови» «загальновідомою релігією» та, внаслідок цього, їхня неповага до права заявників на свободу мали дискримінаційний характер, якщо порівняти це з тим, як звільнялися від військового обов'язку духовні особи Грецької православної церкви (див. пункт 43 вище).
61. Не можна виправдовувати ці помилки, як це робить Уряд у своєму поданні, твердженням, що питання наявності у заявників статусу духовних осіб залишилося поза межами предмета розгляду у військових судах, юрисдикція яких поширювалася лише на стверджуваний акт непокори (див. пункт 54 вище). Про те, що це останнє питання мало вирішальне значення для результатів апеляційного провадження, свідчать насамперед неодноразові відстрочення Військовим апеляційним судом розгляду справ заявників з метою з'ясування, чи зобов'язані духовні особи «свідків Єгови» відбувати військову службу (див. пункти 16, 20, 35 та 37 вище). По-друге, апеляційні суди виправдали заявників одразу же після того, як Верховний адміністративний суд, з огляду на наявність у заявників статусу духовної особи «загальновідомої релігії», скасував рішення керівника військово-вербувальних програм про відмову звільнити їх від військового обов'язку.
62. Зважаючи на ці обставини, Суд визнає, що тримання заявників під вартою після засудження їх судом за обвинуваченням у непокорі не мало підстав, згідно з національним правом, і було свавільним. Тобто таке ув'язнення не можна вважати «законним» для цілей пункту 1 статті 5.
63. Отже, було допущено порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
B. Пункт 5 статті 5
64. Заявники також скаржилися, що, незважаючи на незаконне тримання їх під вартою, їм не присудили ніякої компенсації. Вони посилалися на пункт 5 статті 5, у якому сказано:
«Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цiєї статтi, має захищене позовом право на відшкодування».
Комісія погодилась із заявниками.
65. Уряд стверджував, що, оскільки тримання заявників під вартою було законним (див. пункт 54 вище), не може поставати питання стосовно порушення пункту 5 статті 5.
66. Суд бере до уваги свій висновок про те, що тримання заявників під вартою після засудження їх судом за обвинуваченнями в непокорі було незаконним для цілей пункту 1 статті 5 Конвенції (див. пункт 62 вище). Однак 30 травня 1991 року у справі п. Цирліса та 29 травня 1991 року у справі п. Кулумпаса Військовий апеляційний суд визнав, що вони не мають права, згідно із законодавством Греції, на будь-яку компенсацію, оскільки їх взяли під варту через їхню «грубу недбалість» (див. пункти 24 та 41 вище). З огляду на ненадання національними органами захищеної позовом компенсації, Суд також доходить висновку про наявність порушення пункту 5 статті 5 (див., наприклад, рішення у справі «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства» ( Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom ) від 30 серпня 1990 року, серія А, № 182, с. 21, п. 46).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 9 КОНВЕНЦІЇ, ВЗЯТОЇ ОКРЕМО ТА В ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 14
67. Заявники також скаржилися, що перед тим, як вони домоглися звільнення від військового обов'язку, вони були змушені тривалий строк перебувати під вартою виключно на підставі їхнього членства в релігійній меншині «свідків Єгови». У їхньому поданні ці скарги ґрунтувалися на положеннях статті 9, узятій окремо та в поєднанні зі статтею 14. Ці положення передбачають таке:
Стаття 9
«1. Кожен має право на свободу думки, совiстi i віросповідання; це право включає свободу змiнювати свою релiгiю або свої переконання, а також свободу сповiдувати свою релiгiю або переконання як одноособово, так i спільно з iншими, прилюдно чи приватно, в богослужiннi, ученнi, виконаннi та дотриманні релiгiйних i ритуальних обрядiв.
2. Свобода сповiдувати релiгiю або переконання пiдлягає лише таким обмеженням, якi встановленi законом i є необхiдними в демократичному суспiльствi в iнтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров'я чи моралi або для захисту прав i свобод iнших осіб».
Стаття 14
«Здiйснення прав i свобод, викладених у цiй Конвенцiї, гарантується без будь-якої дискримiнацiї за ознакою статi, раси, кольору шкiри, мови, релiгiї, полiтичних чи iнших переконань, нацiонального або соцiального походження, належностi до нацiональних меншин, майнового стану, народження або iнших обставин».
68. Що стосується їхньої скарги з посиланням на статтю 9, то в ній заявники стверджували, що перебування під вартою позбавило їх права виконувати свої функції духовних осіб.
Посилаючись на статтю 9, узяту в поєднанні зі статтею 14 Конвенції, заявники також стверджували (і Комісія погодилася з ними), що, згідно зі статтею 6 Закону 1988 року, всі духовні особи загальновідомих релігій мають право бути звільненими від обов'язку військової служби. Незважаючи на це, у той час, коли священики панівної Грецької православної церкви звільнялися від такого обов'язку без труднощів, заявників тримали під вартою протягом тринадцяти і дванадцяти місяців, відповідно, в очікуванні на результати адміністративного провадження.
69. У своєму попередньому запереченні Уряд стверджував, що скарги заявників з посиланням на ці конвенційні положення були подані вже зі спливом шестимісячного строку, передбаченого статтею 26 Конвенції, і що під час проваджень у національних судах заявники на них ніколи не посилалися.
Щодо суті скарг, вони стверджували, що Конвенція не містить жодного положення, яке б вимагало від Високої Договірної Сторони надавати право на звільнення від військового обов'язку з огляду на релігійні переконання. У будь-якому випадку, оскільки система конвенційного нагляду має, згідно з положеннями статті 26, допоміжний характер, порушення положень Конвенції немає, якщо національні органи задовольнили скаргу. Отже, вимоги Конвенції були виконані остаточними рішеннями Верховного адміністративного суду.
70. Суд зауважує, що ці скарги зосереджені головним чином на тому, що заявників тримали під вартою в очікуванні адміністративного рішення стосовно їхніх клопотань про звільнення від обов'язку військової служби. Беручи до уваги свій висновок про свавільність і, отже, незаконність, у світлі пункту 1 статті 5 Конвенції, тримання заявників під вартою (див. пункти 60 та 62 вище), Суд вважає, що немає необхідності розглядати ті самі факти також у світлі статті 9, чи то взятої окремо, чи в поєднанні зі статтею 14 Конвенції.
Зважаючи на ці обставини, Суд не вбачає необхідності у відповідному висновку стосовно попередніх заперечень Уряду.
III. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 ТА СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
71. Заявники скаржилися, що питання компенсації за їхнє ув'язнення було вирішене несправедливо, не мало під собою достатніх підстав і не давало заявникам можливості звернутися до суду. Вони посилалися при цьому на пункт 1 статті 6, відповідне положення якого передбачає:
«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язкiв… має право на справедливий… розгляд… судом…»
Комісія погодилась із заявниками, тимчасом як Уряд заперечував проти застосовності пункту 1 статті 6 до цього судового розгляду.
72. Заявники також скаржилися, що, оскільки рішення Військового апеляційного суду були остаточними, національне право не надавало їм жодного ефективного засобу правового захисту у зв'язку з порушенням їхніх прав, передбачених Конвенцією. Вони доводили, що це становило порушення статті 13 Конвенції, в якій сказано:
«Кожен, чиї права i свободи, викладенi в цiй Конвенцiї, порушуються, має право на ефективний засiб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що дiяли як офiцiйнi особи».
73. Суд зазначає, що в питаннях компенсації за незаконне тримання під вартою пункт 5 статті 5 застосовується як положення lex specialis . З огляду на свій висновок про наявність порушення цього положення у справі (див. пункт 66 вище), Суд вважає, що немає необхідності з'ясовувати, чи становило невиконання державою свого обов'язку надати компенсацію у зв'язку з незаконним триманням заявників під вартою також порушення пункту 1 статті 6 чи статті 13 Конвенції.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
74. Звертаючись до Комісії, п. Цирліс та п. Кулумпас скаржилися, що внаслідок тримання їх під вартою вони зазнали поводження, яке забороняється статтею 3 Конвенції, у якій зазначено:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гiднiсть, поводженню або покаранню».
75. Уряд погодився з Комісією, що не можна стверджувати, що тримання заявників під вартою становило «нелюдське чи таке, що принижує гiднiсть, поводження або покарання», якщо брати до уваги критерій статті 3 стосовно ступеня жорстокості такого поводження.
76. Суд зазначає, що заявники не намагалися довести Суду обґрунтованість цієї скарги. Отже, порушення статті 3 допущено не було.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 КОНВЕНЦІЇ77. У статті 50 сказано:
«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з… Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію такого рішення чи заходу, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
78. Пан Цирліс та пан Кулумпас вимагали компенсацію за шкоду – кожному в розмірі 14 700 000 драхм.
79. Уряд вважав ці вимоги невиправданими і не підкріпленими відповідними доказами. Сума в 600 000 драхм, на його думку, має бути достатньою для компенсації як шкоди, так і судових витрат у зв'язку з цією справою та справою «Георгіадіс проти Греції», поданою на розгляд разом зі справою Цирліса та Кулумпаса (див. пункт 3 вище).
80. Суд зважає на те, що п. Цирліс і п. Кулумпас провели під вартою тринадцять та дванадцять місяців, відповідно, і це ув'язнення було незаконним (див. пункт 62 вище). Безперечно те, що наслідком позбавлення заявників свободи могла бути шкода як матеріального, так і морального характеру. Незважаючи на це, національні суди не надали жодної компенсації.
Оцінюючи розмір компенсації за критерієм справедливості, як того вимагає стаття 50, Суд присуджує п. Цирлісу 8 000 000 драхм та п. Кулумпасу 7 300 000 драхм як компенсацію за шкоду, якої вони зазнали.
B. Судові витрати
81. Заявники домагалися відшкодування своїх судових витрат у загальному розмірі 11 200 000 драхм, яких вони зазнали як у національних судах, так і в провадженнях в органах Конвенції.
82. На думку Уряду, ця сума була надмірною, тоді як представник Комісії залишив це питання Суду для вирішення на його власний розсуд.
83. Слід узяти до уваги, що основні підстави скарг заявників підтвердились у висновку про наявність порушення. Однак розмір компенсації є надмірним. Тому Суд, керуючись критерієм справедливої оцінки такого розміру, як цього вимагає стаття 50, присуджує заявникам компенсацію за судові витрати загальним розміром 2 000 000 драхм.
C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати
84. За наявною у Суду інформацією, встановлена законом відсоткова ставка, чинна в Греції на день ухвалення цього рішення, становить 6 % на рік.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Постановляє , що було допущено порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
2. Постановляє , що було допущено порушення пункту 5 статті 5 Конвенції.
3. Постановляє , що немає необхідності розглядати, чи було порушено статтю 9, взяту окремо або в поєднанні зі статтею 14 Конвенції.
4. Постановляє , що немає необхідності розглядати, чи було порушено пункт 1 статті 6 чи статтю 13 Конвенції.
5. Постановляє , що порушення статті 3 Конвенції допущено не було.
6. Постановляє ,
а) що у тримісячний строк держава-відповідач має сплатити п. Цирлісу 8 000 000 (вісім мільйонів) драхм та п. Кулумпасу 7 300 000 (сім мільйонів триста тисяч) драхм як компенсацію за матеріальну і моральну шкоду; а також 2 000 000 (два мільйони) драхм сукупної компенсації за судові витрати;
b ) що простий відсоток, 6% річних, виплачуватиметься зі спливом зазначених вище трьох місяців до повного розрахунку.
5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською та французькою мовами й оголошено на відкритому засіданні в Палаці прав людини, Страсбурґ, 29 травня 1997 року.
Підпис :
Рольф Рюссдаль,
Голова Суду
Підпис :
Герберт Пецольд,
Секретар Суду
1 Примітки канцелярії :
Справі привласнено номер 54/1996/673/859-860. Перше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа вказують на порядкові номери справи у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних заяв до Комісії.
2 Реґламент Суду «A» застосовують до всіх справ, переданих у Суд до набрання чинності Протоколом № 9 (1 жовтня 1994 року), а після цієї дати лише до справ стосовно держав, що не взяли на себе зобов`язання за цим Протоколом. Він відповідає Реґламенту, який набрав чинності 1 січня 1983 року, зі змінами, внесеними кілька разів пізніше.
3 Примітка канцелярії :
З практичних міркувань цей додаток буде надруковано лише разом з остаточною версією рішення Суду ( Reports of Judgments and Decisions 1997-III), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії Суду.
