ДЖОН МЮРРЕЙ ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА
( JOHN MURRAY V. THE UNITED KINGDOM )

У справі «Джон Мюррей проти Сполученого Королівства» 1
Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою — згідно з правилом 51 Реґламенту Суду «А» 2, — до складу якої увійшли судді: 

п. Р. Рюссдаль (R. Ryssdal), Голова Суду
п. Р. Бернхардт (R. Bernhardt)
п. Ф. Матчер (F. Matscher)
п. Л.-Е. Петтіті (L.-E. Pettiti)
п. Б. Волш (B. Walsh)
п. Н. Валтікос (N. Valticos)
п. С.К. Мартенс (S.K. Martens)
пані Е. Палм (E. Palm)
п. І. Фойгель (I. Foighel)
п. Р. Пекканен (R. Pekkanen)
п. А.Н. Лоїзу (A.N. Loizou)
п. Ф. Біґі (F. Bigi)
сер Джон Фріленд (Sir John Freeland)
п. M.A. Лопес Роча (M.A. Lopes Rocha)
п. Л. Вільдхабер (L. Wildhaber)
п. Є. Макарчик (J. Makarczyk)
п. Д. Ґотчев (D. Gotchev)
п. К. Юнґвірт (K. Jungwiert)
п. У. Ломус (U. Lohmus),

а також п. Г. Пецольд (H. Petzold), Секретар Суду ,  

після нарад за зачиненими дверима 28 вересня 1995 року та 25 січня 1996 року   постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:  

ПРОЦЕДУРА

1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 9 вересня 1994 року і Урядом Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії (Уряд) 11 жовтня 1994 року, в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 і статтею 47 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція). Справу розпочато за заявою (№ 18731/91) проти Сполученого Королівства, поданою до Комісії на підставі статті 25 британським громадянином п. Джоном Мюрреєм 16 серпня 1991 року.  

У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48, а також на заяву Сполученого Королівства про визнання обов'язкової юрисдикції Суду (стаття 46). Метою запиту і заяви Уряду було отримання рішення стосовно того, чи свідчать факти у справі про порушення державою-відповідачем її зобов'язань за пунктами 1 і 2 статті 6 та статтею 14 Конвенції.  

2. У відповідь на запит, зроблений відповідно до пункту 3 (d) правила 33 Реґламенту Суду «А», заявник повідомив про свій намір взяти участь у провадженні і призначив адвокатів, які представлятимуть його (правило 30).  

3. До складу палати увійшли за посадою сер Джон Фріленд, суддя, обраний від Великої Британії (стаття 43 Конвенції), та п. Р. Рюссдаль, Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21). 24 вересня 1994 року в присутності Секретаря Голова Суду визначив жеребкуванням імена інших семи членів палати, а саме: п. Л.-Е. Петтіті, п. Р. Макдоналда ( R . Macdonald ), п. Н. Валтікоса, п. С.К. Мартенса, пані Е. Палм, п. М.А. Лопеса Рочу та п. К. Юнґвірта (стаття 43, у кінці, Конвенції та пункт 4 правила 21). Пана Макдоналда, який не зміг брати участь у розгляді справи, замінив п. У. Ломус (пункт 1 правила 22).  

4. Як голова палати (пункт 5 правила 21), п. Рюссдаль через Секретаря Суду провів консультації з уповноваженою особою Уряду Сполученого Королівства (Уряд), адвокатами заявника та представником Комісії щодо організації провадження (пункт 1 правила 37 та правило 38). Відповідно до виданого 4 листопада 1994 року розпорядження, Секретар одержав меморандум Уряду 24 лютого 1995 року та меморандум заявника 27 лютого. Секретар Комісії згодом повідомив, що їхній представник подасть свої зауваження під час слухання справи.  

5. 26 січня 1995 року, згідно з пунктом 2 правила 37, Голова надав дозвіл організаціям «Міжнародна амністія» ( Amnesty International ) та «Справедливість» ( J ustice ) подати письмові зауваження щодо справи. Того самого дня Комісії з питань здійснення правосуддя, свободи та моніторинґу британсько-ірландських прав також було надано дозвіл на спільне письмове подання, а 28 квітня такий дозвіл дістав Постійний дорадчий комітет з прав людини Північної Ірландії. Їхні письмові зауваження було отримано 1, 3 і 10 квітня та 11 травня, відповідно.  

6. 17 травня 1995 року Уряд подав свої письмові зауваження у відповідь на подання організацій «Міжнародна амністія», «Справедливість», «Свобода» ( Liberty ) та інших.   7. Згідно з рішенням Голови Суду, відкрите слухання відбулося 20 червня 1995 року в Палаці прав людини у Страсбурзі. Перед цим Суд провів підготовче засідання.  

На судовому розгляді були присутні:

a) від Уряду

п. Дж.Дж. Ренкін ( J.J. Rankin ),
радник з правових питань Міністерства
закордонних справ та у справах Співдружності,                                   уповноважена особа,

Його честь сер Ніколас Льєль ( Sir Nicholas Lyell ),
королівський адвокат, генеральний прокурор
Англії та Уельсу і Генеральний прокурор
Північної Ірландії,
п. П. Коглін ( P. Coghlin ),
королівський адвокат,
п. Дж. Іді ( J. Eadie ),                                                                                  адвокати,

п. К. Хумерслі ( C. Whomersley ),
правовий секретаріат Ради з питань права,
п. О. Полін ( O. Paulin ), Управління
соліситорів Корони,
п. Р. Гітон ( R. Heaton ), Міністерство
внутрішніх справ,
п. А. Вайсал ( A. Whysall ), Управління
з питань Північної Ірландії,                                                                        консультанти;

b) від Комісії  

п. Г. Данеліус ( H. Danelius ),                                                                      представник;

c) від заявника

п. С. Трісі ( S. Treacy ), баристер,                                                                адвокат ,

п. К. Вінтерз ( K. Winters ), з «Медден і Фінукейн»,                                   соліситор ,

п. А. Кемпбелл ( A. Campbell ),                                                                    консультант .

Суд заслухав виступи п. Данеліуса, п. Трісі та сера Ніколаса Льєля.  

8. 23 червня 1995 року палата вирішила відмовитися від юрисдикції на користь Великої палати, згідно з правилом 51. Відповідно до пунктів 2 (a) і (b) правила 51, Голова Суду п. Рюссдаль і його заступник п. Бернхардт, а також інші члени первісної палати є членами Великої палати. 13 липня 1995 року в присутності Секретаря Голова Суду визначив жеребкуванням імена інших суддів, а саме: п. Ф. Матчера, п. Б. Волша, п. І. Фойгеля, п. Р. Пекканена, п. А.Н. Лоїзу, п. Ф. Біґі, п. Л. Вільдхабера, п. Є. Макарчика та п. Д. Ґотчева.

9. 28 червня 1995 року заявник, за згодою Голови, подав детальний рахунок з переліком видатків на адвокатські послуги. 21 липня 1995 року Уряд подав свої зауваження з приводу цього документа.  

10. Ще один документ, під заголовком «Коментарі Комітету [ООН] з прав людини», подала «Свобода» та інші організації 1 серпня 1995 року, а також заявник 13 серпня. Про це було повідомлено Уряд і Комісію; 9 серпня надійшла їхня інформація, а 28 вересня 1995 року Велика палата долучила її до матеріалів справи.  

ЩОДО ФАКТІВ  

I. Конкретні обставини справи  

A.  Арешт і тримання заявника під вартою  

11. Поліцейські заарештували заявника о 17.40 7 січня 1990 року на підставі статті 14 Закону 1989 року про запобігання тероризмові (Тимчасові положення). Згідно зі статтею 3 Наказу 1988 року про кримінальні докази (Північна Ірландія) (Наказ) (див. пункт 27 нижче), поліція попередила його в таких формулюваннях:  

«Ви нічого не зобов?язані говорити, хіба що захочете зробити це; але я повинен застерегти вас про те, що замовчування будь-якого факту, на який ви покладатиметеся у своєму захисті в суді, упущення можливості повідомити цей факт можуть розглядатися в суді на підтримку будь-яких відповідних свідчень проти вас. Якщо ви все-таки бажаєте щось сказати, повідомлене вами може бути використане як доказ».  

У відповідь на поліційне застереження заявник стверджував, що йому сказати нічого.  

12. Після прибуття у поліційне управління Кастлереага ( Castlereagh ) приблизно о 19 годині він відмовився повідомити свої особисті дані поліцейському, відповідальному за реєстрацію затриманих. О 19.05 його поінформували про те, що він має право повідомити когось із родичів чи знайомих про своє затримання, на що він відповів, що йому не потрібно нікого повідомляти. О 19.06 він заявив про бажання проконсультуватися із соліситором. О 19.30 йому було тимчасово відмовлено в доступі до соліситора за розпорядженням старшого офіцера розшукової поліції, згідно зі статтею 15 (1) Закону Північної Ірландії (Надзвичайні положення) 1987 року (Закон 1987 року). Цю відмову було санкціоновано на період 48 годин з часу затримання (тобто із 17.40 7 січня), оскільки старший офіцер розшукової поліції мав розумні підстави вважати, що здійснення цього права доступу, крім іншого, перешкоджатиме збиранню інформації щодо вчинення терористичних актів або ускладнюватиме запобігання терористичним актам (див. пункт 33 нижче).  

13. 7 січня о 21.27 поліційний констебль попередив заявника згідно зі статтею 6 Наказу, вимагаючи, між іншим, щоб він пояснив свою присутність у домі, де його було заарештовано. Його попередили, що, якщо він не пояснить або ж відмовиться пояснити це, суд, суддя або присяжні можуть зробити відповідний висновок з його відмови чи небажання говорити. Йому також було вручено письмову копію статті 6 цього Наказу (див. пункт 27 нижче).

На застереження заявник відповів: «Мені сказати нічого».  

14. О 22.40 йому нагадали про його право повідомити про затримання когось із знайомих чи родичів, на що він відповів, що не бажає нікого повідомляти. Його також поінформували, що йому тимчасово відмовлено у праві доступу до соліситора. Тоді він звернувся з проханням проконсультуватися з іншою фірмою соліситорів. Поліційний інспектор, перевіривши підстави для затримки з доступом, дійшов висновку, що підстави залишаються чинними.  

15. Детективи поліційного управління Кастлереага допитували заявника 12 разів упродовж 8 і 9 січня. Загалом його допитували 21 годину і 39 хвилин. На початку цих допитів його або попереджали, згідно зі статтею 3 Наказу, або нагадували про умови цього застереження.  

16. Упродовж перших десяти допитів 8 і 9 січня 1990 року заявник не відповів на жодне з поставлених йому запитань. Він не мав змоги зустрітися зі своїм соліситором до 18.33 9 січня. О 19.10 його знову допитували і нагадали про застереження, що міститься у статті 3. Він відповів: «Мій соліситор порадив мені не відповідати на ваші запитання». Останній допит, під час якого заявник нічого не сказав, відбувся 9 січня між 21.40 та 23.45.  

Його соліситорові не дозволили бути присутнім на жодному з цих допитів.  

B. Судове провадження у справі  

17. У травні 1991 року лорд — головний суддя Північної Ірландії, що засідав без присяжних, розглядав справу стосовно участі заявника та інших семи осіб у злочинному змовлянні про вбивство та в незаконному ув'язненні такого собі пана L. і належності до забороненої організації — Тимчасової Ірландської Республіканської Армії ( IRA ).  

18. За твердженням державного обвинувачення, пан L. був членом IRA , який надавав інформацію про її діяльність королівській поліції Ольстера. Виявивши, що пан L. — інформатор, члени IRA заманили його 5 січня 1990 року до якогось будинку у Белфасті. Його незаконно зачинили в одній зі спальних кімнат, розташованих у задній частині будинку. Члени IRA допитували його, доки 7 січня 1990 року прибула поліція та військові. Обвинувачення також стверджувало про наявність змовляння про вбивство пана L. як кари за те, що він — поліційний інформатор.  

19. У ході судового розгляду було надано свідчення, що, коли 7 січня поліція увійшла в будинок, поліційний констебль бачив, як заявник спускався сходами у плащі поверх свого одягу; його було заарештовано в холі будинку. Пан L. дав свідчення, що під загрозою вбивства він змушений був зізнатися, що він інформатор. Це зізнання було записане на плівку тими, хто тримав його в полоні. Далі він повідомив, що увечері 7 січня він почув метушню, зняв з очей пов'язку, як йому було наказано, і відчинив двері запасної спальні. На сходах він побачив заявника. Той сказав йому, що біля дверей поліція і щоб він спускався вниз і дивився телевізор. Поки вони розмовляли, заявник витягував з касети плівку. Згодом, під час обшуку будинку, поліція знайшла в запасній спальні одяг пана L., тимчасом як у ванній кімнаті нагорі було знайдено пожмакану плівку. На тій частині плівки, яку вдалося відновити, було зізнання пана L. про те, що він погодився працювати на поліцію і що йому за це заплатили. Ні після свого арешту, ні під час судового провадження заявник так і не надав пояснень щодо своєї присутності в будинку.  

20. Заслухавши обвинувачення, суддя, що розглядав справу, діючи відповідно до статті 4 Наказу, закликав кожного з восьми обвинувачених дати свідчення на свій захист. Суддя, між іншим, повідомив їх:  

«Закон вимагає від мене сказати вам, що в разі вашої відмови зайняти місце, де дають показання свідки, чи скласти присягу або відмови без обґрунтованих підстав — після складання присяги — відповідати на будь-яке запитання, суд при вирішенні питання щодо вашої вини чи невинуватості може використати проти вас вашу відмову давати свідчення чи відповідати на будь-які запитання такою мірою, наскільки вважатиме за доцільне».

21. Діючи за порадою соліситора та адвоката, заявник вирішив не давати показань. Жодних свідків не було викликано від його імені. Крім того, адвокат, посилаючись на свідчення одного із співобвинувачених, D.M., стверджував, що перебування заявника в цьому будинку було абсолютно невинним і що він зайшов щойно перед тим, як прибула поліція.  

22. 8 травня 1991 року заявника було визнано винним у підбурюванні до незаконного ув'язнення пана L. та пособництві в ньому і засуджено до восьми років позбавлення волі. За іншими пунктами обвинувачення його було виправдано.  

23. Суддя, що розглядав справу, відхилив свідчення D.M. (див. пункт 21 вище) як неправдиві. Він вважав, що  

«факти цієї справи, зокрема те, що у ванній кімнаті було знайдено пожмакану плівку з поламаною упаковкою від касети, і той факт, що, зайшовши до будинку через чималий проміжок часу після свого прибуття і після того, як вони вперше постукали у двері, поліцейські побачили, як Мюррей спускається сходами, тимчасом як усі інші мешканці будинку були у вітальні, — ці факти переконливо підтверджують свідчення L., що, після того як поліцейські постукали у двері, Мюррей був нагорі й витягував плівку з касети».

24. Відхиляючи твердження заявника, що статті 4 та 6 Наказу не дають суду змоги робити неґативні висновки проти нього, оскільки — наприкінці викладу справи державним обвинуваченням — було надано достатньо правдоподібне пояснення поведінки обвинуваченого, що відповідало твердженню про його невинуватість, суддя заявив:  

«Можна сперечатися з приводу того, якою мірою до введення в дію Наказу 1988 року про докази у кримінальних справах (Північна Ірландія) суд, що розглядає факти у цій юрисдикції, мав право робити неґативні висновки щодо обвинуваченого, якщо він не надав доказів на свою користь, або не пояснив свою присутність у певному місці, або не зазначив конкретні факти, коли його допитувала поліція. Але, на мою думку, метою статті 4 та статей 3 і 6 Наказу 1988 року було роз'яснити, що, хоча б якою була дія попередніх правових норм, суддя, який розглядає кримінальну справу без присяжних, або присяжні у кримінальній справі мають право керуватися здоровим глуздом, роблячи висновки проти обвинуваченого за обставин, зазначених у статті 4 та в статтях 3 і 6...

...Я вважаю безсумнівним, що стаття 4 має на меті надати суду, який розглядає фактичні обставини справи, дозвіл робити висновки проти обвинуваченого, якщо він не надає доказів на свій власний захист, як того вимагає здоровий глузд.

Висновок, який доцільно зробити проти обвинуваченого, варіюватиметься від однієї справи до іншої залежно від конкретних обставин справи і, безперечно, те, що обвинувачений не надає доказів на свою користь, само по собі не свідчить про його вину. Коли обвинувачений не називає конкретних фактів у відповідь на запитання або коли він відмовляється пояснити свою присутність у конкретному місці, це також само по собі не вказує на його вину. Але я вважаю, що метою... статті 4 та статті 6 є надання можливості суду, який розглядає фактичний бік справи, просто керуватися здоровим глуздом, роблячи висновки проти обвинуваченого...  

Таким чином, коли я розглядаю справу проти обвинуваченого, ...я пропоную зробити такі висновки проти нього на підставі статті 4 та статті 6, просто керуючись здоровим глуздом».  

25. Роблячи висновок щодо вини заявника у підбурюванні до незаконного ув'язнення та пособництві йому, суддя, що розглядав справу, зробив неґативні припущення щодо заявника на підставі статей 4 і 6 Наказу. Суддя виголосив, що за конкретних обставин цієї справи він не пропонує робити припущення щодо заявника на підставі статті 3 цього Наказу. Далі він стверджував:  

«Я згоден із твердженням адвоката обвинуваченого, що, як це виявилося під час відповідей L. на перехресному допиті, L. — людина, яка цілком готова говорити неправду під присягою заради власних інтересів, і взагалі морально нікчемна особа. Отже, я погоджуюся з подальшими твердженнями адвоката обвинуваченого, що, якщо його свідчення не будуть підтверджені іншими доказами, суд не повинен спиратися на його свідчення, зокрема проти обвинуваченої особи в кримінальному процесі...

Тепер я починаю розглядати пункт п'ятий обвинувачення в незаконному ув'язненні L. проти заявника. З причин, які я вже виклав, я переконаний у тому, що, як L. описав у своєму свідченні, [заявник] був на верхніх сходах, витягуючи плівку з касети тоді, коли поліцейські вже були біля будинку.  

Я також упевнений, на підставах, які я вже виклав, що заявник був у будинку довше, ніж протягом того короткого періоду, який описав [D.M.], його співобвинувачений. Крім того, я певен, що в той час, поки він перебував у будинку, [заявник] контактував з людьми, які утримували L., і що він знав про тримання L. у полоні. Я також роблю надзвичайно переконливі висновки проти [заявника], згідно зі статтею 6 Наказу 1988 року, на тій підставі, що він не пояснив своєї присутності в будинку, коли поліція висловлювала йому застереження увечері 7 січня 1990 року, а також, згідно зі статтею 4 Наказу 1988 року, на підставі його відмови давати свідчення на свій захист, коли суд закликав його зробити це.  

Отже, я визнаю [заявника] винним у підбурюванні до незаконного ув'язнення L. та пособництві його ув'язненню, оскільки він знав, що L. тримають у полоні в цьому будинку, і його власне перебування там збігається з незаконним триманням L. у ньому. Як стверджував Дж. Воген ( J. Vaughan ) у справі « R. v. Young ...», [заявник] був “достатньо близько, щоб підбурювати і надавати моральну підтримку і допомогу”».

C. Апеляційне провадження  

26. Заявник подав апеляцію проти засудження та покарання до апеляційного суду Північної Ірландії. У рішенні від 7 липня 1992 року суд відхилив апеляцію заявника, постановивши, між іншим:  

«...припущення, що заявник зайшов до будинку саме тоді, коли під'їжджала поліція, негайно піднявся нагору, спробував знищити плівку і потім пішов униз та що загалом це був увесь час і всі його дії в будинку, суперечить здоровому глузду...  

Ми переконані в можливості зробити розумний висновок, що [заявник] знав до того, як він зайшов до будинку, що там утримується [L.]. Знаючи про це, він допоміг його незаконному триманню тим, що спрямував бранця зі спальні, де його тримали, і тим, що дав йому вказівки та попередження, про що сказав [L.]. Таким чином, [заявник] був пособником злочину. Ми не погоджуємося з тим, що [L.] міг би вільно вийти з будинку, якби поліція і військові повірили в те, що вони нібито дивляться телевізійну передачу, і пішли, нікого не заарештувавши. Ми не маємо сумніву, що [L.] залишався у вітальні під охороною і свобода його була обмежена навіть тоді, коли там була поліція, і якби поліція пішла, він би залишався в'язнем, очікуючи на вирішення своєї долі з боку тих, хто його захопив.  

Ми вважаємо, що проти [заявника] було надзвичайно серйозне обвинувачення. Він єдиний з обвинувачених, кого [L.] бачив і упізнав як такого, хто відігравав реальну роль у діях, пов'язаних із його захопленням у полон. Отже, свідчення [L.] вимагали відповіді. Такої відповіді не надходило до поліції чи впродовж усього судового розгляду. Було неминучим, що суддя зробить «дуже переконливі припущення» проти заявника.  

Королівське обвинувачення було глибоко переконаним у причетності [заявника] до незаконного ув'язнення [L.]».    

II. Відповідне національне право та практика  

A. Наказ про докази у кримінальних справах 1988 року (Північна Ірландія )  

27. Наказ 1988 року містить такі положення:  

Пункти 4 і 7 статті 2  

«4. Особа не може бути віддана під суд, притягнена до відповідальності у справі чи засуджена за злочин виключно на тій підставі, що вона не зробить або відмовиться зробити так, як зазначено у пункті 2 статті 3, пункті 4 статті 4, пункті 2 статті 5 або пункті 2 статті 6.  

...  

7. Ніщо в цьому Наказі не перешкоджає праву суду в будь-якому провадженні не визнати свідчення як докази (не даючи можливості ставити запитання або в інший спосіб) на свій власний розсуд».  

Стаття 3  

«Обставини, за яких можна робити висновки з того, що обвинувачений не називає конкретних фактів, коли його допитують, висувають обвинувачення тощо  

1. Якщо в будь-якому провадженні проти особи за вчинене правопорушення надається доказ, що обвинувачений  

a) у будь-який час до того, як його було обвинувачено у вчиненні злочину, під час допитування констеблем, який намагається дізнатися, чи було вчинено це правопорушення і хто його вчинив, не повідомив факту, на який посилається захист у провадженні; або  

b) після висунення або офіційного попередження його про можливість висунення обвинувачення у вчиненні злочину не повідомить факту, щодо якого за наявних на той час обставин очікувалося, що обвинувачений зазначить його, коли його допитують, обвинувачують або інформують, залежно від обставин, — застосовується пункт 2.  

2. Коли застосовується цей пункт,  

a) суд, вирішуючи, чи притягувати обвинуваченого до судової відповідальності або чи є підстави для відкриття справи,  

b) ...  

c) суд або суд присяжних, вирішуючи, чи винен обвинувачений у вчиненні правопорушення, в якому його обвинувачують,   може  

(i) з того, що не зазначив обвинувачений, робити такі висновки які йому видаються за доцільні;  

(ii) на підставі цих висновків розглядати таку відмову як підтвердження доказів проти обвинуваченого, стосовно яких ця відмова є суттєвою, або вважати, що вона може дорівнювати такому підтвердженню.  

3. За наявності будь-яких інструкцій суду, докази, що мають тенденцію встановити таку відмову, можуть надаватися до або після доказів, що мають тенденцію до встановлення факту, якого обвинувачений нібито не повідомив.   ...»  

Стаття 4

« Обвинувачений, якого мають викликати давати свідчення на судовому розгляді  

1. При судовому розгляді справи будь-якої особи (крім дитини) у випадку правопорушення застосовуються пункти 2–7, якщо  

a) вина обвинуваченого є предметом розгляду, або  

b) суд не вважає, що фізичний або психічний стан обвинуваченого робить небажаним його виклик давати свідчення;   але пункт 2 не застосовується, якщо до того, як захист викликається для надання будь-яких доказів, обвинувачений або адвокат чи соліситор, що представляє його, інформує суд, що обвинувачений даватиме свідчення.  

2. Перш ніж вимагати від захисту будь-яких доказів, суд  

a) повідомляє обвинуваченого, що його буде викликано давати свідчення на свій захист, та  

b) пояснює у доступній формі, якими будуть наслідки цієї статті, якщо  

(i) у разі його виклику, він відмовиться скласти присягу;  

(ii) склавши присягу, він без поважних причин відмовиться відповідати на будь-яке запитання;  

і після цього суд викликає обвинуваченого давати свідчення.  

3. Якщо обвинувачений  

a) після того, як суд викликав його давати свідчення на виконання цієї статті, або після того, як він або адвокат чи соліситор, який представляє його, поінформував суд, що він надаватиме свідчення, відмовиться скласти присягу, або,  

b) склавши присягу, без поважних причин відмовиться відповідати на будь-яке запитання, — застосовуватиметься пункт 4.  

4. Суд або присяжні при вирішенні питання щодо вини обвинуваченого у вчиненні злочину, в якому його обвинувачують, можуть  

a) зробити з його відмови такі висновки, які вважатимуть за доцільні;  

b) на підставі таких висновків розглядати його відмову як підтвердження доказів проти обвинуваченого, стосовно яких ця відмова є суттєвою, або вважати, що вона може дорівнювати такому підтвердженню.  

5. Ця стаття не зобов?язує обвинуваченого давати свідчення від свого імені. І він, відповідно, не може бути визнаний винним у зневазі до суду в разі відмови скласти присягу.   ...»  

Стаття 6  

« Висновки, зроблені внаслідок непояснення або відмови пояснити присутність у конкретному місці  

1. Якщо  

а) особу, заарештовану констеблем, було виявлено у місці, в якому приблизно в той час нібито було вчинено злочин, за який її заарештовано, і  

b ) констебль розумно вважає, що присутність цієї особи в тому місці і в той час може бути віднесена до її участі у вчиненні цього злочину, і  

c) констебль поінформує цю особу, що він так вважає, і зажадає пояснити її присутність у цьому місці, і  

d) особа не зробить цього або відмовиться це зробити,   тоді, якщо у будь-якому провадженні проти цієї особи за цей злочин надаються докази у справі, застосовується пункт 2.  

2. Якщо застосовується цей пункт,  

a) суд, при вирішенні питання, чи віддавати обвинуваченого під суд або чи є достатні докази для притягнення до відповідальності, та  

b) суд чи присяжні при вирішенні питання щодо вини обвинуваченого у вчиненні злочину, в якого йому обвинувачено, можуть  

(i) зробити з його неповідомлення або відмови повідомити такі висновки, які вони вважатимуть за доцільні;

(ii) на підставі цих висновків розглядати таке неповідомлення або відмову як підтвердження доказів проти обвинуваченого, стосовно яких таке неповідомлення або відмова є суттєвими, або вважати, що вони можуть дорівнювати такому підтвердженню.  

3. Пункти 1 і 2 не застосовуються, якщо констебль не пояснив обвинуваченому в доступній формі, коли звертався з вимогою, зазначеною у пункті 1 (c), яким буде наслідок цієї статті, якщо він не зробить чи відмовиться зробити це.

4. Ця стаття не перешкоджає тому, щоб з непояснення особою або з її відмови пояснити свою присутність у будь-якому місці зробити висновок, якого можна відповідно дійти без цієї статті…»  

28. У справі «R. проти Кевіна Шона Мюррея» ( R. v. Kevin Sean Murray ( sub nom. Murray v. Director of Public Prosecutions )), Палата лордів розглядала вплив статті 4 Наказу ([1993] 97 Criminal Appeal Reports 151). У провідному рішенні Палати лордів лорд Слинн ( Slynn ) констатував, що:  

«– у загальному праві були розбіжності в поглядах на те, чи може суддя коментувати ненадання обвинуваченим свідчень, і якщо так, то коли і яким чином;  

– Наказ мав на меті поміняти закон і практику та встановити нові норми щодо можливого коментування і щодо висновків, які можна зробити, коли обвинувачений не дає свідчень під час судового розгляду його справи;  

– згідно з Наказом, обвинувачений не може давати свідчення у примусовому порядку, але він має наражатися на ризик наслідків, якщо він цього не зробить; та  

– висновки, які можна зробити з ненадання обвинуваченим доказів на свій захист, включають у відповідному випадку можливість припущення, що обвинувачений винен у вчиненні злочинів, у яких його обвинувачено».

29. Він додав:  

«...Це не означає, що суд може просто дійти висновку, що, раз обвинувачений не дає свідчення, то він винен. Передусім прокурор має встановити наявність достатніх доказів для порушення судової справи — обвинувачений має відповідати на обвинувачення. По-друге, вирішуючи, чи винен обвинувачений, суд або присяжні можуть зробити «такий висновок лише з відмови, як вважають за доцільне». Як сказав лорд Диплок ( Diplo c k ) у справі «Хо Туа Тау проти державного обвинувача» (Haw Tua Tau v. Public Prosecutor ) на с. 153B:  

«Те, які висновки доречно робити з відмови обвинуваченого давати свідчення, залежить від обставин конкретної справи і є питанням, що має вирішуватися лише виходячи із здорового глузду».  

Отже, має бути якась підстава, що є похідною з обставин, які виправдовують висновок.  

Якщо прокурор не подає достатніх доказів для відкриття судової справи, немає потреби відповідати на обвинувачення. Так само, якщо окремі обвинувачення прокурора мають так мало доказової сили, що не потребують відповіді, те, що обвинувачений не відреаґував на ці конкретні факти, не може виправдати висновок щодо його вини.  

З іншого боку, якщо аспекти свідчень, взяті окремо або в поєднанні з іншими фактами, вочевидь вимагають пояснення, яке обвинувачений має надати — за наявності такого пояснення, – тоді, якщо керуватися здоровим глуздом, ненадання ним будь-якого пояснення може дати змогу зробити висновок, що жодного пояснення немає і що обвинувачений є винним...»  

30. Лорд Мастілл ( Mustill ) у справі «R. проти Кевіна Шона Мюррея» (згадуваній вище) стверджував, що вираз a prima facie case (коли прокурор встановив наявність достатніх доказів для порушення судової справи)  

«означає справу, в якій обвинувачення переконливе настільки, що справу можна передавати до суду присяжних, тобто обвинувачення містить безпосередні докази, завдяки яким — якщо їм повірити і поєднати із законними висновками, які ґрунтуються на них, — належним чином проінструктовані присяжні будуть переконані і не матимуть обґрунтованих сумнівів, ... що кожен із суттєвих елементів злочину є доведеним».  

31. Навіть якщо встановлено prima facie case , суддя з розгляду справи має на власний розсуд вирішувати, чи робити висновки з фактів конкретної справи. У цій справі апеляційний суд зазначив, що, якби суддя погодився з тим, що обвинувачений не розуміє попередження, даного в застереженні, якого вимагає стаття 6, чи якби він мав сумніви щодо нього, «ми впевнені, що він не застосував би проти нього статтю 6».  

32. У справі « R . проти директора Управління з розслідування тяжких економічних злочинів» за заявою Сміта ( R. v. Director of Serious Fraud Office, ex parte Smith ) [1992], 3 Weekly Law Reports 66), лорд Мастілл заявив, що потрібно проаналізувати, який аспект права на мовчання пов'язаний з цією конкретною ситуацією, тому що  

«...Насправді воно не означає якогось єдиного права, а радше стосується докорінно відмінної сукупності імунітетів, які відрізняються характером, походженням, поширеністю та важливістю, а також тією мірою, якою на них посягає закон».  

Серед сукупності імунітетів, яку охоплює вираз «право на мовчання», лорд Мастілл ідентифікував такі:  

«1. Загальний імунітет, належний усім особам та органам, що захищає від примусу під страхом покарання відповідати на запитання інших осіб чи органів.  

2. Загальний імунітет, належний усім особам та органам, що захищає від примусу під страхом покарання відповідати на запитання, відповіді на які можуть бути поставлені їм за вину.  

3. Особливий імунітет від примусу відповідати на будь-які запитання під страхом покарання, належний усім особам яких підозрюють у кримінальній відповідальності, у той час коли їх допитують поліцейські чи інші уповноважені особи.  

4. Особливий імунітет, належний обвинуваченим особам під час судового розгляду справи, що захищає від примусу відповідати на будь-які запитання, що ставляться їм, коли вони перебувають на лаві підсудних.  

5. Особливий імунітет, належний усім особам, яким висунуто обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, що захищає від суттєвих по відношенню до злочину запитань, які ставляться їм поліцейськими або іншими уповноваженими особами.  

6. Особливий імунітет..., належний обвинуваченим особам під час судового розгляду, що захищає від неґативних коментарів, зроблених внаслідок того, що вони a) не відповіли на запитання до судового розгляду, чи b) не надали свідчення під час судового розгляду».  

B. Положення, що реґулюють доступ до соліситора  

33. Стаття 15 Закону Північної Ірландії 1987 року (Надзвичайні положення) передбачає у відношенні до справи:  

«15. Право доступу до правових консультацій  

1. Особа, що затримана на підставі положень закону про тероризм і тримається під вартою в поліції, має право, якщо вона цього просить, на консультацію із соліситором без присутності інших осіб.  

2. Особа має бути поінформована про право, що надається їй пунктом 1, якомога швидше після того, як вона набуде статусу особи, до якої застосовується цей підпункт.  

3. Прохання, висловлене особою згідно з пунктом 1, як і час, коли його висловлено, має бути зареєстроване письмово, за винятком випадків, коли воно висловлюється нею в суді або під час висунення обвинувачення.  

4. Якщо особа висловить таке прохання, їй має бути наданий дозвіл проконсультуватися із соліситором якомога швидше, за винятком тих випадків, коли затримка дозволена цією статтею...  

…  

8. Працівник поліції може санкціонувати затримку з виконанням прохання згідно з пунктом 1, якщо він має обґрунтовані підстави вважати, що здійснення права, яке надається цим пунктом, у час, коли затримана особа бажає його здійснити,  

(d) перешкодить збиранню інформації про вчинення чи підготовку терористичних актів або підбурювання до них;  

(e) настороживши будь-яку особу, ще більше ускладнить —  

і. запобігання терористичному акту, або  

іі. забезпечення затримання, обвинувачення чи засудження особи у зв'язку із вчиненням чи підготовкою терористичного акту чи підбурюванням до нього...»  

34. Ця затримка має бути санкціонована особою щонайменше в ранзі старшого поліційного офіцера (стаття 15, пункт 5 (a)), і затримана особа має бути повідомлена про причину цієї затримки (пункт 9 (a)). Максимальна затримка – 48 годин.  

35. Суди в Північній Ірландії дотримуються думки, що положення Наказу 1988 року не слід зачитувати на підставі статті 15 зазначеного вище Закону 1987 року. У справі « R . проти Дермота Квінна» (R. v. Dermot Quinn) (рішення Белфастського суду Корони від 23 грудня 1991 року) суддя, який розглядав справу, відхилив твердження, що неґативний висновок на підставі статті 3 Наказу 1988 року не слід робити, якщо обвинувачений попросив доступу до соліситора, але поліція його допитала до того, як прибув соліситор. Він зазначив, що Наказ 1988 року набрав чинності після статті 15 Закону 1987 року, і вважав, що парламент не мав наміру, аби продиктований здоровим глуздом висновок, який дозволяє стаття 3 Наказу 1988 року, не слід було робити з огляду на відмову в праві доступу до правової консультації, яке надається статтею 15. У рішенні від 17 вересня 1993 року апеляційний суд Північної Ірландії підтримав ухвалу судді, який розглядав справу, визнавши, що за обставин цієї справи не було несправедливим виведення неґативного висновку через те, що обвинувачений не відповідав на запитання поліції до отримання правової консультації соліситора. Суд зауважив, що порушення статті 15 за певних обставин може спонукати суддю на власний розсуд відмовитися від неґативного висновку за статтею 3 Наказу 1988 року.  

Провадження в Комісії  

36. Заявник подав заяву (№ 18731/91) до Комісії 16 серпня 1991 року. Він скаржився на підставі пунктів 1 і 2 статті 6 Конвенції, що його було позбавлено права на мовчання у кримінальному провадженні проти нього. Крім того, він скаржився на підставі пункту 3 (c) статті 6, що під час тримання під вартою його було позбавлено права на доступ до соліситора і що практика стосовно доступу до соліситора у Північній Ірландії відрізняється від такої практики в Англії та Уельсі, а це порушення статті 14 Конвенції.    

37. Комісія визнала заяву прийнятною 18 січня 1994 року. У своїй доповіді від 27 червня 1994 року (стаття 31) Комісія висловила думку, що не було порушення пунктів 1 і 2 статті 6 (п'ятнадцять голосів проти двох), що було порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з пунктом 3 (c) статті 6 (тринадцять голосів проти чотирьох) і що немає потреби розглядати питання, чи було порушення статті 14 у поєднанні зі статтею 6 (чотирнадцять голосів проти трьох).   Повний текст висновку Комісії та п'яти окремих думок, що містяться в доповіді, наведено в додатку до цього рішення 3.  

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ  

38. Уряд звернувся до Суду з проханням визнати, що скарги заявника про порушення пунктів 1 і 2 статті 6 та пунктів 1 і 3 (c) статті 6 у поєднанні зі статтею 14 не свідчать про порушення Конвенції.  

39. Заявник стверджував, що положення Наказу 1988 року, які дозволяють робити висновки з того, що обвинувачений не відповів на запитання поліції або не дав свідчення, та застосовувати ці висновки при вирішенні питання про вину заявника, порушують пункти 1 та 2 статті 6 Конвенції. По-друге, виведення неґативних висновків та обмеження, що передбачені Наказом щодо поведінки захисту, також порушують ці положення. По-третє, він звернувся до Суду з проханням постановити, що відмова доступу до соліситора під час тримання під вартою у поліції становить порушення пункту 3 (c) статті 6 Конвенції.  

ЩОДО ПРАВА

I . СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

40. Заявник стверджував, що, всупереч пунктам 1 та 2 статті 6 Конвенції, було порушено його право мовчати і право не свідчити проти себе. Крім того, він скаржився, що йому було відмовлено в доступі до соліситора, на порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з пунктом 3 (c) Конвенції.   Відповідні положення пунктів 1 та 3 (с) статті 6 передбачають:  

«1. Кожен... при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом...  

2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом.  

3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:  

...  

c) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або – якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя».  

Суд по черзі розгляне кожне із цих тверджень.  

A. Пункти 1 і 2 статті 6: право на мовчання  

41. За твердженням заявника, виведення обвинувальних висновків проти нього на підставі Наказу про докази у кримінальних справах 1988 року (Північна Ірландія) (Наказ) порушило пункти 1 і 2 статті 6 Конвенції. Це становило порушення права на мовчання, права не свідчити проти самого себе та принципу, що на обвинувачення покладається тягар доведення у справі без допомоги обвинуваченого.  

Він доводив, що першим і найважливішим елементом права на мовчання є мовчання під час поліційного допиту і ненадання примусових свідчень проти себе на судовому розгляді. За його твердженням, це право завжди було важливим і основним елементом британської системи кримінального судочинства. Крім того, Комісія в рішенні у справі «Саундерс проти Сполученого Королівства» (Saunders v. the United Kingdom) (доповідь Комісії від 10 травня 1994 року, п. 71–73) та Суд у справі «Функе проти Франції» ( Funke v. France ) (рішення від 25 лютого 1993 року, серія A, № 256-A, с. 22, п. 44) погодилися з тим, що це — невід'ємний компонент права на справедливий судовий розгляд, закріпленого статтею 6. На думкузаявника, це абсолютні права, якими обвинувачений має право користуватися без обмеження.  

Другим так само суттєвим елементом права на мовчання є те, що здійснення цього права обвинуваченим не буде використано як доказ проти нього під час судового розгляду. Однак суддя, що розглядав справу, зробив дуже серйозні висновки на підставі статей 4 та 6 Наказу з його рішення продовжувати мовчати під час поліційного допиту та упродовж судового розгляду. Справді, із зауважень судді та з рішення апеляційного суду в цій справі було зрозуміло, що ці висновки є невід'ємною частиною рішення стосовно визнання заявника винним.  

Отже, його було двічі суворо покарано за те, що він вирішив мовчати: один раз за мовчання під час поліційного допиту і вдруге за те, що не дав свідчення під час судового розгляду. Використання проти нього його мовчання під час допиту в поліції та його відмови свідчити під час судового розгляду дорівнювало порушенню принципу презумпції невинуватості та принципу тягаря доведення, що випливає з цієї презумпції: саме прокурор має довести вину обвинуваченого, допомога якого в цьому не вимагається.  

42. Організація «Міжнародна амністія» стверджувала, що дозвіл робити неґативні висновки з мовчання обвинуваченого стає ефективним засобом примусу, внаслідок чого тягар доведення перекладається з обвинувачення на обвинуваченого, і це є несумісним з правом не давати примусових свідчень проти себе або визнавати вину, оскільки в обвинуваченого не залишається іншого розумного вибору між мовчанням — яке вважатиметься доказом проти нього — та свідченням. Організація вказувала, що пункт (3) (g) статті 14 Міжнародного пакту ООН про громадянські та політичні права передбачає, що обвинувачений «не може примусово свідчити проти себе або визнавати вину». Було також посилання на правило 42 A Правил процедури та доведення Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії, яким чітко передбачено, що підозрюваний має право мовчати, та на проект статуту Міжнародного кримінального суду, поданий до Генеральної асамблеї ООН Міжнародною комісією з питань права, в якому проект пункту 6 (a) (i) статті 26 визначає право на мовчання словами «і щоб це мовчання не було визначальним при вирішенні питання щодо вини чи невинуватості».  

«Свобода» та інші організації виступили з аналогічними твердженнями. «Справедливість» наголосила, що такі посягання на право мовчати підвищують ризик помилок судочинства.  

Постійний дорадчий комітет з прав людини Північної Ірландії, зі свого боку, вважав, що право мовчати є не абсолютним правом, а радше ґарантією, яка за певних обставин може бути знята, за умови встановлення інших відповідних ґарантій для обвинувачених з метою компенсації потенційного ризику несправедливого засудження.  

43. Уряд доводив, що оспорюється фактично не те, чи Наказ як такий сумісний із правом на мовчання, а радше те, чи, з огляду на факти цієї справи, висновки на підставі статей 4 та 6 Наказу зробили кримінальне провадження проти заявника несправедливим, на порушення статті 6 Конвенції.  

Уряд запевняв, що на перше запитання слід відповісти заперечно. Він наголошував, що Наказ не применшує права на мовчання під час поліційного допиту і чітко підтверджує право не свідчити примусово під час судового розгляду. Далі він зазначав, що Наказ жодним чином не змінює ні тягаря, ні катеґорію доведення: саме прокурор має довести вину обвинуваченого поза межами розумного сумніву. Наказ надає дискреційні повноваження робити висновки з мовчання обвинуваченого за чітко визначених обставин. Уряд стверджував, що само по собі це не порушує права на мовчання.  

У цьому відношенні Уряд наголошував на ґарантіях, які реґулюють зроблені на підставі цього Наказу висновки і які було висвітлено в національних судових рішеннях (див. пункти 24 і 29 вище). Зокрема, суди послідовно наголошували, що Наказ просто дозволяє тому, хто вирішує справу за фактами, робити такі висновки, керуючись здоровим глуздом. У кожній справі постає питання, чи докази, наведені прокурором, є достатньо переконливими для того, щоб вимагати відповіді.  

Стосовно міжнародних норм, на які посилалась «Міжнародна амністія», стверджувалося, що вони не містять жодної міжнародно визнаної заборони на висновки, які можна зробити, керуючись здоровим глуздом, із мовчання обвинуваченого під час судового розгляду чи досудового слідства. Зокрема, проект статуту Міжнародного кримінального суду — далеко не остаточний, і не можна сказати, що міжнародна спільнота вже прийняла його.  

Щодо питання, чи висновки за фактами справи, зроблені згідно зі статтями 4 і 6 Наказу, перетворили кримінальне провадження проти заявника в несправедливе, Уряд всебічно проаналізував оцінювання доказів проти заявника, здійснене судом. Спираючись на цей аналіз, Уряд стверджував, що, з огляду на докази, наведені королівським обвинуваченням проти заявника, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що обвинувачення проти нього було дуже серйозним, свідчило про його безпосередню причетність до незаконного ув'язнення пана L. і «вимагало відповіді». Тому висновки були абсолютно природними з погляду здорового глузду.

44. Зосереджуючись на фактах справи, Суд повинен розглянути, чи висновки на підставі статей 4 і 6 Наказу зробили кримінальне провадження проти заявника — і особливо його засудження — несправедливим у розумінні статті 6 Конвенції. У цьому контексті пригадаємо, що не було зроблено висновків на підставі статті 3 Наказу. У завдання Суду не входить розгляд питання про те, чи взагалі висновки на підставі схеми, що міститься в Наказі, сумісні з поняттям справедливого судового розгляду відповідно до статті 6 (див., серед багатьох інших прикладів, рішення у справі «Броуґан та інші проти Сполученого Королівства» ( Brogan and Others v . the United Kingdom ) від 29 листопада 1988 року, серія A, № 145-B, с. 29, п. 53).  

45. Хоч це конкретно й не зазначено в статті 6 Конвенції, проте безсумнівно, що право на мовчання під час допиту в поліції та імунітет від самообвинувачення є загальновизнаними міжнародними стандартами, які становлять суть поняття справедливої процедури згідно зі статтею 6 (див. рішення у справі Функе, згадуване вище, там само). Забезпечуючи обвинуваченому захист від неправомірного примусу з боку органів влади, ці імунітети сприяють уникненню помилок судочинства та ґарантуванню цілей статті 6.  

46. Суд вважає, що він не повинен давати абстрактний аналіз обсягу цих імунітетів і, зокрема, визначати, що означає у цьому контексті «неправомірний примус». У цій справі йдеться про те, чи є ці імунітети абсолютними в тому розумінні, що здійснення обвинуваченим його права на мовчання не може за жодних обставин бути використаним проти нього на судовому розгляді, або ж інакше — чи завжди має вважатися «неправомірним примусом» попереднє інформування його про те, що за певних умов його мовчання може бути використане проти нього.  

47. З одного боку, очевидно, що обґрунтування засудження виключно або головним чином на мовчанні обвинуваченого чи на його відмові відповідати на запитання або давати свідчення є несумісним з імунітетами, про які йдеться. З іншого боку, Суд вважає так само очевидним, що ці імунітети не можуть і не повинні перешкоджати тому, щоб мовчання обвинуваченого в ситуаціях, які чітко вимагають його пояснення, бралося до уваги при оцінюванні переконливості доказів, наведених обвинуваченням.  

Хоч би де мала проходити межа між цими двома крайностями, з цього розуміння «права на мовчання» випливає, що на запитання про абсолютність цього права має бути заперечна відповідь.  

Отже, не можна сказати, що рішення обвинуваченого мовчати впродовж усього кримінального провадження обов'язково не повинно мати наслідків, коли суд, що розглядає справу, намагатиметься оцінити докази проти нього. Зокрема, як зазначав Уряд, встановлені міжнародні стандарти у цій сфері, передбачаючи право на мовчання та імунітет від самообвинувачення, з цього приводу нічого не говорять.  

Питання, чи порушують статтю 6 неґативні висновки, зроблені з мовчання обвинуваченого, має вирішуватися у світлі всіх обставин справи, особливо з урахуванням тих ситуацій, коли висновки можуть бути зроблені; того значення, якого національні суди надають їм при оцінюванні доказів; того ступеня примусу, що наявний у цій ситуації.  

48. Що стосується ступеня примусу в цій справі, пригадується, що заявник фактично зміг мовчати. Попри неодноразові попередження щодо можливих висновків з його мовчання, він так і не зробив жодної заяви поліції і не дав свідчень під час судового розгляду. Більше того, згідно зі статтею 4 (5) Наказу, він залишався свідком, якого було неможливо примусити давати показання (див. пункт 27 вище). Отже, його наполегливе мовчання впродовж усього провадження не становило злочину чи зневаги до суду. Крім того, як наголошувалося в рішеннях національних судів, мовчання саме по собі не може вважатися ознакою вини (див. пункти 24 і 29 вище).  

49. Відповідно, факти цієї справи слід відрізняти від фактів у справі Функе (див. пункт 41 вище), в якій митні органи порушили кримінальну справу проти заявника з наміром примусити його надати докази стосовно злочинів, які він нібито вчинив. Такий ступінь примусу в тій справі Суд визнав несумісним зі статтею 6, оскільки це фактично позбавило імунітет від самообвинувачення його суті.  

50. Слід визнати, що система попередження обвинуваченого – який, можливо, не має правової допомоги (як це було у випадку заявника), — що з його відмови пояснити поліції свою присутність на місці злочину або давати свідчення під час судового розгляду можуть бути зроблені неґативні висновки, у поєднанні з тягарем доведення проти нього, пов'язана з певним рівнем непрямого примусу. Проте, оскільки заявника так і не примусили говорити або давати свідчення в суді, цей чинник сам по собі не може бути вирішальним. Радше Суд має зосередити увагу на ролі, яку відігравали ці висновки в провадженні проти заявника, і особливо в його засудженні.  

51. У цьому контексті слід пригадати, що це було провадження без присяжних, факти розглядав досвідчений суддя. Крім того, висновки на підставі Наказу робилися з дотриманням цілої низки важливих, розрахованих на повагу до прав захисту ґарантій, які встановлюють обмеження щодо міри надійності цих висновків.  

Передусім, до того як на підставі статей 4 і 6 Наказу могли бути зроблені висновки, очевидно, обвинуваченому вже було зроблено відповідні застереження щодо правових наслідків мовчання. Більше того, як зазначено в рішенні Палати лордів у справі « R . проти Кевіна Шона Мюррея», прокурор мав спочатку встановити наявність достатніх доказів проти обвинуваченого, тобто безпосередніх свідчень, які, якщо їм вірити і поєднати із законними висновками, що ґрунтуються на них, можуть призвести до того, що належним чином проінструктовані присяжні будуть переконані поза межами розумного сумніву, що кожен із суттєвих елементів цього злочину є доведеним (див. пункт 30 вище).  

У кожній конкретній справі постає питання, чи є достатньо переконливими докази, наведені прокурором, для того щоб вимагати відповіді. Національний суд не може зробити висновок, що обвинувачений є винним лише тому, що він вирішив мовчати. Тільки у тому випадку, коли докази проти обвинуваченого «вимагають» пояснення, яке обвинувачений може дати, але не дає, «керуючись здоровим глуздом, можна зробити висновок про відсутність такого пояснення і про наявність вини обвинуваченого». Навпаки, якщо арґументи прокурора настільки малодоказові, що не вимагають відповіді, ненадання особою відповіді не може виправдати висновок про її вину (там само). Отже, стосовно доказів проти обвинуваченого висновки згідно з Наказом можна зробити, лише керуючись здоровим глуздом.  

Крім того, спираючись на конкретні факти, суддя з розгляду справи має на власний розсуд вирішити, чи слід робити такий висновок. Як зазначив апеляційний суд у цій справі, якби суддя погодився з тим, що обвинувачений не розуміє застереження, якого вимагає стаття 6, чи якби він мав сумніви щодо нього, «ми впевнені, що він не застосував би проти нього статтю 6» (див. пункт 31 вище). Більше того, у Північній Ірландії, де судді розглядають справи без присяжних, суддя має пояснити, чому він вирішив зробити висновки, і те, яке значення мають ці висновки. Здійснення дискреційних повноважень у цьому відношенні підлягає перегляду з боку апеляційних судів.  

52. Докази, надані прокурором у справі проти заявника, апеляційний суд вважав такими, що становлять «надзвичайно серйозне» обвинувачення проти нього (див. пункт 26 вище). Слід пригадати, що, коли поліцейські зайшли до будинку через значний проміжок часу після того, як постукали у двері, вони побачили заявника, що спускався сходами будинку, де представники IRA тримали під вартою пана L. Пан L. дав свідчення — яке, на думку судді з розгляду справи, підтвердилося, — що його примусили записати на плівку зізнання і що після прибуття поліції до будинку він, уже знявши пов'язку, побачив заявника на горішніх сходах. Заявник наказав йому спуститися вниз і дивитися телевізор. Заявник витягував плівку з касети. Зіжмакану плівку і касетний магнітофон було пізніше знайдено у приміщенні. Свідчення співобвинуваченого про те, що заявник щойно надійшов, було відхилено як неправдоподібне (див. пункти 25 і 26 вище).  

53. Суддя з розгляду справи зробив вагомі, з погляду юридичної сили, висновки проти заявника на підставі статті 6 Наказу у зв'язку з тим, що під час арешту і поліційного допиту заявник не пояснив своєї присутності в будинку. Він також зробив висновки згідно зі статтею 4 Наказу на тій підставі, що заявник відмовився дати свідчення на свій захист, коли його просили зробити це в суді (див. пункт 25 вище).  

54. На думку Суду, з урахуванням вагомості викладених вище доказів проти заявника, те, що було зроблено висновки з його відмови під час арешту, допиту в поліції та на судовому розгляді пояснити свою присутність у будинку, було питанням здорового глузду і не може вважатися несправедливим чи нерозумним за таких обставин. Як зазначив представник Комісії, при оцінюванні доказів у справі в багатьох країнах, де докази вільно оцінюються, суди можуть брати до уваги всі обставини справи, зокрема й те, як поводився обвинувачений або як він здійснював свій захист. Комісія вважає, що виведення висновків на підставі Наказу відрізняється тим, що, окрім існування конкретних зазначених вище ґарантій, воно становить, як це описувала Комісія, «формалізовану систему, яка б дозволяла відкрито керуватися здоровим глуздом в оцінюванні доказів».   На цьому тлі неможливо сказати, що виведення розумних висновків з поведінки заявника мало наслідком перекладення тягаря доведення з обвинувачення на захист, а отже, і порушення принципу презумпції невинуватості.  

55. Заявник стверджував, що несправедливо робити висновки на підставі статті 6 Наказу з його мовчання, оскільки він не мав можливості скористатися перевагами правової допомоги. На його думку, питання доступу до соліситора було невіддільним від того, що під час його досудового мовчання упродовж допиту в поліції було зроблено неґативні висновки. У цьому контексті він наголошував, що, як тільки обвинувачений вирішив мовчати, він потрапляє у пастку, з якої не може вибратися: згідно з Наказом, якщо обвинувачений вирішить давати свідчення або викликати свідків, то, з огляду на попереднє мовчання, він наражається на ризик висновку на підставі статті 3, достатнього для того, щоб мати наслідком засудження; з іншого боку, якщо він продовжуватиме мовчати, можуть бути зроблені висновки не на його користь згідно з іншими положеннями Наказу.  

56. Суд нагадує, що він має зосередити свою увагу лише на фактах цієї справи (див. пункт 44 вище). Суть полягає в тому, що заявник продовжував мовчати від першого поліційного допиту і до закінчення судового розгляду. Отже, у завдання Суду не входить висловлювати припущення про те, чи були б зроблені висновки згідно з Наказом, якби заявник у будь-який момент після першого допиту вирішив заговорити в поліції, або дати свідчення на судовому розгляді, чи викликати свідків. Немає також потреби висловлювати припущення стосовно того, чи саме можливістю таких висновків пояснюється порада соліситора, щоб заявник продовжував мовчати.  

Одразу після арешту заявника було попереджено, відповідно до положень Наказу, але він вирішив мовчати. Суд, як і Комісія, вказує на відсутність ознак, які свідчили б про те, що заявник не зрозумів важливості застереження, зробленого поліцією до того, як він зустрівся із соліситором. За таких обставин той факт, що упродовж перших 48 годин тримання під вартою заявникові було відмовлено в доступі до адвоката, не змінює думку про те, що зроблені висновки не були несправедливими або необґрунтованими (див. пункт 54 вище).  

Проте питання щодо відмови доступу до соліситора має наслідки для прав захисту, які вимагають окремого розгляду (див. пункти 59–69 нижче).  

57. На зазначених вище підставах і з урахуванням висновків, зроблених згідно з Наказом під час судового розгляду, та їхнього впливу на права захисту Суд не вважає, що кримінальне провадження було несправедливим або що було порушення принципу презумпції невинуватості.  

58. Отже, порушення пунктів 1 та 2 статті 6 Конвенції не було.  

B. Доступ до адвоката  

59. Заявник стверджував, що йому відмовили в доступі до адвоката на вирішальному етапі кримінального провадження проти нього. Він зазначив, що у Північній Ірландії перший етап тримання під вартою має вирішальне значення в контексті всього кримінального провадження тому, що можуть бути зроблені висновки на підставі статей 3, 4 та 6 Наказу.  

Фактично йому було відмовлено в доступі до будь-якої правової консультації. Упродовж цього часу йому робили застереження згідно зі статтями 3 та 6, не надаючи можливості одержати попередню правову консультацію. Його допитували дванадцять разів, і при цьому не був присутнім соліситор, який би представляв його інтереси. Коли йому нарешті дозволили зустрітися із соліситором, той порадив йому продовжувати мовчання — частково тому, що він уже мовчав під час допиту, а частково тому, що соліситор не може бути присутнім під час допитів. Те, що він вирішив мовчати ще до зустрічі із соліситором, уже було поштовхом до дії обох статей — як 3, так і 6 — під час будь-якого подальшого судового розгляду, навіть якби він вирішив усе докладно розповісти поліції. З урахуванням надзвичайно вагомих висновків, які суддя з розгляду справи зробив на підставі статей 4 та 6 Наказу, рішення відмовити йому в доступі до соліситора несправедливо завдало шкоди правам захисту і перетворило провадження проти заявника в несправедливе, на порушення пунктів 1 і 3 (c) статті 6 Конвенції.  

60. За твердженням Уряду, для того щоб було зроблено висновок про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, заявник має довести наявність фактичного, а не уявного упередження. У цьому відношенні висвітлювалися такі питання.  

По-перше, заявник не намагався оскаржити шляхом процедури судового перегляду здійснення передбаченого законом повноваження на затримку доступу до адвоката на строк до 48 годин. Між іншим, це повноваження розраховане на те, щоб обмежити ризик втручання у надзвичайно важливий процес збирання інформації та ризик, що про небезпеку буде попереджено особу, причетну до терористичного акту, або ту, яка ще перебуває на волі. Отже, відмова в доступі до адвоката була добросовісним здійсненням необхідних і ретельно продуманих передбачених законом повноважень на розумних підставах.  

По-друге, і з цим погодилася Комісія, висновки, зроблені на підставі статей 4 і 6 Наказу, не були єдиним доказом проти заявника. Більше того, доступ до адвоката було затримано лише на обмежений період, що тривав 48 годин. Надалі заявник міг зустрічатися із захисниками, обраними на власний розсуд. Як під час судового розгляду, так і в апеляційному провадженні його представляли досвідчені соліситори та захисник, і він одержав правову допомогу.  

Уряд не погодився з тим, що заявникові було завдано непоправної шкоди стосовно захисту у зв'язку з відмовою доступу до адвоката. Він стверджував, що якби, проконсультувавшись із соліситором, заявник пояснив свою присутність на місці злочину і надав би безневинне пояснення, то надзвичайно малоймовірно, що було б зроблено висновки на підставі статей 3 або 6. Більше того, в його поведінці чи діях не було нічого, що дало б можливість припускати інші дії з його боку, якби із самого початку він проконсультувався із соліситором. Заявник послідовно відмовлявся відповідати на будь-які запитання, які йому ставили і до, і після консультації із соліситором. Для того щоб висунути докази фактичного упередження, має бути твердження заявника, що якби він зміг проконсультуватися зі своїм соліситором раніше, він би діяв інакше.  

Отже, тимчасова затримка доступу до адвоката не завдала фактичної шкоди захисту заявника.  

61. «Міжнародна амністія», «Свобода» та інші організації наголошували, що доступ до адвоката під час тримання в поліції є невід'ємною частиною встановлених міжнародних стандартів стосовно захисту від небезпеки ув'язнення без можливості спілкування із зовнішнім світом. Це також надзвичайно важливий елемент, що надає можливість доступу до процесуальних ґарантій судів у випадках незаконного ув'язнення. Обидві організації, між іншим, наголошували, що в контексті Північної Ірландії, де з того, що заявник не відповідав на запитання поліції, можна було зробити неґативні висновки, надзвичайно важливо отримувати допомогу соліситора на ранньому етапі.  

Постійний дорадчий комітет з прав людини Північної Ірландії вважав, що саме в громадських інтересах ті особи, яких затримано з метою допиту, повинні мати негайний доступ до правових консультацій.  

62. Уряд не оспорював, зауважує Суд, що стаття 6 застосовується навіть на стадії попереднього розслідування злочину поліцією. У зв?язку з цим він нагадує свої висновки у рішенні у справі «Імбріоскія проти Швейцарії» (Imbrioscia v. Switzerland) від 24 листопада 1993 року стосовно того, що стаття 6 — особливо пункт 3 — може застосовуватися до того, як справу передано на судовий розгляд, якщо існує ймовірність, що справедливість судового розгляду може зазнати значної шкоди від того, що із самого початку не було дотримано її положень (серія A, № 275, с. 13, п. 36). Як зазначено у рішенні, те, яким чином має застосовуватися пункт 3 (c) статті 6, залежить від особливостей провадження, про яке йдеться, та від обставин справи (там само, с. 14, п. 38).  

63. Національні закони можуть пов'язувати наслідки з позицією обвинуваченого на початкових етапах допиту в поліції, які є вирішальними для перспектив захисту у подальшому кримінальному провадженні. За таких обставин стаття 6 зазвичай вимагає, щоб уже на початковому етапі допитів у поліції обвинуваченому було дозволено скористатися допомогою захисника. Проте це право, яке в Конвенції не викладено однозначно, може підлягати обмеженням з поважних причин. У кожній справі має вирішуватися питання, чи в контексті всього провадження це обмеження позбавило заявника права на справедливий судовий розгляд.  

64. У цій справі право заявника на доступ до захисника впродовж перших 48 годин тримання під вартою в поліції було обмежене згідно зі статтею 15 Закону Північної Ірландії (Надзвичайні положення) 1987 року з огляду на те, що поліція мала розумні підстави вважати, що, крім іншого, здійснення права доступу до захисника перешкодить збиранню інформації стосовно вчинення терористичних актів або ускладнить запобігання таким актам.  

65. Зауважимо, що заявник не намагався оскаржити здійснення цього повноваження шляхом порушення провадження з метою судового перегляду, хоча тепер він оспорює його законність в Суді. Однак Суд не має підстав сумніватися, що це було законне здійснення повноважень щодо обмеження доступу до захисника. Проте, хоча це важливий елемент, який має враховуватися, навіть законно здійснювані повноваження щодо обмеження за певних обставин здатні позбавити обвинуваченого справедливого судового розгляду.  

66. На думку Суду, схема, яка міститься в Наказі, є такою, що для прав захисту надзвичайно важливо, щоб обвинувачений мав доступ до захисника на початкових етапах поліційного допиту. У цьому контексті він зауважує, що, згідно з Наказом, на початку допитів у поліції перед обвинуваченим постає основна дилема стосовно його захисту. Якщо він вирішить мовчати, щодо нього можуть бути зроблені неґативні висновки відповідно до положень цього Наказу. З іншого боку, якщо обвинувачений віддасть перевагу тому, щоб порушити мовчання під час допитів, він наражається на ризик зашкодити своєму захисту, при цьому не обов'язково усунувши можливість того, що стосовно нього будуть зроблені неґативні висновки.  

За таких умов поняття справедливості, закріплене в статті 6, вимагає, щоб обвинувачений мав можливість скористатися перевагами правової допомоги вже на початкових етапах допитів у поліції. Відмова в доступі до адвоката упродовж перших 48 годин поліційних допитів у ситуації, коли правам захисту може бути завдано непоправної шкоди, — хоч би яким було виправдання для такої відмови, — є несумісною з правами обвинуваченого, які надає йому стаття 6.  

67. Для того щоб скаржитися на підставі статті 6 на відмову в доступі до адвоката, доводив Уряд, має бути чітко зрозуміло, що, якби заявник зміг проконсультуватися із захисником раніше, він діяв би інакше, ніж це було насправді. Вважається, що заявник не показав, що це справді так.  

68. Фактично, як зазначив Уряд, коли заявник зміг проконсультуватися зі своїм соліситором, йому порадили продовжувати мовчати, і впродовж судового розгляду заявник вирішив не давати свідчень і не викликати свідків від свого імені. Однак Суд не зобов?язаний робити припущення, якою була б реакція заявника чи якою була б порада захисника, якби в доступі до нього не було відмовлено на цьому початковому етапі. За таких обставин на заявникові, безперечно, позначилася відмова в доступі до захисника та втручання у права захисту, що випливало з цієї відмови. Думка Суду щодо зроблених висновків не змінює цього (див. пункти 43–57 вище).  

69. У своїх письмових поданнях до Суду заявник, схоже, й далі скаржився у контексті того, що його соліситорові не було надано змоги бути присутнім під час допитів у поліції. Однак чи становило це питання частину скарг, які Комісія визнала прийнятними? У будь-якому разі, вона обмежилася розглядом питання про доступ заявника до адвоката. Більше того, арґументи щодо цієї справи в Суді також зводилися до цього питання. За таких обставин та з урахуванням висновку Суду, що слід було надати заявникові доступ до захисника, немає потреби розглядати цей момент.  

70. Таким чином, було порушення пункту 1 у поєднанні з пунктом 3 (c) статті 6 Конвенції стосовно відмови заявникові в доступі до захисника упродовж перших 48 годин тримання в поліції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 6  

71. Далі заявник скаржився, що практика у Північній Ірландії стосовно доступу соліситорів до підозрюваних у тероризмі є дискримінаційною, всупереч статті 14 Конвенції, узятій у поєднанні зі статтею 6, якщо брати до уваги той факт, що соліситорам не дозволено бути присутніми на будь-якому етапі під час допиту підозрюваних поліцією, на відміну від таких самих підозрюваних в Англії та Уельсі.  

72. Однак у світлі свого висновку, що відмова доступу до соліситора у цій справі спричинила порушення пункту 1 у поєднанні з пунктом 3 (c) статті 6 Конвенції (див. пункт 70 вище), Суд не вважає за потрібне розглядати це питання.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 КОНВЕНЦІЇ  

73. Стаття 50 Конвенції передбачає:  

«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового органу або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з... Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».  

A. Матеріальна і нематеріальна шкода  

74. Заявник вимагав компенсації в такому розмірі, який Суд може вважати справедливим по відношенню до шкоди, завданої йому внаслідок його засудження і покарання, зокрема з огляду на порушення статті 6 Конвенції.  

75. Зі свого боку, Уряд стверджував, що, навіть у випадку висновку про наявність порушення, ніяке відшкодування не слід присуджувати за таким пунктом.  

76. Суд погоджується. Він нагадує, що його висновок стосовно порушення статті 6 обмежується скаргою заявника про відмову доступу до соліситора. На його думку, визнання факту порушення саме по собі становить достатню справедливу сатисфакцію для цілей статті 50 Конвенції.  

B. Судові витрати  

77. Заявник вимагав 57 263,51 британського фунта стерлінґів як суму судових витрат.  

78. Уряд вважав, що поданий заявником рахунок стосовно судових витрат є в різних відношеннях надмірним. Він стверджував, що в разі постановлення рішення Суду на користь заявника слід присудити лише 36 241,09 британського фунта стерлінґів. Однак лише частина суми судових витрат має бути присуджена, якщо Суд вирішить, що тільки в частині скарг заявника виявлено порушення Конвенції.  

79. Зважаючи на визнання порушення лише щодо скарги заявника стосовно доступу до захисника, Суд присудив йому 15 000 британських фунтів стерлінґів з вирахуванням 37 968,60 французького франка, наданих Радою Європи як правова допомога.

C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати  

80. Згідно з наявною в Суду інформацією, офіційна відсоткова ставка, яка застосовується у Сполученому Королівстві на день постановлення цього рішення, становить 8 відсотків річних.  

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД  

1. Постановляє чотирнадцятьма голосами проти п'яти, що стосовно виведення неґативних висновків у зв'язку з мовчанням заявника порушення пунктів 1 і 2 статті 6 Конвенції не було.  

2. Постановляє дванадцятьма голосами проти семи, що було порушення пункту 1 у поєднанні з пунктом 3 (c) статті 6 Конвенції у зв'язку з ненаданням заявникові доступу до захисника упродовж перших 48 годин тримання в поліції.  

3. Постановляє одноголосно, що немає потреби розглядати скаргу заявника про порушення статті 14 у поєднанні зі статтею 6.  

4. Постановляє одноголосно, що визнання порушення пункту 1 у поєднанні з пунктом 3 (c) статті 6 Конвенції саме по собі становить достатню справедливу сатисфакцію стосовно матеріальної та нематеріальної шкоди для цілей статті 50 Конвенції.  

5. Постановляє одноголосно,  

a) що держава-відповідач має виплатити заявникові упродовж трьох місяців 15 000 (п?ятнадцять тисяч) британських фунтів стерлінґів як компенсацію за судові витрати, з вирахуванням 37 968 (тридцять сім тисяч дев'ятсот шістдесят вісім) французьких франків і 60 сантимів, з конвертацією у фунти стерлінґів за обмінним курсом, чинним на день постановлення цього рішення;  

b) що простий відсоток у розмірі 8% річних має сплачуватися зі спливом зазначених трьох місяців до здійснення розрахунку.  

6. Відхиляє одноголосно решту вимог про справедливу сатисфакцію.   Учинено англійською та французькою мовами і оголошено на відкритому засіданні у Палаці з прав людини, Страсбурґ, 8 лютого 1996 року.  

Підпис : Рольф Рюссдаль,
Голова Суду  

Підпис : Герберт Пецольд,
Секретар Суду  

Відповідно до пункту 2 статті 51 Конвенції та пункту 2 правила 53 Реґламенту Суду «А», до цього рішення додано такі окремі думки:

a) спільна думка п. Рюссдаля, п. Матчера, пані Палм, п. Фойгеля, сера Джона Фріленда, п. Вільдхабера та п. Юнґвірта, що частково не збігається з позицією більшості;

b) думка п. Петтіті, до якого приєднався п. Валтікос, що частково не збігається з позицією більшості;

c) думка п. Волша, до якого приєдналися п. Макарчик та п. Ломус, що частково не збігається з позицією більшості.  

Парафовано : R. R.  

Парафовано : H. P.  

СПІЛЬНА ДУМКА СУДДІВ РЮССДАЛЯ, МАТЧЕР, ПАЛМ, ФОЙГЕЛЯ, сера ДЖОНА ФРІЛЕНДА, ВІЛЬДХАБЕРА та ЮНГВІРТА, ЩО ЧАСТКОВО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ 

1. Ми не можемо погодитися з висновком більшості, що було порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з пунктом 3 (с) статті 6 Конвенції у зв'язку з ненаданням заявникові доступу до захисника упродовж перших 48 годин тримання в поліції.  

2. У нас не виникає непорозумінь щодо пунктів 41–58 рішення, в яких Суд після ретельного аналізу відхиляє арґумент, що провадження у кримінальній справі було несправедливим чи що було порушення презумпції невинуватості, і, відповідно, робить висновок, що не було порушення пунктів 1 та 2 статті 6 Конвенції. У ході цього аналізу Суд наголошує (пункт 44), що він, « зосереджуючись на фактах справи , ...повинен розглянути, чи висновки... зробили кримінальне провадження проти заявника – і особливо його засудження – несправедливим у розумінні статті 6», і далі говорить, що « у завдання Суду не входить розгляд питання про те, чи взагалі висновки на підставі схеми, що міститься в Наказі, сумісні з поняттям справедливого судового розгляду відповідно до статті 6... » ( підкреслення додано ). На наш погляд, цей підхід з наголошенням на дійсних фактах справи є цілком правильним.  

3. Однак, коли рішення доходить до розгляду питання про доступ до захисника, застосовується зовсім інший підхід. Після деяких загальних спостережень щодо застосування статті 6 на етапі попереднього розслідування з боку поліції, Суд визнає, що право обвинуваченого скористатися допомогою захисника «уже на початковому етапі допитів у поліції... може підлягати обмеженням з поважних причин». Він додає, що «у кожній справі має вирішуватися питання, чи в контексті всього провадження це обмеження позбавило заявника права на справедливий судовий розгляд» (пункт 63).  

4. Далі Суд, зосередивши увагу на здійсненні повноважень щодо обмеження на підставі статті 15 Закону 1987 року, яке мало місце в цій справі, у пункті 66 рішення висловлює думку, що схема, яка міститься в Наказі 1988 року, є такою, що «для прав захисту надзвичайно важливо, щоб обвинувачений мав доступ до захисника на початкових етапах поліційного допиту». Цей пункт завершується висновком, що «відмова в доступі до адвоката упродовж перших 48 годин поліційних допитів у ситуації, коли правам захисту може бути завдано непоправної шкоди, — хоч би яким було виправдання для такої відмови, — є несумісною з правами обвинуваченого, які надає йому стаття 6».  

5. Ми вважаємо, що увагу спрямовано не на той аспект. Нічого не сказано про те, що за обставин, які існували на той час у Північній Ірландії, було нерозумним надавати старшому поліційному офіцерові, згідно зі статтею 15 Закону 1987 року, повноваження тимчасово відмовити в доступі до захисника упродовж періоду, що не перевищує 48 годин, якщо він має розумні підстави вважати, що доступ, наданий раніше, перешкодить збиранню інформації про терористичні акти або призведе до попередження будь-якої особи, внаслідок чого може ускладнитися запобігання такому акту або затримання, обвинувачення та засудження будь-якої особи, причетної до цього акту. Стосовно здійснення цих повноважень Суд зазначав у рішенні у справі «Бранніґан та МакБрайд проти Сполученого Королівства» ( Brannigan and McBride v. the United Kingdom ), рішення від 26 травня 1993 року, серія A, № 258-B, с. 43, п. 24, та с. 55, п. 64), що доступ до соліситора може бути затримано на період 48 годин лише за наявності розумних підстав. Суд додав, що «з висновків Високого суду в Північній Ірландії зрозуміло, що рішення про затримку в доступі до соліситора може підлягати судовому перегляду і що у таких провадженнях тягар встановлення розумних підстав для цього покладається на органи поліції. У цих випадках, як виявилося, судовий перегляд є швидким та ефективним засобом уникнення свавільної відмови в доступі до соліситора…»  

6. У цій справі, як зазначено в пункті 65 рішення, хоча заявник тепер оспорює в Суді законність здійснення повноваження стосовно затримки його доступу до захисника, він не намагався опротестувати здійснення цього повноваження, порушивши провадження щодо судового перегляду цього рішення. Суд доходить правильного висновку, що у нього самого немає підстав сумніватися в законності здійснення цих повноважень.  

7. За цих обставин, на наш погляд, Суд, вдаючись до підходу, якого він дотримувався в попередній частині рішення, має розглянути питання, чи, згідно з фактами справи, висновок, зроблений з поведінки заявника до його доступу до соліситора, перетворив кримінальне провадження проти нього – і особливо його засудження – у несправедливе в розумінні статті 6 Конвенції. З цього приводу слід зазначити, що суддя з розгляду справи мав повноваження робити висновки на підставі Наказу 1988 року і фактично не зробив висновку проти заявника згідно зі статтею 3. Відмова заявника дати свідчення на власний захист, коли під час судового розгляду його закликали зробити це, — вона стала підставою для неґативного висновку, зробленого суддею на підставі статті 4 Наказу 1988 року, — безперечно, мала місце в час, коли правова допомога була вже йому доступною.

Отже, питання зводиться до того, чи факт виведення висновку проти заявника, згідно зі статтею 6 Наказу, на тій підставі, що він не пояснив своєї присутності в будинку № 124 на Карріґарт-авеню ( Carrigart Avenue ), тоді, коли його попереджала поліція увечері 7 січня 1990 року, — тобто до того, як він отримав доступ до захисника, — зробив судовий розгляд та засудження заявника несправедливим.  

8. У цьому контексті слід пригадати таке:

a) Застереження, зроблене заявникові увечері 7 січня 1990 року, абсолютно чітко попереджало його про можливість неґативного висновку, якщо він не пояснить або відмовиться пояснити свою присутність в будинку № 124 на Карріґарт-авеню. Немає підстав вважати, що він не зрозумів цього застереження.

b) Однак він продовжував мовчати — і до, і після того, як одержав доступ до правової допомоги. На жодному етапі він не доводив, що надав би або міг би надати безневинне пояснення.

c) Мовчання заявника у період до того, як він одержав правову консультацію, не обов'язково перешкоджало його захисту. Внаслідок цього мовчання вступало в силу застосування статті 3 та 6 Наказу 1988 року, але чи будуть зроблені неґативні висновки на судовому розгляді, мав вирішувати суддя (який, як зазначалося, не зробив таких висновків згідно зі статтею 3). Якби суддя був переконаний — як це могло бути, якби, наприклад, обвинувачений запропонував безневинне пояснення після того, як проконсультувався зі своїм соліситором, — що за будь-якого збігу обставин недоречно робити неґативний висновок, він би його не зробив. Зрозуміло, що у цій справі він на власний розсуд дійшов думки, що може бути зроблено належний висновок згідно зі статтею 6. Не встановлено жодної переконливої причини для того, щоб він дійшов іншої думки.

d) Неґативні висновки, зроблені проти заявника з огляду на його поведінку до або після отримання доступу до соліситора, були зовсім не єдиною і навіть не головною підставою для його засудження. Як нагадує пункт 26 рішення, апеляційний суд Північної Ірландії вважав, що з урахуванням усіх причин, наведених ним, проти заявника було «надзвичайно серйозне обвинувачення».  

9. Беручи до уваги ці чинники, ми доходимо думки, що заявник не довів, що за обставин цієї справи виведення неґативного висновку, з огляду на його поведінку до одержання ним правової допомоги, не спричинило ніякої несправедливості в судовому розгляді його справи та в його засудженні. Отже, ми не погоджуємося, що затримка в доступі до захисника становила порушення статті 6. Ми вважаємо, що більшість складу Суду, проводячи паралель у пункті 66 між «схемою, що міститься в цьому Наказі», та правом доступу до захисника, невиправдано далеко відходить від конкретних обставин цієї справи.  

10. Стверджуючи це, ми, звичайно, не заперечуємо в принципі бажаність надання обвинуваченому раннього доступу до правової допомоги або того, що стаття 6 може, як визнав Суд рішенням у справі «Імбріоскія проти Швейцарії» (див. пункт 62 рішення), застосовуватися до того, як справу передано на судовий розгляд, щоб ґарантувати право на справедливий судовий розгляд.  

ДУМКА СУДДІ ПЕТТІТІ, ДО ЯКОГО ПРИЄДНАВСЯ СУДДЯ ВАЛТІКОС, ЩО ЧАСТКОВО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ   

Я вважаю, що було порушення пунктів 1 і 2 статті 6 Конвенції.  

Разом із більшістю я голосував на користь рішення про допущене порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з пунктом 3 (c), оскільки заявникові було відмовлено в доступі до соліситора і він не мав змоги скористатися ефективною допомогою захисника, принаймні наприкінці його тримання під вартою в поліції.  

Однак хотів би зауважити стосовно пункту 66 рішення, що британська система, замість закріплення в законі заходів щодо доступу до соліситора під час тримання під вартою в поліції, покладає відповідальність на поліційні органи.   Що стосується процесуальних передумов загального права, я погоджуюся із зауваженнями судді Волша:  

«У кримінальному переслідуванні тягар доведення вини поза межами розумного сумніву завжди покладається на обвинувачення. Отже, prima facie case означає, що докази, подані обвинуваченням, якщо їм повірять і не спростують їх, є достатньо обґрунтованими для встановлення вини обвинуваченого. При вирішенні цього питання судді з розгляду справи не потрібно на цій стадії розкривати свою думку або робити висновок щодо істини, але він має переконатися, що ці докази, якщо їм вірити, є об'єктивно юридично обґрунтованими, щоб бути підставою для обвинувального вироку, якщо їх не спростують.  

...  

Покладатися на них надалі, на мою думку, означає цілком суперечити цілям пункту 2 статті 6. Дозволяти таку процедуру — означає дозволяти, щоб кримінальний суд призначав покарання обвинуваченому тому, що він покладається на процесуальне право, ґарантоване Конвенцією. Я привертаю увагу до рішення Верховного суду Сполучених Штатів у справі «Ґріффін проти штату Каліфорнія» ( Griffin v . State of California ) (1965) 380 US , 609...»  

Як і суддя Волш, я посилаюся на рішення апеляційного суду Північної Ірландії та на рішення у справі Міранди ( Miranda ) (Верховний суд Сполучених Штатів).  

Право на мовчання — це основоположний принцип.  

Будь-яке обмеження, що має наслідком покарання за здійснення цього права шляхом виведення неґативних висновків щодо обвинуваченого, рівнозначне порушенню цього принципу.  

У процедурі континентальних правових систем таке міркування було б аналогічним. Той факт, що суд першої інстанції чи апеляційний суд може ґрунтувати своє рішення на своєму внутрішньому переконанні, не є перешкодою для поваги до права на мовчання, оскільки у своєму міркуванні суд не може з мовчання обвинуваченого робити висновок щодо інформації, яка дорівнює інкримінуючим доказам. Обвинувачена особа з власної волі може наражати себе на ризик, так само як вона є вільною у виборі: зізнаватися чи не зізнаватися, і це є формою поваги до людської гідності.  

Цей принцип також відповідає концепції про незаконно чи несправедливо добуті докази. Аналогічні висновки було зроблено і в порівняльному праві (див. Procedures penales en Europe, ed. M. Delmas-Marty, Themis, PUF ).  

Рівень певності, якого має досягати суддя за системою «внутрішнього переконання» чи системою «поза межами розумного сумніву», який є важливим для постановлення справедливого рішення, не повинен досягатися шляхом примусу до зізнання. Лише таким чином буде дотримано цілковитої поваги до презумпції невинуватості та статусу обвинуваченого, що є ключовими поняттями для демократичної концепції кримінального судового розгляду.  

ДУМКА СУДДІ ВОЛША, ДО ЯКОГО ПРИЄДНАЛИСЯ СУДДІ МАКАРЧИК ТА ЛОМУС, ЩО ЧАСТКОВО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ 

1. На мою думку, було порушення пунктів 1 і 2 статті 6 Конвенції.  

Пункт 2 статті 6 ґарантує заявникові презумпцію невинуватості під час оскаржуваного ним судового розгляду в кримінальній справі. До запровадження Наказу 1988 року про докази у кримінальних справах (Північна Ірландія) суддя, що розглядав справу без присяжних, не міг правомірно зробити висновок про вину на підставі того факту, що обвинувачений не заявляє про свою невинуватість. Так само під час судового розгляду з присяжними: давати настанову присяжним, що вони можуть так зробити, суперечило б законові (див. рішення апеляційного суду Північної Ірландії у справі « R . проти Кевіна Шона Мюррея»). У тому самому рішенні апеляційний суд Північної Ірландії постановив, що метою і наслідком Наказу 1988 року була зміна цього становища.  

У рішенні Палати лордів у справі « R . проти Кевіна Шона Мюррея» , яким підтверджувалося рішення суду Північної Ірландії, зазначалося, що Наказ мав на меті дозволити такі висновки, і вони могли робитися після того, як суддя переконається, що обвинувачення встановило незаперечні докази вини обвинуваченого, а якщо цього не зроблено, обвинувачений має бути виправданий.  

У кримінальному переслідуванні тягар доведення вини поза межами розумного сумніву завжди покладається на обвинувачення. Отже, prima facie case означає, що докази, подані обвинуваченням, якщо їм повірять і не спростують їх, є достатньо юридично обґрунтованими за законом для встановлення вини обвинуваченого. При вирішенні цього питання судді з розгляду справи не потрібно на цій стадії розкривати свою думку або робити висновок щодо істини, але він має переконатися, що ці докази, якщо їм вірити, є об'єктивно юридично обґрунтованими, щоб бути підставою для обвинувального вироку, якщо їх не спростують.  

Сам вердикт не може бути винесений доти, доки суд не одержить усі докази.  

2. Із рішення Палати лордів у справі « R . проти Кевіна Шона Мюррея» очевидно, що, незважаючи на статтю 3 Наказу, висновки, які не можуть бути зроблені доти, доки не буде встановлено незаперечні докази вини обвинуваченого, не можуть становити частину рішення про те, чи встановлено незаперечні докази вини обвинуваченого. Отже, якщо обвинувачений мовчав, на цей факт не можна покладатися для того, щоб встановити prima facie case.   3. Покладатися на них надалі, на мою думку, означає цілком суперечити цілям пункту 2 статті 6. Дозволяти таку процедуру – означає дозволяти, щоб кримінальний суд призначав покарання обвинуваченому тому, що він покладається на процесуальне право, ґарантоване Конвенцією. Я привертаю увагу до рішення Верховного суду Сполучених Штатів у справі «Ґріффін проти штату Каліфорнія» (1965)380 US, 609, де розглядався аналогічний момент стосовно П'ятої поправки до Конституції США, що скасовувала закон Каліфорнії, який дозволяв суду робити неґативні висновки з рішення обвинуваченого не давати свідчень.  

Рішенням у справі «Міранда проти Арізони» ( Miranda v . Arigona ) (1966), 384 US , 436, Верховний суд США підтвердив, що конституційний захист від самообвинувачення, який міститься у П'ятій поправці, ґарантує особі «право мовчати, доки вона сама не вирішить говорити, здійснюючи це право на свій власний розсуд», під час допиту в поліції або в суді.   Європейський суд у своєму рішенні у справі «Функе проти Франції» (серія A, № 256-A) зазначив, що «особливі риси митного права... не можуть виправдати... порушення права кожного “обвинуваченого у вчиненні злочину” — в автономному значенні цього виразу в статті 6 — на мовчання і права не обвинувачувати самого себе» (с. 22, п. 44).  

4. Я згоден з більшістю, що відмова в дозволі адвокатові заявника бути присутнім, коли заявник цього просив, також є порушенням статті 6. Підводячи підсумок викладу обставин того, що пережив заявник до судового розгляду, слід зазначити, що факти справи розкривають явне порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.  

5. На підставі зазначеного вище я дійшов висновку, що було також порушення пункту 2 статті 6.

---

1 Примітки Секретаря Суду :
Справі привласнено номер 41/1994/488/570. Перше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Два останні числа вказують на порядкові номери справи у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних початкових заяв до Комісії.

2 Реґламент Суду «А» застосовують до всіх справ, переданих у Суд до набрання чинності Протоколом № 9 (1 жовтня 1994 року), а після цієї дати лише до справ стосовно держав, що не взяли на себе зобов'язань за цим Протоколом . Він відповідає Реґламенту, який набрав чинності 1 січня 1983 року, зі змінами, внесеними кілька разів пізніше.

3 Примітка Секретаря Суду:
З практичних міркувань цей додаток з?явиться лише з друкованою версією цього рішення ( Reports of Judgments and Decisions 1996 ), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії.

до змісту