ЄВРОПЕЙСЬКИЙ
СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
МАНСУР ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ
У справі «Мансур проти Туреччини» 1
Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою — згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) та відповідними положеннями Реґламенту Суду «A» 2, — до складу якої увійшли судді:
п. Р. Рюссдаль (R. Ryssdal), Голова Суду
п. Р. Бернхардт (R. Bernhardt)
п. Ф. Гьольчюклю (F. Golcuklu)
п. Р. Макдоналд (R. Macdonald)
п. І. Фойгель (I. Foighel)
п. Дж. Міфсуд Боннічі (G. Mifsud Bonnici)
п. Є. Макарчик (J. Makarczyk)
п. Д. Ґотчев (D. Gotchev)
п. П. Ямбрек (P. Jambrek),
а також п. Г. Пецольд (H. Petzold), Секретар Суду ,
після нарад за зачиненими дверима 25 листопада 1994 року і 23 травня 1995 року
постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених вище днів:
ПРОЦЕДУРА
1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 15 квітня 1994 року, в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 16026/90) проти Турецької Республіки, поданою до Комісії на підставі статті 25 громадянином Туреччини п. Саді Мансуром ( Sadi Mansur ) 23 листопада 1989 року.
У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 та 48, а також на заяву Туреччини про визнання обов'язкової юрисдикції Суду (стаття 46). Запит подано з метою отриманя рішення стосовно того, чи свідчать факти у справі про порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за пунктом 3 статті 5 і пунктом 1 статті 6 Конвенції.
2. У відповідь на запит, зроблений відповідно до пункту 3 (d) правила 33 Реґламенту Суду «А», заявник повідомив про свій намір взяти участь у провадженні і призначив адвоката, який представлятиме його (правило 30).
3. До складу палати увійшли за посадою п. Ф. Гьольчюклю, суддя, обраний від Туреччини (стаття 43 Конвенції), та п. Р. Рюссдаль, Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21). 26 квітня 1994 року в присутності Секретаря Голова Суду визначив жеребкуванням імена інших семи членів палати, а саме: п. Р. Бернхардта, п. Р. Макдоналда, п. І. Фойгеля, п. Дж. Міфсуда Боннічі, п. Є. Макарчика, п. Д. Ґотчева, п. П. Ямбрека (стаття 43, у кінці, Конвенції та пункт 4 правила 21).
4. Як голова палати (пункт 5 правила 21), п. Рюссдаль через Секретаря Суду провів консультації з уповноваженою особою Уряду Туреччини (Уряд), адвокатом заявника та представником Комісії щодо організації провадження (пункт 1 правила 37 та правило 38). Відповідно до виданого після цього розпорядження, Секретар одержав меморандуми Уряду та заявника 1 і 5 серпня 1994 року, відповідно. Представник Комісії письмових зауважень не подав.
5. 10 листопада 1994 року на вимогу Секретаря, згідно з розпорядженням Голови Суду, Комісія подала матеріали здійсненого нею провадження.
6. Згідно з рішенням Голови Суду, відкрите слухання відбулося 22 листопада 1994 року в Палаці прав людини у Страсбурзі. Перед цим Суд провів підготовче засідання.
На судовому розгляді були присутні:
a) від Уряду
п. М. Озмен ( M. Ozmen ), уповноважена особа,
пані Д. Аксай ( D. Akcay ), консультант;
b) від Комісії
п. Г.Ґ. Схермерз ( H. G. Schermers ), представник;
c) від заявника
п. Т. Акілліоґлу ( T. Akillioglu ), адвокат, захисник.
Суд заслухав виступи п. М. Озмена, пані Д. Аксай, п. Г.Ґ. Схермерза та п. Т. Акілліоґлу, а також відповіді п. Т. Акілліоґлу на запитання. Уряд надіслав свої відповіді у письмовій формі 12 грудня 1994 року.
ЩОДО ФАКТІВ
I. Конкретні обставини справи
7. Пан Мансур, іранець за походженням, одержав турецьке громадянство внаслідок натуралізації 5 травня 1989 року.
8. 12 червня 1981 року апеляційний суд м. Салоніки (Греція) засудив його до ув'язнення строком на чотири роки за торгівлю наркотиками між Грецією і Туреччиною.
А. Провадження у кримінальній справі
9. Через три роки за цими фактами проти заявника було розпочато два кримінальні провадження у 1-му та 2-му судах присяжних м. Едірне ( Edirne ), Туреччина. Судові провадження відбувалися одночасно до 6 травня 1987 року, коли 2-му суду присяжних стало відомо, що предмет розгляду в обох справах ідентичний, і він відмовився від юрисдикції на користь 1-го суду (див. пункти 14 та 27 нижче).
1. Провадження у 1 му суді присяжних м. Едірне
10. 18 квітня 1984 року наприкінці попереднього розслідування, розпочатого після засудження заявника у Греції, прокурор м. Іпсали ( Ipsala ) передав справу п. Мансура та А. D ., його стверджуваного спільника, на судовий розгляд до 1-го суду присяжних м. Едірне (перший суд) за обвинуваченням в експортуванні наркотиків (стаття 403 Кримінального кодексу Туреччини — див. пункт 35 нижче).
11. 1 травня 1984 року цей суд зажадав від органів влади Греції документи з матеріалів кримінальної справи, відкритої проти двох підсудних (протоколи їхніх заяв, вирок та лабораторний аналіз конфіскованихі речовин).
4 жовтня 1984 року Міністерство юстиції Греції відповіло, що запитані документи були вже двічі відправлені через посольство Туреччини в Афінах — 30 червня і 23 листопада 1982 року.
12. 27 листопада 1985 року перший суд замовив експертний висновок щодо речовини, конфіскованої в Греції. 7 лютого 1986 року Інститут судової медицини подав звіт, зробивши висновок виключно на основі матеріалів справи, в якому зазначалося, що зразок містить героїн.
13. 31 березня і 21 листопада 1986 року суд надіслав запит до Міністерства юстиції Туреччини, щоб дізнатися, яких заходів було вжито на виконання його прохання передати документи.
14. На засіданні 1 травня 1987 року він дізнався, що 2-ий суд присяжних м. Едірне також розглядає справу заявника стосовно тих самих фактів. Він запропонував об'єднати ці дві справи, і наказ про таке об'єднання було видано 6 травня (див. пункт 9 вище та пункт 27 нижче).
Більше того, звернувши увагу на те, що відповідь, надана тим часом грецькими судами, стосувалася лише А.D., перший суд подав запит з метою отримання конкретної інформації про кожний вид наркотиків, конфіскованих у машині Мансура в Греції.
15. 12 квітня 1988 року перший суд звернувся до суду присяжних м. Анкари з проханням перекласти турецькою мовою одну сторінку експертного висновку, переданого судовими органами Греції 28 жовтня 1987 року; 19 липня 1988 року він повторив своє прохання.
16. Суд присяжних м. Анкари не знайшов офіційного перекладача, приведеного до присяги, і 7 листопада 1988 року повернув документ.
17. 11 листопада 1988 року перший суд подав такий самий запит до Стамбульського суду присяжних, який, однак, не зміг виконати запит з тієї ж причини, що й суд Анкари.
18. На засіданні 15 червня 1989 року п. Мансур надав переклад висновку. Зауваживши, що у висновку просто стверджується, що п. Мансур не є наркоманом, суд знову надіслав запит з вимогою передати йому експертний висновок щодо наркотиків, конфіскованих у Греції.
19. 13 липня 1990 року Міністерство юстиції Туреччини передало цей висновок першому суду, який 19 липня 1990 року безуспішно намагався отримати переклад від суду присяжних м. Анкари.
20. 19 лютого 1991 року перший суд засудив заявника до тридцяти років ув'язнення. У своєму вироку він зазначив, що п. Мансура вже було засуджено до чотирирічного ув'язнення в Греції за цими самими фактами, і на підставі вироку, винесеного в Греції, висновків Інституту судової медицини та зізнання п. Мансура суд встановив, що експортована ним речовина справді була героїном.
21. 30 квітня 1991 року Касаційний суд відхилив апеляцію п. Мансура з питань права.
22. 21 червня 1991 року Законом № 3756 від 5 червня 1991 року (див. пункт 35 нижче) було внесено зміни до статті 403 Кримінального кодексу, і перший суд зменшив покарання, призначене 19 лютого 1991 року, до десяти років ув'язнення.
2. Провадження у 2-му суді присяжних м. Едірне
23. Після того як 12 вересня 1984 року органи влади Греції звільнили п. Мансура, він повернувся до Туреччини. Він намагався дістати турецьке громадянство, коли 1 листопада 1984 року поліція заарештувала його в Стамбульському відділі з питань громадянства. На підставі припису від 5 листопада суд Іпсали, за заявою прокуратури м. Едірне, санкціонував його запобіжне ув'язнення.
Наступного дня прокуратура відкрила проти нього кримінальну справу в 2-му суді присяжних м. Едірне (другий суд) за торгівлю наркотиками.
24. 16 листопада 1985 року суд звернувся до органів влади Греції з проханням надіслати йому вирок, згідно з яким було засуджено заявника, та лабораторний аналіз хімічних речовин.
25. Документи було отримано 18 червня 1985 року через Міністерство юстиції Туреччини. 7 серпня 1985 року другий суд передав їх на переклад до суду присяжних м. Анкари. Переклад було надіслано 9 жовтня 1985 року.
26. На засіданні 25 жовтня 1985 року другий суд виявив, що серед отриманих документів немає лабораторного аналізу. У відповідь на повторний запит органи влади Греції повідомили, що документи, про які йдеться, було двічі відправлено до посольства Туреччини в Афінах. Другий суд звернувся до Міністерства юстиції Туреччини, яке надіслало цей аналіз 7 жовтня 1986 року.
На прохання надати переклад експертного висновку суд присяжних м. Анкари повідомив, що його вже відправлено на переклад.
27. Навівши довідки, другий суд з'ясував, що справу заявника за цими ж фактами розглядає перший суд. Таким чином, 6 травня 1987 року він прийняв рішення відмовитися від юрисдикції на користь першого суду (див. пункти 9 і 14 вище).
В. Запобіжне ув'язнення
28. Тримання п. Мансура під вартою почалося 5 листопада 1984 року (див. пункт 23 вище). Поліційний суд м. Іпсали пояснив причину цього затримання характером злочину, в якому було обвинувачено заявника.
29. 6 грудня 1984 року другий суд відхилив заяву п. Мансура про скасування цього рішення.
30. Надалі суд постановляв, що заявник має залишатися під вартою:
а) 17 грудня 1984 року, 5 лютого та 10 квітня 1985 року, «з огляду на характер стверджуваного злочину і зміст матеріалів справи»; та
b) на двадцяти п'яти засіданнях від 7 червня 1985 року до 22 квітня 1987 року, або не наводячи жодних арґументів, або «тому, що причини, викладені в наказі про тримання під вартою, все ще мають місце».
31. Після того як другий суд відмовився від юрисдикції, перший суд, у свою чергу, вирішив, що заявник має залишатися під вартою:
а) на сімнадцяти засіданнях, що відбулися з 12 травня 1987 року по 2 серпня 1988 року, — без наведення чітких підстав;
b) 29 серпня, 28 вересня і 2 листопада 1988 року, з огляду на характер злочину, у вчиненні якого підсудний все ще обвинувачується»;
c) 30 листопада 1988 року — без наведення чітких підстав;
d) на дев'ятнадцяти засіданнях з 23 грудня 1988 року по 26 червня 1990 року, «з огляду на характер злочину» та/або «стан доказів», та один раз — без наведення чітких підстав;
e) 25 липня та 22 серпня 1990 року — без наведення чітких підстав; і
f) 11 вересня та 9 жовтня 1990 року — «з огляду на характер злочину».
32. 24 листопада 1987 року п. Мансур нагадав голові першого суду, що його тримають під вартою вже понад три роки, два з яких витрачено виключно на листування між судовими органами Туреччини та Греції, і що він зазнає «великих страждань», особливо тому, що він уже відбув чотирирічне покарання в Греції на підставі цих фактів. Він просив, щоб судовий розгляд було оперативно завершено.
Суд не відповів на це прохання.
33. Пана Мансура було звільнено 1 липня 1991 року.
ІІ. Відповідне національне право
А. Конституція
34. Пункт 7 статті 19 Конституції передбачає:
«Кожен, кого позбавлено свободи з будь-якої причини, має право на судовий розгляд, при якому суд повинен оперативно розглянути його справу і ухвалити рішення про його звільнення, якщо затримання є незаконним».
В. Кримінальний кодекс
35. Стаття 403 Кримінального кодексу, яка була чинною на той час, передбачала:
«Виготовлення, ввезення та вивезення небезпечних наркотиків без дозволу або з порушенням умов існуючого дозволу є злочином, за вчинення якого передбачається покарання у вигляді ув'язнення на строк не менше десяти років...
Якщо наркотиками, про які йдеться в попередньому пункті, є героїн, кокаїн, наркотичні засоби, виготовлені на основі морфіну, або гашиш, найвищою мірою покарання має бути довічне ув'язнення».
Закон № 3756 від 5 червня 1991 року вніс зміни у це положення, замінивши покарання до довічного ув'язнення, встановлене за злочин організованого експорту високотоксичних речовин, на покарання до вісімнадцятирічного ув'язнення з вирахуванням періодів попереднього ув'язнення за кордоном.
ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ
36. Пан Мансур звернувся до Комісії 23 листопада 1989 року. Він скаржився на надмірну тривалість запобіжного ув'язнення (пункт 3 статті 5 Конвенції) та провадження у кримінальній справі проти нього (пункт 1 статті 6).
37. Комісія оголосила заяву (№ 16026/90) прийнятною 10 липня 1991 року. У своїй доповіді від 28 лютого 1994 року (стаття 31) вона висловила одностайну думку, що було порушення цих двох положень. Повний текст висновку Комісії подано в додатку до цього рішення 3.
ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ УРЯДУ ДО СУДУ
38. У своєму меморандумі Уряд звернувся до Суду з проханням взяти до уваги подані йому попередні заперечення або визнати, що порушення пункту 3 статті 5 або пункту 1 статті 6 Конвенції не було.
ЩОДО ПРАВА
І. ВСТУПНІ ЗАУВАЖЕННЯ
39. Уряд стверджував, що його арґументи в цій справі слід було б розглядати лише в тому разі, якби вважалося, що визнання Туреччиною обов'язкової юрисдикції Суду має чинність.
У справі «Лоїзіду проти Туреччини» ( Loizidou v . Turkey ) Уряд доводив, що заява Туреччини від 22 січня 1990 року, згідно зі статтею 46 Конвенції, не мала б чинності, якби Суд визнав неправомірним обмеження ratione loci, яке вона містила. У своєму рішенні від 23 березня 1995 року, визнаючи неправомірним це обмеження, Суд ухвалив, що зазначена заява містить чинне визнання його компетенції (серія А, № 310, с. 32, п. 98).
ІІ. ПОПЕРЕДНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ
40. Як свій основний арґумент, Уряд висунув три заперечення стосовно прийнятності, що ґрунтуються на відсутності юрисдикції ratione temporis, невичерпанні національних засобів правового захисту та втраті статусу потерпілого.
1. Відсутність юрисдикції ratione temporis
41. Уряд стверджував, що, коли 22 січня 1990 року Туреччина визнала обов'язкову юрисдикцію Суду щодо «питань, порушених стосовно фактів — у тому числі й щодо рішень, які ґрунтуються на цих фактах, — що мали місце після тієї дати», його наміром було винести за рамки перегляду Судом події, що відбулися до дня, коли було здано на зберігання Суду заяву, зроблену на підставі статті 46 Конвенції. Крім того, у цій справі юрисцикція Суду ratione temporis також виключена стосовно подій після 22 січня 1990 року, які «почали розгортатися іще до цієї дати».
42. Представник Комісії доводив, що Суд має юрисдикцію розглядати справи з 28 січня 1987 року, дати, коли набрало чинності визнання права на індивідуальну заяву.
43. Пан Мансур погодився з цим.
44. Беручи до уваги формулювання заяви Туреччини, зробленої згідно зі статтею 46 Конвенції, Суд вважає, що він не може розглядати скарги щодо подій, які відбулися до 22 січня 1990 року, і що його юрисдикція ratione temporis поширюється лише на період після цієї дати. Однак, розглядаючи скарги за пунктом 3 статті 5 та пунктом 1 статті 6 Конвенції, він враховуватиме стан провадження у той час, коли зазначену вище заяву Туреччини було вже здано на зберігання (див., серед інших авторитетних джерел, рішення у справі «Ноймайстер проти Австрії» (Neumeister v. Austria) від 27 червня 1968 року, серія А, № 8, с. 38, п. 7, та рішення у справі «Баґетта проти Італії» (Bagetta v. Italy) від 25 червня 1987 року, серія А, № 119, с. 32, п. 20).
Таким чином, він не може погодитися з арґументом Уряду, що факти навіть після 22 січня 1990 року виключаються з його юрисдикції, якщо вони є лише продовженням ситуації, що вже існувала. З цієї дати і надалі всі дії та бездіяльність Уряду не лише мають відповідати Конвенції, а й безсумнівно підлягати перегляду з боку інституцій Конвенції.
2. Невичерпання національних засобів правового захисту
45. Уряд також посилався на невичерпання національних засобів правового захисту, заявляючи, що п. Мансур передусім проіґнорував можливість скористатися провадженням у національному суді на підставі пункту 7 статті 19 Конституції (див. пункт 34 вище), який надає кожному, хто перебуває в запобіжному ув'язненні, право на судовий розгляд упродовж розумного строку. Крім того, він не вимагав захисту згідно із Законом № 466 від 7 травня 1964 року, який ґарантує кожному, кого на законних чи незаконних підставах тримали під вартою, можливість одержати відшкодування незалежно від того, чи його було виправдано, звільнено без судового розгляду або засуджено.
46. Як і представник Комісії, Суд зазначає, що це заперечення не було подано на етапі розгляду питання щодо прийнятності заяви. Таким чином, заявник позбавляється права на заперечення з цього приводу.
3. Втрата статусу потерпілого
47. І нарешті, Уряд стверджував, що заявник не може більше претендувати на статус потерпілого від порушень Конвенції, оскільки 21 червня 1991 року, після набуття Законом № 3756 чинності (див. пункт 22 вище), йому значно пом'якшили покарання, і 1 липня 1991 року його було звільнено.
48. Суд знову зазначає, що це заперечення не було подано на етапі розгляду справи Комісією. Таким чином, воно має бути відхилене, оскільки діє правило позбавлення права заперечення.
ІІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
49. Пан Мансур скаржився на тривалість його запобіжного ув'язнення. Він вважав, що це суперечить пункту 3 статті 5 Конвенції, який передбачає:
«Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту с пункту 1 цієї статті, має… право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене ґарантіями явки в судове засідання».
50. Уряд оспорював цю думку, тимчасом як Комісія погодилася з нею.
A. Період, що має братися до уваги
51. Зважаючи на висновок у пункті 44 цього рішення, Суд може взяти до уваги період тривалістю один рік та двадцять вісім днів, який минув між датою подання заяви, якою Туреччина визнала обов'язкову юрисдикцію Суду (22 січня 1990 року), та датою винесення рішення 1-го суду присяжних м. Едірне (19 лютого 1991 року). Однак, з'ясовуючи, чи було виправданим, згідно з пунктом 3 статті 5 Конвенції, тримання заявника під вартою після 22 січня 1990 року, Суд має врахувати той факт, що станом на цю дату заявник, якого було затримано 5 листопада 1984 року (див. пункт 23 вище), перебував під вартою вже близько п'яти років і трьох місяців.
B. Розумність тривалості тримання під вартою
52. Передусім національні судові органи мають забезпечити, щоб у будь-якому конкретному випадку запобіжне ув'язнення обвинуваченої особи не перевищувало розумного строку. З цією метою вони повинні вивчити всі факти «за» і «проти» наявності справжньої вимоги громадського інтересу, яка з належною повагою до принципу презумпції невинуватості виправдовувала б відступ від правила поваги до особистої свободи, та викласти їх у своєму рішенні щодо заяви про звільнення. Саме на підставі причин, викладених у цих рішеннях, та достовірних фактів, зазначених заявником у його апеляціях, Суд мав вирішити, чи було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції (див., серед інших авторитетних джерел, рішення у справі «Летельєр проти Франції» (Letellier v. France) від 26 червня 1991 року, серія А, № 207, с. 18, п. 35).
Наявність розумної підозри, що особа вчинила злочин, є обов'язковою умовою законності її подальшого тримання під вартою, але через деякий час цієї підстави вже недостатньо; тоді Суд має встановити, чи інші підстави, на які посилаються судові органи, продовжують виправдовувати позбавлення свободи (там само, а також див. рішення у справі «Вемгофф проти Німеччини» (Wemhoff v. Germany) від 27 червня 1968 року, серія А, № 7, с. 24 – 25, п. 12, та «Рінґайзен проти Австрії» (Ringeisen v. Austria) від 16 липня 1971 року, серія А, № 13, с. 42, п. 104). Якщо ці пістави є «відповідними» та «достатніми», Суд повинен також встановити, чи виявили компетентні національні органи «особливу ретельність» при проведенні провадження у справі (див. рішення у справі «Матцнеттер проти Австрії» (Matznetter v. Austria) від 10 листопада 1969 року, серія А, № 10, с. 34, п. 12; «В . проти Австрії» (B. v. Austria) від 28 березня 1990 року, серія А, № 175, с. 16, п. 42; та згадуване вище рішення у справі Летельєр , с. 18, п. 35).
53. Упродовж періоду, на який поширювалася юрисдикція ratione temporis Суду, 1-ий суд присяжних м. Едірне дев'ять разів з власної ініціативи розглядав питання про продовження тримання заявника під вартою.
Як підстави для відмови у звільненні п. Мансура він називав «характер злочину», в якому було обвинувачено заявника, та «стан доказів» (див. пункт 31 вище); у трьох випадках він забував назвати підстави для свого рішення.
Уряд наголошував на тяжкості покарання, якому підлягав обвинувачений, на небезпеці його можливої втечі, можливості знищення доказів чи ризику змовляння з іншими обвинуваченими. Пан Мансур не мав постійного місця проживання в Туреччині і, якби його було звільнено, міг би іґнорувати виклики судових органів чи уникати виконання покарання, тривалість якого слід було визначити.
54. Заявник скаржився на повторюваність оспорюваних наказів та стверджував, що він завжди жив у Туреччині і працював продавцем на Великому базарі в Стамбулі. Таким чином, суди не вважали за потрібне заглибитися в існуючі факти.
55. Суд зазначив, що небезпека втечі обвинуваченого не може вимірюватися лише на підставі тяжкості покарання, що може бути призначене. Вона має оцінюватися з урахуванням низки інших відповідних чинників, які можуть або підтвердити існування небезпеки втечі, або звести її нанівець такою мірою, що запобіжне ув'язнення не може бути виправданим (див., mutatis mutandis, згадуване вище рішення у справі Летельєр, с. 19, п. 43).
У цій справі накази першого суду підтверджували затримання, майже завжди використовуючи ідентичні, якщо не стереотипні, формулювання, а в трьох випадках зовсім не називаючи підстав.
56. Вираз «стан доказів» можна було зрозуміти в значенні існування та підтвердження наявності серйозних ознак вини. Хоча загалом ці чинники можуть бути цілком доречними, у цій справі вони самі по собі не можуть виправдовувати продовження тримання під вартою (див. рішення у справі «Кеммаш проти Франції» (№ 1 і 2) (Kemmache v. France) від 27 листопада 1991 року, серія А, № 218, с. 24, п. 150).
57. У світлі цих міркувань Суд постановляє, що продовження тримання заявника під вартою упродовж оспорюваного періоду суперечить пункту 3 статті 5.
Цей висновок позбавляє необхідності розглядати питання про те, як судові органи вели провадження у цій справі.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
58. Пан Мансур скаржився на тривалість кримінального провадження у справі проти нього. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, яка передбачає:
«Кожен… при встановленні… будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на… розгляд упродовж розумного строку… судом…»
59. Уряд оспорював цей погляд, тимчасом як Комісія погодилася з ним.
A. Період, що має братися до уваги
60. Провадження почалося, коли 18 квітня 1984 року 1-ий суд присяжних м. Едірне притягнув заявника до відповідальності.
Однак, з огляду на висновок у пункті 44 цього рішення, Суд може брати до уваги лише період в один рік і двадцять вісім днів, що завершився між 22 січня 1990 року, датою, коли було подано на зберігання заяву, якою Туреччина визнала обов'язкову юрисдикцію Суду, та 30 квітня 1991 року, коли Касаційний суд залишив рішення першого суду без зміни (див. пункт 21 вище). Проте слід враховувати, що до цієї важливої дати провадження вже тривало понад сім років.
B. Розумність тривалості провадження
61. Розумність тривалості провадження має оцінюватися у світлі конкретних обставин справи, з урахуванням критеріїв, закріплених у практиці Суду, зокрема складності справи, поведінки заявника та компетентних органів (див., серед інших прецедентів, згадуване вище рішення у справі Кеммаша (№ 1 і 2), с. 27, п. 60).
1. Складність справи
62. Уряд стверджував, що справа була складною, почасти тому, що було необхідно з'ясувати деякі питання, пов'язані з торгівлею наркотиками, — зокрема щодо виду та кількості наркотиків, а почасти внаслідок недостатньої співпраці з боку державних органів Греції, які затримали передання документів з кримінальної справи п. Мансура.
63. Згідно із заявою представника Комісії, складність, на яку посилається Уряд, можна віднести виключно на карб судових органів, які почали два провадження проти тієї самої особи стосовно тих самих фактів і, більше того, у двох різних судах того самого міста.
64. Як і заявник, Суд зазначає, що документи, яких зажадали в органів влади Греції, були відправлені через посольство Туреччини в Афінах (див. пункти 11 і 26 вище), але з кількох причин — включаючи порушення зв'язку між різними заінтересованими державними департаментами та відсутність офіційних, приведених до присяги перекладачів — ними було неможливо вчасно скористатися. 15 червня 1989 року п. Мансур сам подав на переклад турецькою мовою один із документів, що стосувалися його справи (див. пункт 18 вище). Крім того, 1-ий суд присяжних м. Едірне засудив заявника на підставі рішення апеляційного суду м. Салоніки (див. пункт 8 вище), його власного зізнання та висновку Інституту судової медицини (див. пункт 20 вище). Отже, справу не можна вважати складною.
2. Поведінка заявника
65. Суд просто зазначає, що Уряд не висловив жодних критичних зауважень з приводу поведінки заявника на всіх стадіях судового розгляду.
3. Поведінка судових органів
66. Згідно з поданням Уряду, судові органи не можна критикувати з приводу будь-якої затримки у розгляді ними цієї справи. Усвідомлюючи міжнародну відповідальність своєї країни у сфері запобігання торгівлі наркотиками, вони не могли провести прискорене провадження; навпаки, їхній обов'язок полягав у тому, щоб розглянути всі питання, які могли вплинути на рішення. Перший суд також не зволікав із застосуванням до справи п. Мансура законодавчої поправки від 5 червня 1991 року, згідно з якою було необхідно пом'якшити його покарання та врахувати тривалість покарання, яке він уже відбув у Греції. Отже, заявник міг бути звільненим 1 липня того ж року.
67. Суд усвідомлює небезпеку, яку становить торгівля наркотиками, та необхідність ефективних заходів щодо запобігання їй, але в цій справі він не може погодитися з арґументами Уряду.
68. Пункт 1 статті 6 Конвенції ґарантує кожному, проти кого порушено кримінальну справу, право на остаточне рішення упродовж розумного строку щодо висунутого проти нього обвинувачення (див., серед інших авторитетних джерел, рішення у справі «Аділетта та інші проти Італії» (Adiletta and Others v. Italy) від 19 лютого 1991 року, серія А, № 197-Е, с. 65, п. 17). Договірні держави мають побудувати свою систему правосуддя таким чином, щоб їхні суди могли задовольняти ці вимоги (див., mutatis mutandis , рішення у справі «Вокатуро проти Італії» (Vocaturo v. Italy) від 24 травня 1991 року, серія А, № 206-С, с. 32, п. 17).
69. У цій справі до 13 липня 1990 року 1-ий суд присяжних м. Едірне не отримав лабораторного висновку щодо речовини, конфіскованої в Греції; через шість днів він надіслав запит до суду присяжних м. Анкари з вимогою зробити переклад (див. пункт 19 вище). Потім, 19 лютого 1991 року, він засудив заявника на підставі інших свідчень, оскільки він так і не одержав перекладу висновку (див. пункти 20 і 64 вище).
Суду важко зрозуміти, чому провадження відбувалося таким чином, особливо тому, що і 1-ий, і 2-ий суди присяжних м. Едірне раніше наполягали на отриманні висновку і відкладали розгляд справи в очікуванні цього висновку.
70. Отже, тривалість кримінального провадження суперечила пункту 1 статті 6.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 КОНВЕНЦІЇ
71. Згідно зі статтєю 50 Конвенції,
«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з... Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Шкода
72. Пан Мансур вимагав як компенсацію за матеріальну шкоду 850 000 000 турецьких лір та 500 000 000 турецьких лір за моральну шкоду. Він доводив, що упродовж усього провадження він не міг займатися своєю професійною діяльністю і що погані умови тримання під вартою завдали непоправної шкоди його здоров'ю.
73. Уряд посилався на свої попередні заперечення, що ґрунтувалися на твердженні про невичерпання національних засобів правового захисту та про втрату статусу потерпілого (див. пункти 45 і 47 вище), і закликав Суд відхилити вимоги заявника.
74. Представник Комісії висловив думку, що заявник не зазнав матеріальної шкоди, оскільки період його запобіжного ув'язнення було враховано при призначенні йому покарання за вироком суду. Щодо нематеріальної шкоди, сума 50 000–60 000 французьких франків становитиме достатню справедливу сатисфакцію.
75. Суд погоджується з першим міркуванням. Що ж стосується другого, то він призначає виплатити п. Мансуру 30 000 французьких франків за моральну шкоду.
В. Судові витрати
76. Заявник також вимагав відшкодування витрат на гонорар адвокатові, що захищав його в Туреччині та в органах Конвенції, розмір якого він визначив загальною сумою 300 000 000 турецьких лір.
77. Уряд не висловив своєї думки з цього приводу.
78. Як і представник Комісії, Суд зазначає, що турецьке законодавство не передбачає засобів правового захисту стосовно тривалості провадження, тому заявник не міг зазнати жодних витрат за цією статтею; щодо витрат на провадження в конвенційних органах, Суд вважає, що розумною буде сума 30 000 французьких франків з відрахуванням 14 106,50 французького франка, виплачених Радою Європи як правова допомога.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Відхиляє попереднє заперечення щодо відсутності юрисдикції ratione temporis.
2. Відхиляє заперечення, що засоби національного правового захисту не було вичерпано.
3. Відхиляє заперечення, що ґрунтується на втраті статусу потерпілого.
4. Постановляє , що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у зв'язку з тривалістю тримання заявника під вартою.
5. Постановляє , що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з тривалістю кримінального провадження.
6. Постановляє , що держава-відповідач має виплатити заявникові упродовж трьох місяців 30 000 (тридцять тисяч) французьких франків як відшкодування моральної шкоди і 30 000 (тридцять тисяч) франків як компенсацію за судові витрати з відрахуванням 14 106 (чотирнадцять тисяч сто шість) франків і 50 сантимів.
7. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською та французькою мовами і повідомлено на відкритому засіданні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 8 червня 1995 року.
Підпис: Герберт Пецольд,
Секретар Суду
Підпис: Рольф Рюссдаль,
Голова Суду
1 Примітки Канцелярії Суду :
Справі привласнено номер 14/1994/461/542. Перше число позначає порядковий номер справи у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа вказують на порядкові номери справи у списку справ , переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних початкових заяв до Комісії.
2 Реґламент Суду «А» застосовують до всіх справ, переданих у Суд до набрання чинності Протоколом № 9, а після цього лише до справ стосовно держав, що не взяли на себе зобов'язань за цим Протоколом. Він відповідає Реґламенту, який набрав чинності 1 січня 1983 року, зі змінами, внесеними кілька разів пізніше .
3 Примітка Секретаря Суду :
З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише з друкованою версією цього рішення (том 319-В, серія А Публікацій Суду), але копію доповідi Комісії можна одержати в канцелярії Суду.
