ЄВРОПЕЙСЬКИЙ
СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
ФОКС, КЕМПБЕЛЛ І ГАРТЛІ ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА
У справі Фокса, Кемпбелл і Гартлі 1
Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою — згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) та відповідними положеннями Реґламенту Суду 2 , — до складу якої увійшли судді:
п. Р. Рюссдаль ( R . Ryssdal ) , Голова Суду
п. Дж. Кремона ( J . Cremona )
п. Ж. Пінейро Фарінья ( J . Pinheiro Farinha )
сер Вінсент Еванс ( Sir Vincent Evans )
п. Р. Бернхардт ( R . Bernhardt )
п. С. К. Мартенс ( S.K. Martens )
пані Е. Палм ( E. Palm ),
а також п. М.-А. Ейссен ( M .- A . Eissen ), Секретар Суду ,
після нарад за зачиненими дверима 20 лютого та 21 березня 1991 року
постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:
ПРОЦЕДУРА І ФАКТИ1. Справа була передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 13 липня 1989 року. Справу розпочато за трьома заявами (№ 12244/86, 12245/86 та 12383/86) проти Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, поданими до Комісії трьома громадянами Ірландії — 16 червня 1986 року п. Бернардом Фоксом ( Bernard Fox ) та пані Мейр Кемпбелл ( Maire Campbell ) і 2 вересня 1986 року — п. Семюелом Гартлі ( Samuel Hartley ).
Що стосується фактів цієї справи, Суд відсилає до пунктів 8–23 свого рішення від 30 серпня 1990 року («основне судове рішення» — серія А, № 182, с. 8–14). Заявники оскаржували свій арешт і тримання під вартою, які здійснювалися відповідно до положень кримінального законодавства, ухваленого з метою запобігання терористичним актам у зв'язку із ситуацією в Північній Ірландії.
2. В основному рішенні Суд дійшов таких висновків щодо всіх трьох заявників:
a ) було допущено порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, оскільки, хоча арешт і тримання під вартою, які стали предметом оспорювання, і ґрунтувалися на реальних підозрах стосовно того, що заявники були терористами, надані Урядом Сполученого Королівства пояснення були недостатніми для того, щоб підтвердити висновок про наявність «обґрунтованої підозри». З огляду на це, вже не було необхідності вивчати подальші твердження заявників про те, що метою їхнього арешту було не припровадження їх до «уповноваженого судового органу», а одержання від них інформації (пункти 29–36 мотивувальної частини та пункт 1 резолютивної частини, с. 15–18 і 22);
b ) порушення пункту 2 статті 5 допущено не було, оскільки після арешту заявників поінформували про причини їхнього затримання з належною оперативністю (пункти 37–43 мотивувальної частини та пункт 2 резолютивної частини, с. 18–20 і 22);
c ) не було необхідності розглядати заяву на підставі пункту 4 статті 5, оскільки заявників було звільнено ще до того, як такий арешт мав потрапити під судовий контроль, і тому Суд не був зобов'язаний робити висновки in abstracto щодо можливості заявників скористатися доступними засобами правового захисту (пункти 44–45 мотивувальної частини та пункт 4 резолютивної частини, с. 20–21 і 22);
d ) було допущено порушення пункту 5 статті 5, оскільки заявники не могли звернутися до національних судових інстанцій із захищеною позовом вимогою про відшкодування за порушення пункту 1 статті 5 (пункт 46 мотивувальної частини та пункт 3 резолютивної частини, с. 21 і 22);
e ) не було необхідності розглядати заяви на підставі статті 13, з огляду на міркування, викладені щодо пунктів 2 і 4 статті 5 (пункт 47 мотивувальної частини та пункт 4 резолютивної частини, с. 21 і 22).
3. У письмових меморандумах від 9 березня, 18 травня та 21 червня 1990 року заявники вимагали відшкодування як матеріальної, так і моральної шкоди, а також компенсації судових витрат під час провадження в інституціях Конвенції. Уряд подав свої зауваження стосовно вимоги про компенсацію судових витрат 23 травня і 27 липня, але вважав за доцільне не висловлюватися з приводу відшкодування матеріальної і моральної шкоди до ухвали Судом рішення по суті справи.
Оскільки питання про застосування статті 50 ще не було готовим для ухвалення рішення, Суд у своєму основному рішенні відклав це питання і запропонував Урядові та заявникам подати письмові зауваження протягом трьох місяців і, зокрема, повідомити Суд про всі домовленості, яких буде досягнуто між сторонами (пункт 48 мотивувальної частини та пункт 5 резолютивної частини, с. 21–22).
4. Відповідно до цієї пропозиції та за розпорядженням Голови Суду, канцелярія отримала 23 листопада 1990 року меморандум Уряду, а пізніше, 28 січня 1991 року, додаткові коментарі заявників, у яких обидві сторони зверталися з проханням щодо проведення усного слухання. Ці документи засвідчили, що досягти дружнього вреґулювання не вдалось.
14 лютого 1991 року представник Комісії подав зауваження щодо питання про застосування статті 50 у цій справі.
5. 20 лютого 1991 року Суд ухвалив рішення про те, що в проведенні судового слухання немає необхідності.
ЩОДО ПРАВА6. У статті 50 Конвенції сказано:
«Я кщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають із... Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Судові витрати
7. Щодо витрат, пов'язаних із процедурою розгляду в інституціях Конвенції, заявники зазначили спільну суму в розмірі 70 001 фунт стерлінґів, без урахування податку на додану вартість, а також додатково 7993 французькі франки; остання сума пов'язана з оплатою та гонорарами для їхніх соліситорів і адвокатів, а також проїзду й витрат на проживання.
Уряд заявив, що загальний рівень вимог заявників «дуже перебільшений»: оскільки заявники вимагали сплатити старшому адвокатові та молодшому адвокатові 27 000 фунтів стерлінґів, Уряд зазначив, що сума в 15 000 фунтів стерлінґів буде достатньою. Заявники вимагали оплатити витрати своїх соліситорів з розрахунку 115 годин по 300 фунтів стерлінґів за годину. На думку Уряду, розумним буде оплатити 80 годин з розрахунку 75 фунтів стерлінґів за годину. Уряд також відзначив, що окремі пункти стосовно відшкодування вже були оплачені Радою Європи як правова допомога. Окрім того, він виставив арґумент, що, оскільки Суд встановив порушення лише однієї основної позиції із стверджуваних заявниками — скарги на порушення пункту 1 статті 5 щодо «обґрунтованої підозри», — то може бути прийнята лише відповідна частина скарги. На думку Уряду, сума відшкодування не має перевищувати 11 000 фунтів стерлінґів.
Таке твердження було опротестоване заявниками, які наголошували, зокрема, на тому, що їхні справи були підготовлені і представлені як одне ціле.
На думку представника Комісії, заявники повинні були отримати суму, яка мала відповідати розміру їхніх судових витрат у розумних межах, але він не зазначив цифри, залишивши визначення розміру виплати на розсуд Суду.
8. Суд розглянув це питання у світлі як уже напрацьованих у судовій практиці критеріїв, так і в світлі наведених вище зауважень.
Заявники отримали від Ради Європи 32 257,19 французького франка для сплати за проїзд та проживання, і Суд не вбачав необхідності в якихось додаткових виплатах за цим пунктом.
Стосовно гонорарів адвокатам, Суд, з огляду на представлені арґументи Уряду, виніс рішення, що заява не може бути прийнята повністю. З огляду на це, а також на те, що 12 690 французьких франків уже було виплачено як правова допомога для оплат та організації провадження, керуючись принципом справедливості, Суд ухвалив, що заявники мають отримати як відшкодування 11 000 фунтів стерлінґів на всіх. Ця сума може бути збільшена на величину податку на додану вартість, якщо вимагатиметься його виплата.
В. Шкода9. Що стосується матеріальної шкоди, заявники вимагали виплатити лише різницю між витратами, які вони вже понесли, і загальним розміром суми, яку вони зобов'язані були виплатити на законних підставах. Подібна претензія не може розглядатися Судом, оскільки питання оплат уже було визначене в наведених вище пунктах 7–8 (див., mutatis mutandis , справу Броуґана та інших ( Brogan and Others ) від 30 травня 1989 року, серія А, № 152-В, с. 44, п. 7).
10. Заявники також вимагали компенсації за моральну шкоду, якої вони зазнали внаслідок порушення статті 5. Згідно з їхнім поданням, розмір виплати як справедливої сатисфакції має бути не меншим, ніж розмір грошового відшкодування, який вони могли б отримати за національним законодавством, якби їхню вимогу задовольнили. Окрім того, вони просили, щоб Суд при визначенні розміру відшкодування окремо врахував умови тримання їх під вартою.
Уряд вважає, що присудження будь-якої суми як компенсації за моральну шкоду в цій справі не є ані відповідним, ані необхідним, оскільки не було встановлено причинного зв'язку між моральною шкодою, якої нібито зазнали заявники, та порушенням пункту 1 статті 5, яке було визнано Судом. Навіть якщо така моральна шкода і мала місце, то, на думку Уряду, визнання в основному рішенні порушення статті 5 саме по собі становить достатню справедливу сатисфакцію для цілей статті 50.
Представник Комісії висловився за те, щоб заявникам присудити відшкодування, встановлення розміру якого він залишив на розсуд Суду.
11. Суд не виключає, що порушення статті 5 завдало заявникам певної моральної шкоди. Однак, зважаючи на обставини цієї справи та мотивацію, яку було покладено в основу рішень, викладених у пункті 2 ( b ) і ( c ) вище, Суд вважає, що навіть така констатація порушення статті 5 в основному рішенні сама по собі є справедливою сатисфакцією для цілей статті 50.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД
1. Постановляє одноголосно, що Сполучене Королівство має виплатити всім заявникам у зв'язку із судовими витратами суму в 11 000 (одинадцять тисяч) фунтів стерлінґів, включаючи компенсацію будь-якої суми можливого податку на додану вартість.
2. Постановляє шістьма голосами проти одного стосовно питання про моральну шкоду, що само по собі судове рішення є достатньою сатисфакцією в сенсі вимог статті 50.
3. Відхиляє одноголосно решту вимог щодо справедливої сатисфакції.
Учинено французькою та англійською мовами і повідомлено у письмовій формі 27 березня 1991 року, відповідно до пункту 2 (2) правила 55 Реґламенту Суду.
Підпис : Рольф Рюссдаль,
Голова Суду
Підпис : Марк-Андре Ейссен,
Секретар Суду
Відповідно до пункту 2 статті 51 Конвенції та пункту 2 правила 53 Реґламенту Суду, до цього рішення додається окрема думка п. Пінейро Фаріньї, що не збігається з позицією більшості.
Парафовано : R . R .
Парафовано : М.-А. Е.
ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ПІНЕЙРО ФАРІНЬЇ, ЩО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ
1. Я не можу погодитися з позицією моїх колеґ, викладеною в пункті 11 рішення Суду.
2. Я поділяю думку представника Комісії про те, що заявникам має бути присуджена компенсація. Згідно з пунктом 5 статті 5, «кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цієї статті», завжди повинен отримувати компенсацію.
Однак «заявники не могли звернутися до національних судових інстанцій із захищеною позовом вимогою про відшкодування за порушення пункту 1 статті 5» (див. пункт 2 ( d ) рішення Суду). У зв'язку з цим я вважаю, що заявники повинні отримати певну компенсацію за завдану їм моральну шкоду.
1 Примітки Секретаря Суду :
Справі привласнено номер 18 / 1989 / 178 / 234 – 236. Перше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа вказують на порядкові номери справи у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних початкових заяв до Комісії.
2 З поправками до Реґламенту Суду, які набрали чинності 1 квітня 1989 року.
