ЄВРОПЕЙСЬКИЙ
СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
ЕРДАҐОЗ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ
У справі «Ердаґоз проти Туреччини» 1
Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою — згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) та відповідними положеннями Реґламенту Суду «A» 2,— до складу якої увійшли судді:
п. Р. Бернхардт (R. Bernhardt), голова
п. Ф. Ґьольчюклю (F. Golcuklu)
п. Ф. Матчер (F. Matscher)
п. Л.-Е. Петтіті (L.-E. Pettiti)
п. Ж. Де Мейєр (J. De Meyer)
п. А. Н. Лоїзу (A.N. Loizou)
сер Джон Фріленд ( Sir John Freeland)
п. Б. Репік (B. Repik)
п. Х. Касадеваль (J. Casadevall),
а також п. Г. Пецольд (H. Petzold), Секретар Суду , та п. П. Дж. Махоуні (P.J. Mahoney), заступник Секретаря ,
після нарад за зачиненими дверима 30 червня та 22 вересня 1997 року
постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:
ПРОЦЕДУРА
1. Справа передана до Суду Урядом Республіки Туреччина (Уряд) 18 вересня 1996 року в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 21890/93) проти Туреччини, поданою до Комісії з прав людини (Комісія) на підставі статті 25 громадянином Туреччини п. Мехметом Ердаґозом ( Mehmet Erdagoz ) 1 травня 1993 року.
У своїй заяві Уряд посилався на статтю 48 (d) Конвенції. Запит подано з метою отримання рішення стосовно того, чи свідчать факти у справі про порушення державою-відповідачем своїх зобов`язань за пунктом 1 статті 5 Конвенції.
2. 28 жовтня 1996 року представник Комісії подав свої зауваження щодо заяви Уряду і передав справу до Суду.
3. У відповідь на запит, зроблений відповідно до пункту 3 (d) правила 33 Реґламенту Суду «А», заявник повідомив про свій намір взяти участь у провадженні і призначив адвокатів, які представлятимуть його (правило 30).
4. До складу палати увійшли за посадою п. Ф. Ґьольчюклю, суддя, обраний від Туреччини (стаття 43 Конвенції), та п. Р. Бернхардт, заступник Голови Суду (пункт 4 (b) правила 21). 29 жовтня 1996 року в присутності Секретаря Голова Суду п. Р. Рюссдаль ( R . Ryssdal ) визначив жеребкуванням імена інших семи членів палати, а саме: п. Ф. Матчера, п. Л.-Е. Петтіті, п. Б. Волша ( B . Walsh ), п. Ж. Де Мейєра, п. А.Н. Лоїзу, п. Б. Репіка та п. Х. Касадеваля (стаття 43, у кінці, та пункт 5 правила 21).
5. Заступивши на посаду голови палати (пункт 6 правила 21), п. Бернхардт через Секретаря провів консультації з уповноваженою особою Уряду, адвокатом заявника та представником Комісії щодо організації провадження (пункт 1 правила 37 та правило 38). Відповідно до виданого після цього розпорядження, Секретар одержав меморандуми заявника та Уряду 24 та 27 березня 1997 року, відповідно. Представник Комісії письмових зауважень не подав.
6. 10 червня 1997 року Комісія на прохання Секретаря, який діяв за розпорядженням Голови Суду, подала матеріали здійсненого нею провадження.
7. Згідно з рішенням Голови Суду, який надав одному з адвокатів заявника дозвіл використовувати турецьку мову (пункт 3 правила 27), відкрите слухання відбулося 26 червня 1997 року в Палаці прав людини у Страсбурзі. Перед цим Суд провів підготовче засідання.
На судовому розгляді були присутні:
a) від Уряду
пані Д. Аксай ( D. Akcay ), в.о. уповноваженої особи ,
пані І. Бойвін ( I. Boivin ), консультант ;
b) від Комісії
п. Ф. Мартінез ( F. Martinez ), представник ;
c) від заявника
п. Г. Каплан ( H. Kaplan ), адвокат ,
Колеґія адвокатів м. Стамбула,
п. С. Їлмаз ( S. Yilmaz ), адвокат ,
Колеґія адвокатів м. Діярбакира, адвокат, захисники.
Суд заслухав звернення п. Мартінеза, п. Каплана, п. Їлмаза та пані Аксай.
8. Оскільки п. Волш не зміг узяти участь в обговоренні 22 вересня 1997 року, його у складі палати замінив сер Джон Фріленд (пункт 1 правила 22 та пункт 1 правила 24).
ЩОДО ФАКТІВ
I. Обставини справи
9. Пан Мехмет Ердаґоз , громадянин Туреччини, на час, який стосується справи, був власником крамниці в Адані ( Adana ). Нині проживає у Карсі ( Kars ).
10. 3 червня 1992 року між заявником та членами його родини, з одного боку, і паном Н.А. та його друзями, з іншого, виникла сварка. Після сварки кожен з головних учасників подав скаргу, обвинувачуючи іншого, і 16 червня 1992 року прокуратура висунула обвинувачення проти Н.А. та інших учасників у збройному нападі, спробі вбивства та злочинах, передбачених Законом про вогнепальну зброю. Результат цих проваджень невідомий.
11. 16 вересня 1992 року близько другої години ночі до поліції Баґлара надійшов анонімний телефонний дзвінок про те, що у крамниці заявника камінням побито вітрини. Поліція, яка прибула на місце через півгодини – навіть раніше, ніж було повідомлено заявника, якого на той час не було у приміщенні, - встановила факт побиття вітрин і склала рапорт про розмір заподіяної шкоди.
Пізніше цієї ж ночі, о 5.30, п. Ердаґоз, якого було поінформовано про інцидент, безрезультатно вимагав, аби помічник інспектора поліції Баґлара S.К. зробив ще один огляд приміщення до того, як він відчинить крамницю. Він також назвав імена тих осіб, яких підозрював у вчиненні нападу, включаючи Н.А., але вирішив скаргу не подавати і залишив поліційний відділок.
12. О 10.45 того самого дня, після консультації зі службою безпеки та за їхньою порадою, заявник повернувся до поліційного відділку і передав дві гільзи від патронів, які, як він стверджував, було знайдено всередині його крамниці. Він також подав скаргу і вимагав арешту Н.А., який нібито організував цей напад через вороже ставлення до заявника. Наряд поліції провів новий огляд місця події. Згідно з протоколом, складеним відразу об 11.30, слідів куль знайдено не було.
13. 16 березня 1993 року у зв'язку з подіями 16 вересня 1992 року, за поданням прокурора м. Адани, Н.А. постав перед кримінальним судом м. Адани за використання вогнепальної зброї, спричинення збитків унаслідок кримінальних дій та злочин, передбачений Законом про вогнепальну зброю. Рішенням від 28 червня 1993 року кримінальний суд виправдав його через брак доказів. 28 лютого 1994 року Касаційний суд залишив це рішення без зміни.
A. Позбавлення заявника свободи
14. 16 вересня 1992 року відразу після 11:30 ранку внаслідок подій попередньої ночі та з огляду на поведінку заявника, який підозрювався у фальсифікації доказів (див. пункти 11 – 12 вище), старший інспектор Енвер Тунс ( Enver Tuns) видав наказ про переведення до управління служби безпеки заявника та Н.А., якого на той час було заарештовано. У супровідному листі, якого він відправив разом зі справою до відділу охорони громадського порядку служби безпеки, п. Тунс писав:
«Пана Мехмета Ердаґоза та [Н.А.] обох переведено до управління служби безпеки для детального допиту, з огляду на той факт, що п. Ердаґоз часто подає необґрунтовані скарги на персонал поліційного відділку, що між ним та [Н.А.] існує ворожнеча, що він вже раніше піддавав нападкам поліцію та судові установи, а події, як їх виклав п. Ердаґоз, а саме – збройний напад, напевно, є вигадкою; що він має зареєстровану вогнепальну зброю, але так само може мати і ще одну незареєстровану; і що він вже зробив кілька суперечливих заяв.
У зв'язку з цим я прошу перевірити, чи перебувають згадані особи в розшуку у зв'язку з будь-яким злочином, та повідомити відділ охорони громадського порядку і наш відділок про результати розслідування, а також надіслати копію документа до відділу розслідування злочинів».
15. Наказом від 17 вересня 1992 року старший інспектор передав справи Н.А. та заявника, який підозрювався у неправдивому повідомленні про кримінальне правопорушення, до прокуратури.
16. Того самого дня заявник та Н.А. в супроводі підготовлених п. Тунсом протоколів їхнього допиту постали перед прокурором м. Адани. Пана Ердаґоза було звільнено того ж дня, час звільнення точно не зазначено.
B. Скарги заявника на дії поліції
1. Перша скарга
17. 17 вересня 1992 року заявник подав прокуророві скаргу, в якій звинуватив старшого інспектора та помічника інспектора S.К. у вчиненні злочину. Він стверджував, що під час розслідування обставин сутички 3 червня 1992 року (див. пункт 10 вище) перший допустив зловживання владою, склавши упереджений протокол. Він також звинувачував S.К. у жорстокому поводженні з ним, коли він вперше прийшов до поліційного відділку о 5.30 після подій ночі з 15 на 16 вересня.
18. Наступного дня на вимогу поліції п. Ердаґоз пройшов медичний огляд у лікарні соціального забезпечення в Адані. У попередньому висновку, складеному того самого дня, зазначаються такі ушкодження: легка подряпина на лівому боці спини та синці й набряки під обома колінами. 24 грудня 1992 року лікар Інституту судової медицини м. Адани склав новий висновок, який підтвердив висновок від 18 вересня.
19. 29 грудня 1992 року, після проведення розслідування прокурор м. Адани припинив провадження. Він зробив висновок, що твердження про зловживання владою безпідставні, і вирішив не проводити розслідування стосовно дій старшого інспектора. Щодо скарги на жорстоке поводження він зазначив:
«Після телефонного повідомлення до поліційного відділку Баґлара про факт побиття вітрин 16 вересня 1992 року в крамниці, розташованій за адресою будинок 62В на 677-й вулиці, помічник інспектора [S.К.] направив на місце події наряд поліції. Цей наряд склав рапорт о 3:30. О 7 годині того самого дня п. Ердаґоз прийшов до поліційного відділку із скаргою про інцидент. Коли його скарга письмово оформлювалася, він передумав подавати офіційну скаргу і залишив приміщення поліції. Проте невдовзі він повернувся і заявив, що знайшов дві [кулі] всередині своєї крамниці. Після цього п. Енвер Тунс, старший офіцер відділку, наказав оформити першу заяву скаржника і направив до крамниці наряд поліції. Того самого дня об 11.30 наряд подав рапорт, у якому зазначалося, що в крамниці немає жодних слідів від куль. Тому було зроблено припущення, що скаржник пред'явив кулі з єдиною метою – щоб [Н.А.], людину, яку він звинуватив, було заарештовано. У зв'язку з цим старший інспектор Тунс направив його для допиту до відділу розслідування злочинів. За наказом від 17 вересня 1992 року заявник та [Н.А.] були направлені до прокуратури, перший за підозрою у неправдивому свідченні про злочин.
Хоч сліди від ударів та ушкодження на тілі Мехмета Ердаґоза згадуються в медичному висновку від 18 вересня 1992 року, виданому через два дні після інциденту лікарнею соціального забезпечення, до якої він був направлений інспектором Тунсом, не існує неспростовного доказу того, що ушкодження, про які йдеться у висновку, були результатом ударів, завданих помічником інспектора, отже, доказів для порушення справи проти останнього недостатньо».
20. 27 січня 1993 року заявник подав скаргу на наказ про припинення справи голові кримінального суду присяжних м. Тарсуса ( Tarsus Assize Court ), який 23 лютого 1993 року відхилив апеляцію.
21. 8 березня 1993 року заявник звернувся до міністра юстиції з проханням подати апеляцію в інтересах права. 29 березня 1993 року міністр юстиції у проханні відмовив.
2. Друга скарга
22. Під час розслідування справи п. Ердаґоз подав скаргу на старшого інспектора та іншого поліцейського, А.К., стверджуючи, що вони образили його і тримали під вартою протягом сорока восьми годин, незважаючи на те, що він був скаржником.
23. 6 грудня 1993 року прокурор м. Адани видав наказ про припинення проваджень проти двох згаданих поліцейських, в якому, зокрема, зазначалось:
«Матеріали розслідування (справа № 1992/22569) та попереднє дізнання у цій справі вказують на те, що 16 вересня 1992 року... скаржник прибув до поліційного відділку, де зробив усну заяву про те, що вітрини його крамниці розбито і що він хоче подати скаргу на людину, яка вчинила це; після цього його попросили надати доказ або назвати свідка; він пішов з поліційного відділку і повернувся через дві години, принісши як доказ дві кулі; офіцери поліції вирушили на місце події, щоб перевірити твердження п. Ердаґоза, і з'ясували, що вітрини розбито, але слідів, які б дозволили припустити, що їх вибито кулями, не було. Зважаючи на минуле заявника, його було запідозрено у неправдивому повідомленні про злочин, тому мета дізнання змінилася, і розслідування проводилося у двох напрямках. Однак, у зв'язку з тим, що поліцією не було знайдено жодного речового доказу того, що було вчинено злочин, скаржника було відправлено до прокуратури, згідно з наказом від 17 вересня 1992 року. Всупереч його твердженням, він не тримався під вартою протягом сорока восьми годин, а був затриманий на двадцять чотири години у зв'язку з необхідністю закінчення дізнання. Також немає підстав для тверджень про наклеп».
24. 15 лютого 1994 року заявник оскаржив до голови кримінального суду присяжних зазначений вище наказ. Зокрема, він стверджував, що його тримання під вартою в поліції тривало два дні і було спричинене почуттям образи на нього з боку поліції, пов'язаним з його попередніми скаргами до Європейської комісії з прав людини та національних судів. 7 березня 1994 року голова суду присяжних Тарсуса відхилив апеляцію, а 24 червня 1994 року міністр юстиції відхилив прохання п. Ердаґоза про подання апеляції в інтересах права.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО
A. Конституція
25. Пункт 78 статті 19 Конституції ґарантує:
«Кожен, кого позбавлено свободи з будь-якої причини, має право на судовий розгляд, при якому суд повинен оперативно розглянути його справу і ухвалити рішення про його звільнення, якщо затримання є незаконним».
B. Кримінально-процесуальний кодекс
26. Пункт 1 статті 128 Кримінально-процесуального кодексу, чинний на той час, передбачав:
«У разі якщо заарештованого не звільнено, і з метою уникнення непотрібних або невиправданих зволікань, він має бути доставлений до судді-слідчого і допитаний у межах двадцяти чотирьох годин, не враховуючи час, необхідний для його супроводу до найближчого до місця його арешту судді-слідчого...»
C. Кримінальний кодекс
27. Відповідні положення Кримінального кодексу є такими:
Стаття 245
«Працівник правоохоронних органів, офіцер поліції або будь-яка інша офіційна особа, яка відповідає за забезпечення дотримання закону та яка, виконуючи свої обов'язки, порушуює закон, чи безпосередньо, чи за наказом начальника, або, чинячи так, виявляє жорстокість, погрожує насильством або завдає ушкоджень третій стороні, карається ув'язненням на строк від трьох місяців до трьох років та усувається від виконання обов'язків».
Стаття 266
«Будь-яка особа, яка словом або дією завдає шкоди честі, репутації або гідності службової особи в її присутності та під час виконання нею своїх обов'язків, підлягає покаранню...»
Стаття 283
«Будь-яка особа, яка подає скаргу до судового органу, або службовій особі, підзвітній цьому органу, або іншій офіційній особі, яка має повноваження порушити провадження у справі чи видати наказ про порушення провадження стосовно злочину, який, як їй відомо, не було вчинено, або яка фальсифікує доказ такого злочину з метою порушення кримінального провадження для встановлення такого злочину, підлягає покаранню...»
Стаття 285
«Будь-яка особа, яка, повідомляючи про злочин або подаючи скаргу до судового органу чи службової особи, яка зобов'язана направити її до цього органу, або до органу, який має повноваження порушувати провадження або вимагати порушення такого провадження, звинувачує іншу особу, яка, як їй відомо, не вчиняла злочину, або фальсифікує матеріальний доказ, який робить цю особу причетною до злочину, підлягає покаранню залежно від класифікації та характеру такого злочину і важливості сфальсифікованого доказу...»
D. Закон № 466
28. Відповідні положення Закону № 466 від 7 травня 1964 року:
Розділ 1
«Держава сплачує компенсацію за всю шкоду, якої зазнали особи,
1) яких було піддано арешту чи затриманню за обставин або через умови, несумісні з положеннями Конституції або закону;
2) яких не було негайно поінформовано про причини їхнього арешту чи затримання;
3) яких після арешту чи затримання не було направлено до судового органу в межах часу, встановленого законом;
4) яких було позбавлено свободи без розпорядження суду після того, як час, встановлений законом для припровадження до судового органу, сплинув;
5) близьких родичів яких не було негайно повідомлено про їхній арешт чи затримання;
6) яких після законного арешту чи затримання не було передано до суду..., або яких було звільнено чи виправдано судом; або
7) яких було засуджено на період ув'язнення, коротший ніж той, упродовж якого їх тримали під вартою, або яким було присуджено лише сплатити штраф …»
Розділ 2 (1)
«Будь-яка особа, що зазнала шкоди з причин, викладених у розділі 1, може подати до суду присяжних, який має юрисдикцію за місцем її проживання, позов за заподіяну шкоду в межах трьох місяців від дати, коли рішення стосовно тверджень, що становлять основу її позову, стане остаточним».
ПРОВАДЖЕННЯ У КОМІСІЇ
29. Заявник подав скаргу до Комісії 1 травня 1993 року. Посилаючись на статтю 3 та пункт 1 статті 5 Конвенції, він скаржився на нібито жорстоке поводження з боку поліцейських і протиправність його «тримання під вартою у поліційному відділку».
30. 3 квітня 1995 року Комісія оголосила заяву (№ 21890/93) прийнятною. 14 травня 1996 року вона відмовила Уряду в застосуванні статті 29 Конвенції. У своїй доповіді від 23 травня 1996 року (стаття 31) вона висловила одностайну думку про те, що не було порушено статтю 3 Конвенції, але було порушено статтю 5. Повний текст думки Комісії наведено як додаток до цього рішення 3.
ЩОДО ПРАВА
I. ПРЕДМЕТ РОЗГЛЯДУ
31. Пан Ердаґоз подав до Комісії скаргу, в якій стверджував, посилаючись на статті 3 та 5 Конвенції, про нібито жорстоке поводження з ним у поліційному відділку Баґлара та протиправність його «тримання під вартою в поліції».
32. У своїй заяві про розгляд справи в Суді (стаття 48 (d) Конвенції) Уряд наполягав на обмеженні обсягу справи, переданої до Суду, питаннями пункту 1 статті 5 Конвенції. Стосовно статті 3 він погодився з думкою Комісії. Під час слухання справи він заявив, що його заява не стосується відповідної частини доповіді Комісії, бо питання, про яке йдеться, не викликає жодної проблеми щодо застосування або тлумачення Конвенції у цілях статті 45. Згідно з Пунктом 1 статті 32, відповідна частина підпадала під юрисдикцію Комітету міністрів Ради Європи.
33. Заявник та представник Комісії з цим не погодилися. Направляючи справу на розгляд Суду, Уряд держави-відповідача не міг в односторонньому порядку обмежити юрисдикцію Суду, бо таке обмеження суперечить загальним принципам.
34. Суд зауважує, що у положеннях Конвенції стосовно подання до Суду, зокрема у статтях 43, 45 та 47, а також у статті 48 тексту англійською мовою йдеться про «справу», а не про суперечливе питання чи аспект справи. Він знову повторює, що «обсяг справи» визначається не доповіддю, а рішенням про прийнятність (див. рішення Суду у справі «Ґуззарді проти Італії» ( Guzzardi v. Italy ) від 6 листопада 1980 року, серія A, № 39, с. 39, п. 106).
35. Відомо, що Суд вже погодився на обмеження обсягу двох справ без ухвалення рішення в загальних рисах щодо можливості визначення обсягу поданої справи, обмеживши її одним або кількома питаннями, з приводу яких Комісія висловила свою думку (див. рішення «Лоїзіду проти Туреччини» ( Loizidou v. Turkey ) від 23 березня 1995 року ( попередні заперечення ), серія A, № 310, с. 20, п. 54, та «Нcона проти Нідерландів» від 28 листопада 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-V, с. 2007, п. 115). Проте Уряд-заявник у першій справі та заявники в останній вимагали обмежити обсяг справи або погодитися з таким обмеженням, і це не викликало заперечень з боку інших учасників провадження.
36. Таким чином, Суд, який має повну юрисдикцію в межах справи, поданої до нього, відхиляє вимогу Уряду щодо звуження обсягу справи до питань, викладених у пункті 1 статті 5.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
37. Пан Ердаґоз стверджував, що зазнав такого поводження з ним, яке несумісне з положеннями статті 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
Він заявив, що, коли він вперше прийшов до поліційного відділку Баґлара зі скаргою про напад на його крамницю, помічник інспектора S.К. образив його, побив, відмовився зареєструвати скаргу та виштовхав його з поліційного відділку. Потім він звернувся до служби безпеки, де подав скаргу на цих поліцейських. Пізніше, за порадою начальника служби безпеки, він повернувся до поліційного відділку і пред'явив як доказ дві стріляні патронні гільзи. Медичні висновки, зроблені 18 вересня та 24 грудня 1992 року, становили неспростовний доказ того, що він постраждав від жорстокого поводження.
38. Уряд не зробив жодного зауваження.
39. Комісія спростувала арґумент заявника. Вона зауважила, що він нечітко висвітлив події і не надав жодної інформації про те, яким чином, як він стверджує, його було піддано жорстокому поводженню; відсутність деталей спричинила серйозний сумнів щодо правдивості тверджень п. Ердаґоза. Обставини справи, взяті в цілому, і зокрема те, що заявник не був під вартою в поліції між 5.30 та 10.45, не підтверджували факту, що ушкодження, зазначені у медичному висновку, було отримано внаслідок поводження, за яке має покладатися відповідальність на державу-відповідача.
40. Суд іще раз нагадує, що встановлення та перевірка фактів є першочерговою справою Комісії (пункт 1 статті 28 та стаття 31 Конвенції). Але Суд, незалежно від встановлених Комісією фактів, залишається вільним у винесенні власної оцінки, виходячи з усіх представлених йому матеріалів (див., серед інших, рішення у справі «Класс проти Німеччини» ( Klass v. Germany ) від 22 вересня 1993 року, серія A, № 269, с. 17, п. 29). Крім того, не в принципах Суду підміняти власним баченням фактів думку національних судів, завданням яких є оцінювання наданих доказів (див. рішення «Рибітч проти Австрії» ( Ribitsch v. Austria ) від 4 грудня 1995 року, серія A, № 336, с. 24, п. 32).
41. У цій справі низка фактів викликає сумніви, зокрема, чи зазнав п. Ердаґоз, як він стверджує, брутального поводження, забороненого статтею 3, коли вперше прийшов до поліційного відділку, щоб подати скаргу про завдану його крамниці шкоду.
По-перше, у справі немає жодних доказів подання скарги до служби безпеки (див. пункт 12 вище) на поліцейських, які нібито жорстоко поводилися з ним о 5.30 16 вересня 1992 року.
По-друге, заявник не скаржився на жорстоке поводження з ним аж до наступного дня, коли він постав перед прокурором, замість того щоб одразу піти до лікаря і зняти побої (див. пункт 17 вище).
І останнє: медичні висновки, перший з яких було зроблено через два дні після інциденту, не вказують, коли було отримано ушкодження і що їх спричинило (див. пункт 18 вище).
42. Отже, Суд не володіє жодним доказом, здатним переконати його відхилити висновки, викладені в наказі від 29 грудня 1992 року про припинення справи (див. пункт 19 вище), тому що, хоча про сліди від ударів та ушкодження на тілі заявника було згадано в медичному висновку від 18 вересня 1992 року, немає доказів, що ці ушкодження були результатом жорстокого поводження, якого він нібито зазнав з боку помічника інспектора.
43. Таким чином, Суд не визнає порушення статті 3.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
44. Заявник наполягав, що позбавлення його свободи з 16 по 17 вересня 1992 року було порушенням пункту 1 статті 5 Конвенції, відповідною частиною якої ґарантується:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено волі інакше, ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:
…
c) законний арешт або затримання особи, здійснені з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
…»
Комісія прийняла це твердження, тоді як Уряд його відхилив.
A. Попереднє заперечення Уряду
45. Уряд доводив, що не було вичерпано національні засоби правового захисту, зокрема, заявник не посилався на Закон № 466 від 7 травня 1964 року, який ґарантує особам, яких було затримано, законно чи незаконно, можливість отримання відшкодування за конкретних обставин. Не порушив він і провадження в турецьких судах на підставі пункту 8 статті 19 Конституції, яка надає кожній особі, позбавленій свободи, право порушити провадження в судовому органі.
46. Суд зауважує, що це заперечення не було подано до Комісії. Отже, він його відхиляє на підставі позбавлення права на заперечення.
B. Суть скарги
47. Пан Ердаґоз стверджував, що його було позбавлено свободи, і його свавільно утримували в поліції понад законний строк тримання під вартою, незважаючи на те, що він прийшов до поліційного відділку з метою пред'явлення доказу про вчинення злочину проти нього у його крамниці. Його тримання під вартою було викликано не існуванням розумної підозри у вчиненні ним злочину, а почуттям образи на нього з боку поліцейських, на яких він раніше подавав скарги. Навіть якби він і приніс фальшиві докази, тримання під вартою в поліційному відділку не було б виправданим. Його повинні були відправити до прокурора, який, якби в цьому була потреба, міг порушити проти нього провадження за фальсифікацію доказів. І останнє: час його тримання під вартою перевищив дозволений законом строк на тринадцять годин.
48. Уряд стверджував, що переведення п. Ердаґоза до служби безпеки не мало на меті його тримання під вартою у поліції, а було вчинено з метою отримання роз'яснень щодо його давньої ворожнечі з Н.А. Дуже коротке позбавлення заявника свободи було наслідком його суперечливої і дійсно кримінальної поведінки, оскільки його було запідозрено у спробі шляхом фальсифікації доказів завадити відправленню правосуддя, що вважається злочином згідно зі статтями 266, 283 та 285 Кримінального кодексу. Така поведінка змусила поліцію провести подальше розслідування на місці та перевести заявника до служби безпеки для допиту. Дії поліції були викликані, зокрема, необхідністю запобігти приховуванню та фальсифікації доказів і з метою уникнути подальших випадків сутичок між заявником та Н.А.
49. Комісія, зокрема, підкреслюючи той факт, що не було розпочато судове розслідування з метою визначення, чи вчинив заявник ті злочини, на які посилається Уряд, висловила думку, що він не був «обґрунтовано підозрюваний» у вчиненні злочину. Представник Комісії зауважив, що не існує пояснення, чому, якщо поліція вважала, що такий злочин було вчинено, вона не направила п. Ердаґоза до прокурора того самого дня, а натомість тримала його під вартою в поліції з 11.30 до якогось часу наступного дня, який так і не вдалося точно визначити.
50. Суд зауважує, що скарга, яку Комісія оголосила прийнятною згідно з пунктом 1 статті 5, була обмежена твердженням заявника про те, що позбавлення його свободи суперечить пункту 1 (с) статті 5, тому що він не міг бути обґрунтовано запідозрений у вчиненні злочину. Питання про те, чи був перевищений дозволений законом період тримання під вартою, Комісією не розглядалося ні в рішенні щодо прийнятності скарги, ні в доповіді.
51. Суд іще раз нагадує: той факт, що заявникові не було пред'явлено обвинувачення або притягнуто до суду, не обов'язково означає, що мета, з якою його затримано, не узгоджувалася з положеннями пункту 1 (с) статті 5. Існування такої мети повинно розглядатися незалежно від її досягнення, і пункт 1(с) статті 5 не передбачає, що поліція повинна отримати достатні докази для пред'явлення обвинувачень чи у зв'язку з арештом, чи коли заявник перебував під вартою (див. рішення «Броуґан та інші проти Сполученого Королівства» ( Brogan and Others v. the United Kingdom ) від 29 листопада 1988 року, серія A, № 145-B, с. 29, п. 53). Відповідно до пункту 1 (с) статті 5, метою проведення допитів під час тримання під вартою є подальше кримінальне розслідування, під час якого дістає підтвердження чи спростовується конкретна підозра, яка стала причиною арешту. Отже, факти, які викликали підозру, не обов'язково мають бути одного рівня з тими, які необхідні для того, щоб не лише обґрунтувати засудження, а пред'явити обвинувачення, що є наступною стадією у процесі розслідування кримінальної справи (див. рішення «Мюррей проти Сполученого Королівства» ( Murray v. the United Kingdom ) від 28 жовтня 1994 року, серія A, № 300-A, с. 27, п. 55). Проте для обґрунтованої підозри повинні бути факти або інформація, які б переконали неупередженого спостерігача в тому, що ця особа, можливо, вчинила злочин (див. рішення «Фокс, Кемпбелл та Гартлі проти Сполученого Королівства» ( Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom ) від 30 серпня 1990 року, серія A, № 182, с. 16, п. 32).
52. У цій справі підозра досягла потрібного рівня, оскільки вона ґрунтувалася на конкретних фактах (див. пункти 11, 12 та 13 вище). Вони вказують на те, що метою позбавлення свободи було підтвердження або спростування підозри в тому, що заявник надав неправдиве повідомлення про злочин та сфальсифікував докази. Як у своєму листі від 16 вересня (див. пункт 14 вище), так і в рапорті від 17 вересня 1992 року (див. пункт 15 вище) старший інспектор зазначав, що заявник підозрюється у вчиненні злочину. Беручи до уваги поведінку заявника та характер злочинів, які розглядаються, Суд не бачить підстав не погодитися з рішенням державного прокурора від 6 грудня 1993 року (див. пункт 23 вище), що п. Ердаґоза тримали під вартою упродовж двадцяти чотирьох годин з метою закінчення дізнання стосовно нього.
53. З цього випливає, що позбавлення свободи було виправданим на підставі пункту 1 (с) статті 5.
54. Суд зробив висновок, що порушення цього положення не було.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД
1. Відхиляє одноголосно вимогу Уряду щодо необхідності звузити обсяг справи питаннями пункту 1 статті 5 Конвенції.
2 . Постановляє одноголосно, що порушення статті 3 Конвенції не було.
3 . Відхиляє одноголосно попереднє заперечення Уряду стосовно пункту 1 статті 5 Конвенції.
4 . Постановляє , сімома голосами проти двох, що порушення пункту 1 статті 5 Конвенції не було.
Учинено англійською та французькою мовами й оголошено на відкритому засіданні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 22 жовтня 1997 року.
Підпис : Рудольф Бернхардт,
Голова Суду
Підпис : Герберт Пецольд,
Секретар Суду
Відповідно до пункту 2 статті 51 Конвенції та пункту 2 правила 53 Реґламенту Суду «А», до цього рішення додано такі окремі думки суддів:
a) спільна окрема думка п. Гьольчюклю, п. Матчера та п. Петтіті, яка збігається з позицією більшості;
b) спільна окрема думка п. Лоїзу та сера Джона Фріленда, яка частково збігається і частково не збігається з позицією більшості.
Парафовано : R.B.
Парафовано : H.P.
СПІЛЬНА ОКРЕМА ДУМКА СУДДІВ ГЬОЛЬЧЮКЛЮ, МАТЧЕРА ТА ПЕТТІТІ, ЯКА ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ
На нашу думку, стаття 48 Конвенції надає державі право обмежувати справу, яку вона передає до Суду, однією або більше скаргами, з приводу яких Комісія висловила свою думку (у даній справі це скарга стосовно порушення пункту 1 статті 5), оскільки кожна така скарга є окремою і ґрунтується на різних фактах, а отже, є віддільною від усієї справи в цілому. Ми вважаємо, що це випливає із загальних принципів процедури. Це також, по суті, відповідає рішенню Суду в справі «Лоїзіду проти Туреччини» від 23 березня 1995 року ( попереднє заперечення ), серія A, № 310, с. 47, п. 54, а також у справі «Нсона проти Нідерландів» ( Nsona v. the Netherlands ) від 28 листопада 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-V, с. 2007, п. 115.
Далі, ми не вважаємо, що термінологія, яку вжито у статті 28 (b), пункті 1 статті 32 та статтях 43, 45 і 47, французький текст яких містить термін «справа», послаблює вагомість наведеного арґументу, особливо коли метою цитованих положень не є визначення цілі та обсягу спору, представленого на розгляд Суду. Ми також зауважуємо, що в окремих місцях відповідна термінологія англійською мовою відрізняється.
Стосовно скарги, про яку йдеться, оскільки Суд визнав відсутність порушення, це питання є більшою мірою теоретичним щодо цієї справи.
Ось чому ми голосували з цього питання разом з рештою членів палати (пункт 1 діючих положень), хоча, на нашу думку, подання однієї скарги до Суду є сумісним із системою Конвенції.
СПІЛЬНА ОКРЕМА ДУМКА СУДДІВ ЛОЇЗУ ТА СЕРА ДЖОНА ФРІЛЕНДА, ЯКА ЧАСТКОВО ЗБІГАЄТЬСЯ І ЧАСТКОВО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ
1. Ми погоджуємося з більшістю Суду у всіх його висновках, за винятком визнання відсутності порушення пункту 1 (с) статті 5 Конвенції. Навпаки, з огляду на відповідні факти, ми, так само як і Комісія, яка одноголосно постановила таке рішення, вважаємо, що було порушення цього положення.
2. Причина нашого висновку полягає в тому, що докази, на які спирався Уряд для виправдання арешту та тримання заявника під вартою, були недостатніми, щоб довести твердження, що у властей була «обґрунтована підозра» у сенсі пункту 1 (с) статті 5, що заявник вчинив злочин (див. рішення «Мюррей проти Сполученого Королівства» від 28 жовтня 1994 року, серія A, № 300-A, с. 27, п. 55–57).
Наявність «обґрунтованої підозри» передбачає наявність фактів або інформації, які б могли переконати безстороннього спостерігача в тому, що ця особа, можливо, вчинила злочин. Що вважатиметься «обґрунтованими», однак, залежатиме від усіх обставин. Для з'ясування, чи було забезпечено суть ґарантій Конвенції, на Уряд покладено обов'язок надати хоч кілька фактів або інформацію, яка б переконала Суд, що була обґрунтована підозра в тому, що заявник нібито вчинив стверджуваний злочин (див. рішення «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства» від 30 серпня 1990 року, серія A, № 182, с. 16 і 18, п. 32 і 34).
3. Характерними фактами є те, що, як засвідчила поліція після прибуття на місце злочину, у вітрини крамниці заявника кидали каміння, і ці вітрини було розбито. Про цей інцидент поліцейських було повідомлено анонімним телефонним дзвінком; після прибуття на місце події вони виявили завдану шкоду та склали рапорт з оцінюванням шкоди. Коли заявник прибув на місце приблизно через три години після цього, він попросив оглянути приміщення ще раз перед тим, як він відчинить крамницю. Він назвав імена осіб, яких підозрював у нападі, включаючи Н.А., але вирішив не подавати скаргу і пішов з поліційного відділку. Однак пізніше він повернувся туди з двома гільзами від патронів, які, як він заявив, він знайшов у магазині, подав скаргу та вимагав арешту Н.А. Невдовзі після цього, коли наряд поліції прибув до крамниці і не знайшов слідів від куль, за обвинуваченням у поданні фальшивих доказів його було взято під варту, де він пробув аж до наступного дня.
Через шість місяців прокурор м. Адани порушив провадження в Аданському кримінальному суді проти стверджуваного виконавця нападу на крамницю за «небезпечне використання вогнепальної зброї, кримінальну шкоду та злочин, передбачений Законом про вогнепальну зброю». Не було розпочато кримінального розслідування з метою з'ясувати, чи справді заявник представив поліції фальшиві докази, що було б порушенням положень Кримінального кодексу, на який посилається Уряд. Більше того, зміст супроводжувального листа старшого інспектора Тунса до управління служби безпеки та наступні події (див. пункти 14, 15 і 16 рішення Суду) не дають права припустити існування підозри, рівень якої відповідав би «обґрунтованій підозрі у вчиненні злочину», так само як і виправдати тримання під вартою з метою сприяння кримінальному розслідуванню.
4. За цих обставин ми не переконані, що держава-відповідач виконала покладений на неї обов'язок стосовно тягаря доведення.
1 Примітки Секретаря Суду :
Справі привласнено номер 127/1996/945/746. Перше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа вказують на порядкові номери справи у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних початкових заяв до Комісії.
2 Реґламент Суду «А» застосовують до всіх справ, переданих у Суд до набрання чинності Протоколом № 9 (1 жовтня 1994 року), а після цієї дати лише до справ стосовно держав, що не взяли на себе зобов ' язань за цим Протоколом. Він відповідає Реґламенту, який набрав чинності 1 січня 1983 року, зі змінами, внесеними кілька разів пізніше .
3 Примітка Секретаря Суду :
З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише з остаточною друкованою версією рішення ( Reports of Judgments and Decisions 1997), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії Суду.
