ДАКТАРАС ПРОТИ ЛИТВИ

ДАКТАРАС ПРОТИ ЛИТВИ
(DAKTARAS v. LITHUANIA)

У справі «Дактарас проти Литви»
Європейський суд з прав людини (третя секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

п. Ж.-П. Коста (J.-P. Costa), голова  
п. В. Фурманн (W. Fuhrmann)
п. Л. Лукайдес (L. Loucaides)
пані Ф. Тюлкен (F. Tulkens) 
сер Ніколас Братца (Sir Nicolas Bratza), призначений від Литви  
пані Х. С. Ґрев (H. S. Greve) 
п. К. Трая (K. Traja), 

а також пані С. Долле (S. Dolle), секретар секції ,

після нарад за зачиненими дверима 14 березня 2000 року та 19 вересня 2000 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 42095/98) проти Республіки Литви, поданою до Комісії на підставі колишньої статті 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) громадянином Литви п. Генрікасом Дактарасом ( Henrikas Daktaras ) (заявник) 11 травня 1998 року.

2. Заявника представляли п. Р. Ґірдзіусас ( R. Girdziusas ) та п. В. Свідерскіс ( V. Sviderskis ), адвокати, які практикують у містах Каунасі та Вільнюсі, відповідно. Уряд Литви (Уряд) представляла його уповноважена особа п. Ґ. Сведас ( G. Svedas ), заступник міністра юстиції.

3. Заявник стверджував, зокрема, що Верховний суд, який розглянув його кримінальну справу в касаційному порядку, не був безстороннім, як цього вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції, і що прокурор своїм рішенням від 1 жовтня 1996 року, виданим до початку судового розгляду, порушив передбачену пунктом 1 статті 6 презумпцію невинуватості.

4. Заяву було передано до Суду 1 листопада 1998 року, коли набрав чинності Протокол № 11 до Конвенції (пункт 2 статті 5 Протоколу № 11).

5. Розгляд заяви було доручено третій секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду). Для її розгляду (пункт 1 статті 27 Конвенції) зі складу цієї секції було створено палату, як це передбачено пунктом 1 правила 26 Реґламенту Суду. Замість п. Пранаса Куріса ( Pranas Kuris ), судді, обраного від Литви, який вийшов зі складу палати (правило 28), Уряд призначив сера Ніколаса Братца, суддю, обраного від Сполученого Королівства (пункт 2 стаття 27 Конвенції та пункт 1 правила 29).

6. Рішенням від 11 січня 2000 року палата оголосила заяву частково прийнятною і ухвалила провести слухання по суті справи.

7. Відкрите слухання відбулося 14 березня 2000 року в Палаці прав людини у Страсбурзі (пункт 2 правила 59).

На судовому розгляді були присутні:

a) від Уряду-відповідача

п. Ґінтарас Сведас ( Gintaras S v edas ),                               уповноважена особа;

b) від заявника

п. Вітаутас Свідерскіс ( Vytautas Sviderskis )                         представник.

Суд заслухав їхні звернення.

8.  3, 4, 8 та 24 лютого, 20 березня і 19 червня 2000 року Суд одержав від сторін низку документів, поданих ними або на прохання Суду, або з їхньої власної ініціативи.

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

9. 18 лютого 1996 року прокурор відділу боротьби з організованою злочинністю при Генеральній прокуратурі порушив проти заявника кримінальне провадження за підозрою, що той був співучасником у вимаганні та отриманні викупу в розмірі 7000 американських доларів за повернення викраденого автомобіля, який належав JM.

10. 1 квітня 1996 року заявникові було висунуто обвинувачення за чотирма пунктами, зокрема шантаж ( turto prievartavimas ) та спонукання постраждалого ( poveikis nukentejusiajam ) до давання неправдивих свідчень.

11. Досудове розслідування справи проводили прокурори відділу боротьби з організованою злочинністю при Генеральній прокуратурі. Досудове розслідування завершилося 26 вересня 1996 року. Починаючи з цього дня і до 1 жовтня 1996 року заявникові та його захисникові було надано доступ до матеріалів справи.

12. Отримавши доступ до матеріалів справи, заявник та його захисник звернулися до прокуратури з клопотанням припинити провадження, стверджуючи, що обвинувачення проти заявника необґрунтовані і що в матеріалах справи «немає жодних доказів [його] вини».

13. 1 жовтня 1996 року прокурор відділу боротьби з організованою злочинністю відхилив клопотання заявника. У своєму рішенні прокурор, зокрема, зазначив:

14. 2 жовтня 1996 року головний прокурор відділу боротьби з організованою злочинністю затвердив обвинувальний висновок і передав справу до Верховного суду.

15. Того самого дня голова палати Верховного суду з кримінальних справ передав справу на розгляд до Вільнюського обласного суду.

16. 18 листопада 1996 року суддя Вільнюського обласного суду віддав заявника до суду.

17. 13 лютого 1997 року суддя встановив, що заявник винний у шантажі та спонуканні постраждалої особи до давання неправдивих показань. Заявника було засуджено як [головного] виконавця злочину за пунктом обвинувачення в шантажі. За двома іншими пунктами обвинувачення його було виправдано. Мірою покарання для нього було встановлено ув'язнення строком на сім років і шість місяців. З нього також було стягнуто штраф у розмірі 15 000 литовських літів та конфісковано його майно.

18. Заявник подав апеляцію, посилаючись на низку помилок у національному матеріально-правовому та процедурному законодавстві. Він, зокрема, заявляв про те, що його вважали винуватим і позбавили права на справедливий судовий розгляд незалежним і безстороннім судом.

19. 27 травня 1997 року відбулося апеляційне слухання, яке апеляційний суд провів у повному обсязі. Апеляційний суд змінив судове рішення від 13 лютого 1997 року в частині, яка стосувалася засудження заявника за шантаж. Апеляційний суд постановив, що заявник був не головним виконавцем злочину, а другорядним. Міру покарання суд залишив без зміни.

20. Заявник подав касаційну апеляцію до Верховного суду, заявляючи про те, що обидва суди нижчого рівня припустилися помилок у питаннях факту і права і що він не вчиняв інкримінованих йому злочинів.

21. 3 липня 1997 року суддя Вільнюського обласного суду, який виніс рішення у першій інстанції, відправив листа голові палати Верховного суду з кримінальних справ, у якому він заперечив проти висновків, яких дійшов апеляційний суд стосовно міри участі заявника у вчиненні шантажу. У цьому листі суддя стверджував, що заявника слід засудити як головного виконавця злочину. Суддя звернувся до голови суду з проханням подати касаційне клопотання ( kasacinis teikimas ) про скасування рішення апеляційного суду.

22. 27 серпня 1997 року голова палати Верховного суду з кримінальних справ подав касаційне клопотання на розгляд цієї самої палати. У касаційному клопотанні голова палати, зокрема, зазначив:

23. 8 вересня 1997 року той самий голова палати Верховного суду з кримінальних справ призначив суддю-доповідача у справі. 23 вересня 1997 року голова палати призначив для розгляду цієї справи колеґію з трьох суддів палати Верховного суду з кримінальних справ.

24. 2 грудня 1997 року відбулося касаційне слухання. Під час слухання головний прокурор відділу боротьби з організованою злочинністю звернувся до касаційного суду з проханням прийняти касаційне клопотання від імені обвинувачення, яке самої касаційної скарги у справі не подавало. Заявник звернувся з проханням до Верховного суду прийняти його касаційну апеляцію і відхилити касаційне клопотання.

25. У зазначений вище день Верховний суд скасував рішення апеляційного суду і затвердив рішення Вільнюського обласного суду, відхиливши касаційну апеляцію заявника і прийнявши касаційне клопотання. Верховний суд встановив, що заявник був головним виконавцем інкримінованого шантажу.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА

26. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу (КПК):

Безсторонність і незалежність суддів

Стаття 14

Стаття 76

Згідно зі статтею 31, суддя, стосовно якого існують правомірні підстави вважати, що він не може бути безстороннім у справі, не повинен брати участь в її розгляді. На таких самих підставах суддя може отримати відвід від підcудного та інших сторін у справі.

Статус суддів та голови палати Верховного суду з кримінальних справ

Згідно зі статтею 13 Закону про суди та статтею 2 Статуту Верховного суду, до складу Верховного суду входять голова, голови палат з цивільних та кримінальних справ, а також інші судді.

Згідно зі статтями 24 і 35 Закону про суди та статтями 16–18 Статуту Верховного суду, судді Верховного суду є професійними суддями, призначеними парламентом безстроково.

Згідно зі статтею 39 Закону про суди, голови палат Верховного суду є посадовими особами, до компетенції яких належать питання «організаційної сфери» роботи судів. Згідно з частиною третьою статті 39, голови палат Верховного суду мають право також брати участь у судовому засіданні як судді; у такому випадку вони виконують ті самі функції, що й рядові судді.

У статті 12 Статуту Верховного суду, в якій конкретизується зміст повноважень голови палати Верховного суду з кримінальних справ, зазначено:

У статті 14 Статуту сказано, що голова палати з кримінальних справ несе відповідальність за організацію касаційних слухань.

Четвертою частиною статті 39 Закону про суди прямо забороняється головам судів або головам палат чинити вплив на інших суддів чи в будь-який інший спосіб втручатися в їхню незалежність при здійсненні ними правосуддя.

Касаційне клопотання  

Згідно з пунктом 4 статті 417 КПК, голова Верховного суду, голова апеляційного суду, голови обласних судів та голови палат згаданих вище судів з кримінальних справ можуть подавати касаційне клопотання стосовно конкретного рішення суду нижчого рівня. Згідно з пунктом 5 статті 417, касаційний суд має дотримуватися тієї самої процедури, що й при розгляді звичайної касаційної апеляції, поданої сторонами у справі.

У пункті 2 статті 418 викладено вимоги щодо касаційної апеляції або касаційного клопотання: в апеляції (клопотанні) має бути вказана назва конкретного касаційного суду, апеляція має стосуватися даної справи та рішення, суті цього рішення, а також мають бути підстави для апеляції (клопотання) та касаційні вимоги.

Презумпція невинуватості  

У пункті 1 статті 31 Конституції зазначено:

У пункті 2 статті 11 КПК зазначено:

Роль прокурора у кримінальному провадженні

У статті 118 Конституції конкретно зазначено, що прокурори провадять, зокрема, кримінальні переслідування та контролюють діяльність осіб, відповідальних за досудове розслідування.

Згідно зі статтями 45 і 46 КПК, роль прокурорів полягає в забезпеченні відповідного до закону порушення кримінальної справи, дотримання національного законодавства під час досудового розслідування, у поданні обвинувачень на судовому розгляді, апелюванні проти будь-якої процедурної дії та в здійсненні нагляду за виконанням судового рішення.

У своєму рішенні від 5 лютого 1999 року Конституційний суд охарактеризував роль прокурора в литовському кримінальному провадженні, зокрема, таким чином:

Згідно зі статтями 3, 125–128, а також статтею 130 КПК, і особа, яка допитує, і слідчий, і прокурор, і суд мають право порушувати або припиняти кримінальну справу провадженням, а також збирати докази у справі (статті 18 та 74–76). Ці функції здійснюються залежно від етапу провадження у справі.

Досудове розслідування може здійснюватися прокурором, який діє від імені Генеральної прокуратури, слідчими або особами, які провадять допит від імені Міністерства внутрішніх справ (стаття 142).

Згідно зі статтями 24 і 133 КПК, прокурор перевіряє дотримання національного закону особами, які провадять допит, та слідчими на етапі досудового розслідування. Він несе відповідальність за виправлення будь-яких порушень закону. При цьому прокурор «діє незалежно від інших органів і підкоряється лише закону» (пункти 2 і 3 статті 24). Згідно з пунктом 4 статті 24, рішення прокурора є «обов'язковими для виконання всіма органами влади та особами».

У випадку, якщо досудове розслідування провадиться прокуратурою, обвинувачений може, маючи доступ до матеріалів справи (статті 225–229 КПК), подати прохання до прокурора про «додаткове розслідування». У випадку відхилення прохання прокурор повинен викласти відповідні підстави для такого рішення (пункт 2 статті 229). Після цього рішення може бути підготовлено обвинувальний висновок (стаття 230).

Скарга обвинуваченого проти прокурорських дій на етапі досудового розслідування подається для вирішення до прокурора вищої інстанції (статті 242–244 КПК).

Після затвердження обвинувального висновку справа має бути передана до суду (стаття 241 КПК). Починаючи від цього моменту, «будь-які клопотання чи скарги стосовно справи подаються безпосередньо до суду» (пункт 2 статті 241).

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

27. Заявник стверджував, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, в якому зазначено:

«Кожен… при встановленні обґрунтованості будь-якого кримiнального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий… розгляд незалежним i безстороннiм судом…»

  28. Заявник скаржився, що суддівська колеґія Верховного суду, яка розглянула його справу в касаційній інстанції, не може вважатися безстороннім органом у контексті пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки, з огляду на касаційне клопотання голови палати Верховного суду з кримінальних справ, вона діяла за його дорученням скасувати рішення апеляційного суду і відновити рішення суду першої інстанції. Побоювання заявника стосовно упередженості Верховного суду ґрунтувалося на тому факті, що голова цієї палати сам призначив суддю-доповідача і сформував склад суддівської колеґії для розгляду справи.

29. Уряд стверджував, що мета норми, яка передбачає касаційне клопотання, полягає в наданні старшим судовим посадовцям можливості усунути помилки, якщо їх припустились у фактичній чи правовій оцінці справи суди нижчої інстанції, і в забезпеченні таким чином логічної послідовності судової практики. Уряд також стверджував, що голова палати Верховного суду з кримінальних справ лише виконував організаційні функції, передбачені національними законами, що він не брав жодної участі в розгляді конкретної справи і що він не був правоможним чинити вплив на рішення суддівської колеґії або будь-який інший неправомірний тиск на суддів у касаційному провадженні.

 Касаційне клопотання підлягало такій самій процедурі розгляду, що й касаційна заява п. Дактараса, і тому клопотання не могло справити на рішення суду більший вплив, ніж заява. Посилаючись на рішення у справі «Літґоу та інші проти Сполученого Королівства» ( Lithgow and Others v . the United Kingdom ) (8 липня 1986 року, серія А, № 102), Уряд стверджував, що думка, яку голова палати виклав у касаційному клопотанні, не була обов'язковою для виконання суддями Верховного суду, і тому це не є підставою для сумніву в безсторонності суду. Той факт, що касаційна колеґія була сформована головою палати, також не має для цього жодного значення. З цього приводу Уряд подав копії одинадцяти рішень Верховного суду, якими повністю або частково відхилялися різні касаційні клопотання з боку голови Верховного суду чи голови палати цього суду з кримінальних справ, не зважаючи при цьому на той факт, що в деяких із цих справ одна й та сама старша судова посадова особа і призначала суддів для касаційного розгляду, і клопотала перед ними.

  30. Суд нагадує, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить два аспекти вимоги безсторонності. По-перше, орган, який розглядає справу, повинен бути безстороннім суб'єктивно, тобто жодний його член не повинен мати будь-якої особистої зацікавленості або упередженості. Вважається, що суддя є безстороннім, якщо немає доказів, які б свідчили про протилежне. По-друге, такий орган повинен також бути безстороннім з об'єктивного погляду, тобто, він повинен надати достатні ґарантії, які б виключали будь-які законні сумніви стосовно цього (див. «Академія “Трейдинґ Лтд.” та інші проти Греції» ( Academy Trading Ltd. and Others v. Greece ), № 30342/96, 4.04.2000 року, п. 43).

31. Щодо критерію суб'єктивної безсторонності, Суд зважає на те, що в цій справі не було подано жодних доказів, які б свідчили про особисту упередженість з боку конкретних суддів Верховного суду.

32. Згідно з критерієм  об'єктивної безсторонності, необхідно з'ясувати, чи існують факти, встановлення яких все ж таки може викликати сумніви щодо безсторонності суддів. У цьому сенсі навіть присутність у суді може мати певне значення. Мета такого критерію полягає в забезпеченні довіри, яку суди в демократичному суспільстві повинні викликати у громадян, і передусім у сторін, які беруть участь у судовому провадженні (див. там само, п. 45).

33. Звертаючись до фактів цієї справи, Суд зважає на те, що голова палати Верховного суду з кримінальних справ подав касаційне клопотання до суддів цієї самої палати, отримавши клопотання від судді суду першої інстанції, який був незадоволений рішенням апеляційного суду. Голова палати запропонував скасувати рішення апеляційного суду і відновити силу рішення суду першої інстанції. Після цього той самий голова палати призначив суддю-доповідача і сформував склад суддівської колеґії, яка мала розглянути справу. Касаційне клопотання було підтримане на касаційному слуханні обвинуваченням і згодом прийняте Верховним судом.

34. Уряд наголошував на тому, що роль голови палати в поданні касаційного клопотання жодним чином не є роллю сторони у провадженні у Верховному суді; його роль обмежується наданням суддям у касаційному провадженні можливості висловити безсторонню і незалежну думку стосовно порушених питань факту і права, привертаючи їхню увагу до того чи іншого пункту оскарженого рішення, який слід скасувати.

35. Однак Суд зазначає, що така думка не може вважатися нейтральною з точки зору сторін у справі. Виступаючи з рекомендацією, що те чи інше рішення має бути затверджене або скасоване, голова палати неминуче стає або союзником підсудного, або його опонентом (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Борґерс проти Бельґії» ( Borgers v. Belgium ) від 30 жовтня 1991 року, серія A, № 214-B, п. 25).

У цьому клопотанні голова палати, по суті, прийняв сторону обвинувачення, оскільки на касаційному слуханні клопотання голови палати зустріло заперечення з боку заявника, але було схвалене обвинуваченням, яке зі свого боку касаційної апеляції не подавало (див. пункт 24 вище, а також, mutatis mutandis , рішення у справі «Фіндлі проти Сполученого Королівства» ( Findlay v. the United Kingdom ) від 25 лютого 1997 року, 1997-I, п. 74).

36. До того ж фактом є те, що хоча голова палати і не брав участі в судовому засіданні, на якому розглядалося касаційне клопотання, але саме він призначив суддю-доповідача, а також сформував склад колеґії із суддів очолюваної ним палати з кримінальних справ.

З цього приводу Суд знову посилається на згадане вище рішення у справі «Фіндлі проти Сполученого Королівства» (п. 74–76), в якому він визнав, що військовий суд не був незалежний і безсторонній через значну роль, яку відіграла до і під час слухання справи заявника особа, відповідальна за підготовку судового розгляду, а також через той факт, що ця особа скликала суд і призначила його членів, які були нижчими за ранґом і підпорядковувались їй у порядку субординації.

Фактом є те, що ця справа відрізняється в тому сенсі, що Верховний суд складається з професійних, безстроково обраних суддів (див. пункт 26 вище), на відміну від деяких суддів ad hoc , судових засідателів, які входили до складу військового суду у справі Фіндлі.

Однак у випадку, коли голова палати з кримінальних справ не лише приймає позицію сторони обвинувачення у справі, а й, на додаток до своїх організаційних та управлінських функцій, формує склад суду, не можна вважати, з об'єктивного погляду, що це забезпечує достатні ґарантії, які б виключали будь-який законний сумнів у відсутності неприйнятного тиску. Той факт, що до втручання у справу голову палати спонукав суддя суду першої інстанції, лише ускладнює ситуацію.

37. Суд вважає непереконливим арґумент Уряду стосовно того, що в деяких інших справах Верховний суд відхилив апеляцію з боку його голови або голови палати Верховного суду з кримінальних справ. Як зазначено вище, при оцінці дотримання пункту 1 статті 6 Конвенції у кожній окремій справі наявність будь-якого законного сумніву в безсторонності суду є достатньою підставою для встановлення порушення цього положення.

38. Зважаючи на ці обставини, Суд доходить висновку, що сумніви заявника в безсторонності Верховного суду можна вважати об'єктивно виправданими. Отже, було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 2 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

39. Заявник скаржився, що рішенням прокурора від 1 жовтня 1996 року його було оголошено винним, на порушення пункту 2 статті 6 Конвенції, в якому зазначено:

40. Уряд доводив, що мотивування прокурора в рішенні від 1 жовтня 1996 року лише становило характеристику ступеня підозри стосовно заявника на підставі вагомості доказів проти нього в наявних матеріалах справи і що це було відповіддю на твердження заявника про відсутність таких доказів. Лише після цього рішення прокурор мав право перейти до підготовки обвинувального висновку та завершити досудове розслідування. В іншому випадку, будь-який сумнів на користь заявника призвів би до зняття обвинувачень проти нього. У цьому контексті прокурор був зобов'язаний або ухвалити вмотивоване рішення, яке б підтверджувало обґрунтованість підозри, або припинити справу провадженням. Уряд також наголошував, що рішення від 1 жовтня 1996 року не становило собою публічної заяви, яка б виправдовувала особливий її аналіз у світлі пункту 2 статті 6. Взагалі, зважаючи на контекст, у якому було винесено мотивування прокурора, воно не порушило вимог цього положення.

41. Суд нагадує, що презумпція невинуватості, проголошена пунктом 2 статті 6 Конвенції, є однією із складових вимоги справедливого судового розгляду, яка міститься в пункті 1 статті 6. Цю вимогу буде порушено, якщо висловлювання державної посадової особи стосовно особи, обвинуваченої у кримінальному злочині, являє собою думку про наявність його вини, незважаючи на те, що її ще не доведено згідно із законом. Навіть за відсутності будь-якого офіційного висновку, такої думки достатньо для припущення, що посадова особа має певні підстави вважати обвинуваченого винним (див.,  mutatis mutandis , рішення у справі «Аллене де Рібемон проти Франції» ( Allenet de Ribemont v. France ) від 10 лютого 1995 року, серія A, № 308, п. 35).

З цього приводу Суд наголошує на важливості того, які слова вибирає державна посадова особа для свого мотивування, коли справу ще не розглянуто судом і коли особу ще не визнано винною.

42. Крім того, презумпція невинуватості може виявитися порушеною не лише суддею або судом, а й іншими державними органами влади (див. там само, п. 36), включаючи прокуратуру. Особливо це трапляється тоді, коли прокурор, як мало місце в цій справі, виконує квазісудову функцію, адже він ухвалює рішення стосовно клопотань заявника про відхилення обвинувачень на етапі досудового розслідування, процедура якого перебуває під його повним контролем (див. пункт 26 вище).

43. Незважаючи на це, з'ясування того, чи становила заява державної посадової особи порушення презумпції невинуватості, має здійснюватися з урахуванням конкретних обставин, за яких було зроблено оскаржену заяву (див., зокрема, рішення у справі «Адольф проти Австрії» ( Adolf v. Austria ) від 26 березня 1982 року, серія A, № 49, п. 36–41).

44. Суд враховує те, що в цій справі оскаржену заяву прокурор зробив не в контексті незалежного кримінального провадження як такого, наприклад, якби вона пролунала на прес-конференції, а у вигляді вмотивованого рішення, винесеного на попередньому етапі цього провадження з метою відхилення клопотання заявника про припинення судового переслідування.

Суд також бере до уваги те, що, заявляючи в своєму рішенні про «доведену» вину заявника наявними в матеріалах справи доказами, прокурор вжив той самий термін, який вжив заявник у своєму клопотанні про припинення провадження, стверджуючи, що його вина наявними у справі доказами «не доведена». Хоча вибір слова «доведений» невдалий, Суд вважає, що, беручи до уваги контекст, у якому вжито це слово, як заявник, так і прокурор мали на увазі не питання доведення вини заявника доказами – що явно не є питанням, яке має вирішувати прокурор, – а питання наявності в матеріалах справи достатніх доказів вини заявника, які б давали підстави для передання справи на розгляд суду.

45. Зважаючи на ці обставини, Суд дійшов висновку, що формулювання, вжиті прокурором у його рішенні від 1 жовтня 1996 року, не становлять порушення презумпції невинуватості.

Отже, порушення пункту 2 статті 6 Конвенції допущено не було.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

46. У статті 41 Конвенції зазначено:

A. Шкода

47. Заявник вимагав 10 000 литовських літів як компенсацію за моральну шкоду, якої він зазнав унаслідок порушення Конвенції.

48. Уряд вважав розмір цієї вимоги невиправданим.

49. Суд вважає, що достатню справедливу сатисфакцію становить сам висновок про наявність порушення пункту 1 статті 6. Отже, Суд не присуджує ніякої компенсації за цим пунктом.

B. Судові витрати

50. Заявник також вимагав відшкодування судових витрат у розмірі 10 354,22 литовського літа, включаючи витрати на транспорт та проживання, які він мав у зв'язку зі слуханням його справи у Страсбурзі. Він подав відповідні документи на підтвердження своєї вимоги.

51. На думку Уряду, розмір згаданої вище вимоги компенсації надмірний.

52. Суд вважає, що витрати, відшкодування яких вимагає заявник за цим пунктом, були фактично понесені і уникнути їх було неможливо, тому присуджує повну компенсацію цих витрат з урахуванням будь-якого податку на додану вартість, якщо ним обкладається така сума.

C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

53. За наявною у Суду інформацією, встановлена законом відсоткова ставка, чинна в Литві на день ухвалення цього рішення, становить 9,5 % на рік.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1.   Постановляє , що було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

2.   Постановляє , що порушення пункту 2 статті 6 Конвенції допущено не було.

3.   Постановляє , що вже сам висновок про наявність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції становить достатньо справедливу сатисфакцію за завдану заявникові моральну шкоду.

4.  Постановляє,

5.  Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою і повідомлено у письмовій формі 10 жовтня 2000 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.

С. Долле,
секретар

Ж.-П. Коста,
голова

до змісту