БАРАНОВСЬКИЙ ПРОТИ ПОЛЬЩІ

БАРАНОВСЬКИЙ ПРОТИ ПОЛЬЩІ
( BARANOWSKI V. POLAND)

У справі  «Барановський проти Польщі»
Європейський суд з прав людини (перша секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

пані Е. Палм (Е. Palm), голова
п. Л. Феррарі Браво (L. Ferrari Bravo)
п. Є. Макарчик (J. Makarczyk)
п. Р. Тюрмен (R. Turmen)
п. Б. Жупанчич (B. Zupancic) 
п. Т. Пантіру (T. Pantiru)
п. Р. Марусте ( R. Maruste ),

а також п. М. О'Бойл (М. О'Boyle), секретар секції,

після нарад за зачиненими дверима 26 жовтня 1999 року та 7 березня 2000 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 2 листопада 1998 року в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 колишньої статті 32 та статтею 47 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція). Справу розпочато за заявою № 28358/95 проти Республіки Польщі, поданою до Комісії на підставі колишньої статті 25 Конвенції громадянином Польщі п. Янушем Барановським ( Janusz Baranowski ) (заявник) 24 травня 1994 року. Заявник стверджував, що було порушено пункти 1 і 4 статті 5 та пункти 1 і 2 статті 6 Конвенції.

2. 8 грудня 1997 року Комісія оголосила заяву частково прийнятною. У своїй доповіді від 28 травня 1998 року (колишня стаття 31 Конвенції) вона висловила одностайну думку, що було допущено порушення пункту 1 статті 5, оскільки тримання заявника під вартою на підставі обвинувального висновку було незаконним. Комісія також вважала, що було допущено порушення пункту 4 статті 5 у зв'язку з тривалістю судового розгляду щодо законності затримання заявника 1 .

3. У Суді заявника представляв п. Я. Щепаняк ( J. Szczepaniak ), адвокат, який практикує в м. Лодзі ( Lodz ). Уряд Польщі (Уряд) представляла його уповноважена особа п. К. Джевіцький ( K. Drzewicki ), працівник Міністерства закордонних справ.

4. 20 січня 1999 року колеґія суддів Великої палати вирішила, що справу має розглянути одна із секцій (пункт 1 правила 100 Реґламенту Суду). Після цього справу було передано першій секції Суду.

5. І заявник, і Уряд подали свої меморандуми.

6. Після консультацій з уповноваженою особою Уряду та адвокатом заявника палата вирішила, що у проведенні слухання необхідності немає.

ЩОДО ФАКТІВ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. 1 червня 1993 року заявник був заарештований поліцією. Наступного дня лодзинський реґіональний прокурор ( Prokurator Wojewodzki ) пред'явив йому обвинувачення в шахрайстві і видав розпорядження про його запобіжне ув'язнення на підставі пункту 1(2) та (4) статті 217 Кримінально-процесуального кодексу 1969 року. 25 червня 1993 року Лодзинський реґіональний суд ( Sad Wojewodzki ), розглянувши скаргу заявника, підтвердив правомірність розпорядження про тримання заявника під вартою.

8. 10 серпня 1993 року, на клопотання прокурора, Лодзинський реґіональний суд подовжив строк тримання заявника під вартою до 31 грудня 1993 року. Підставою для цього рішення суду були обставини, на підставі яких із самого початку здійснювалося його затримання, а також той факт, що розслідування ще не було завершено у зв'язку з необхідністю отримання додаткових доказів.

9.  30 грудня 1993 року, на подальше клопотання лодзинського реґіонального прокурора, Лодзинський реґіональний суд подовжив строк запобіжного ув'язнення заявника до 31 січня 1994 року. Суд послався на ті самі підстави, які згадувалися в його рішенні від 10 серпня 1993 року. 7 січня 1994 року заявник подав проти цього рішення апеляцію.

10. Невдовзі після цього (дату не вказано) розслідування було завершено. Згодом, 11 січня 1994 року, лодзинський реґіональний прокурор подав до Лодзинського реґіонального суду обвинувальний висновок.

11.  21 січня 1994 року Лодзинський реґіональний суд передав апеляцію заявника від 7 січня 1994 року на розгляд Лодзинського апеляційного суду ( Sad Apelacyjny ). 1 лютого 1994 року апеляційний суд, дійшовши висновку, що розглядати цю апеляцію немає сенсу, постановив вважати її клопотанням про звільнення з-під варти. Суд зауважив, що рішення про подовження строку запобіжного ув'язнення було потрібним лише тоді, коли тривало розслідування. Отже, після завершення розслідування та подання обвинувального висновку заявник має право лише подати клопотання про звільнення з-під варти. Згідно зі статтею 214 Кримінально-процесуального кодексу, йому дозволяється подати її в будь-який час до суду, правоможного розглядати його справу. Внаслідок цього рішення апеляцію було повернуто назад до Лодзинського реґіонального суду. Про це заявника було поінформовано 18 лютого 1994 року. Однак у подальшому провадженні Лодзинський реґіональний суд не розглядав згадану апеляцію ані як клопотання про звільнення з-під варти на підставі статті 214 Кримінально-процесуального кодексу, ані як заяву на підставі будь-якого іншого положення.

12. У цей же період, 1 лютого 1994 року, заявник подав, згідно зі встановленим порядком, прохання лодзинському районному прокуророві ( Prokurator Rejonowy ), повідомивши його, що 31 січня 1994 року чинність розпорядження про запобіжне ув'язнення сплинула, і тому подальше тримання його під вартою незаконне і необґрунтоване.

13. Пізніше, 7 лютого 1994 року, заявник подав клопотання про звільнення з-під варти до Лодзинського реґіонального суду, стверджуючи, зокрема, що він потребує звільнення з огляду на поганий стан здоров'я. 8 лютого 1994 року суд, провівши закрите засідання, наказав адміністрації в'язничної лікарні при лодзинському слідчому ізоляторі подати медичний висновок стосовно стану здоров'я заявника. Суд відклав розгляд заяви, не визначивши дату наступного судового засідання у справі.

14. Матеріали справи свідчать про те, що заявник неодноразово звертався до органів влади зі скаргами на незаконність подальшого тримання його під вартою на підставі обвинувального висновку, зокрема, 16 лютого 1994 року у відповідь на такі скарги J.L., голова палати Лодзинського реґіонального суду з кримінальних справ, надіслав заявникові листа, у відповідній частині якого зазначалося:

15. 18 лютого 1994 року суд першої інстанції отримав із в'язничної лікарні висновок на свій запит. У висновку було зазначено, що ця лікарня готова забезпечити лікування заявника, і пропонувалося, щоб він пройшов обстеження у кардіолога, психіатра та невролога.

16. 25 лютого 1994 року суд знову відклав розгляд клопотання про звільнення з?під варти, пославшись на необхідність отримання висновків від зазначених медичних фахівців, на підставі яких можна було б встановити можливість звільнення заявника з-під варти з огляду на стан його здоров'я.

17. 28 березня 1994 року заявник подав до Лодзинського реґіонального суду ще одне клопотання про звільнення з-під варти.

18. 29 березня 1994 року до суду був поданий висновок фахівця-кардіолога. 1 квітня 1994 року суд визнав за необхідне помістити заявника до в'язничної лікарні, але своє рішення стосовно його клопотань про звільнення з-під варти відклав до отримання спільного висновку від психіатра та невролога. Такий висновок був готовий 28 квітня 1994 року; проте 6 травня 1994 року, на клопотання лодзинського реґіонального прокурора, суд знову відклав розгляд згаданих клопотань заявника і наказав отримати певні (які саме не зазначено) докази стосовно стану здоров'я заявника.

19. 24 травня 1994 року суд прийняв ухвалу щодо клопотань про звільнення заявника з-під варти, датованих 7 лютого і 28 березня 1994 року, відповідно. Суд встановив, що немає підстав для зміни даного запобіжного заходу. При цьому суд посилався на статтю 209 та підпункти (2) і (4) пункту 1 статті 217 Кримінально-процесуального кодексу. 5 липня 1994 року Лодзинський апеляційний суд, розглянувши апеляцію заявника, підтвердив правомірність цього рішення.

20. Тим часом, починаючи з 16 лютого 1994 року, заявник звертався до Лодзинського реґіонального суду з проханням розтлумачити розпорядження від 30 грудня 1993 року про затримання, зокрема пояснити, чи залишилося це розпорядження таким, що підлягає примусовому виконанню зі спливом його строку. Ці прохання, подані заявником з посиланням на статтю 14 Кодексу про виконання кримінальних покарань, датовані такими днями: 16 і 25 лютого, 4 березня, 8 та 18 квітня, 20 і 30 травня, а також 25 жовтня 1994 року. Заявник стверджував, що той факт, що обвинувальний висновок було подано до суду, не означає, що його запобіжне ув'язнення автоматично здійснювалося надалі після 31 січня 1994 року. Він також стверджував, що в Кримінально-процесуальному кодексі немає положень, які б передбачали подовження строку тримання під вартою внаслідок передання справи до суду. За його словами, розпорядження від 30 грудня 1993 року не могло підлягати виконанню, оскільки проти нього він подав апеляцію. Таким чином, заявник стверджував, що його треба було звільнити з-під варти одразу після 31 січня 1994 року, оскільки, починаючи від цієї дати, його ув'язнення вже не має будь-якої правової підстави.

21.  21 грудня 1994 року на засіданні Лодзинського реґіонального суду, яке провадилося одним суддею одноособово, було винесено рішення стосовно всіх згаданих вище клопотань. Суд встановив, що рішення від 30 грудня 1993 року про подовження строку запобіжного ув'язнення заявника до 31 січня 1994 року підлягає виконанню, незважаючи на той факт, що заявник уже подав апеляцію проти нього. Суддя також іще раз наголосив на арґументах, які були викладені у відповіді заявнику від 16 лютого 1994 року.

22. 29 грудня 1994 року заявник подав апеляцію. Він стверджував, що в судовому засіданні повинні були брати участь три судді, як цього вимагають відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу. Він також стверджував, що не було жодної правової підстави для того, щоб надалі тримати його під вартою після 31 січня 1994 року. 3 січня 1995 року колеґія у складі трьох суддів Лодзинського реґіонального суду скасувала оскаржене рішення. Судді дійшли висновку, що суду першої інстанції треба було провадити судочинство в складі трьох суддів, як зазначав заявник. Разом з тим колеґія також постановила, що стаття 14 Кодексу про виконання кримінальних покарань не може бути застосована у справі заявника, оскільки вона поширюється лише на справи, в яких є сумнів щодо питання про виконання міри покарання або щодо обчислення розміру встановленої санкції, і не реґулює питання виконання розпоряджень про затримання.

23.  10 січня 1995 року заявник оскаржив рішення реґіонального суду. 16 січня 1995 року голова палати Лодзинського реґіонального суду з кримінальних справ виніс рішення відмовити заявникові у розгляді його апеляції, пославшись на те, що вона неприйнятна з точки зору права. Це рішення також було оскаржене заявником. 17 лютого 1995 року Лодзинський реґіональний суд затвердив рішення від 16 січня 1995 року, зазначивши, що заявник мав змогу подавати апеляцію проти рішення від 21 грудня 1994 року, але будь-яка подальша апеляція неприйнятна з правової точки зору, оскільки стаття 14 Кодексу про виконання кримінальних покарань не може бути застосована до затриманого.

24.  22 жовтня 1996 року Лодзинський реґіональний суд скасував розпорядження про запобіжне ув'язнення і звільнив заявника з-під варти, встановивши за ним поліційний нагляд. Кримінальне провадження проти заявника ще досі триває в суді першої інстанції.

II.  ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА

25. У час, якого стосуються факти справи, національні положення, що реґулюють запобіжне ув'язнення, були визначені в Кримінально-процесуальному кодексі 1969 року. Сьогодні цей кодекс уже не чинний, оскільки був скасований і замінений Кримінально-процесуальним кодексом від 6 червня 1997 року (відомим як «новий Кримінально-процесуальний кодекс»).

26. У Кримінально-процесуальному кодексі 1969 року затримання особи належить до так званих запобіжних заходів (заходів, до яких також належать запобіжне ув'язнення, тимчасове звільнення під заставу чи поручництво або під поліційний нагляд). До 4 серпня 1996 року (тобто до дня, коли набув чинності Кримінально-процесуальний кодекс та інші законодавчі акти кримінального права) прокурор мав повноваження видавати наказ про проведення будь-яких запобіжних заходів упродовж періоду розслідування. Крім того, у згаданий час національним законодавством не встановлювалося будь-якої відповідної до закону граничної тривалості запобіжного ув'язнення у рамках судового провадження; однак, згідно з пунктом 1 статті 210 Кримінально-процесуального кодексу, прокурор був зобов'язаний визначити у своєму рішенні про затримання тривалість тримання особи під вартою.

У цій статті було зазначено (у версії, чинній на той час):

У відповідній статті 222 Кримінально-процесуального кодексу (у версії, чинній на той час) зазначено:

27. Суди, розглядаючи справу на клопотання прокурора на підставі пункту 2 статті 222 Кодексу, зобов'язані точно визначити строк, на який слід продовжити тримання під вартою. У випадку їхньої відмови подовжити строк запобіжного ув'язнення або у випадку неподання прокурором клопотання щодо подальшого подовження строку ув'язнення до моменту або на момент спливу чинності останнього розпорядження про затримання (незалежно від того, був він виданий ним чи судом), затриманий мав бути негайно звільнений з-під варти.

28. У пункті 1 статті 213 Кримінально-процесуального кодексу зазначено:

29. У пункті 1 (2) і (4) статті 217 (у версії, чинній на той час) зазначено:

«1. Захід запобіжного ув'язнення може бути застосований у випадку, якщо:

 ...

(2) існує достатній ризик, що обвинувачений спробує схилити свідків на давання неправдивих показань або на перешкоджання належному перебігу судового провадження якими-небудь іншими незаконними засобами;

...

 (4) затриманій особі пред'явлено обвинувачення у правопорушенні, яке створює серйозну небезпеку для суспільства».

30. У час, якого стосуються факти справи, законодавство не містило будь-якого конкретного положення, яке б передбачало запобіжне ув'язнення особи після подання обвинувального висновку до правоможного суду. Починаючи з 4 серпня 1996 року, дати набрання чинності Законом від 29 червня 1995 року про поправки до Кримінально-процесуального кодексу та інших законодавчих актів кримінального права, а також згідно з чинним кримінальним законодавством, суди, встановлюючи строк запобіжного ув'язнення особи під час усього перебігу провадження, мають дотримуватися максимального строку, передбаченого законом для такого випадку. Зокрема, у час, коли відбувалися події у справі, не існувало положення, згідно з яким подання обвинувального висновку автоматично продовжувало б чинність попереднього розпорядження про затримання, або заміняло б його, або призводило до того, що строк тримання під вартою, який ще на початку, на етапі розслідування, був подовжений судом до визначеного терміну, подовжувався б надалі без визначення строку його спливу або до моменту винесення рішення судом першої інстанції. Не існувало також і будь-якого прецедентного рішення з цього приводу. Але, як свідчить практика національних судів, подання обвинувального висновку до суду, правоможного вирішувати дану справу, давало підстави, без будь-якого додаткового відповідного судового рішення, вважати, що строк тримання під вартою подовжено до початку судового розгляду справи.

31. Лише 6 лютого 1997 року Верховний суд, посилаючись на передумови для зміни кримінального законодавства, згадав практику тримання обвинуваченого під вартою на підставі обвинувального висновку, коли виносив постанову стосовно тлумачення Кримінально-процесуального кодексу. Однак ця постанова стосувалася не кримінального законодавства у тому його вигляді, в якому воно було чинним на той час, а Кодексу, із внесеними до нього поправками, який набрав чинності 4 серпня 1996 року, коли статтею 222 (із внесеною до неї поправкою) було встановлено максимальний граничний строк запобіжного ув'язнення не лише на етапі розслідування, а й упродовж всього досудового провадження. У своїй резолюції (№ I KZP 35/96) Верховний суд дав ствердну відповідь на запитання, чи зобов'язаний, після отримання обвинувального висновку, суд, правоможний вирішувати дану справу, виносити рішення про продовження запобіжного ув'язнення, тривалість якого вже перевищила встановлений (або ще раз подовжений) строк, якщо розслідування триває і далі. У відповідній частині цієї постанови зазначається:

32. У своїй подальшій постанові  (№ I KZP 23/97) від 2 вересня 1997 року Верховний суд підтвердив, що:

Посилаючись на постанову від 6 лютого 1997 року, він наголосив, що:

33. У положеннях статей 295 і 296 Кримінально-процесуального кодексу 1969 року, де йдеться про вимоги, які мають бути дотримані при поданні обвинувального висновку, зазначено, що висновок має містити ім'я і прізвище обвинуваченого та інформацію про те, чи було застосовано до нього запобіжний захід, формулювання пред'явленого йому правопорушення, докладний виклад фактів справи разом з наведенням підстав для обвинувачень, назву суду, правоможного вирішувати дану справу, а також докази, на яких ґрунтуються обвинувачення.

34. Після одержання судом обвинувального висновку голова цього суду здійснював підготовчі заходи для проведення основного розгляду справи.

У пункті 1(6) статті 299 Кримінально-процесуального кодексу зазначалося:

35. Незважаючи на це, у час, про який ідеться у справі, відповідна практика національних судів стосовно подовження строку тримання під вартою після закінчення дії останнього розпорядження про тримання під вартою та після одержання судом обвинувального висновку свідчить, що суди не дотримувалися процедури, описаної у згаданому вище положенні, вважаючи, що строк тримання під вартою подовжувався виключно завдяки факту отримання судом обвинувального висновку і що це позбавляло їх необхідності виносити окрему ухвалу про подовження строку ув'язнення.

36. Крім того, на той час Кодекс передбачав три різних засоби оскарження затриманим законності рішення про взяття його під варту: апеляція до суду проти розпорядження прокурора про затримання; провадження, в якому суди розглядали клопотання прокурора про подовження строку тримання під вартою; та провадження стосовно клопотання затриманого про звільнення з-під варти.

37. Що стосується останнього із зазначених, у статті 214 Кримінально-процесуального кодексу (у версії, чинній у відповідний час) сказано:

Жодне положення Кодексу не передбачало, що перевищення зазначеного в цій статті граничного строку призводить до тих чи інших правових наслідків.

38. Тлумачення прийнятих у кримінальних провадженнях ухвал, які підлягали виконанню у примусовому порядку, здійснювалось у час, про який ідеться, на підставі положень Кодексу 1969 року про виконання кримінальних покарань.

39. У статті 14 цього Кодексу зазначено:

40. У статті 205 Кодексу про виконання кримінальних покарань зазначалося, що положення Кодексу, в яких є посилання на «засуджену особу», застосовуються за аналогією до «затриманого». Однак, зважаючи на національну практику та юридичну теорію, існували сумніви щодо того, чи застосовується стаття 14 Кодексу до справ, у яких особа, яка перебуває в запобіжному ув'язненні, оскаржила законність рішення про її затримання. Адже таке оскарження, як правило, розглядалось у провадженні, передбаченому Кримінально-процесуальним кодексом (див. пункти 36 і 37 вище).

41. Мета провадження, яке стосувалося клопотання, поданого на підставі статті 14 Кодексу про виконання кримінальних покарань, полягала в отриманні тлумачення ухвали, яка підлягала примусовому виконанню і яку не було сформульовано з належною точністю. Суд, який мав дати тлумачення ухвалі, про яку йдеться в цій справі, не був правоможний змінити чи доповнити її резолютивну частину (див. постанову Верховного суду (№ VI KRN 14/76) від 2 березня 1976 року, OSNPG 1976/6/59). Це означало, що дана особа не мала змоги домогтися свого звільнення з-під варти шляхом подання клопотання з посиланням на статтю 14 Кодексу.

ЩОДО ПРАВА

I. Стверджуване порушення пункту 1 статті 5 Конвенції

42. Заявник стверджував, що його запобіжне ув'язнення, а саме – той строк ув'язнення, який тривав, з огляду на обвинувальний висновок, і після закінчення дії розпорядження від 30 грудня 1993 року про тримання під вартою, не був «законним», як цього вимагає пункт 1 статті 5 Конвенції, у відповідній частині якого зазначено:

  43. Заявник в основному погодився з висновком Комісії, що тримання його під вартою не було «законним», оскільки воно ґрунтувалося не на достатньо передбачуваному «законі», а на практиці, не підкріпленій будь-яким законодавчим положенням чи прецедентним правом, яка до того ж виникла як засіб заповнення законодавчої прогалини. Отже, така практика не могла ані замінити закон, ані дорівнювати йому, ані задовольнити вимогу «передбачуваності» «закону» (див. пункт 63 доповіді Комісії).

44. Заявник також доводив, що у відповідний час у законодавстві не існувало жодного положення про те, що факт подання обвинувального висновку означав подовження – у невизначених межах – строку тримання під вартою, встановленого згідно з розпорядженням на етапі розслідування. На його думку, ніщо не звільняло органи влади від їхнього обов'язку винести відповідну ухвалу щодо необхідності чи відсутності необхідності у подовженні строку тримання його під вартою поза межами, встановленими рішенням Лодзинського реґіонального суду про подовження строку запобіжного ув'язнення до 31 січня 1994 року.

45. З цього приводу заявник стверджував, що законодавство Польщі вимагало від судів застосовувати пункт 1 (6) статті 299 Кримінально-процесуального кодексу 1969 року, і, отже, це положення зобов'язувало голову Лодзинського реґіонального суду передати справу для вирішення на засідання суду, завдяки чому заявник зміг би отримати рішення стосовно законності триваючого тримання його під вартою.

46. Уряд не заперечував того, що підставою для тримання заявника під вартою, а саме – для подальшого його ув'язнення, з огляду на наявність обвинувального висновку, було не законодавче положення, а практика. На цю практику посилались як на «передання затриманого в розпорядження суду». Уряд підтвердив, що в час, про який ідеться, така практика справді була загальнопоширеною. Вона виникла у зв'язку з відсутністю точно сформульованого положення, яке б передбачало, що після подання обвинувального висновку до суду, правоможного вирішувати дану справу, цей суд повинен, за своєю власною ініціативою, винести додаткову ухвалу щодо подовження чи неподовження строку тримання даної особи під вартою, який було встановлено на етапі розслідування.

47. Але Уряд додав, що поправки до кримінального законодавства Польщі, внесені Законом від 29 червня 1995 року, який набрав чинності 4 серпня 1996 року, поклали цій практиці край. Відповідно до постанов Верховного суду (див. пункти 31–32 вище), її було замінено новою практикою: кожна справа, в якій сплинула чинність розпорядження про тримання під вартою, виданого на етапі розслідування, передається для вирішення на засідання суду, який має винести нову ухвалу щодо продовження чи припинення тримання під вартою.

48. Уряд погодився з тим, що тримання заявника під вартою продовжувалося після 31 січня 1994 року без наявності відповідної судової ухвали про подовження строку такого заходу. Але водночас Уряд наголошував на тому, що така ситуація не суперечила матеріально-правовим та процедурним нормам польського права і що відповідні положення були для заявника доступними, достатньо точними й передбачуваними. З іншого боку, Уряд визнав, що ці положення не були достатньо конкретними, внаслідок чого виникла практика, яку оскаржує заявник.

49. Нарешті, Уряд зауважив, що він утримується від винесення своєї власної оцінки законності тримання заявника під вартою і просить Суд вирішити, чи відповідала згадана практика вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції.

50. Суд знову наголошує на тому, що слово «законний» і словосполучення «вiдповiдно до процедури, встановленої законом» у пункті 1 статті 5, по суті, стосуються національного законодавства і означають обов'язок забезпечувати дотримання матеріально-правових та процедурних норм такого законодавства. Як правило, саме національні органи, особливо суди, мають тлумачити та застосовувати національний закон, але розгляд справ, як, наприклад, розгляд у світлі пункту 1 статті 5, в яких недотримання такого закону становить порушення Конвенції, має провести Суд, який може і повинен здійснити певне повноваження для з'ясування, чи було дотримано національного закону (див., зокрема, рішення у справі «Дауєб проти Нідерландів» ( Douiyeb v. the Netherlands ) [GC], № 31464/96, п. 44–45, 4 серпня 1999 року, не оприлюднена).

51. Однак «законність» тримання під вартою на підставі національного закону хоч і першорядний, але не вирішальний фактор. На додаток до нього, Суд повинен переконатися, що це тримання під вартою упродовж періоду, який розглядається, відповідало меті пункту 1 статті 5, яка полягає в недопущенні свавільного позбавлення особи її свободи. Суд також повинен з'ясувати, чи відповідає Конвенції сам національний закон, зокрема, чи відповідають їй загальні принципи, які викладені в ньому чи випливають із нього (див., серед багатьох прецедентних рішень, рішення у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» ( Winterwerp v. the Netherlands ) від 24 жовтня 1979 року, серія А, № 33, с. 19–20, п. 45; та у справі «Еркало проти Нідерландів» ( Erkalo v. the Netherlands ) від 2 вересня 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998-VI, с. 2477, п. 52).

52. Стосовно цього останнього пункту Суд наголошує, що у справі, в якій ідеться про позбавлення свободи, особливо важливим аспектом є дотримання загального принципу правової певності. Отже, неодмінною вимогою є наявність у національному законі чітко сформульованих умов, за яких здійснюється позбавлення свободи, та забезпечення передбачуваності застосування самого цього закону, тобто відповідності його до встановленої Конвенцією норми «законності». Згідно з цією нормою, всі закони мають бути сформульовані з достатньою чіткістю, яка дозволяє громадянину — при потребі за допомогою одержання відповідної консультації — передбачити, достатньою за даними обставинами мірою, наслідки, до яких може призвести дана дія (див. рішення у справі «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» ( Steel and Others v. the United Kingdom ) від 23 вересня 1998 року, Reports 1998-VII, с. 2735, п. 54).

  53. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зважає на те, що сторони погоджуються з тим фактом, що в період від дати закінчення дії розпорядження від 30 грудня 1993 року про тримання під вартою (а саме: 31 січня 1994 року) і до наступної ухвали Лодзинського реґіонального суду від 24 травня 1994 року про звільнення заявника з-під варти не виносилося будь-якої судової ухвали, яка б санкціонувала тримання заявника під вартою. Немає розбіжностей сторін також стосовно того факту, що упродовж згаданого періоду заявника тримали під вартою виключно на підставі наявності у суду, правоможного вирішувати дану справу, обвинувального висновку.

54. Суд зауважує, що здійснювана національними судами практика тримання особи під вартою, з огляду на обвинувальний висновок, не передбачалася тим чи іншим конкретним законодавчим положенням чи прецедентним правом, а була наслідком того факту, що на час, про який ідеться, у кримінальному законодавстві Польщі не було чітко сформульованих норм, що реґулювали б ситуацію, в яку потрапляв затриманий, коли під час уже судового провадження спливав строк тримання його під вартою, встановлений відповідним попереднім розпорядженням, виданим ще на етапі розслідування.

55. Виходячи з цих обставин, Суд вважає, по-перше, що відповідне кримінальне законодавство Польщі, з огляду на відсутність точно сформульованих положень, які б передбачали можливість (а також відповідні умови, які мають бути дотримані при цьому) чи неможливість у належному порядку на етапі судового провадження подовжувати строк тримання під вартою у певних межах, не задовольняє критерій «передбачуваності» «закону», як цього вимагає пункт 1 статті 5 Конвенції.

56. По-друге, Суд вважає, що практика, яка виникла у зв'язку із законодавчою прогалиною і згідно з якою особу тримали під вартою протягом необмеженого строку, сплив якого передбачити було неможливо, та за обставин, коли таке тримання під вартою не передбачалося ні конкретним положенням законодавства, ні судовим рішенням, сама по собі суперечить принципу правової певності, принципу, який випливає із Конвенції і який становить один із основних елементів верховенства права.

57. У цьому контексті Суд також наголошує, що, для цілей пункту 1 статті 5 Конвенції, тримання під вартою, тривалість якого перевищує кілька місяців і яке здійснюється без відповідного розпорядження з боку суду чи судді або будь-якої іншої особи, «якiй закон надає право здійснювати судову владу», не може вважатися «законним» у розумінні цього положення. Хоча ця вимога прямо не сформульована в пункті 1 статті 5, висновок про її існування можна зробити із тлумачення статті 5, взятої в цілому, – зокрема із формулювання пункту 1 (с) («з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу») та з пункту 3 («має негайно постати перед суддею чи iншою службовою особою, якiй закон надає право здійснювати судову владу»). Крім того, ґарантія habeas corpus , яка міститься в пункті 4 статті 5, є додатковим підтвердженням принципу, за яким тримання під вартою, строк якого подовжується поза початкові межі, передбачені пунктом 3, потребує «судового» втручання як ґарантії проти свавілля. На думку Суду, ґарантії пункту 1 статті 5 проти свавільного позбавлення свободи виявилися б серйозно підірваними, якби було можливим тримати особу під вартою лише на підставі розпорядження виконавчого органу після того, як ця особа постала перед судовим органом, про що йдеться в пункті 3 статті 5.

58. Отже, виходячи з фактів цієї справи, Суд вважає, що тримання заявника під вартою не було «законним», як того вимагає пункт 1 статті 5 Конвенції. Тобто було допущено порушення цього положення.

ІІ.  Стверджуване порушення пункту 4 статті 5 Конвенції

59. Заявник також скаржився, що суди Польщі не перевірили «без зволікання», чи було тримання його під вартою на підставі обвинувального висновку законним, і що цим було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції, в якому зазначено:  

60. По-перше, заявник послався на свою апеляцію від 7 січня 1994 року, якою він оскаржив законність розпорядження Лодзинського реґіонального суду від 30 грудня 1993 року про продовження тримання його під вартою. Він стверджував, що його апеляцію, після того як апеляційний суд – безпідставно – кваліфікував її як клопотання про звільнення з-під варти і передав 1 лютого 1994 року до суду першої інстанції, ніколи потім не розглядали відповідні суди. Це позбавило заявника будь-якої можливості оскаржити згадане розпорядження.

61. По-друге, заявник стверджував, що те, в який спосіб суди розглядали наступні його клопотання про звільнення з-під варти, датовані 7 лютого та 28 березня 1994 року, відповідно, не відповідає поняттю «без зволікання», сформульованому в пункті 4 статті 5. Заявник наголошував на тому, що, згідно з положеннями статті 214 Кримінально-процесуального кодексу, суди були зобов'язані винести ухвалу стосовно його клопотань упродовж строку, що не перевищує трьох днів. Тим часом до остаточної ухвали судів (5 липня 1994 року), яка стосувалася законності тримання заявника під вартою, витрачено майже п'ять місяців на перше клопотання та понад три місяці на друге.

62. Заявник також стверджував, що той факт, що він звернувся з проханням до органів влади звільнити його через поганий стан здоров'я, не міг бути використаний проти нього, оскільки основною причиною такої тривалості провадження була відсутність ефективності й координації в роботі органів влади. Про це, зокрема, свідчили їхні неефективні дії, що стосувались отримання медичних доказів.

63. Нарешті, заявник, як і в Комісії, стверджував, що його право на невідкладне встановлення законності його затримання було порушено також у зв'язку з надмірною тривалістю провадження, яке він ініціював, посилаючись на статтю 14 Кодексу про виконання кримінальних покарань. Це провадження, розпочате на підставі його заяви від 16 лютого 1994 року, завершилося лише 21 грудня 1994 року, тобто коли минуло понад десять місяців.

64. Уряд вважав, що розгляд судом законності затримання заявника здійснювався з достатньою «невідкладністю». Говорячи про провадження, порушене на підставі клопотань п. Барановського про звільнення з-під варти, Уряд зазначив, що потреба в отриманні медичних доказів щодо стану здоров'я заявника була виправдувальною обставиною певної затримки провадження.

65. Уряд стверджував, що Лодзинський реґіональний суд розпочав розгляд першого клопотання вже через день після його отримання і що потім суд п'ять разів відкладав розгляд відповідних клопотань, з огляду на необхідність одержання доказів від трьох експертів. Крім того, згідно зі статтею 218 Кримінально-процесуального кодексу, суд був зобов'язаний встановити, чи могло тримання заявника під вартою піддавати серйозному ризику його життя чи здоров'я.

66. Що стосується апеляції заявника від 7 січня 1994 року, то Уряд не заперечував, що цю апеляцію органи влади не розглядали. Але він висловив заперечення з приводу думки Комісії щодо того, коли цю апеляцію було «розглянуто в судовому порядку», зауваживши, що відповідною датою було не 5 липня 1994 року, як встановила Комісія, а 24 травня 1994 року, тобто дата ухвали суду першої інстанції стосовно згаданих вище клопотань про звільнення з-під варти.

67. На завершення Уряд звернувся до Суду з проханням визнати, всупереч висновку Комісії, що в цій справі не було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.

68. Суд нагадує, що пункт 4 статті 5, ґарантуючи заарештованим чи взятим під варту особам право на порушення судового провадження для встановлення законності позбавлення їх свободи, також проголошує їхнє право на невідкладне судове рішення стосовно законності затримання, що має бути ухвалене після порушення такого провадження, а також на розпорядження суду про припинення такого затримання, якщо виявляється, що воно незаконне (див., наприклад, рішення у справі «Мусял проти Польщі» ( Musial v. Poland ) [GC], № 24557/94, п. 43, ECHR 1999-II).

69. У цій справі Суд зауважує з самого початку, що заявник, крім висунення арґументів щодо характеру проведення судового провадження, порушеного на підставі його апеляції та клопотань про звільнення з-під варти, також звернув увагу на провадження, яке було розпочато на підставі його заяви з посиланням на статтю 14 Кодексу про виконання кримінальних покарань. Комісія стосовно цього питання не висловила будь-якої думки в своїй доповіді. Уряд також не висунув відповідних арґументів у своєму меморандумі. Але Суд, зважаючи на те, що єдиною метою зазначеного провадження було отримання тлумачення стосовно винесеної в кримінальному провадженні ухвали про відмову у звільненні з-під варти, яке підлягало примусовому виконанню, визнає, що це провадження не підпадає під сферу застосування пункту 4 статті 5 Конвенції.

70. Далі Суд повинен з'ясувати, чи було дотримано право заявника на одержання «невідкладного» рішення стосовно законності його затримання, якщо взяти до уваги тривалість розгляду судом клопотань заявника, а також те, яким чином займалися його апеляцією від 7 січня 1994 року.

71. З цього приводу Суд зауважує, що провадження, яке стосувалося першого клопотання про звільнення з-під варти, тривало від 7 лютого до 5 липня 1994 року, тобто майже п'ять місяців. Провадження, яке стосувалося другого клопотання, розпочалося 28 березня 1994 року і, проходячи паралельно з першим, тривало понад три місяці.

72. Суд погоджується з тим фактом, що складність питань, з якими пов'язаний розгляд клопотання про звільнення з-під варти, може становити фактор, який іноді треба враховувати при з'ясуванні того, чи було дотримано передбачену пунктом 4 статті 5 вимогу «невідкладності». Однак це не означає, що труднощі з отриманням медичних висновків — навіть виняткового характеру — звільняють національні органи влади від їхніх основних обов'язків за цим пунктом (див. там само, mutatis mutandis , рішення у справі Мусяла, п. 47)

73. У цьому контексті Суд зауважує, що Лодзинському реґіональному суду знадобилося приблизно шість тижнів для того, щоб одержати висновок кардіолога, та ще місяць – щоб одержати докази від невролога та психіатра. Після цього суд витратив ще один місяць на отримання інших доказів (які саме не зазначено) (див. пункти 16–18 вище). Такі досить тривалі проміжки часу між відповідними ухвалами, використані для збирання доказів, не свідчать про «особливу ретельність» при проведенні судового провадження, на яку посилається Уряд у своєму меморандумі. Отже, Суд визнає непереконливим арґумент Уряду про те, що потреба в отриманні медичних доказів може бути поясненням, чому провадження тривало так довго. Зважаючи на це, Суд доходить висновку, що це провадження не було здійснено «невідкладно», як того вимагає пункт 4 статті 5.

74. Нарешті, Суд розглянув питання стосовно апеляції від 7 січня 1994 року, яка була подана заявником проти розпорядження від 30 грудня 1993 року і в якій він оскаржив законність подовження строку тримання його під вартою. Суд бере до уваги, що сторони не оспорюють того факту, що органи влади, за своєю власною ініціативою, кваліфікували цю апеляцію як клопотання про звільнення з-під варти, але так і не розглянули її ані як таке клопотання, ані як заяву на підставі будь-якого іншого положення. Суд також зазначає, що єдине питання, яке треба з'ясувати, це те, чи можна цю апеляцію вважати вирішеною в судовому порядку, і якщо так, то коли її можна вважати такою.

75. З цього приводу Суд зазначає, що апеляцію заявника не розглядали зовсім. Водночас Суд у зв'язку з цим зазначає, що всі питання, які стосувалися законності тримання заявника під вартою, власне, були вирішені Лодзинським апеляційним судом у його рішенні від 5 липня 1994 року. Отже, Суд вважає, що це рішення можна вважати підсумком розгляду арґументів заявника, висунутих ним в апеляції від 7 січня 1994 року.

76. На думку Суду, це означає, що, для цілей пункту 4 статті 5, вирішення законності подовження строку тримання заявника під вартою до 31 січня 1994 року тривало від 7 січня до 5 липня 1994 року, тобто майже шість місяців. Суд вважає, що така тривала затримка, яка призвела до втрати апеляцією заявника будь-якого юридичного та практичного значення, становила позбавлення заявника права, як сказано в Конвенції, «на судовий розгляд, при якому суд без зволікання встановлює законність затримання».

77. Суд підсумовує, що в цій справі було допущено порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

ІІІ.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

78.  У статті 41 Конвенції зазначено:

A.  Шкода

79. Заявник вимагав відшкодування в розмірі 8 000 000 злотих як за моральну шкоду, так і за втрату, у зв'язку з його ув'язненням, заробітку та сприятливих перспектив.

80. Уряд вважав згадану суму надмірно великою. Він просив Суд постановити, що висновок про порушення становить достатньо справедливу сатисфакцію. Альтернативним вирішенням цього питання, на його думку, могла б бути також оцінка Судом розміру справедливої сатисфакції на підставі практики Суду в подібних справах та з урахуванням економічної ситуації в державі.

81. Суд вважає, що будь-якого причинного зв'язку між встановленими порушеннями та стверджуваною матеріальною шкодою не існує. Тому він не вбачає жодних підстав для присудження заявникові будь-якої суми за цим пунктом.

82. З іншого боку, Суд визнає, що заявник, без сумніву, зазнав моральної шкоди, і вона є такою, що висновок про порушення не може становити достатню компенсацію. Оцінивши розмір компенсації за принципом справедливості, Суд присуджує за цим пунктом заявникові 30 000 злотих.

B.  Судові витрати

83. Заявник також вимагав 18 000 злотих як компенсацію за судові витрати, яких він зазнав у зв'язку з провадженням у Суді. 

84. Уряд звернувся з проханням, щоб Суд присудив, якщо необхідно, таку компенсацію, але лише за умови, що стверджувані судові витрати були такими фактично, були неминучі і розумно обґрунтовані за своїм розміром.

85. Керуючись критеріями, встановленими у своїх прецедентних рішеннях (див., наприклад, рішення у справі «Озтюрк проти Туреччини» ( Ozturk v. Turkey ) [GC], № 22479/93, п. 83, ECHR 1999-VI), і оцінюючи розмір компенсації за принципом справедливості, Суд вважає прийнятним присудити заявникові 10 000 злотих за судові витрати, з компенсацією, у разі потреби, будь-якого податку на додану вартість.

C.  Відсотки у разі несвоєчасної сплати

86. За наявною у Суду інформацією, передбачена законом відсоткова ставка, чинна у Польщі на дату ухвалення цього рішення, становить 21 % річних.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє , що було допущено порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

2.   Постановляє , що було допущено порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

3.   Постановляє ,

a) що держава-відповідач має виплатити заявникові у тримісячний строк такі суми:

(i)  як компенсацію за моральну шкоду: 30 000 (тридцять тисяч) злотих;

(ii)  як компенсацію за судові витрати: 10 000 (десять тисяч) злотих, разом з компенсацією, у разі потреби, будь-якого податку на додану вартість;

b) що простий відсоток, 21% річних, виплачуватиметься стосовно цих сум зі спливом зазначених вище трьох місяців до повного розрахунку;

4.   Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою і оголошено на відкритому засіданні в Палаці прав людини, Страсбурґ, 28 березня 2000 року.

Майкл О'Бойл,
секретар

Елізабет Палм,
голова

1 Примітка канцелярії.
Доповідіь Комісії можна одержати в канцелярії Суду.

до змісту