ЄВРОПЕЙСЬКИЙ
СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою — згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) 2 та відповідними положеннями Реґламенту Суду 3, — до складу якої увійшли судді:
п. Р. Рюссдаль (R.Ryssdal), Голова Суду
пані Д. Біндшедлер-Роберт (D. Bindschedler-Robert)
п. Ф. Гьольчюклю (F. Golcuklu)
п. К. Руссо (К. Russo)
п. А. Шпільманн ( A. Spielmann)
п. Ж. Де Мейєр (J. De Meyer)
пані Е. Палм ( E. Palm)
п. А. Н. Лоїзу ( A.N. Loizou)
п. Ж. М. Моренілла ( J.M. Morenilla),
а також п. М.-А. Ейссен ( M.-A. Eissen) , Секретар Суду , і п. Г. Пецольд (H. Petzold), заступник Секретаря ,
після нарад за зачиненими дверима 28 червня і 27 листопада 1991 року
постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:
ПРОЦЕДУРА
1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 12 жовтня 1990 року, в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 12718/87) проти Королівства Бельґія, поданою до Комісії на підставі статті 25 громадянином Бельґії п. Сержем Клоотом ( Serge Clooth ) 12 лютого 1987 року.
У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48, а також на заяву Королівства Бельґії про визнання обов'язкової юрисдикції Суду (стаття 46). Запит подано з метою отримання рішення стосовно того, чи свідчать факти у справі про порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за пунктом 3 статті 5 Конвенції.
2. У відповідь на запит, зроблений відповідно до пункту 3 (d) правила 33 Реґламенту Суду, заявник повідомив про свій намір взяти участь у провадженні і призначив адвоката, який представлятиме його (правило 30).
3. До складу палати увійшли за посадою: п. Ж. Де Мейєр, суддя, обраний від Бельґії (стаття 43 Конвенції), і п. Р. Рюссдаль, Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21 Реґламенту). 26 жовтня 1990 року в присутності Секретаря Голова Суду визначив жеребкуванням імена інших семи членів палати, а саме: пані Д. Біндшедлер-Роберт, п. Ф. Гьольчюклю, п. К. Руссо, п. А. Шпільманна, пані Е. Палм, п. А. Н. Лоїзу і п. Х. М. Моренілли (стаття 43, у кінці, Конвенції та пункт 4 правила 21).
4. Заступивши на посаду голови палати (пункт 5 правила 21), п. Рюссдаль через Секретаря Суду провів консультації з уповноваженою особою Уряду Бельґії (Уряд), представником Комісії та адвокатом заявника стосовно необхідності письмової процедури (пункт 1 правила 37). Відповідно до виданого після цього розпорядження, Секретар Суду одержав 28 лютого 1991 року меморандум від заявника, а 6 березня — меморандум від Уряду. Листом від 25 березня Секретар Комісії повідомив, що представник Комісії виступить на засіданні Суду.
5. 31 січня 1991 року, ознайомившись через Секретаря з думкою сторін, Голова Суду призначив судове засідання на 24 червня (правило 38 Реґламенту).
6. Відкрите слухання відбулося у призначений день у Палаці прав людини, Страсбурґ. Перед цим Суд провів підготовче засідання.
На судовому розгляді були присутні:
а) від Уряду
п. Ж. Латгоуверс ( J. Lathouwers ) ,
адміністративний секретар,
юрист, Міністерство юстиції, уповноважена особа ;
п. Ф. Гюйсман ( F. Huisman ) , адвокат, консультант ;
b) від Комісії
п. Ж.-К. Сойєр ( J.-C. Soyer ), представник ;
c) від заявника
п. Й. де Ґраті ( Y. de Gratie ) , адвокат, захисник .
Суд заслухав їхні заяви, а також відповіді на поставлені запитання. Від Уряду виступив п. Гюйсман, від Комісії – п. Сойєр і від заявника – п. де Ґраті.
ЩОДО ФАКТІВ
І. Конкретні обставини справи
7. Пан Серж Клоот — громадянин Бельґії, 1964 року народження, нині проживає у м. Анґлер ( Angleur ), Бельґія.
8. 13 вересня 1984 року п. Елуа ( Eloy ), суддя-слідчий суду першої інстанції Брюсселя, видав наказ про арешт заявника, ім'я якого було серед осіб, підозрюваних у вбивстві і свідомому підпаленні нежитлового приміщення під назвою «Грибниця» (« champignonniere »), де поліція у лютому того ж року знайшла частково обгорілий і скалічений труп неповнолітньої дівчини. Органи влади Німеччини перед тим затримали п. Клоота за підозрою в іншому вбивстві, вчиненому на території Німеччини, але потім відпустили за браком доказів і передали його Бельґії.
Раніше заявника вже засуджували на два місяці ув'язнення за спробу крупного пограбування (рішення виправного суду м. Льєж ( Liege ) від 30 червня 1983 року, підтримане апеляційним судом цього міста 26 червня 1985 року), а також на один місяць тримання під військовою вартою за дезертирство з відстроченням виконання вироку (рішення військової ради Льєжа від 24 листопада 1983 року).
А. Розслідування
9. Суддя Елуа розслідував справу до 30 вересня 1985 року, коли він узяв відпустку на невизначений строк. Раніше, а саме – з 4 березня по 14 червня, з 25 липня по 27 серпня і з 28 серпня по 27 вересня 1985 року, він також був відсутній на роботі або через хворобу, або через відпустку. Своє останнє, чотирнадцяте доручення він дав 29 січня 1985 року. На цей час слідчі склали 104 протоколи і провели 86 перших і повторних допитів, а також багато обшуків, накладень арешту і очних ставок. Суддя-слідчий особисто допитав сім осіб і передав одне судове доручення органам влади Німеччини.
10. 14 вересня 1984 року він доручив двом експертам-психіатрам обстежити п. Клоота. Після кількох оглядів 21 червня 1985 року вони зробили висновок про те, що заявник не може контролювати свої дії через серйозний розлад психіки, зазначивши, що «справедливе застосування закону вимагає взяти до уваги необхідність тривалого психіатричного лікування». 23 вересня 1986 року один із них цілком підтвердив встановлений діагноз. На прохання адвоката заявника 4 травня 1987 року було запрошено ще одного експерта, який у своєму звіті від 10 червня засвідчив хронічну психічну неврівноваженість п. Клоота, що робить його небезпечним.
11. До 1 жовтня 1985 року, коли суддею-слідчим було призначено Ван Еспена ( Van Espen ), два судді по черзі заступали суддю Елуа (див. вище пункт 9). 26 березня, 6 і 15 травня, 6 і 9 серпня, а також 9 вересня 1985 року вони проводили допити, два з яких були здійснені на прохання адвоката заявника. З 26 березня по 17 жовтня 1985 року, дати, коли видано перше доручення суддею п. Елуа, слідчі подали дев'ять протоколів. Варто зауважити, що до справи не було долучено жодного документа в період з 27 березня по 5 травня 1985 року.
12. Серед дій, проведених суддями-слідчими з 14 вересня 1984 року по 17 жовтня 1985 року, було видання двадцяти доручень, проведення семи допитів обвинувачених, призначення чотирьох експертиз, чотири судові доручення, два обвинувачення і один наказ про обшук та про примусовий огляд.
Протягом цього періоду поліційні служби, крім іншого, здійснили 127 допитів або повторних допитів, провели тринадцять очних ставок, один обшук, одне накладення арешту, одне затримання, два затримання кореспонденції, один адміністративний арешт і щонайменше двадцять дев'ять оглядів і перевірок. Водночас було підготовлено двадцять п'ять експертних висновків. Пана Клоота допитували шістнадцять разів, з них тричі на його прохання, сім разів проводилася його очна ставка з іншими особами; він одинадцять разів міняв свої свідчення про факти справи і про те, де він перебував у вказаний ним час.
13. 31 липня або 1 серпня 1986 року брюссельська поліція одержала заяву від особи, якій нібито було відомо, через третю особу, ім'я вбивці. Цей свідок висунув умову збереження анонімності і відмовився підписати свої показання. Отримавши цю інформацію, судова поліція зажадала ідентифікації інформатора; проведене розслідування успішно завершилося 6 січня 1987 року.
На той час серед дій, проведених суддею-слідчим з 31 липня 1986 року, був принаймні один допит п. Клоота, один наказ про обшук, один огляд місця подій і сім письмових доручень. Зі свого боку, поліційні служби склали тридцять один протокол і успішно провели, крім іншого, один обшук, одне накладення арешту на майно, чотирнадцять оглядів і перевірок, а також двадцять три перших і повторних допити, в тому числі допит п. Клоота, на його прохання. Суддя Ван Еспен, зі свого боку, видав наказ про цей допит після того, як заявник змінив свої свідчення під час щомісячного допиту в дорадчій палаті. Уряд стверджує, а заявник цього не заперечує, що п. Клоот протягом розслідування подав двадцять різних версій.
14. Починаючи з моменту, коли справу було передано судді Ван Еспену (див. вище пункт 11), і до 17 листопада 1987 року, дати звільнення п. Клоота з-під варти (див. вище пункт 30), було укладено понад 175 протоколів і змін до них.
В. Провадження в органах розслідування
15. 17 вересня 1987 року дорадча палата суду першої інстанції Брюсселя затвердила наказ про арешт заявника від 13 вересня (див. вище пункт 8).
16. 12 жовтня ця сама палата прийняла рішення про запобіжне ув'язнення заявника. Беручи до уваги, що закон дозволяє такий захід за наявності надзвичайних обставин, які поглиблюють вину (див. нижче пункт 32), вона послалася на серйозну загрозу громадській безпеці, що ставилося за вину п. Клооту, оскільки він є загрозою для суспільства, а також на необхідність проведення подальшого розслідування і на ризик змовляння заявника з іншими обвинуваченими в цій справі.
17. Тимчасом як інших обвинувачених у цій справі було звільнено у період між жовтнем і груднем 1984 року, оскаржуване затримання заявника подовжувалося строком на один місяць 29 жовтня, 28 листопада і 28 грудня 1984 року, а потім — 28 січня, 27 лютого, 27 березня, 26 квітня, 23 травня і 21 червня 1985 року. Щоразу члени дорадчої палати постановляли, що ув'язнення зумовлюється наявністю надзвичайних обставин, які поглиблюють вину і стосуються питання громадської безпеки.
Після апеляції заявника обвинувальний відділ апеляційного суду Брюсселя 5 липня затвердив розпорядження від 21 червня. На його думку, неодноразові зізнання п. Клоота, незважаючи на його пізнішу відмову від них, дозволяли припустити можливість помсти з боку його оточення; за відсутності перевірки останньої з поданих ним версій подій і висновків стосовно його психічного стану, його звільнення могло б також створити «серйозну загрозу для громадської безпеки» і зашкодити інтересам слідства.
18. Прийнявши це обґрунтування і посилаючись на рішення від 5 липня (див. вище пункт 17), дорадча палата знову подовжувала строки оскаржуваного ув'язнення 19 липня, 19 серпня, 18 вересня, 18 жовтня, 18 листопада і 18 грудня 1985 року, а потім 17 січня, 14 лютого, 14 березня, 14 квітня, 14 травня і 13 червня 1986 року.
19. 11 липня 1986 року вона видала з цього приводу таке розпорядження:
«Беручи до уваги..., що злочин, з приводу якого ведеться слідство, є винятково тяжким і становить серйозну загрозу для громадської безпеки; що обвинувачений зробив зізнання, від яких він, щоправда, пізніше відмовився, але точність поданих ним подробиць дозволяє запідозрити його у вчиненні цього злочину; що розслідування триває, адже останні доручення були видані у травні і червні 1986 року; враховуючи права обвинувачуваного, який, відмовившись від своїх зізнань, примусив слідчих шукати інших осіб, винних у цьому злочині, або їхніх співучасників; виходячи зі складності проведення слідства і попередньо викладених вище міркувань, слід зробити висновок, що не було жодного порушення пункту 3 статті 5 Конвенції».
25 липня брюссельський обвинувальний відділ відхилив скаргу заявника, зазначивши:
«Існують серйозні факти, які дають підставу підозрювати обвинуваченого в участі у вбивстві і в умисному підпалюванні приміщення і які свідчать про повне нехтування життям іншої особи.
Беручи до уваги ці обставини, а також висновок, що на момент вчинення злочину, так само як і на цей момент, обвинувачений, перебуваючи у стані тяжкого психічного розладу, неспроможний контролювати свої дії і потребує тривалого психіатричного лікування, слід вважати, що він становить серйозну небезпеку для суспільства і, перебуваючи на волі, може здійснити інші аналогічні злочини.
Численні заяви обвинувачуваного і зміна їхнього змісту особливо ускладнюють слідчі дії і вимагають нових широких пошуків.
Посилання в цій справі на порушення пункту 3 статті 5 Конвенції про захист прав людини, особливо через те, що слідство в останні місяці не просувається вперед, невірне.
Матеріали справи заперечують таке твердження...»
Пан Клоот подав касаційну скаргу. Посилаючись на пункт 3 статті 5 Конвенції, він скаржився на те, що обвинувальний відділ не відповів на дві скарги, пов'язані: перша — з відсутністю слідчих дій протягом кількох місяців після припинення розслідування суддею-слідчим Елуа, і друга — із запізнілим поданням експертних висновків (див. вище пункти 9–12).
У рішенні про відхилення скарги від 8 жовтня 1986 року Касаційний суд зазначив, що, «вивчивши... причини тривалості слідства, суд дійшов висновку, що затримка у проведенні слідчих дій, про які йдеться у скарзі, не вплинула на тривалість слідства, а отже, апеляційний суд не мав підстав розглядати питання, чи ця затримка була виправданою, чи ні...»
20. Тим часом дорадча палата 11 серпня і 10 вересня знову подовжила строк оскаржуваного тримання під вартою, а обвинувальний відділ відхилив скарги заявника від 22 серпня і 25 вересня.
В останньому рішенні, крім іншого, зазначалося, що величезна кількість доручень, розслідувань і допитів, необхідність яких викликана складністю справи, а також постійна зміна свідчень з боку заявника виправдовують тримання його під вартою. Беручи до уваги поведінку заявника, його звільнення могло б зашкодити проведенню слідства; крім того, за висновком експерта-психіатра, заявник становить «особливу загрозу для громадської безпеки».
Заявник подав скаргу, яку Касаційний суд відхилив 3 грудня 1986 року.
21. 10 жовтня дорадча палата видала розпорядження про нове подовження строку тримання під вартою, затверджене 22 жовтня обвинувальним відділом, який зазначив, що три останні протоколи підтверджують, що слідчі дії ведуться належним чином після прийняття рішення від 25 вересня (див. вище пункт 20), мотивація якого залишається актуальною.
7 січня 1987 року Касаційний суд відхилив скаргу заявника, оскільки, на його думку, обвинувальний відділ правильно відповів на пункти скарги, і зокрема на ті, в яких було посилання на порушення пункту 3 статті 5 Конвенції, щодо затримки у виконанні важливих доручень через відсутність слідчих дій у період з 13 травня по 4 червня та з 4 червня по 31 липня 1986 року, а також через те, що поліція не ідентифікувала одного свідка (див. вище пункт 13).
22. Посилаючись на мотивувальну частину рішення від 22 жовтня (див. вище пункт 21), дорадча палата 10 листопада 1986 року знову видала розпорядження залишити заявника під вартою. Після апеляції обвинувальний відділ 21 листопада підтримав це рішення: на його думку, у зв'язку з новою версією подій, висунутою обвинуваченим, виникла необхідність додаткових перевірок.
23. 10 грудня 1986 року і 9 січня 1987 року дорадча палата видала аналогічні розпорядження, які спиралися на рішення від 21 листопада (див. вище пункт 22). Обвинувальний відділ затвердив їх 24 грудня 1986 року і 21 січня 1987 року. 6 лютого, посилаючись на останнє рішення обвинувального відділу, дорадча палата відхилила нове прохання заявника про звільнення.
24. 20 березня обвинувальний відділ відхилив скаргу заявника на розпорядження щодо подовження строку ув'язнення, виданого 6 березня дорадчою палатою, виходячи з таких міркувань:
«Оскільки специфічність справи й особливості характеру обвинуваченого, викладені в рішеннях від 25 липня, 25 вересня, 22 жовтня і 21 листопада 1986 року, свідчать про надзвичайні обставини, які поглиблюють вину і стосуються питання громадської безпеки, існує необхідність подовження запобіжного ув'язнення...»
25. Такими самими мотивами керувалась і дорадча палата, видаючи розпорядження від 6 квітня 1987 року про подовження строку ув'язнення п. Клоота. 16 квітня обвинувальний відділ відхилив апеляцію заявника, оскільки, крім ризику втечі, існує загроза громадській безпеці, пов'язана як із тяжкістю злочину, так і з психічним станом заявника. Обвинувальний відділ також зазначив, що «слідство проводилося без перерв до цього дня, незважаючи на те, що заявник увесь час міняв зізнання, що повністю пояснює тривалість ув'язнення».
26. 4 травня, 3 червня і 3 липня 1987 року дорадча палата видавала розпорядження про нові подовження строків ув'язнення, спираючись на арґументацію рішень від 20 березня і 16 квітня (див. вище пункти 24 і 25). Заявник подав скарги проти розпоряджень від 4 травня і 3 липня, і обвинувальний відділ відхилив ці скарги 15 травня і 17 липня, відповідно. У своєму другому рішенні він зазначив, що зараз у Люксембурзі виконується одне судове доручення і що останній висновок психіатра від 10 червня 1987 року підтвердив серйозний розлад психіки заявника і небезпеку, яку він становить для інших осіб (див. вище пункт 10).
27. Подібними міркуваннями пояснюються розпорядження дорадчої палати від 3 серпня і 2 вересня 1987 року про продовження тримання заявника в ув'язненні, які 11 серпня і 16 вересня підтвердив обвинувальний відділ.
28. У заявах, поданих 11 і 22 липня, 24 вересня, 22 жовтня 1986 року і 16 квітня 1987 року, п. Клоот скаржився на значні затримки у веденні слідства і вимагав свого звільнення відповідно до пункту 3 статті 5 Конвенції. За його словами, ні його особа, ні висунуті обвинувачення, ні інтереси громадської безпеки не виправдовують продовження його ув'язнення.
29. 2 жовтня 1987 року дорадча палата видала розпорядження про тимчасове звільнення п. Клоота. Однак обвинувальний відділ на прохання прокуратури 16 жовтня 1987 року скасував це рішення, зазначивши, що наявність обставин, які поглиблюють вину і стосуються громадської безпеки, про що йшлося в рішеннях від 20 березня і 16 квітня 1987 року (див. вище пункти 24 і 25), усе ще вимагає тримати заявника в ув'язненні; крім того, психічний стан обвинуваченого (див. вище пункт 26) залишається без змін.
23 грудня 1987 року Касаційний суд визнав скаргу заявника безпідставною, оскільки його вже було звільнено з ув'язнення.
30. Дійсно, дорадча палата 2 листопада розпорядилася звільнити п. Клоота. Обвинувальний відділ підтримав це рішення 17 листопада у зв'язку з перевищенням розумного строку, передбаченого пунктом 3 статті 5 Конвенції. Однак заявника залишили під вартою у зв'язку з наказом про арешт, виданим у справі про крадіжку із застосуванням насильницьких дій.
31. 6 листопада 1990 року дорадча палата видала розпорядження про припинення справи щодо заявника та інших обвинувачених у цій справі осіб, яке стало остаточним.
ІІ. Відповідне національне право
32. На час ведення справи запобіжне ув'язнення реґулювалося Законом від 20 квітня 1874 року, який відтоді кілька разів змінювався. У відповідних положеннях цього закону сказано:
Стаття 1
«Після допиту суддя-слідчий може видати наказ про арешт, якщо злочин за законом вимагає покарання або у вигляді ув'язнення строком на три місяці, або суворішого покарання.
Якщо обвинувачений проживає в Бельґії, суд може винести таке рішення лише за надзвичайних обставин, котрі поглиблюють вину, якщо такий захід виправдовується міркуваннями громадської безпеки.
...»
Стаття 2
«У випадку, передбаченому частиною 2 попередньої статті, у наказі про арешт має бути зазначено про надзвичайні обставини, котрі поглиблюють вину, які викликані питанням громадської безпеки і виправдовують арешт, підтверджені конкретними фактами стосовно справи або особи обвинувачуваного».
Стаття 4
«Наказ про арешт втрачає чинність, якщо протягом п'яти днів після допиту його не підтвердить дорадча палата після того, як ознайомиться зі звітом судді-слідчого і заслухає королівського прокурора та обвинуваченого.
…»
Стаття 5
«Якщо дорадча палата не прийняла рішення про запобіжне ув'язнення протягом одного місяця після допиту, обвинувачений має бути звільнений, крім випадку, коли дорадча палата, заслухавши королівського прокурора і обвинуваченого, одноголосно ухвалить видати мотивоване розпорядження про те, що арешт необхідний через надзвичайні обставини, які стосуються інтересів громадської безпеки. У розпорядженні мають бути зазначені ці обставини, підтверджені конкретними фактами щодо справи або особи обвинувачуваного.
Ці дії слід повторювати кожного місяця, якщо дорадча палата не вирішила питання про запобіжне ув'язнення наприкінці чергового місяця.
...»
Стаття 19
«Обвинувачуваний і прокурор можуть подати до обвинувального відділу апеляційну скаргу на розпорядження дорадчої палати, видані у випадках, передбачених статтями 4, 5...»
ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ
33. 12 лютого 1987 року у своїй заяві до Комісії (№ 12718/87) п. Клоот скаржився на тривалість запобіжного ув'язнення.
Комісія одержала заяву 9 травня 1989 року. У своїй доповіді від 10 липня 1990 року (стаття 31) вона зробила одностайний висновок, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції. Повний текст висновку Комісії наведено в додатку до цього рішення 4.
ЩОДО ПРАВА
І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
34. Заявник стверджував, що тривалістю його запобіжного ув'язнення було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції, який передбачає, що:
«Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту с пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене ґарантіями явки в судове засідання».
Уряд це твердження заперечив, тоді як Комісія з ним погодилась.
А. Період, що береться до уваги
35. Період, який береться до уваги, почався 13 вересня 1984 року, коли п. Клоота було взято під варту, і закінчився 17 листопада 1987 року, коли обвинувальний відділ підтвердив розпорядження про звільнення заявника (див. вище пункти 8 і 30). Тримання заявника в ув'язненні через інші обвинувачення (див. вище пункт 30) Судом не розглядається. Таким чином, оскаржуване ув'язнення тривало три роки, два місяці і чотири дні.
В. Розумність тривалості тримання під вартою
36. Перш за все національні судові органи мають дослідити, чи в конкретному випадку тривалість запобіжного ув'язнення не перевищила розумного строку. Для цього вони мають дослідити всі обставини, які свідчать на користь або проти припущення про інтереси громадської безпеки, які вимагають, незважаючи на презумпцію невинуватості, зробити виняток з правила про повагу до особистої свободи і пояснити це у своїх рішеннях стосовно клопотань про звільнення. Суд має з'ясувати, чи мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції, виходячи з підстав, наведених у цих рішеннях, і з незаперечних фактів, наведених п. Клоотом у його заяві.
Існування розумної підозри, що заарештована особа вчинила злочин, є умовою sine qua non для тривалого тримання під вартою, але через деякий час ця умова перестає бути достатньою; тому Суд повинен встановити, чи інші підстави, наведені судовими органами, виправдовують подальше позбавлення свободи. У разі «відповідності» і «достатності» таких підстав, Суд має також з'ясувати, чи компетентні національні органи виявили «особливу ретельність» у здійсненні провадження (див. як одне з останніх джерел рішення у справі «Кеммаш проти Франції» ( Kemmache c. France ) від 27 листопада 1991 року, серія А, № 218, с. 36, п. 45).
37. Подовжуючи строк запобіжного ув'язнення, слідчі органи спиралися на існування ознак тяжкого злочину, на ризик того, що заявник може повторно вчинити злочин, а також на необхідність проведення подальшого розслідування і на ризик змовляння заявника із співучасниками злочину. У кількох рішеннях згадувався також ризик втечі заявника.
1. Ризик того, що заявник повторно вчинить злочин
38. Як стверджував Уряд, беручи до уваги порушення психіки заявника і тяжкість злочину, у вчиненні якого його підозрювали, можна було припустити, що після звільнення він вчинить інші злочини, тим більше що експерти-психіатри вважали його небезпечним (див. вище пункт 10).
39. На думку Комісії, дорадча палата і обвинувальна палата мали рацію, підкресливши важливість цих міркувань, але тільки на першому етапі провадження: після того як стали відомі висновки психіатрів, суд, зважаючи на психічний стан п. Клоота, повинен був вжити якнайдоцільніших заходів.
40. Суд вважає, що тяжкість обвинувачення може виправдати рішення судових органів про взяття підозрюваної особи під варту і утримання її в ув'язненні для того, щоб запобігти спробам вчинити нові злочини. Слід також враховувати, чи обставини справи і, зокрема, минуле цієї особи, а також особливості її стану підтверджують як припущення про існування ризику, так і адекватність вжитого заходу.
У цій справі правопорушення, за які заявник раніше підлягав покаранню, жодним чином не можна порівняти, ні за їхньою природою, ні за тяжкістю, з обвинуваченнями, висунутими проти нього в оскаржуваному провадженні (див. вище пункт 8). Крім того, в експертному висновку від 21 червня 1985 року, де йдеться про потенційну небезпечність заявника, було також зазначено, що він потребує психіатричного лікування (див. вище пункт 10). Такі висновки, надані більше ніж через дев'ять місяців після початку ув'язнення, повинні були підказати компетентним судовим органам, що не можна подовжувати строк ув'язнення, не супроводжуючи його відповідним лікуванням.
Таким чином, посилання на ризик повторного злочину не виправдовує само по собі подовження строку ув'язнення після 21 червня 1985 року.
2. Необхідність проведення розслідування і ризик змовляння
41. Як стверджував Уряд, п. Клоот значно ускладнив справу через численність і неузгодженість своїх зізнань. Примусивши слідство безперервно проводити нові дізнання, він, таким чином, несе на собі провину за тривалість розслідування. Тяжкість злочинів змусила слідство не залишати поза увагою жодних деталей, про що свідчить обсяг кримінальної справи, яка складає 350 протоколів і змін до них. З іншого боку, існувала необхідність перешкодити будь-яким спробам змовляння або залякування свідків.
42. На думку Комісії, якщо цей арґумент і можна було прийняти спочатку, то після п'ятнадцяти місяців розслідування, коли вже було зібрано численні свідчення і проведено велику кількість оглядів, він викликає сумнів. Комісія вважає, що різноманітність версій, які висував заявник, не стільки створювала ризик фальсифікації доказів, скільки вимагала продовження розслідування. Таким чином, якщо відкинути перший арґумент, то другий виправдовує лише продовження розслідування, а не подовження строку позбавлення волі.
43. Суд визнає, що справа дійсно була дуже складна і потребувала ретельного розслідування. Своєю поведінкою (див. вище пункти 12–13) п. Клоот серйозно його заплутав і затягнув. Тому рішення органів влади тримати його в ув'язненні, щоб не дати йому можливості ще більше зашкодити інтересам розслідування, видається виправданим, принаймні на його початку.
Але з часом інтереси розслідування перестали бути достатніми для виправдання подальшого ув'язнення заявника: як правило, згаданий ризик зменшується з плином часу, з проведенням розслідувань, із записом свідчень і здійсненням необхідних перевірок.
44. У цій справі існують лише нечисленні розпорядження й рішення, такі, як рішення від 5 липня 1985 року, 11 і 25 липня, 25 вересня, 21 листопада 1986 року і 17 липня 1987 року, які вказують причину або предмет пошуків, що проводились на той момент, не дозволяючи звільнити заявника (див. вище пункти 17, 19, 20, 22 і 26). Однак у більшості з них у кращому випадку робилося посилання, без жодних уточнень, на інтереси розслідування, а в інших випадках просто зазначалося стандартне посилання на попереднє рішення, яке одного разу було ухвалене більше ніж за 11 місяців перед тим (13 червня 1986 року – 5 липня 1985 року, див. вище пункти 17–18).
Загальне й абстрактне посилання на інтереси розслідування не є достатнім для виправдання подовження строку перебування під вартою.
45. До цього долучається затягування розслідування.
Розслідування значно уповільнилось у період із січня по жовтень 1985 року, зокрема через неодноразові зміни суддів-слідчих (див. вище пункти 9 і 11).
Крім того, минуло багато часу між поданням першого висновку психіатричної експертизи (див. вище пункт 10) та ідентифікацією анонімного свідка, який з'явився влітку 1986 року (див. вище пункт 13).
46. Нарешті, з матеріалів справи не видно, що звільнення заявника мало місце внаслідок закінчення конкретних розслідувань (див. вище пункти 29–30); це наводить на думку, що компетентні судові органи могли видати таке розпорядження раніше.
3. Ризик втечі
47. Давши згоду 16 квітня 1987 року на подовження строку ув'язнення, обвинувальний відділ уперше обґрунтував це ризиком втечі заявника. На підставі його рішення було видано три подальші розпорядження (див. вище пункти 25–26).
48. Уряд вважає, що подібні побоювання виправдовуються тією обставиною, що п. Клоота було заарештовано в Німеччині і що Бельґія вимагала його екстрадиції (див. вище пункт 8). Суд підтримує думку Комісії, що ці побоювання були безпідставними на період, коли вони були висловлені, а саме — більше ніж через тридцять один місяць після арешту заявника. Крім того, у відповідних рішеннях не наводиться жодних підстав на підтвердження цієї думки.
4. Висновки
49. Виходячи з наведених вище міркувань, Суд визнає, що тривалість запобіжного ув'язнення п. Клоота перевищила розумний строк, передбачений пунктом 3 статті 5 Конвенції.
ІІ. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 КОНВЕНЦІЇ
50. Стаття 50 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з цієї Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
Заявник висунув вимогу про виплату йому компенсації розміром у 1 520 000 бельґійських франків за моральну шкоду і 607 030 бельґійських франків за матеріальну шкоду, а також 1 134 372 бельґійські франки на відшкодування витрат, пов'язаних із провадженнями у національних судах, а потім у Страсбурзі.
51. Уряд заперечив проти цього на тій підставі, що заявник не вчиняв позову про відшкодування шкоди згідно з бельґійським законодавством, яке надає таку можливість кожній особі, що її було позбавлено свободи за умов, які порушують статтю 5 Конвенції.
Представник Комісії висловив думку, що стаття 50 містить рекомендацію національним органам влади надавати сатисфакцію за наслідки встановленого порушення статей Конвенції.
52. Вивчивши обставини справи, Суд бере до уваги той факт, що п. Клоот зможе отримати компенсацію на підставі національного законодавства. Таким чином, питання про застосування статті 50 не постає при розгляді цієї справи, але його належить враховувати в майбутньому.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО
• Постановляє , що було допущено порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
• Постановляє , що питання про застосування статті 50 не постає при розгляді цієї справи;
отже,
а) Суд залишає її без розгляду;
b) пропонує Урядові та заявникові надіслати йому протягом трьох місяців свої письмові зауваження з цього приводу і, зокрема, повідомити Суд про будь-яке дружнє вреґулювання, якого вони зможуть досягти;
с) залишає за собою можливість проведення подальшої процедури і доручає Голові Суду призначити її в разі необхідності.
Учинено французькою та англійською мовами й оголошено на відкритому засіданні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 12 грудня 1991 року.
За Голову Суду
Підпис: Альфонс Шпільманн,
суддя
Підпис: Марк-Андре Ейссен,
Секретар Суду
1 Примітки Секретаря Суду :
Справі привласнено номер 49/199 0 / 240 / 311 . П ерше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа вказують на порядкові номери справи у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних початкових заяв до Комісії.
2 З поправками, внесеними згідно зі статтею 11 Протоколу № 8, що набрав чинності 1 січня 1990 року.
3 З поправками до Реґламенту, які набрали чинності 1 квітня 1989 року.
4 Примітка Секретаря Суду : З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише з друкованою версією судового рішення (том 225 серії А Публікацій Суду), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії Суду.
