Рада Європи. Комітет міністрів

Рекомендація CM/Rec(2010)2
Комітету Міністрів державам-учасницям щодо деінституціоналізації та життя у громадах дітей з вадами здоров’я
(Прийнята Комітетом Міністрів 3 лютого 2010 року на 1076й зустрічі заступників міністрів)

Комітет Міністрів, відповідно до положень Статті 15.b Статуту Ради Європи,

Зважаючи на те, що метою Ради Європи є досягнення більшої єдності держав-учасниць, у зокрема, через пропагування прийняття єдиних правил;

Пам’ятаючи рішення ІІІ саміту Глав держав і урядів держав-членів Ради Європи (Варшава, 16-17 травня 2005 року) та зобов’язання щодо повного дотримання положень Конвенції ООН про права дитини у напрямку ефективного пропагування прав дитини та здійснення особливих заходів, спрямованих на викорінення усіх форм насильства у відношенні до дітей, а також на консолідацію діяльності Ради Європи з проблем інвалідності та на підтримку її зусиль щодо забезпечення рівності доступу до догляду належної якості та послуг, що відповідають потребам населення;

Зважаючи на діяльність Ради Європи у галузі дитинства, сім’ї та інвалідності, та на наступні правові документи:

- Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (ETS No. 5), що захищає права усіх людей, включаючи дітей;
- Європейська соціальна хартія (переглянута) (ETS No. 163), що зокрема гарантує права інвалідів на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспільства (Стаття 15); право сім’ї на належний соціальний, правовий та економічний захист (Стаття 16); право дітей та молодих людей зростати у середовищі, що сприяє всебічному розвиткові їх особистості та їхніх фізичних і розумових здібностей (Стаття 17);
- Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ETS No. 126);
- Європейська конвенція про здійснення прав дітей (ETS No. 160);
- Конвенція про контакт з дітьми (ETS No. 192);

Враховуючи положення Рекомендації Rec(2006)5 Комітету Міністрів Ради Європи про План дій Ради Європи щодо сприяння правам та повній участі людей з обмеженими можливостями у суспільстві: покращення якості життя людей з обмеженими можливостями у Європі в 2006-2015 рр., що була розроблена для досягнення рішучого прогресу у забезпеченні рівних прав інвалідів та для пропагування правового і недискримінаційного підходу до покращення життя усіх інвалідів, включаючи дітей та осіб з постійними та/або комплексними потребами;

Враховуючи положення Оновленої стратегії соціальної згуртованості (2004), що звертає особливу увагу на групи, що наражаються на ризик уразливості, а також підтримує інклюзивний підхід, наголошуючи на важливості активної реінтеграції громадян та уразливих груп;

Звертаючись до «Доповіді Спеціальної групи високого рівня з питань соціальної згуртованості у 21 столітті» (2007), що відводить фундаментальну роль правам людини, а також людській гідності та визнанню, як основам згуртованих суспільств, а також приділяє особливу увагу інтересам уразливих чи потенційно уразливих груп населення;

Пам’ятаючи  положення документу «Розбудова Європи для дітей і разом з дітьми – Стратегія на 2009-2011 рр.», що підтверджує та розширює відданість Ради Європи справі забезпечення прав дітей та викорінення насильства щодо дітей з винятковою увагою до особливо уразливих дітей – дітей позбавлених батьківського піклування та/або дітей-інвалідів;

Враховуючи інші положення та рекомендації Комітету Міністрів, а саме:

- Резолюція (77) 33 про розміщення дітей, що наголошує на необхідності максимально можливого уникнення інституціалізації дітей шляхом застосування запобіжних заходів у вигляді підтримки родин відповідно до їхніх особливих проблем та потреб;
- Рекомендація No. R (79) 17 про захист дітей від поганого ставлення;
- Рекомендація No. R (84) 4 про батьківські обов’язки;
- Рекомендація No. R (87) 6 про прийомні родини;
- Рекомендація No. R (94) 14 про послідовну та інтегровану політику щодо сімей;
- Рекомендація No. R (98) 8 про участь дітей у сімейному та громадському житті;
- Резолюція ResAP(2005)1 про захист дорослих і дітей з обмеженими можливостями від насильства;
- Рекомендація Rec(2005)5 про права дітей, які проживають у дитячих закладах;
- Рекомендація Rec(2006)19 про політику у підтримку позитивного виховання дітей батьками, що закликає органи влади до створення умов, необхідних для впровадження кращої організації сімейного та трудового життя через правові та інші інструменти, зокрема, забезпечення догляду за дітьми-інвалідами та хворими дітьми;

Наголошуючи на важливості наступних конвенцій Організації Об’єднаних Націй:

- Конвенція про права дитини (1989), яку прийняли усі держави-учасниці Ради Європи. Базові положення цієї Конвенції повинні завжди лежати в основі виховання дітей;
- Конвенція про права інвалідів (2006) наголошує на праві дітей-інвалідів користуватися усіма правами та свободами нарівні з іншими дітьми, особливо у випадку додаткових обмежень: зокрема, це стосується права вільно висловлюватися з приводу усіх питань, що їх стосуються, а також основоположної потреби у доступних послугах. Конвенція закликає держав-учасниць проводити просвітницькі кампанії, що «виховують сприйнятливість» до включення дітей-інвалідів та прийняття спільної відповідальності за реалізацію їх права на життя у громаді;

Беручи до уваги рекомендації Парламентської Асамблеї, зокрема Рекомендацію 1666 (2004) про «Загальноєвропейську заборону тілесних покарань дітей»; Рекомендації 1601 (2003) про «Покращення становища дітей, які перебувають у закладах державної опіки» та 1698 (2005) про «Права дітей, які перебувають у закладах державної опіки: виконання Рекомендації 1601 (2003) Парламентської Асамблеї»;

Посилаючись на Декларацію міністрів європейських країн у справах сім’ї, прийнятої на 28 сесії (Лісабон, Португалія, 2006), що наголошує на необхідності прийняття програм, спрямованих на забезпечення належної підтримки сімей з дітьми-інвалідами;

Пам’ятаючи про те, що відповідно до різноманітних правових документів Ради Європи та Статті 3 Конвенції ООН про права дитини, першочергова увага повинна приділятися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини;

Пам’ятаючи про те, що діти – це особи, наділені правами, включаючи право на захист та на участь, право висловлювати свої погляди та переконання, право бути почутою, причому поглядам дитини повинна приділятися належна увага;

Усвідомлюючи той факт, що розміщення дітей в інституційні форми догляду викликає серйозне занепокоєння щодо їх відповідності реалізації прав дітей;

Визнаючи необхідність у докорінних змінах у сприйнятті інвалідів, а також у змінах, спрямованих на запровадження недискримінаційних та інклюзивних практик;

Відзначаючи потребу у застосуванні міжгалузевих та скоординованих підходів на усіх рівнях державного управління,

Рекомендує урядам держав-учасниць вжити усіх необхідних законодавчих, адміністративних та інших заходів у відповідності до принципів, описаних у Додатку до цієї Рекомендації з тим, щоб замінити інституційні методи послугами на основі громад впродовж прийнятних часових рамок та через застосування комплексного підходу.

Додаток до Рекомендації CM/Rec(2010)2

I. Загальні засади та базові принципи

1. Для того, щоб досягти успіху у справі просування деінституціалізації дітей-інвалідів та підтримки їх життя у громадах, слід керуватися наступними базовими принципами, закладеними у міжнародних правових документах:

1.1. усі діти мають права, відтак діти-інваліди однаковою мірою користуються правом на сімейне життя, освіту, здоров’я, соціальний догляд та професійну підготовку, як і інші діти; для того, щоб забезпечити дітям-інвалідам можливість користуватися тими ж правами, що й інші діти, а також отримати доступ до соціальних прав нарівні з іншими дітьми, потрібне довготривале планування із залученням усіх зацікавлених сторін;

1.2. усі діти-інваліди повинні жити у своїх сім’ях, що є природнім середовищем для зростання та благополуччя дитини, за виключенням виняткових обставин, що унеможливлюють таке життя;

1.3. батьки несуть першочергову відповідальність за виховання та розвиток дитини; саме батьки повинні визначати, як забезпечувати потреби дитини, якщо ці рішення ґрунтуються на та вважаються такими, що відповідають найкращим інтересам дитини;

1.4. в усіх діях, що стосуються дитини, найкращі інтереси дитини повинні передувати усім іншим чинникам; цей принцип повинен виконуватися у відношенні дітей з особливими потребами;

1.5. якщо родина чи служба не забезпечує дотримання найкращих інтересів дитини-інваліда, або якщо така дитина є об’єктом поганого поводження чи нехтування, держава, діючи через свої офіційні органи в межах загальної системи охорони дитинства, повинна втрутитися з тим, щоб захистити дитину та вжити заходів для задоволення усіх її потреб; за виняткових обставин – якщо догляд за дитиною надається за межами родини – він повинен бути сприятливим, належно врегульованим та таким, що забезпечує підтримку зв’язків з родиною;

1.6. держава несе відповідальність за підтримку родин, аби вони мали можливість виховувати своїх дітей з особливими потребами вдома – зокрема, через створення належних умов для кращої організації родинного та трудового життя: відтак держава повинна фінансувати та забезпечити доступність широкого асортименту високоякісних послуг, з яких сім’ї, де виховуються діти-інваліди, зможуть обирати види допомоги, що найкраще відповідають їхнім потребам.

II. Деінституціоналізація та перехідні процеси на національному рівні

2. Деінституціоналізація вимагає реалізації низки загальних заходів на підтримку стратегічного підходу на національному рівні із залученням усіх зацікавлених сторін. Здійснення деінституціоналізації як довгострокового процесу вимагає належно спланованого та структурованого перехідного процесу. У плануванні повинні брати участь представники державних структур, що працюють в усіх напрямках політики, що торкається життя дітей-інвалідів. Нижче наведені найважливіші аспекти, які слід враховувати:

2.1. національна мультидисциплінарна система для визначення та оцінювання здібностей і потреб;

2.2. програми взаємної підтримки для батьків;

2.3. надання різноманітних послуг (підтримка родин, психосоціальна підтримка, фінансова допомога, освітня підтримка, педагогічна підтримка тощо);

2.4. належне врахування індивідуальних потреб дітей та їхніх родин;

2.5. доступність різноманітних засобів «перепочинку» для родин, що дозволить попередити кризи;

2.6. безперервність послуг та планування перехідних періодів (від дитинства до підліткового віку, від дошкільної освіти до школи, від школи до дорослого життя);

2.7. пропагування та підтримка активного залучення та розширення участі родин у розв’язанні ситуацій.

3. Слід усіляко знеохочувати будівництво нових закладів шляхом відмови від затвердження та фінансування пропозицій проектів такого типу.

4. Дії органів державної влади, стратегічне планування та координація на національному, регіональному та місцевому рівнях у контексті процесу деінституціоналізації повинні передбачати чотири ключові стратегії:

a. попередження інституціоналізації;
b. попередження будь-якого продовження запланованого раніше короткострокового перебування у закладах опіки;
c. деінституціоналізація дітей, які наразі перебувають у закладах опіки;
d. створення послуг на основі громади.

5. Деінституціоналізація повинна розглядатися як безперервний процес, що постійно переглядається і вимагає ретельного відстеження з тим, щоб не допустити повернення до інституціоналізації дітей.

6. Перехід від інституційної моделі до надання послуг на основі громади повинен здійснюватися з урахуванням можливого опору до змін, подоланням упередженості та доланням перешкод. У перехідний період обидва види послуг повинні надаватися паралельно.

7. Під час перехідного процесу принцип дотримання прав дітей повинен однаковою мірою застосовуватися як до дітей, які перебувають в інституціях, так і до дітей, які знаходяться під іншими видами опіки. Успішна соціальна інтеграція чи реінтеграція повинна відбуватися максимально швидко, а становище цих дітей має стати об’єктом періодичного аналізу у контексті їх найкращих інтересів; батьки дитини повинні отримувати максимально можливу підтримку з огляду на гармонійне повернення дитини у родину і суспільство.

8. Необхідно прийняти спеціальні законодавчі документи, що нададуть відповідним органам повноваження на створення нових мереж надання послуг на основі громад та встановлення крайніх строків для припинення прийняття дітей до інтернатних форм опіки. Де це можливо, це необхідно поєднати зі стратегіями з подолання бідності та зниження соціального виключення. Слід також брати до уваги заходи, спрямовані на вдосконалення управління соціальними послугами та діяльності неурядових організацій (НУО), що працюють у сфері соціальної допомоги.

9. Нові законодавчі документи, політика та керівництва повинні бути належним чином скоординовані з тим, щоб гарантувати їх рівноправне застосування від імені дітей-інвалідів, і щоб прихильність і підтримка дітей-інвалідів лежала в основі усіх законодавчих та урядових протоколів. Для цього доцільно призначити або підсилити роль омбудсмена чи комісара з прав дитини. За потреби, потрібно розробити відповідний графік здійснення законодавчих змін з точно визначеними завданнями та віхами для моніторингу досягнутого прогресу.

10. Організації батьків та НУО, що їх представляють, повинні активно долучатися до створення послуг на основі громад, а їхній досвід повинен належно використовуватися у ході усього перехідного процесу.

11. Фінансування повинно розподілятися на національному рівні; державам рекомендується залучати кошти від міжнародних структур: це дозволить посилити та утримати імпульс для процесу. Країни, що стикаються з труднощами, повинні мати можливість звертатися до міжнародного співтовариства за досвідом і знаннями у цій галузі, а також отримувати інші види підтримки.

III. Альтернативи інституційним формам опіки

12. У виняткових випадках (наприклад, у випадках неналежного чи жорстокого поводження і нехтування), якщо дитина не може жити у біологічній чи прийомній родині, вона повинна мати можливість поселитися у невеликих, «домашніх» закладах з умовами, максимально наближеними до сімейних, у якості альтернатив до інституційних форм опіки.

IV. Передумови для основних стратегій

13. Дії у якості передумов для основних стратегій є вирішальними для досягнення успіху заходів з реформування. Вони повинні:

13.1. регулярно оцінювати специфічні потреби кожної дитини для розробки індивідуалізованих програм, спрямованих на соціальне включення цих дітей. Послуги на основі громад повинні належним чином реагувати на визначені потреби;

13.2. допомагати тим, хто наражається на небезпеку розміщення в інтернатному закладі, та допомагати знаходити альтернативні рішення;

13.3. забезпечувати потужну правову базу і стандарти якості надання послуг; якість послуг, що надаються, необхідно регулярно переглядати чи оцінювати;

13.4. оцінювати існуючі послуги та потреби усіх зацікавлених сторін, наприклад, постачальників послуг, родин тощо;

14. Не менш важливими аспектами є адекватне забезпечення кадровими та фінансовими ресурсами, а також постійна підготовка спеціалістів і підвищення рівня громадської обізнаності щодо особливих потреб дітей-інвалідів.

15. Держави повинні виділяти кошти на дослідження, моніторинг та оцінку. Першим кроком до створення потужної дослідницької інфраструктури може стати авторитетний аналіз забезпечення країною дітей-інвалідів та дітей, які залишаються в інституціях, а також ревізія існуючих послуг на основі громад. Різні аспекти надання послуг у громадах, що потребують підсилення, можна оцінити шляхом картування потреб дітей-інвалідів та їхніх родин, а також шляхом вивчення чинників, що змушують родини розміщувати своїх дітей деінде.

a. Попередження інституціоналізації

16. Необхідно попереджувати створення нових закладів та нових місць для розміщення дітей-інвалідів. Для цього потрібно якнайраніше застосовувати превентивні заходи для підтримки дітей та їхніх родин відповідно до їхніх особливих потреб.

17. Заходи з попередження інституціоналізації повинні включати в себе регулярне оцінювання та перегляд потреб дитини (раз чи двічі на рік), розробку індивідуалізованих планів розвитку та запровадження стандартів якості надання послуг.

b. Попередження продовження запланованого раніше короткострокового перебування у закладах опіки  

18. необхідно вживати заходів для уникнення будь-якого непотрібного і необґрунтованого продовження запланованого короткострокового строку перебування в інституції. Випадки короткострокового перебування повинні вважатися винятковими, адекватно аналізуватися і не призводити до інституціоналізації. Загалом, у цьому напрямку можуть застосовуватися загальні заходи з попередження інституціоналізації.

c. Деінституціоналізація дітей, які наразі перебувають у закладах опіки  

19. Діти мають право на регулярні перегляди та переоцінювання їх перебування в інституціях, що дозволить їм отримувати належні послуги у громадах.

d.  Створення послуг на основі громади  

20. Країнам слід розробити національні плани дій та графіки для поступового згортання інституційного розміщення дітей та заміну цього виду опіки на комплексну мережу підтримки у громадах. Необхідно створювати послуги на сонові громад та інтегрувати їх у інші елементи комплексних програм, що дозволить дітям-інвалідам жити у громаді.

21. Для того, щоб спрямовувати родини до отримання послуг та підтримки на основі громад, слід запровадити відповідний механізм доступу відповідно до оцінки потреб.

22. Найвищим пріоритетом має стати фінансування та створення низки послуг на основі громад для дітей-інвалідів та їхніх родин для попередження розміщення цих дітей в інституціях через:

22.1. своєчасне та чутливе оцінювання здібностей і потреб;

22.2. належним чином скоординований медичний та соціальний догляд;

22.3. програми ранніх втручань;

22.4. різні можливості для отримання загальної та спеціалізованої освіти.

23. Деякі діти з особливими потребами можуть потребувати інтенсивніших чи більш спеціалізованих послуг для забезпечення їхніх комплексних потреб, однак це слід розглядати виключно як стимул для створення високоякісних послуг з підтримки на основі громад, а не як перешкоду до їх включення у звичайне середовище.

24. Комплексна система підтримки сім’ї (включаючи фінансову допомогу для компенсації будь-яких додаткових витрат, пов’язаних з інвалідністю дитини, а також ряд послуг з повсякденної підтримки, наприклад, центри денного догляду) повинна надати родинам можливість жити повноцінним життям і мати ті ж можливості, що й родини зі здоровими дітьми. Повинні існувати служби, що пропонуватимуть батькам, піклувальникам та братам і сестрам дітей-інвалідів певний перепочинок та експертні поради і консультації, а також забезпечувати хворих дітей можливостями для розвитку.

V. Інтеграція у загальні системи

25. Необхідно вжити заходів для забезпечення найкращих інтересів дітей-інвалідів в усіх сферах та напрямках політики. Інтереси та потреби дітей-інвалідів повинні забезпечуватися у діяльності усіх міністерств та інших відповідальних структур відповідно до концепції інтеграції чи галузевої відповідальності. На національному рівні повинні існувати послідовні стратегії у підтримку деінституціоналізації усіма міністерствами (включаючи кадрове планування та підтримка навчання): це дозволить розвинути, акредитувати та належним чином використовувати кваліфікацію спеціалістів. На регіональному та місцевому рівнях необхідно ухвалити прозорі стратегії делегування послуг у встановлений, добровільний чи незалежний спосіб.

26. Послуги для дітей-інвалідів повинні в першу чергу надаватися у загальних (загальновизнаних) установах. Включення/інтеграція до основної діяльності чи галузева відповідальність повинна вважатися правилом, а не виключенням. Агенції, що працюють з дітьми, повинні отримувати належну допомогу для посилення власного потенціалу і компетенції з тим, щоб краще задовольняти потреби дітей-інвалідів у рівноправний та неупереджений спосіб.

27. Громади повинні долучатися та отримувати інформацію про свою відповідальність та обов’язки перед дітьми-інвалідами.

28. У майбутньому загальні служби і послуги, такі, як центри денного догляду, дошкільні заклади, будинки молитви, школи та послуги з організації дозвілля (гуртки, клуби) повинні будуть приймати дітей-інвалідів на загальних підставах, надаючи їм необхідну підтримку та допомогу з включенням та участю. Де це можливо, діти-інваліди повинні навчатися – на усіх етапах здобуття освіти – у загальних школах, разом з іншими дітьми, і отримувати підтримку, необхідну для забезпечення ефективного навчання чи професійної підготовки у загальних системах. Якщо ж існує необхідність чи доцільність у функціонуванні спеціалізованих шкіл чи аналогічних закладів, то вони повинні працювати у тісному зв’язку зі звичайними школами, отримувати допомогу для налагодження таких зв’язків і бути відкритими для своїх територіальних громад.

29. Аналогічним чином, медичні послуги повинні надаватися звичайними лікарями і спеціалістами на базі звичайних клінік, лікарень чи хірургічних відділень. Якщо виникає потреба у втручаннях вузьких спеціалістів, бажано, щоб вони були доступними на місці. Різноманітні оцінювання чи професійні консультації дуже часто можуть надаватися у середовищі, звичному для дитини-інваліда: це позбавить її необхідності подорожувати на довгі відстані та підвищить ефективність професійних порад.

30. Однією з переваг інтеграції послуг у загальні системи є те, що це дозволяє дітям-інвалідам краще інтегруватися у свої громади та знайомитися з іншими дітьми, які у свою чергу вчаться бачити в маленьких інвалідах насамперед дітей. Іншою перевагою є те, до догляд, послуги та підтримка для дітей-інвалідів може оцінюватися за критеріями, застосовними для усіх дітей.

31. Усі послуги повинні створюватися та пропонуватися там, щоб підтримувати сімейні стосунки та сприяти позитивним взаємовідносинам між усіма учасниками – фахівцями та нефахівцями.

32. Загальні спеціалісти у сфері освіти, охорони здоров’я та соціальної допомоги повинні пройти додаткове навчання та отримати відповідну підтримку у місцевих «взірцевих центрах», що дозволить їм успішно працювати з дітьми-інвалідами; центри також допомагатимуть їм вести окремих дітей. Такі послуги повинні включати в себе персоніфіковану підтримку для допомоги дітям-інвалідам з тим, щоб вони могли вести таке ж життя і мати такі ж прагнення, як їхні однолітки, адже вони також мають право на самостійність, автономність, специфічне майно та власність, а також на спеціальні технології та обладнання, особливо стосовно пересування та комунікації, відповідно до своїх потреб.

33. Необхідно ухвалити принципи включення та універсального планування і дизайну для усіх громадських установ для дітей, а також для усіх державних проектів житлових забудов та планування мікрорайонів. Зокрема, громадський транспорт повинен бути доступним для усіх дітей та дорослих. Тут слід забезпечувати координацію та якість надання послуг.

34.  Включення/інтеграція до основної діяльності чи галузева відповідальність вимагає від усіх медичних, освітніх та соціальних установ і організацій врахування особливостей дітей-інвалідів у плануванні та наданні послуг з самого початку їх діяльності.

VI. Координація та якість надання послуг

35. Деякі діти-інваліди потребують особливої та інтенсивної підтримки за кількома напрямками: медичний чи соціальний догляд, освітній розвиток, технічна допомога, психологічна підтримка, а також допомога у прийнятті рішень та організації повсякденного життя. Ці діти потребують допомоги у формуванні чи підтримці соціальних мереж; їм потрібна допомога для подолання ізоляції чи соціального виключення. Слід передбачити можливості для експертної координації між фахівцями та структурами, особливо стосовно дітей-інвалідів, які потребують суттєвої підтримки і постійного допомоги.

36. Для того, щоб досягти правильного балансу між загальною та експертною допомогою, слід створити  та забезпечити належне фінансування так званих «взірцевих центрів», що заохочуватимуть формування партнерств між постачальниками послуг, НУО, науково-дослідними та освітніми інституціями. Це дозволить:

36.1. накопичити та об’єднати експертну кваліфікацію та знання про важкі, складні та рідкісні розлади і вади, включаючи різні особливо проблемні потреби;

36.2. підтримувати діяльність звичайних постачальників освітніх, медичних та соціальних послуг, що дозволить їм розробляти та впроваджувати спеціалізовані програми підтримки;

36.3. покращити роботу мультидисциплінарних партнерів;

36.4. розповсюджувати дані досліджень та збагачувати фактологічну базу для практичної роботи через діяльність національних та міжнародних «взірцевих центрів» та партнерських програм на базі вузів;

36.5. надавати або сприяти доступу до порад, інформації, консультувань та мультидисциплінарних спеціалізованих медичних послуг для дітей-інвалідів та членів їхніх родин.

37. На регіональному рівні агенції та окремі фахівці повинні налагодити тісну співпрацю. Для визначення дітей та родин, що потребують особливої підтримки, необхідно започаткувати та вести спеціальний реєстр; відповідна інформація у реєстрі має бути стандартизованою, аби уможливити поєднання даних на регіональному та національному рівнях. Ці дані мають зберігатися у форматі, доступному у контексті міжнародних порівнянь та досліджень, і відповідати належним протоколам захисту даних.

VII. Діти-інваліди та їхні родини як зацікавлені сторони у процесі розробки послуг

38. Дуже важливо змінити спосіб, у який розробляються та надаються послуги для дітей-інвалідів та членів їхніх родин: вони самі повинні активно долучатися до цих процесів. Діти-інваліди повинні висловлюватися про те, як потрібно з ними поводитися; стаючи дорослішими, вони повинні мати можливість самостійно формувати власне майбутнє.